Сумно, коли від нас відходить людина. Адже кожна особистість це цілий світ. Гарної осінньої днини прилинула з Києва гірка звістка - помер відомий у діаспорі й Україні поет, перекладач, публіцист, літературознавець, педагог, громадський і політичний діяч, почесний член міжкафедральної наукової лабораторії "Українська література в англомовному світі" при Херсонському державному університеті Андрій Ворушило-Легіт. Півстоліття прожив він на чужині, пов'язавши свою долю з літературним світом Туманного Альбіону. А не так давно - в 2003 році співець-емігрант знову поселився в Україні, у столиці, сподіваючись прислужитись своїй Батьківщині. Там, у Києві, після тривалої хвороби він помер, лишившись яскравою зіркою в сузір'ї українських письменників Англії - поряд з такими митцями, як Галя Мазуренко, Олекса Воропай, Йосип Било, Віталій Бендер, Михайло Добрянський, Богдан Бора (Борис Шкандрій), Микола Верес, Святомир Михайло Фостун, Олександр Де, Віра Смерека, Тоня Дем'янчук-Шалапай, Віра Річі та ін.
Андрій Тодосійович Ворушило, відомий під ліричним псевдонімом Андрій Легіт, народився в давньоукраїнському містечку Корсуні Київської губернії (тепер м. Корсунь-Шевченківський Черкаської області) 25 грудня 1915 року в заможній хліборобській родині. Навчався він у Корсунській початковій та неповно-середній школах, а згодом у школі колгоспної молоді (ШКМ). Восени 1931 р. вступив до Корсунського педагогічного технікуму (тепер Корсунське педучилище імені Т.Г.Шевченка). Наділеного поетичним хистом студента було помічено й обрано редактором стіннівки та керівником літературного гуртка. Улітку 1934 року Андрій Ворушило успішно закінчив Корсунський педагогічний технікум і був направлений на посаду вчителя української мови та літератури, російської мови та літератури в Юхнівську семирічку Миронівського району на Київщині. Працюючи в цій школі, письменник заочно навчається в Київському педагогічному інституті на мовно-літературному факультеті. У цей період він публікує кілька своїх поезій у Миронівській районній газеті.
Склавши іспити за два курси педінституту, Ворушило стає студентом-третьокурсником стаціонару. Андрій був членом інститутського літературного гуртка, співредактором стінної газети. Він відвідує кабінет молодого автора в Будинку літераторів, де отримує схвальну оцінку своїх віршів з вуст В.Сосюри. У червні 1937 року А.Ворушило склав на "відмінно" іспити за весь курс навчання й був рекомендований до аспірантури. Але згідно домовленості, яку мав з Миронівським райвно, обдарований випускник був зобов'язаний повернутись до вчительської праці. Його призначили в Потіцьку середню школу, де свого часу працював педагогом С.Васильченко.
У листопаді 1939 року Андрія Ворушила мобілізували на службу до Червоної армії. А потім була війна, оточення. Після тривалих поневірянь юнак нарешті дістався до рідного міста, уже захопленого гітлерівцями. За окупації деякий час викладав українську мову та літературу в с. Саморідні. Потім виконував функції інструктора місцевого Червоного Хреста, а згодом працював у редакції тижневика "Корсунські вісті". Довелося бути й коректором, і літпрацівником, і заступником редактора. Письменник сподівався, що вільно друкуватиме в цій газеті свої вірші та статті, мріяв про першу власну збірку поезій, куди б увійшли ті численні твори, які в радянські часи публікуватись не могли. Та як виявилось, непросто було публікувати ці твори й за німців, оскільки окупаційна влада заборонила друк українських поезій, побоюючись їх патріотично-мобілізуючого впливу на населення.
Згодом Андрій Ворушило потрапив до Української національної армії (УНА) під орудою генерала Павла Шандрука. Після капітуляції Німеччини частину вояків УНА роззброїли англійці в районі австрійських міст Клягенфурт і Грац. Серед них - і А.Ворушила. Відтоді почалося тривале табірне життя - в Клягенфурті, а далі біля італійських містечок Белярії, Ріміні. У числі полонених, крім українців, опинилися представники багатьох національностей - угорці, німці, югослави тощо. Період перебування в таборах пам'ятний Андрієві Ворушилу активною літературною та педагогічною діяльністю. Українські полонені заснували там три газети - "Батьківщина","Життя в таборі" й "Оса". Літературним редактором першої з них був А.Ворушило. В цій же газеті він опублікував цілу низку поезій, оповідань, статей. Одночасно письменник викладав рідну мову та літературу в рільничій школі та в школі Куреня молоді. Разом з Богданом Борою, Юрієм Форисем, Віталієм Бендером та ін. він увійшов до складу Товариства українських літераторів.
А потім були англійські табори для полонених - уже на берегах Туманного Альбіону, місяці й цілі роки тяжкої праці. Влітку 1948 р. бранців почали звільняти, і частина з них переїздить до Німеччини, а переважна більшість залишається у Великобританії. Серед тих десяти тисяч українських полонених, що їх доля закинула за Ла-Манш, був і поет Андрій Легіт (саме так А.Ворушило підписував свої друковані еміґраційні вірші). Жив під Лестером, Ноттінґемом, Манчестером. Працював на сільськогосподарських та всіляких допоміжних роботах. З 1953 й до 2003 року письменник жив у Лондоні. В англійській столиці він спочатку був робітником на фабриках харчової промисловості, а пізніше - інспектором якості. У грудні 1982 р. вийшов на пенсію й цілком віддався творчій та громадській справі. А.Ворушило-Легіт неодноразово обирався членом управи таких організацій, як Об'єднання українців та Українське товариство у Великобританії. Як педагог понад тридцять років викладав українську мову та літературу в Лондонській суботній школі українознавства й завжди пишався, що його вихованці стали гідними людьми, які шанують рідні святині.
Без будь-якої патетики митець відзначав: "Літературною творчістю займався від юних днів до сьогоднішніх і без неї не уявляю свого життя. В еміґрації написав понад тисячу віршів і переклав понад сотню європейських поетів-класиків". Твори А.Ворушила-Легота неодноразово друкувалися на шпальтах газет "Українські Вісті", "Шлях Перемоги", "Українська Думка", "Національна трибуна", "Українське слово", на сторінках журналів "Визвольний Шлях", "Молода Україна", "Північне сяйво", "Наші позиції", "Штурм" та інших еміґраційних видань. Окремими книгами вийшли поетичні збірки "За дротами" (1958), "Чим серце билось" (1974), "Вибрані поезії" (1990), а в Україні, уже за часів незалежності, було видрукувано збірку "Калинові шуми" (1994). Останнє видання "Відлуння душі", що з'явилось наприкінці 2004 року, стало вже посмертним.
У 1983 році А.Ворушило-Легіт був удостоєний звання лауреата літературної премії Української Могилянсько-Мазепинської академії наук (УММАН), що свідчить про широке визнання його творчої праці. Окрім ориґінальних і перекладних поезій, письменник звертає увагу й на царину критики, літературознавства, публіцистики. Він є автором нарисів, статей, рецензій, заміток про життя і творчість Марка Вовчка, С.Руданського, Л.Глібова, Ю.Федьковича, О.Стороженка, О.Кониського, Б.Грінченка, І.Нечуя-Левицького, І.Карпенка-Карого, І.Франка, М.Хвильового, Яра Славутича, В.Біляїва, Богдана Бори та ін. Виступав також у ділянці лінґвістики та методики викладання української мови в британських школах.
Але насамперед А.Ворушило-Легіт зажив популярності як літератор, автор ліричних поезій. Просто і щиро говорив він про цей напрямок своєї діяльності: "Писати поезії від дитячих і до сьогоднішніх днів - моє духовне покликання. Творити на замовлення не вмію. Пишу про те, що пережив, що підказує серце".
Поет досить довго йшов до своєї дебютної збірки віршів, яку впорядкував уже в Англії, у Лондоні, а видрукував у Німеччині в друкарні "Українських вістей" (Н.Ульм, 1958). Назва книги - "За дротами" - і посвята - "Усім колишнім воєннополоненим українцям - так званим "рімінцям" присвячую цю збірку. Автор" - засвідчили, що й через десяток літ після звільнення з полону поет живе тими почуттями, що єднали в один гурт ув'язнених вояків УНА. Збірка увібрала вірші 1945-1948 рр., що були написані в австрійських, італійських та англійських таборах. Тільки окремі з них раніше публікувались у періодиці, переважна ж кількість - уперше виносилась на суд загалу. Мета книги (за словами письменника) - ознайомити широкий загал українців "з думками, настроями і переживаннями полоненого українського вояка за дротами, на чужині", а ще - нагадати давнім побратимам-бранцям про "часи нашої неволі", про спільні випробування, крізь які пройшли, керуючись Шевченковим гаслом: "Караюсь, мучуся, але не каюсь!"
Програмним віршем збірки "За дротами" та й усього доробку співця можна вважати послання "До музи". У творі висловлюється мистецьке й громадянське кредо А. Ворушила-Легота, його бачення свого місця у світі поезії, у суспільстві. Муза окрилює душу ліричного героя, додає фізичних і духовних сил. Це "сурма в бою", яка є важливим засобом громадського самоствердження поета, його служіння своїй нації: "Будь за зброю мені в боротьбі За народ мій, мою батьківщину, Щоб не впав я в зневірі й журбі, Щоби мужньо боровсь до загину". Приземлено-гнітюче тло ("нерадісні дні листопада"; арештантське "шатро", до якого пробирається муза, не боячись "ні дроту, ні стежі") аж ніяк не притлумлює романтичних поривань героя, які живляться споминами ("як гуляв я на сивім коні У розбурхану ніч горобину") і вірою в себе й свою справу.
До книги увійшло понад сімдесят поезій, і багатьом із них притаманні такі ж оптимістичні настрої. Вольові нотки, ідеї мужності й незламності звучать уже в назвах творів - "Не ридай","Ти твердо стій", "Іди вперед", "Не журися", - у яких А.Ворушило-Легіт закликає до активної життєвої позиції, до подолання сумнівів і вагань, до несхитності в настійному прагненні до волі. Ці вірші пройняті бадьорими гаслами: "Ти твердо стій - не плач і не проси!", "Своє чоло угору піднеси!", "Не гни колін ніколи перед катом", "Свої кайдани мужньо перерви","До бою стань - сконай в борні солдатом!", "Іди вперед! - Надійся й без надії!", "Тернистий шлях до здійснення мети - Іди по нім із гордістю у серці!" Для таких поезій характерний культ дії, героїчного чину та самопожертви. Це ніби данина шани співцям Празької школи - Олегові Ольжичу, Олені Телізі, Іванові Ірлявському, Юрієві Липі, - які не розривали слово й справу, пішли на смерть в ім'я високої ідеї. У вірші "Безсоння" Андрій Легіт проголошує: "Не оратори - мій ідеал, Їх у нас розвелося доволі, А стрілець, що вмира за загал На засіянім трупами полі". Відтак, у цілій низці творів збірки звеличуються відважні люди, чиї думки, почуття, вчинки близькі авторові. Самопосвята борців за свободу оспівується ним у вірші, адресованому захисникам Срібної Землі ("Героям Закарпаття"). Поет підкреслює неабиякий резонанс появи в цьому реґіоні (а це, нагадаємо, географічний центр Європи) незалежної держави зі своїм президентом Авґустином Волошиним: "України нам воля з Карпатських вершин, Наче зірка провідна сіяла". Хоча патріоти й утратили здобуті позиції в кривавій боротьбі з мадярськими фашистами, та "не загинула слава крилата", вона надихає на подвиг співвітчизників з інших куточків рідного краю.
Героїчні традиції закарпатців продовжують у 40-х рр. підпільники-оунівці, вояки УПА та УНА ("На вершині", "Пригадалася знову вона", "У Карпатах", "Сопілка гуцула", "Смерть друга"). Автор змальовує і загал патріотів, і окремі безстрашні постаті. Це хлопці-орли, що прагнуть "часи воскресити Максима", і їхня посестра по боротьбі - "кучерява, струнка, чорнобрива, Молода-молода, як весна, Мов дитина мала, соромлива", що прибула зі степових країв, щоб з автоматом у руках відстоювати честь нації ("Пригадалася знову вона"), це й хоробра "одна синьоока", що на тлі гомінкого лісу "бойовий заладовує кріс" ("Сопілка гуцула"), і нестримна УПА, котра "у похід виступає на звіра" й приймає благословення-усмішку самого сонця ("На вершині"). Вірш альпійської тематики "Смерть друга" має цілком конкретного адресата. Як сказано в присвяті, це побратим Андрія Легота по УНА, полеглий під австрійським містом Грацом вояк М.В. Останнє прохання, з яким звертається герой твору до свого приятеля за мить до смерті, було таким: "Помстися за мене, за любий мій край, За рідну мою Батьківщину".
У балaді "У Карпатах" звеличується подвиг дівчини-патріотки "у сірій похідній шинелі Й військовім кашкеті з тризубом", яка до кінця виконує свій обов'язок. На мальовничому тлі рідного краю простими, стриманими мазками виписує поет її постать. Героїня поринає в задуму, але не забуває про небезпеку, що чатує на побратимів-повстанців, котрі сплять по наметах після важкого й довгого переходу ("боліли в них руки і ноги", "вони повернулись уранці, Пройшовши далеку дорогу", "у сні їм цвіла батьківщина, Всміхалися батько та мати"). Як тільки вартова спостерегла ворожих солдатів, вона - "як завжди, спокійна і сміла" - відкриває по них вогонь зі свого скоростріла, приймаючи удар на себе й попереджаючи своїх про напад. Мужній учинок дівчини позбавив напасників можливості захопити повстанський табір зненацька, запалив серця вояків нестримною жагою до борні з ворогом. Услід за сотником хлопці-відчайдухи кидаються в атаку й перемагають ("Хоч битва кипіла кривава, Та жоден не знав із них ляку", "Безстрашно ішли на багнети, За волю не страшно вмирати"). Автор захоплюється героїчною вдачею сміливців-повстанців, підкреслює їх нерозривний зв'язок зі своїм народом.
Героїчна тема тісно переплітається в збірці з наскрізним мотивом України, її визволення як від гітлерівського, так і від більшовицького ярма. Письменник переконує свого читача: "Ми розтрощим усі диктатури Й Україну підіймем з багна" ("Ну і що ж..."); "Є єдиною ціллю для нас - Україну збудить ураганами" ("Заокеанським братам"). Водночас він не приховує свого безмежного смутку від вимушеного відчуження, тривалої розлуки з рідним краєм ("Бажання", "Ліки", "Журавлі"). Усім серцем лине поет на батьківщину, живе надією хоч на мить повернутись туди, куди шлях йому був заказаний. Щемливий біль пронизує ліричні рядки співця: "А думки над морями, над горами На Вкраїну летять дорогу" ("Йду в простори..."); "Я на схід свій спрямовую зір - Україну побачити хочу" ("На вершині"); "Нехай у серці Україна вирина!" ("Невже весь вік?.."); "Юнацька душа На Вкраїну полинути хоче" ("Ой піду я..."); "В серці гарячім розмаєм Україна, як мрія, цвіте" ("Вже давно відгули урагани...").
У вірші "Prisoner" ("Бранець") передаються почуття й переживання полоненого, що працює на чужому полі, далеко від своєї вітчизни, де його вважають загиблим. Тавро ув'язненого щоденно нагадує героєві про його третьосортність у цьому байдужому суспільстві, до якого потрапив за примхою долі. Але й додому дороги нема, там не забариться розправа ("в Москві чекісти озвірілі Готують пастку"). Арештант усе ж не втрачає духу, сили волі. Така скрута й безвихідь пробуджують у ньому мужність і нескореність: "В душі думки лелію смілі, Нічого вже на світі білім Мені до страчення нема".
Журливі настрої, викликані поневіряннями по чужих шляхах, відлунюють у віршах "Надія на Бога", "Розмова з читачем", "Летять літа", "Хоч на серці у мене полинь...", "Наливайте міцного вина" та ін. Болючими акордами озивається відчуття неможливості побувати "під гарячим та рідним зенітом На святій українській землі" ("Я сумую..."), безмежної самотності ("один я - один") і неприкаяності "без родини, без хати, без долі" ("Тільки в спогадах..."). Особливо глибоко страждання скитальця, відірваного від батьківщини, передані в поезії з промовистою назвою "Я втратив все". Але потрясіння й внутрішні муки героя тільки загартовують його вдачу ("Я втратив все і смерти не боюся, Вона для мене й трохи не страшна"). В уяві виникають постаті найрідніших людей, яким "не можна й слова написати", бо своїм листуванням син накличе біду на батьків, стане мимовільним призвідцею їх заслання на Соловки.
Мотив "малої вітчизни", ностальгії щемливо звучить у віршах "Татові", "Де село родиме...", "Прощання", "Зима", "Сон" ("Дрібними сльозами вмивалися зорі...") та ін. Життя спрямовує на героя цілу зливу питань, які нерідко звучать риторично: "Чи ще простеляться у рідний край дороги Колись мені?", "Невже весь вік без роду і без плоду Життя топить?", "Чи ще судилося край рідного городу Гніздечко звить?" ("Невже весь вік?.."); "Чому сьогодні я не дома, Де рідний край і мій народ?", "Чому жене жорстока доля Мене по світу з краю в край?" ("Чому?"). Образ "малої батьківщини" тісно пов'язується в поезіях збірки з образом матері-України, сином якої щомиті відчуває себе автор. Численні патріотичні вірші звучать як ліричні освідчення в любові до своєї землі та її святинь.
Твір "Батьківщина", витриманий у ритмічному полі популярної радянської пісні "Широка страна моя родная", підкреслює, що для співця вітчизною є українські етнічні терени "від Сяну до Кубані, Від Карпат аж до Кавказьких гір". Це багатюща й щедра земля, що тече "молоком і медом", а відтак її гаразди здавна приваблюють ненажерливих загарбників ("за це ішли бої гримучі", "не раз палала ти в огні"). Поетові боляче констатувати факти новітніх спустошень у краї пращурів (могили та хрести", "кров, руїни, виє дикий звір"). Але він сповнений гордості за земляків-подвижників, вірить у відродження Української Держави. Інакше й бути не може на благословенній і багатостраждальній землі, де споконвіку "блакить на сонці розцвіта" і "золоті хвилюються жита", увібравши в себе духовну велич і життєздатність численних поколінь українців і перелившись у барви їх національних прапорів. Народ-хлібороб, народ-миролюбець у разі потреби стає войовником проти "диких орд". Подібний пафос характерний і для вірша-послання "Україні", що є розгорнутим і містким риторичним звертанням, насиченим анафоричними конструкціями. Це пристрасне поривання змученого ностальгією серця до рідного ґрунту, до того середовища, у якому формувалась особистість письменника. Це відозва, що звучить заклинанням. Це палке бажання хоч на якусь миттєвість вичарувати з сірих чужинецьких буднів зримий образ батьківщини: "Рідне слово і рідні пісні, Рідна мово і рідна державо, Україно, явися ві сні, Україно, явися в уяві!". Звернення сина-вигнанця перейняте ніжністю й щирим співчуттям ("знаю, ненько, що груди твої Вкрили рани, глибокі, криваві"). Він пишається своїм краєм-борцем, що плекає нові покоління героїв-звитяжців. Доки рідною землею "ходять праведних месників тіні, Щоб в огні окупант попелів", доти не згасне вояцький дух у народі, не змовкне на вустах незламне Франкове "Не пора!"
Героїко-патріотична домінанта визначає ідейну спрямованість розлогого віршованого нарису "Київ", що є поглядом на прадавню українську столицю в історичній перспективі. Це місто - "мого народу символ волі й слави", свідок величних подій і подвижництва. Патетика у вірші поєднується із задушевністю вислову, публіцистика - з ліричними вкрапленнями. Андрій Легіт вірить у піднесення з руїн рідної столиці, що в усі часи відігравала велику роль "в борні за наше бути чи не бути". Він переконаний у її безсмерті, як і в невмирущості української нації.
Антилюдяні, ворожі рідному краєві сили автор показує у творах збірки "За дротами" у викривальному плaні, послуговуючись прийомами сатири. У вірші "Серп і молот" поет виносить присуд сталінському режимові, заснованому на терорі й залякуванні, на сіянні розбрату, підозр, культивуванні провокацій і доносів. Запорукою перемоги над пекельними силами є безмірне почуття любові - до людини, до рідної землі, до всієї планети. Почуття патріотизму нікому не знищити, його "не здолає в'язниць темних жах". У вірші "Свята любов" автор підтверджує свої гуманістичні позиції, проголошує вірність високим ідеалам. Чуття, що поєднує людину з батьківщиною, із спорідненими душами, порівнюється ним із дарунком титана Прометея.
У цілій низці творів збірки зустрічаємо ліричні сентенції, поетичні гасла великих українців - Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, що були для Андрія Легота високими зразками служіння батьківщині й усьому людству. Особливо ж це стосується постаті Кобзаря та його духовних заповітів ("Тарасова пісня", "Свята любов", "Де село родиме", "Prisoner", "Замість епілога"). Шевченкове слово кличе "до сонця, до слави, до волі", наснажуючи співвітчизників вірою і незламністю.
Патріотичний струмінь відчутний і в поезіях інонаціональної тематики. Вірш "У ріднім краю в праці і змаганні..." репрезентує героя-вигнанця, що в'яне, "як збитий градом цвіт", і якому став "чорним білий світ". Але цей страдник-українець несподівано знаходить духовну підтримку в позиції приреченої на смерть людини іншої нації - єврея. Він збагнув, "чому семіт, Який зірвавсь з нациста гільйотини, Свій погляд звів у напрям Палестини". Серед поезій інонаціонального характеру в збірці "За дротами" домінують твори італійської тематики ("Біля моря", "Могила", "Італійська весна", "Другові").
Поряд з віршами громадянського звучання автор подав у книзі й чимало інтимних поезій: "Ой піду я...", "Спогад", "О, як хотілося б...", "Вересень іде", "Пам'ятаю", "Пісня", "Сон" ("Як казка, як мрія, як Фея..."), "Листопад", "Десь у ріднім селі...", "Тебе нема", "Дівчині", "Хотів би я знати". В них часто відлунюють настрої смутку, ностальгії. У вірші "Листопад" відтворюються почуття закоханого юнака, що лине серцем і думками в Україну, до своєї милої, хоча знає, що їм не доведеться зустрітись і бути щасливими. Поезія пересипана гнітючими мікрообразами на позначення суму та розпачу ("в печалі й журбі Гей, голосять сумні верболози", "втираєш собі Ти хустиною білою сльози"), палкими зверненнями героя до любої з проханням забути про нього й заспокоїти своє зболіле серце ("не ридай, бо зів'яне краса","не журися, дівчино, - не треба", "не ридай, не журися, не жди"). Зі слізьми розлуки, відчуттям назавжди минулого щастя асоціюються й природні явища, що гармоніюють зі станом героїв ("холодна роса","оголились діброви й сади, Не красить їх вже листя зелене"). Контрастні образи осені (листопаду) й весни загострюють і поглиблюють настрій рокованости, незворотності лихої долі, що переслідує молоду пару й унеможливлює єднання двох люблячих сердець. Вірші-пейзажі в книзі традиційно або мають характер ідилії (замальовки рідного краю "Ранок у лузі", "Травень у полі"), або ж сповнені похмурих, гнітючих тонів - коли передають оточення на чужині ("І в природі туман...", "Осінь").
Підсумовуючи збірку "За дротами" поезією "Замість епілога", Андрій Легіт наголошує, що "писав, як умів", що "це лиш скромний чуття мого вияв". Перша книга митця засвідчила його щире прагнення не тільки виступити в ролі "задротянського" літописця, а й зайняти своє місце в українській діаспорній літературі - належну йому "нішу" самобутнього художника слова.
У збірці "Чим серце билось" (Лондон, 1974), що увібрала вірші 1948-1953 рр. і майже повністю (за винятком кількох творів) була перевидана в книзі "Вибрані поезії" (Лондон, 1990), Андрій Легіт продовжує розробляти мотив незламності співця й вагомості письменникового слова ("Нехай реве, хай не вгаває хуга", "Ні, не замовкнути!", "Уперед", "Хотів би я", "До розуму", "В епоху воєн", "Хвильовий", "Я за молодість Богові дякую", "В час скитань", "Я п'ю надхнення"), тему визвольної боротьби співвітчизників ("Пісня про незнаного вояка", "З тернів чужини", "Місяць над Україною") і патріотичні мотиви ("О як тебе, мій краю, не любити!..", "Сон", "Дві мети", "До України", "Надросся"), антивоєнну тему ("Гнівна земля", "Хустина", "Димом дихала осінь", "Евакуація", "Відгримів вогняний буревій") і мотив пам'яті ("Г.К.", "О.М.", "Чужиною"), сатиричну тему ("Деспотії", "Я знаю тиранію", "Атом", "Усім москалям-неділимцям та їх прихвосням - малоросам-квіслінгам моє "дружественноє" посланіє", "Панночка") і традиційні інтимні ("Я так чекав", "Де ти, Галю?", "Я знаю", "Я ходитиму босий по стернях", "А як стрінемось знову", "На узліссі", "У бору") та пейзажні мотиви ("Під шатами тихого парку", "Осінь", "Гасне сонця розпечений диск", "Жовтень", "Пейзаж"). Але найчастіше звучать ностальгійні, журливі нотки, що пронизують десятки віршів ("Я щось втратив", "І знову січень", "Самота, чужина", "Як тяжко жити", "До лопати", "Розпач", "Де ж та радість?", "Туга", "Одгриміло й нема", "Бува удавом здавить серце туга"). Хоча й у цій книзі поет визнає - "чомусь мій спів здружився із селом", але в його художні світи все владніше вриваються урбаністичні мотиви ("Передмістя", "Над містом червоні хмари").
У вірші з характерною констатацією вже в самій назві - "Як тяжко жити" - Андрій Легіт відтворює еміґрантські будні. Вони сповнені сірістю й одноманітністю, важкою працею й самотністю ("лиш тільки знай - прокинься, їж, роби Без світлих днів, без страсних тижнів жодних", "тяжко жити замкненим в собі Серед сердець чужих, черствих, холодних"). Герой живе "волом серед волів", і його душа протестує проти такого знеособлення. Гірко вигнанцеві "грати ролю гвинтика машини" в байдужому світі чужини, але іншого виходу немає. Безпорадність, приреченість, невлаштованість постійно переслідують еміґранта. Здається, що ніколи йому по-справжньому не адаптуватись до чужинецького побуту, не зріднитися з цією землею, що так відрізняється від залишеної батьківщини ("Я щось втратив"). За кордоном герой-скиталець, "мов лин без води", позбавлений свого природного середовища ("І щоб тисячу років в вигнанню ще жив, Почувався б, як в джунґлях якут"). Йому хочеться вирватись із зачарованого кола протиріч ("Я п'ю надхнення", "Контрасти"). Нелегке життя навчає героя "цінити щастя по нещасті, Усмішку - по журбі", "волю по неволі, Вітчизну - в чужині". І він намагається будь-що не піддатися зневірі, не втратити духовної сили. Жевріє надія, що після лихої зими колись-таки "весна квітками вклониться мені". У вірші "І знову січень" Андрій Легіт послуговується промовистою поетичною формулою, яка визначає буття людини, що її позбавлено батьківщини: "Живу минулим і майбутнім, Життя сучасного нема". Усе частіше нещасний герой апелює до Бога, просячи моральної підтримки, співчуття щодо його страждань. Образ Ісуса Христа як подвижника й людинолюбця пробуджує в його душі найблагородніші устремління, переконує у власній вагомості ("Я за молодість Богові дякую", "Світ омолодіє"). У вірші "До розуму" репрезентовано героя, що "битий киями доктрини І поєний їддю отрути". Він над усе прагне зберегти в собі духовний стрижень, чисте сумління, не закуте "у схему". Не боїться критично поглянути на себе, дошукуючись правди й граничної відвертости, чи не схибив у чому, чи не схилився до забуття високих ідеалів, чи не відрікся від колишніх святинь. Поетичне звернення "До розуму" перейняте палким бажанням плекати у своїй душі тільки зерна від Бога та від свого козацького роду, аби не зійти на манівці, не зрадити самого себе й землю батьків: "Щоб сонце надії не гасло Мені у нерідній країні, Щоб вік свій прожив я під гаслом - Христос і Вкраїна".
У цьому плані показовий вірш "Про смуток більш ні слова", що є своєрідною ліричною візиткою книги "Чим серце билось". Поезія напоєна оптимізмом, жагою діяльності. Кожна строфа випромінює радісне світосприйняття героя, упевненість у собі й своїх однодумцях, у звитяжності спільної справи. Твір пересипаний красномовними закликами: "Доволі нидіть світом, Іти в рядах позаду", "За нами правда, брате, За нами Україна!", "Забудь душевні болі", "Ставай в передні лави", "Торуймо шлях до волі, Торуймо шлях до слави!" Контрастні образи (зима - літо, смуток - радість) додають віршеві різкого вольового звучання. Особливої патетики автор досягає у творі завдяки обрамляючій строфі. Беручи поезію в кільце, вона утверджує життєлюбство й одержимість борців за волю України.
Твори збірки відзначаються яскраво вираженими автобіографічними рисами. У поезії "З тернів чужини" постає ліричний герой, що проходить, як і сам письменник, жорстоке горнило воєнних буднів, а потім опиняється у вигнанні ("в реві танків, розривах ґранат, В яснім сяєві й згарищах хат, Я країну свою загубив, Вічну рану на серці зробив"). Доля Леготового скитальця суголосна з численними поневіряннями багрянівських персонажів Максима Колота ("Людина біжить над прірвою") та Антона Біди ("Антон Біда - герой труда").
Подумки герой збірки "Чим серце билось" знову й знову блукає стежками отчого краю, спогади про який додають життєздатності, проганяють розпач. Віршований нарис "Надросся" живописує поетову "малу батьківщину". Це найрідніші місця, де "священна земля, чарівний України куточок". Цей милий авторові світ представлений у творі в природничому й історичному, загальногромадському й особистісному ракурсах. З любов'ю митець змальовує рідні серцю простори, "де між скелями Рось, бистроводна красуня співуча, Котить хвилі сріблисті в Славуту-Дніпро", "де Росава, де Потіч, де тихо тече Раставиця", "де бажала душа цілувати ввесь світ і молиться Серед луків зелених, блакитних полів". Тут кожна місцина зберігає пам'ять про Богдана Хмельницького та його безстрашних козаків-запорожців, про одержимість Максима Залізняка, що "ножа посвятивши на праведне діло, кров'ю Рось напоїв". Звідси полинули Україною й світом "слово Тараса, дзвінке, чарівне" та голос Івана Нечуя-Левицького, що "Надросся красу перелив у надхненні слова". Цей край прославився й за часів УНР та протистояння більшовицькій навалі. Тож усе згадуються "Тютюнника рейди, Зимовий похід і бої, Чи як воля селян на осьмушках й обніжках вмирала, Рідну землю боронячи й стріхи свої". Славний куточок неньки-України продовжує скніти "в московськім ярмі, у руїнах", але ще жива надія на краще майбутнє ("Вірю - скинеш вороже ярмо й зацвітеш!").
Як поетичний вирок комуністичному режимові звучить і вірш-портрет "Хвильовий", написаний Андрієм Леготом до 20-річчя від часу самогубства славного лідера українського розстріляного Відродження (пізніше цей твір подавався й у наступних збірках письменника). Постать автора репресованих "Вальдшнепів" вимальовується в романтично-піднесеному плані. Поет підкреслює оманливість і нездійсненність надій М.Хвильового на реалізацію в СССР високих ідеалів і благородних цілей. Виявилась фікцією сподіванка на те, що "зоря кривава Засяє щастям людям з-за гори". Тож цілком закономірною стала поява в доробку М.Хвильового різких критичних ноток, викривального пафосу, прагнення бичувати все те потворне, що мало місце в радянському побуті. Андрій Легіт відзначає широкий резонанс ідей визначного культурного й громадського діяча, життєвість виписаних ним героїв. Це символ творчого неспокою й митцевої непідвладності обставинам і можновладцям: "Про нього міт вальдшнепи вогнепері У синім небі з краю в край несуть".
Збіркою "Чим серце билось" Андрій Легіт підсумовує "прожиті буремні роки, несповнені надії, незагоєні рани" (Ольга Керзюк). Але час продовжує свою невпинну ходу. Змінюється разом з ним і поет-еміґрант.
Подальша еволюція митця простежується в рукописних збірках "У тумані чужім" (1954-1958), "На крилах надії" (1958-1962), "Почуття" (1962-1964), "Мрії" (1964-1967), що фраґментарно ввійшли як розділи до книги "Вибрані поезії". У заувагах "Від видавництва" та передмові Миколи Вірного "Оспівувач поривів молодих" автора було репрезентовано як "винятково загострено-скромну людину" й водночас наголошено: "Андрій Легіт - це чи не найчуттєвіший і найбільш безкомпромісовий воїн тієї жорстокої дійсности, в якій наш нескоримий народ зазнав чи не найбільшого лиха у своїй дотеперішній історії".
У книзі піднято чимало болючих проблем. Не можна не помітити, наскільки врізноманітнюються характерні для Андрія Легота мотиви, набуваючи нових відтінків, інших ракурсів висвітлення. Так, тема співця та його призначення не вичерпується в спогадах про щаблі свого творчого зростання від витоків до зрілості ("Народження пісні", "Буває загляну в архів", "Я казав - не покину пера") та констатаціях поневірянь митця-еміґранта ("Безсилля музи", "І от зайшов - глуха дорога", "Старий поет"), у славнях на честь словесної зброї, що править за "сурму похідну", "сиґнал у бою" ("Слово-слово", "Буває образ, наче пісня вічна"), і в маніфестах ("Люблю я землю, як і небо", "Бажання", "Поетові"), вона передбачає жвавий діалог автора з критиком і читачем ("Хто сказав?", "Порада читача", "Критикові", "Порада й відповідь"), співставлення радянського й західного мистецтва, визначення відмінностей уявлень про прекрасне в українців та інших народів ("Задля чого, брати, живемо", "Краса"), апеляції до шістдесятників ("Наймолодшим поетам поневоленої України", "Василь Симоненко", "Молодим українським підсовєтським поетам"), розробку тематичних ліній-персоналій - шевченківської ("Пісні кобзаря", "Вічність", "Тарас Шевченко", "Дума", "Читаючи "Кобзаря", "Мрійник"), тичининської ("Поети", "Павлові Тичині", "За нагороди й гонорари", "Не раз прикований очима"), багрянівської ("Ми є. Були і будем ми", "Дух І.П.Багряного. До першої річниці з дня смерти поета", "Зубожіння муз", "Після прочитання книги Івана Багряного "Маруся Богуславка") та ін. Значно розгалужуються й еміґраційно-ностальгійні мотиви, включаючи й теми пам'яті ("Немов тоді, вже відцвітають вишні", "Пригадалось", "Де ти, заквітчана весно?..", "Колись я стрів у тиші луговій", "Вдалині від залізного гулу", "Вже двадцять літ не сяє зірка рання"), розлуки з "малою батьківщиною" ("Біля Росі", "Богуслав", "Корсунь", "Крізь тумани"), тяжкої та невдячної праці на чужині ("Роби!", "Відповідь на лист друга", "Часом чулий ідеш до роботи"), лондонських вражень ("В час війни він на захід поїхав", "Лондон", "Розливи Темзи"), обов'язковості повернення в Україну ("Я хочу", "Осіннє", "Тріщав над нами неба дах", "Грають зорі симфонію ночі", "В мить повернення") та ін. Різними гранями представлені й теми вітчизни ("Любов", "Ніч цвинтарна", "Встань", "Завжди: у сні, й наяву", "Україні", "Ти для мене", "Родина", "Думки", "Ще прийдуть сподівані ранки", "Земле рідна", "Волошки"), національно-визвольної боротьби ("Месник", "Подолянка", "Інтерв'ю дівчини з комісаром", "Карпати", "Його закутим привели до ями", "Пам'яті С.В.Петлюри", "Над могилою", "Знайте, садисти неситі", "Ударять громи"), суворих воєнних випробувань ("Уже давно в димах несамовито", "Війна", "Пригадалося", "Відступ"), більшовицьких репресій щодо українського та інших східно- та центральноєвропейських народів ("Волелюбна Мадярщина", "З Сибіру вернувся, її не застав", "Себе віддав святій меті в офіру").
Багатством відтінків позначена інтимна лірика ("Найперше кохання", "Візія", "Кокетка", "Замирення", "Запав у серце", "Вона, як на картинці у журналі", "Матримоніяльна стріча", "Прийди", "Коли повернешся? - Не знаю...", "Ти наче Єва у земнім раю", "У нашім лісі"), пейзажні замальовки ("Через поле розлоге, осіннє", "Тополі і хмаринки", "Провесна", "Дощ", "Дух природи лови", "У пишнім затінку алей", "Скісне проміння заливало рінь", "Осінь у лузі", "Обідня година", "Осені", "Погода і настрій"), серед яких виділяється мариністика ("Ніч над морем", "Неба лице без маски", "Море", "На океані"). Хоча й несміливо та принагідно, звертається автор "Вибраних поезій" і до філософських мотивів ("Чому сумний у тиші вечоровій", "Рвешся у вічність - стривай", "Народжуються й умирають люди", "Не зазнавайсь на змученій землі", "Усе іде, усе мина"), до модної космічної теми ("Коли тебе на місяць доля кине", "Астронавтові"). У книзі знайдемо численні історичні екскурси ("Корсунське поле", "Січовик", "Корсунь", "Богун", "Мазепа", "Старий замок", "На виставці картин") і звернення до нагальної проблеми відвернення небезпеки атомної війни ("Лети, моя думо", "Атомний вихор", "Чорні дні", "У царстві сатани").
Зупинімося хоча б на деяких із названих творів. Виявом глибокої шани поета до свого краю та його героїчного минулого є вірш "Корсунське поле". Узявши за епіграф рядки з поезії Андрія Малишка ("Ой, ти поле, Поле корсунське... Поле тихеє, широкеє..."), автор вимальовує широку епічну картину, розгорнуту в просторі й часі ("тут текли вже криваві річки", "ти було попелищем і голе", "над тобою гармати ревли", "ґранати не раз тебе рили"). Адже здавна ці місця були свідками смертельних сутичок українців з поневолювачами. Відтінку скорботи творові додають риторичні звертання ("Ой, ти поле, ти корсунське поле!"), ліричні повтори ("Де не глянеш, - рівнини, яри І могили, могили, могили"). Справді, скільки вояцьких трупів укривало цю землю з княжих і козацьких, коліївських та уенерівських часів аж до антибільшовицьких та антигітлерівських змагань. І скільки народних леґенд і переказів, дум і пісень славило подвиги патріотів... Але "не співа на могилі кобзар Про Богдана козацькую думу, Лиш затінений Різаний яр Про минуле нагадує шумом", бо в радянську епоху історична правда приховувалась, український героїчний епос потрапив у зону жорсткого цензурного відбору або й замовчування, а носії слави віків - народні співці - були репресовані й фізично понищені. Читаючи поезію, відчуваємо гордість Андрія Легота за його "малу батьківщину", а також невтихаючий біль митця, викликаний насильницьким забуттям героїчних традицій давнини.
Віршем "Січовик" поет продовжує традиції Йозефа Крістіана фон Цедліца ("Нічний огляд", "Повітряний корабель"), Тараса Шевченка ("За байраком байрак"), Амвросія Метлинського ("Гетьман"), Михайла Старицького ("Хрещенська ніч") та інших авторів у плані використання прийому "оживлення" мертвого героя. Але якщо в попередників, як правило, домінує гнітюче тло, розчарований покійник із сумом повертається до могили, то в Андрія Легота акценти зміщуються й твір завершується оптимістично: "І радісно всміхнувся січовик, Додавши: "Ні, ще не усе пропало!".
У поезії "Мазепа" відображено драматичний момент у долі великого гетьмана-патріота. Після гіркої поразки під Полтавою він разом з однодумцями-українцями та шведськими спільниками втікає на підтурецькі землі, у Бендери. Роздуми І.Мазепи ("Коню, тримаймося шведів, Ззаду погоня, розгром"; "Що нас чека попереду За повноводним Дністром?") подаються на похмурому тлі, сповненому трагічної символіки: "Дим над неораним степом, Обрій з розп'ятим Христом, Кінь зупинився Мазепи, Землю гребе копитом". Атмосфера руйнації й запустіння в державі, викликана кровопролитною війною, втрата шансу здобути для України незалежність змушують старого гетьмана тяжко страждати. Згадка про розп'яття Ісуса Христа зовсім не випадкова в цьому контексті. З муками Сина Божого асоціюються й болі та страждання сина української землі, що офірував свій досвід, здібності, багатство та й саме життя на вівтар матері-вітчизни. Йому ж судилися "скорбний вигнання пеан", смерть на чужині, а в підросійській Україні - офіційне прокляття. Але голос гетьмана-волелюбця озивається у свідомості багатьох поколінь. З любов'ю та незмірним пієтетом виписуючи постать славетного діяча, Андрій Легіт акцентує увагу на спадкоємності його ідей, незнищенності його сліду й імення, що стало символом української жаги до незалежності.
Антиподами таких величних героїв у книзі "Вибраних поезій" є всілякі перекинчики й нікчеми, перевертні й пристосуванці. Один із них "на земляків всіх споглядає скоса, Наклепи пише злісні і доноси, Клене борців за край наш імена", орієнтуючись на московську забаганку ("Яничар-малорос"), інший - "був Коваленко, а тепер є Сміт", преспокійно британізувався, забувши свою українську сутність, - "раніше чтокав, спікає тепер", готовий підлаштуватись до будь-яких обставин ("Хамелеон"). Що ж до ліричного героя, котрий відтінює думки й почуття самого Андрія Легота, то й десятки років, проведених у чужинецькій столиці, не зможуть його переінакшити, знищити в ньому дух українськості. Показовий у цьому плані вірш "Лондон". Центр британського світу за стільки років проживання в ньому нітрохи не ріднішає ("змарнував тут багато вже літ"). Це чуже місто, як чужі й "закована Темза в бетон", і знаменитий Біг Бен, що ніколи "не озветься, як Лаврії дзвін". Але автор віддає належне Лондону за наданий притулок, не хоче залишитись невдячним: "Древнє місто, спасибі тобі За роботу на хліб і постій, Хоч один у мільйонній юрбі Часто чуюсь душею не свій". Прикмети Англії та України постають у контрастному зображенні ("ні полів, ні пташиних пісень, Лиш тумани й насупленість стін", "не в вежі, що встали до хмар, І не в шум невгамовний машин, Я закоханий в синь і янтар, України далекої син"). Герой нагадує рослину, що захиріла в чужій землі ("я немов пересаджений цвіт, Що на іншому ґрунті зів'яв").
Книга "Вибрані поезії" була помічена критикою, викликала цілу низку рецензій у зарубіжній та вітчизняній періодиці. У схвальних відгуках Яр Славутич, О.Керзюк, О.Беркут, М.Щербак, В.Метелиця визнають за Андрієм Леготом безперечний талант і творчу невтомність.
Наступна книга вибраного з доробку Андрія Легота з'явилась уже в Україні під назвою "Калинові шуми" (1994). Автор передмови М.Ілляш, знайомлячи широку читацьку аудиторію з малознаним на батьківщині митцем із діаспори, відзначив: "У багатьох політично і суспільно заанґажованих творах поет прагне грому "надиханих рим", буває гострий і гнівний. Часом і прямолінійний. Але провідні барви і настрої його поезії - задумлива ліричність, медитація, туга за рідним краєм, світлі сподівання щасливих перемін. І над усім тим - любов до України, до рідного Надросся, спогади про милі серцю дні далекої юности". Поряд із раніше публікованими до книги увійшли й фраґментарно репрезентовані рукописні збірки "Утома" (1967-1970), "Отава" (1970-1975), "Осінь" (1975-1978), "Зима" (1979-1983), "Сімдесятиріччя" (1984-1990). У них автор так само звертається до мотивів визвольної боротьби, згуртування й консолідації українців довкола ідеї незалежності ("Хоч осквернено юні пісні", "Воякам УПА й УНА", "О громе юних весен, загрими", "Левкові Лук'яненку", "22 січня"), поневірянь на чужині й туги за вітчизною ("Весь день за верстатом, машини шумлять", "Праця й праця від рання до вечора", "Травень, а сонця нема", "Журавлі", "Землякам-вигнанцям", "До друзів", "О рідний краю", "Гай... а тиша кругом німа"), кохання ("Перший поцілунок", "Вечори над Россю", "Серед нив", "На пляжі", "Гуркоче потяг, гуркоче"), природи ("Ячать лебеді", "Весняне", "Осінь", "Ранок над озером", "Калинові шуми", "Пізня осінь"). Широко репрезентована тема митця ("Буду йти", "Старий музикант", "Родина", "Лесин спів", "Де ви, де?", "До сонця", "Творчий відчай", "До поезії", "Сімдесятиріччя", "Не зважати на все", "Правда", "Абстрактним хвалькам", "Тяжко буть в Україні поетом") часто переплітається з мотивом старості, смутку за минулим ("Сніг", "Літа розвіялись, мов листя", "На вітрі часу в'януть думи", "Надія", "Розмова з дітьми", "Вітри", "Молитва", "Досвід цінніший мрії", "Вже не задзвонить юних весен міт", "На зиму віку повернуло"). Автор розробляє мотиви прометеїзму ("Гімн гідности", "Злочинці", "До рідного народу") й плекання національних традицій, збереження рідної мови та культури ("Імена", "О рідна пісне!", "І серця бій, і голос крови"). Щемливо озивається в книзі чорнобильська тема ("Хмаровище", "Чорнобиль"), убивчо разить сатира ("Імперія", "Дракон", "Перестройка", "Деспоти", "За Горбачова і Лігачова", "Патріот", "Шкура", "Безхребетний"). Поряд з цим багатьом віршам притаманний повчальний характер, моралізування, що викликані, певно, багаторічною педагогічною працею письменника ("Юнакові", "Не запродуй душі", "Українській молоді", "Не відгонюй думок", "Не потрапляй ніколи у тенета", "Навіщо мовить і не думать?").
Звертаючись до своїх побратимів по перу - літераторів з діаспори О.Веретенченка, Юрія Дивнича (Лавріненка), У.Самчука, - автор "Калинових шумів" розмірковує, чому про них "у журналах, газетах Вже давненько не чуть", хоча "колись, за небіжчика МУР-у І гучних таборових держав", їхні заявки й творчі плани були багатообіцяючими, "про велике мистецтво й культуру Гучномовні лунали слова". І він приходить до гіркого, але закономірного висновку, що "лиш сонцем вітчизни нагріті Пишно квіти мистецтва цвітуть" ("Де ви, де?"). Ця думка про фатальність долі митця, відірваного від батьківщини, відлунює в десятках поезій. У вірші "Хочеться" Андрій Легіт просто й щиро говорить про своє найпалкіше бажання бути з рідним краєм ("Хочеться в Корсунські весни В парку цвісти первоцвітом, Птахом дзвеніти небесним, Землю дощами поїти"). Незважаючи на похилі літа, поет намагається йти в ногу з часом, не відставати від тих вимог, які висуває життя. Хоча його "стареча муза вередлива Недочуває, шкандиба", співець прагне до постійного самовдосконалення, шліфує "кожне слово, образ, зміст, Щоб ямби голосно дзвеніли", щоб ліричний ужинок слугував Україні, "серця народу І хвилював, і поривав" ("Творчий відчай"). Письменник живе "землі моєї сонячним привітом", і це неповторне відчуття спонукає його знову й знову братися за перо, хоча "на вороних промчалися літа" ("Сімдесятиріччя"), хоча має тепер "лиш дряхле тіло, сутінки в очах, І хворість, і терпіння" ("Старість").
Не полишав співець і перекладацької діяльності. Десятки славетних представників світової літератури з його подачі промовляють до українського читача рідною мовою. Було зроблено переклади з англійської (В.Шекспір, Р.Бернс, Дж.Г.Байрон, В.Блейк, Т.Мур, Д.Мейсфілд, Д.Кітс, П.Б.Шеллі, Ф.Будилен, Р.Кіплінґ), німецької (Й.В.Ґете, Г.Гейне, Й. фон Ейхендорф), французької (В.Гюґо), польської (Я.Кохановський, Л.Стаф, Т.Л.Заблоцький, М.Конопніцька), білоруської (Ф.Богушевич, Янка Купала, Цьотка, Якуб Колас, М.Богданович), російської (М.Лермонтов, С.Надсон, О.Блок, І.Сєвєрянин, А.Ахматова, С.Баскін-Серединський) тощо). Доробок Легота-перекладача міг би скласти цікаву антологію світової поезії.
У 2004 році вийшла в Києві довгождана збірка оригінальних і перекладних віршів співця "Відлуння душі". Але Андрієві Тодосійовичу вже не довелося тримати це видання в своїх руках - завадила передчасна й невблаганна смерть. До книги увійшло понад триста поезій, більшість з яких написано в 70-90-х роках, а також близько сотні перкладів. Чимало з текстів опубліковано вперше, і це викликає посилений інтерес до даного видання. Особливо хочеться відзначити публікацію перекладного розділу, адже ця ділянка праці Андрія Легота до останнього часу лишалась майже невідомою читачеві. До книги увійшли твори Д.Г.Байрона ("Коли скрізь морок був і дим...", "Коли б я міг в морях пустинних...", "Із щоденника", "Споминання" та ін.), Р.Бернса ("Що діять дівчині", "Було", "Повернення солдата"), Р.Кіплінга ("Горб", "Томі Аткінс", "Бажання"), В.Гюго ("Спитали вони", "До Батьківщини") та багатьох інших авторів, що стали окрасою світового письменства. На жаль, при упорядкуванні до перекладацького розділу вкралися неточності. Так, вірш Ф.Будилена "Ніч має тисячі очей..." помилково вміщено серед перекладів з Р.Бернса під назвою "Будилєн". Хоча в рукописі (машинописі) перекладів Андрія Легота чітко означено, кому належить даний твір. Двічі в розділі подано переклади з Р.Бернса та Р.Кіплінга. Останній автор фігурує під різними іменами: то як "Р.Кіплінг", то як "Джозеф Кіплінг", а відтак створюється враження, що це дві окремі постаті, а не один і той же поет Редьярд Джозеф Кіплінг. Узагалі, бажано було б cистематизувати матеріали даного розділу за літературами (англійська, французька, німецька, польська та ін.), щоб уникнути плутанини.
Андрієві Ворушилу-Леготові не доводилося особливо нарікати на неувагу до себе з боку як відомих, так і малознаних критиків, літературознавців, письменників, краєзнавців. Назвемо імена бодай деяких з них: це Дмитро Донцов та Іван Багряний, Володимир Біляїв і Яр Славутич, Анатолій Михайленко й Володимир Поліщук, Микола Сингаївський і Людмила Скирда, Ігор Качуровський і Ольга Керзюк, Зоя Кучерява й Микола Щербак, Володимир Метелиця й Микола Ілляш, Григорій Зленко й Микола Вірний, Людмила Бистрова-Дробот і Тетяна Бондаренко... Поцінування творчого ужинку митця мають досить широкий спектр - від схвальних відгуків Івана Багряного ("Він росте і з нього виростає справжній добрий поет") та І.Качуровського ("Назагал це лірика неголосна, сумовита і якась лагідна - що відповідає його псевдонімові - Легіт") до екстатично-патетичних вигуків захоплення, як у Т.Дем'янчук-Шалапай ("Що за краса! Отримала я Ваші "Вибрані поезії". Боже, вони чудові. Люблю я Ваші поезії, Ви справді правдивий і дозрілий поет"), від щирих зізнань, як у Л.Скирди ("Я в захваті від Ваших виразних, афористичних мініатюр, від Вашої джерельно чистої любовної лірики, від Ваших точно адресованих публіцистично гострих поезій"), до філологічно-поетичних коментарів, як у Яра Славутича ("Лірик і традиціоналіст. Має виразний хист чи пак талант, сильні почуття, мелодійну мову. Співає, як пташка, завжди йде за ліричною течією, без будь-яких дивних збочень"), від приземлено-раціонального погляду В.Поліщука ("Лірика А.Легота приваблює передусім як поетичний документ доби, аніж як мистецьке явище. Іншими словами - у своїх віршах Легіт-громадянин, Легіт-патріот стоїть вище, ніж Легіт-поет, Легіт-митець") до спокійних метафоризованих констатацій М.Сингаївського ("Усе краще з написаного поетом - це сповідь тривожної, наче розчахнутої громом, душі, перед майбутнім Землі, України, свого роду і народу").
Скромний і небагатослівний як людина, чесний і невтомний трудівник, він віддав українській поезії більше півсотні років свого життя, не чекаючи на якісь лаври. За зразок завжди мав таких подвижників, як Т.Шевченко, І.Нечуй-Левицький, Б.Грінченко, І.Франко, Леся Українка, Є.Маланюк, Іван Багряний, з любов'ю адресував їм свої численні ліричні присвяти. Був щасливий тим, що хоч уже й хворий та немічний, але повернувся на Дніпрові береги, на рідну Україну. З думкою про неї і її світле майбутнє співець пішов у вічність. Земля Вам пухом, поете-вояче.
Іван Немченко