МИКОЛА САРМА-СОКОЛОВСЬКИЙ

 

СРІБНЕ ПЕРО
СОКОЛИНОГО ЛЕТУ

Поезії

2009

Збірка "Срібне перо соколиного лету" - останній поетичний доробок отця Миколи Сарми-Соколовського, поета, кобзаря, художника, який присвятив своє життя і творчість боротьбі за незалежність України. Довгі роки в сталінських концтаборах (втечі, арешти, переслідування) загартували волю і вигострили поетове перо.
До збірки увійшли поезії, написані переважно в останні роки його життя, коли прикутий до ліжка тяжкою хворобою, поспішав лишити нащадкам свою незламну віру в добро і мудрість.
Поетична палітра Сарми-Соколовського розмаїта - глибока філософська й богошукацька лірика, поезія про кохання. У збірці, поряд з класичними формами віршів, знайшли місце й зразки поетичного модернізму - японські хойку, зорова поезія.

Переднє слово Мирослави Сидори.

Збірка відзначена
Всеукраїнською літературною премією
Яра Славутича.

Сарма-Соколовський М.О.
Срібне перо соколиного лету: Поезії / Переднє слово Мирослави Сидори. - К.-Херсон: Просвіта, 2009. - 110 с.

ISBN: 978-966-2133-24-0

Духовна грань поета

Перед тобою, шановний читачу, остання збірка поезії українського поета й прозаїка, отця Миколи Сарми-Соколовського, який відійшов у вічність, не побачивши її надрукованою, але встиг дати збірці гідне ім'я - "Срібне перо соколиного лету". Так сріблилася сивина на високому чолі отця Миколи, коли він, прикутий до ліжка хворобою, з пам'яті диктував свої останні поезії, сповнені не жалями за минулим, а тріумфом незламного духу, який спонукував до невтомної творчої праці, модерністських експериментів.

Сарма-Соколовський не жив, а стрімко мчав нелегкими шляхами до своєї найзаповітнішої мети - вільної, щасливої і прекрасної України. А шлях був тяжким, іноді понад людську силу (концтабори, переслідування, допити, гамівна сорочка, втрата першої дружини, друзів-однодумців). Але ніщо не змогло його зупинити на вибраному шляху.

"За слово правди я пройшов
нелічено тюремних брам".

Національне й соціальне пригноблення людини в СРСР, тоталітарний, нелюдський комуністичний режим, диктатура, змусили його стати в ряди опозиції ще тоді, коли його, девятнадцятилітнього, НКВД арештувало й пришило "антисовєтскую агітацію" за те, що грав на бандурі й у складі капели бандуристів виступав у навколишніх селах, поширював українські історичні пісні. Далі суд, концтабір УСЛОНа, будівництво Біломорканалу, втеча. Тяжкі випробовування і страждання не зломили його духу і не змусили зректися своїх переконань.

1941 року Соколовський, закінчивши Київський художній інститут, працює в Полтаві і навчається на духовних курсах автокефалії, отримує сан священика. Стає членом ОУН.1944 року його арештовують енкаведисти, знову втеча, і під чужими документами мешкає в областях Західної України, одержує парафію на Буковині й веде проповіді українською мовою, знаходить втішливі слова для згорьованих війною мешканців.

1948 року після богослужіння, перед Різдвом Христовим отця Миколу при виході із церкви у селі Раранча енкаведисти арештовують і засуджують до смертної кари, але через 15 діб вирок змінюють на 25 років таборів особливого режиму. Згодом забирають його братів і дружину Варвару Соколовську, вирок: кожному 25 років ув'язнення.

По звільненні поет мешкає у Луганську, але влада не залишає його в покої, і він переїжджає на Січеславщину, звідки сам родом, і поселяється у містечку Новомосковську. За часів комуністичного режиму публікувати його твори було заборонено. На початку 90-х років бере активну участь у заснуванні Народного Руху України, Української Республіканської Партії, козацтва і видає книжки своїх творів. Він автор поетичних і прозових книг: "Дорогою жнив", "Коріння пам'яті", "Анафема", "На осонку літа", "Документальні новели", "Моя причетність до ОУН".

До збірки поезії "Срібне перо соколиного лету" увійшли переважно вірші, написані в останні роки його життя. Збірка відбиває різні грані поетового єства, але найчіткіше грань патріота, який живе і марить Україною - вільною і щасливою.

"Україна - наш постійний щем,
ми на неї задовго ждем".

Довгі роки тяжкої хвороби спонукали його до написання філософських поезій, в яких переплітаються роздуми про життя і смерть, минуле й майбутнє.

"І я вже поспіль рана,
в якій думки - ще роєм".

Поряд з важкими думками про кінцеву зупинку знаходиться місце й для витонченої інтимної лірики, яку поет присвячує вірній дружині Варварі - жінці, яка довгі роки ішла поряд і щиросердно підтримувала доброю порадою.

Глибока віра отця Миколи, тривога за долю української церкви звучить у поезіях циклу "Сльози господнього ока".

Збірка "Срібне перо соколиного лету" жанрово різноманітна. В ній не лише представлено зразки форм традиційної класичної поезії, але і низка зорових поезій ("Вікно зорової поезії", "Млин", "Тунель"), вірші у жанрі японських хойку тощо. Сам поет так говорив про свою творчість:

"Моє дивне серце і досі,
навіть у пізню осінь,
ж а й в о р о н и т ь".

Щовесни, у світлий Великдень у новомосковському лісі біля пам'ятника - Хреста, встановленого з нагоди 500-річчя українського козацтва, отець Микола правив службу. Свічками тремтіло сонячне проміння, і літня людина, яка стояла на вершині кургану, також випромінювала своє сонячне світло душі. Він говорив про Бога й про свободу, про Україну й національну свідомість людини.

У 2001 році Миколи Олександровича Сарми-Соколовського не стало.2008 року, на знак визнання його як відомого поета, кобзаря і патріота, на будинку, в якому він мешкав, встановлено пам'ятну дошку, а в місті Коломиї за рішенням Міської ради вулиця Обертинська перейменована на вул. Миколи Сарми-Соколовського. Він лауреат Міжнародної премії Фонду Тараса Шевченка, лауреат літературної премії ім. Богдана Лепкого та ім. Яра Славутича.

Мирослава Сидора,
онука Миколи Сарми-Соколовського

1.

ОБІЙМАЮЧИ
КРИЛАМИ
СВІТ

СМЕРК

Поволі день минув
до цяточки осоння
Увечері я вкрився з головою
як віком чорної труни
Однак думки усі
зо мною
Вони мого безсоння
барвні сни
в яких квітують чорні рожі
що проросли крізь ґрати

Я теж трохи Ольжич
лише не встигли
р о з с т р і л я т и

7.11.1998

СВІТ СКЛАДАЄТЬСЯ

з осоння та мли
де квіти і руїна
Туга серце тлить
вже час мені геть піти
а як же
Україна

А так як і по тих
що раніше пішли

24.04.1998

ПОСТІЙНИК СТАЛІНСЬКИХ ЛАБЕТ,

невеличкий художник,
трохи більший поет
і такий же кобзар,
але ж у сані - протоієрея, -
все згадане
маю за Божий дар,
котрий отримав як дивосвіт,
де бандура - мій щит,
фелон - кирея,
а хрест - криця столеза,
що в дії не має загину:
поруч молитви моєї -
Володимира Сосюри теза:
Л ю б і т ь У к р а ї н у!

17.01.1994

СЛІДИ НАВИЛІТ

Коли згадую друзів-оунівців
розстріляних німцями в Полтаві
напровесні 1942 року
завше уявляю в землі
їхні пожовклі черепи
з кулевими слідами навиліт
Упізнавши між черепами
череп моєї першої дружини
я не боячись гріха
дорікаю Богові
чому це не мій череп?

19.10.1998

МАРЕННЯ

Німа потвора ночі,
підвівши під лоба спраглі очі
і розпростерши кабанячі крила,
випить до дна хотіла
білу криницю мого світла,
та вранці над нею калина розквітла
і вмилась рахманним дощем.
Проте в моїм серці ворушиться щем:
лежу хворий і досі…
В очах давня осінь,
Карпатські гори,
глибокі звори,
в яких спочивають тумани,
а плаями йдуть партизани,
і кожен серцем - опришко.
Я хочу йти з ними
стежками крутими
у ліс чи в діброву -
важко підводжуся з ліжка,
та падаю знову.
А наді мною в небесності синій,
де сонце в багряній кубанці,
колують ключі журавлині -
а може, це душі повстанців?!
Мій спомин - не легіт,
а туга затята.
Лежу, хворий, на білій постелі,
а мені здається, що я у Карпатах
молюся на скелі
за хлопців полеглих.

15.06.1996

БАЛАДА СТРАТИ

Зійшлися. І всі як один -
з відчуженим лицем,
але ж це
не народ- якась юрба…
За шибеницю - верба,
за ешафот -
машина вагова…
Вже й вироку слова -
в одну, жорстоку, суть,
як атрибут до страти.
Мовчать солдати,
в задумі ждуть.
Оунівці, два побратими,
обмацані зіницями чужими,
стоять у кузові машини,
їм геть заламано за спини,
мов крила, руки:
їх зв'язано - на муки!
А день такий чудовий… Тихо.
Але ж у тиші цій чигає лихо -
уже московський кат,
як майстер страт,
біду мотуззям шиє
і, зашморги накинувши на шиї,
гука шоферові "Давай!"
Аж зашумів зелений гай.
Машина загула
й мотуззя потягла -
лишень тріпнулись два життя.
Та не спинилося биття
двох юних серць -
зове й зове на герць…
Воно з життям у зладі -
тому й одлунює в моїй баладі.

25.03.1999

МОЇ РУКИ ПАМ'ЯТАЮТЬ ЗБРОЮ,

котру колись тримали
в ім'я славетної УПА.
Дивуюся, що я тоді не впав.

А нині
в самотині,
де жорствою кожна мить,
все-все мені болить,
і я вже поспіль рана,
в якій думки - ще роєм.

Шкодую, що нема
колишнього нагана,
щоб кулею
себе загоїть.

13.03.1999

О ДВАНАДЦЯТІЙ

дружина побажає доброї ночі
я залишуся в пітьмі
з моїми думками
що світові світять

Темна замшілість тиші
пойняла стіни моєї кімнати
намагаюся слухом
дістатися дна тиші
де лежать кістяки
моїх побратимів
які в сорок восьмому
пострілялися в криївці

Сіріє вікно як вихід
з темної печери
з якої ніколи не вийду.

13.12.1996

ГРАНАТА

Усе минає,
мов білий тополиний пух, -
тому й мене уже немає.
Лиш по мені -
Міцний козацький дух,
який
і нині сущий,
живе в мізерній шкаралущі,
що ребрами гранчата.

Якщо для Правди
не відчиняться двері,
в руках супостата -
я вибухну, мов та граната!

Але, на жаль, -
лиш на папері.

12.09.1998

ФІЗИЧНІ ЗНАРЯДДЯ
МІНІСТЕРСТВА
ДЕРЖБЕЗПЕКИ

1.
НАРУЧНИКИ - окуляри без скла
для сліпих рук в'язня,
а попереду - чорна мла,
а пообіч - світло руде…
Тому він покірно йде
в супроводі збройного блазня.

2.
ГАМІВНА СОРОЧКА -
мовою в'язнів
"гумова одиночка".
Вона,
як труна,
для ніг звужена.
Діє електрострумом
розгалужено
(далі не можна без суму):
Коли стикаються з нервами галузки струму,
рокованець зазнає жахного болю!
Однак не біль вирішує нещасного долю,
а - на пульсі в'язня велика лапа
тюремного ката-ескулапа.

3.
ГУМОВА ГРУША не для поїдку -
для іншого вжитку,
де
зась бути свідку.
Тут,
у жовтому світлі чорних ґрат,
перед розстрілом кат
рокованцеві в рота, наче в душу, -
фатальну гумову грушу
(о Боженьку мій, Тобі це лиш звісно),
щоб він ані крикнув,
ні писнув.

19.10.1997

ОБШУК

Я стояв голий,
на підлозі лежав мій одяг,
його обмацував
нахилений наглядач,
а мені здалося,
що він уклоняється
моїй голизні.

Станіславська тюрма, 1948

МИНУЛЕ ДАЛЕНІЄ

його ані забути
ані спинити
хоча воно нерухоме
як могили
як історія давня
над ним завжди крилить
моя невсипуща пам'ять.

8.10.2000

ПРАВДИВИЙ ВІРШ

Іванові Савичу

7.02.1999

ІНТИНСЬКИЙ ОБРАЗОК
1953 РОКУ

Пам'яті Андрія Химка (Хименка)

14.09.2000

ЩІЛЬНО

Щільно римуються
туман та наган
тому я
поет-партизан
А що скоро помру
знаю
та зустріну смерть навісну
як рокованець запізнілу страту

Я не певен що траплю до раю
отож будь ласка
в труну
не забудьте покласти
мою гранату.

23.12.1996

ЛИШЕ ДВІЧІ ЗАСУДЖЕНИЙ,

а моє минуле -
розгалужене:
УСЛОН, УСЛАГ,
БЄЛБАЛТАГ,
МІНЛАГ
та ДУБРАВЛАГ.

Попри людські болі та жалі
ті колючі ключі = галузки
дерлись по імперській землі,
як по дикому полю.

Всі п'ять
у пам'ять
угрузли,
всі мені болять
незахололим довічним болем.

2.01.1998

ПОВОЛІ

в неволі
роки минали
де я
схуд і зблід
не знаючи
хто за колючим вуалем
я
а чи зболений світ.

23.12.1997

БУДУЮЧИ ПРАВДИ ОМРІЯНИЙ ХРАМ,

я ворогом видівся державним псам -
тому був вигнаний з мого Храму.

Тамуючи давню моральну травму,
вже одягнутий у патріаршу осінь
стою і досі
на сходах до свого Храму.

9.12.1997

ІВАНОВІ
ІОВУ

Дорогий Іване,
моє життя -
справді окаянне,
і поскаржитись нема кому.
Тому,
аж до нестями,
б'юсь думками
об самотність німу.

А здаля долинає твій спів,
а з ним - дух степів,
закосичений в дикі маки
та чебреці пахучі.
Ми з тобою однакі:
для нас лиш те
святе,
що завжди мучить.

Україна - наш постійний щем,
ми на неї
задовго
ждем.

11.05.1999

ЗАТЬМАРЕНИЙ
РАЙ

Іванові Іову

А кропилом будем, брате,
Нову хату вимітати!
Т. Шевченко

24.08.1998
У День Незалежності України

ДВА ПРЕЗИДЕНТИ
УКРАЇНИ

1.

Леоніда Кравчука
у політичній грі
ошукано Москвою -
віддав стратегічну зброю.

Мудрість його, безталанна, -
в нагороді отця Сабодана.

2.
Леонід Кучма -
у Москви на повідку,
до якого вже звика.
Однак він любить Україну,
як і повинно,
але
у межах повідка.

11.09.2000

М А В З О Л Е Й

Це - кривди храм з комфортним
туалетом
для всіх вождів та челяді Кремля:
лихих потуг не змиє навіть Лета
і не всота скривавлена земля.

До входу мавзолею
московською землею
тяглась асфальтом завше черга -
немов її ріка поволі вергла.
У плині цім уявної ріки,
як та дощем розмита гать,
пливли і наші земляки
в солодкім мреві,
обдурені, одверті,
щоб мертвому вождеві
хвалу воздать
за Соловки,
за рік жахливий Тридцять третій,
хоч від вождя - лише примара -
одна пуста лобата тара,
рятована від тліну
у спосіб фарб та пластиліну.

При першому порозі усипальні,
мов при царевій спальні,
стояли ситі,
з мовчанням злиті,
муштровані папуги,
похмурі, як вовцюги, -
врочистості державної лице…
Та годі мовити про це…

Часи совєтські мов наснились.
Нарешті глянула блакиттю вись,
до мавзолею черги припинились,
що довгими були колись.
Імперії Союз
неначе сам в собі загруз.
А далі зась:
розпавсь!
Прийшли нові вожді,
а з ними - їхні слуги,
а значить -
і діяльності нові потуги.
Дух революційний враз причах,
а з ним - усе оманне.
Домруть останні ветерани
і пам'ять їх умре про Ілліча…
На грудях маючи рясні заслуги,
пішли на пенсії
муштровані папуги.
А в мармуровім гробі,
у кам'яній утробі,
і досі
в обставі електричних свіч,
рудий, як Жовтня осінь,
лежить в самотності Ілліч.

Навколо мавзолею,
де уночі вітри негоди блеють,
де зупинився час,
уже, як тлінні мощі,
старенький Маркс
поволеньки ступа по площі.
Однак - іще людська подоба,
в сивинах білих, як у молоці,
очима тоскними підперши лоба,
з утомою приблуди
та калаталом у руці,
опівночі
нових
марксистів будить.

1998, січень

РОСІЯ
ТА ЧЕЧНЯ

Велет-удав
на маленького їжачка напав
бомбує з тучі
тне
але ніяк його не ковтне
бо їжачок
ой же колючий!..

26.06.2000

ДЕ ВИСОЧІЄ
ПОСТАТЬ З МЕЧЕМ

Вона уперлася у вись крутим плечем,
аж скуливсь Київ під її мечем,
і Лавра стала мов каплиця -
наче теж боїться.

На конику Богдан -
як вершник каруселі.
Усі прогнози - крізь туман,
до краю невеселі.

В розгубі Президент шукає думку влучну,
та бракує голови -
лиш має кучму.

14.03.2001

НІЧНИЙ ГІСТЬ

Учора знову
завітав до мене Євген Плужник
(опівночі прийшов)
з блідим обличчям, обточеним жорствою мук,
покашлював сухотно,
очима незвичайними
палив свій сум.
Тремтів у лікарнянім сівкім халаті
і дивно осміхався,
розповів про вічну мерзлоту
(ніяк до неї звикнути не може).
Просив у нього я адресу -
чогось не дав.
Я перед ним поставив склянку
з гарячим чаєм -
на ній він пальці задубілі грів,
а потім став ділити на ковточки чай,
який йому запахнув
цвітінням лип полтавських…
Читав без книжки "Галілея"
і раптом - зник.

Мені він очі залишив,
що палять сум.

15.10.1980

НА ЧОРНОМУ СКЛІ ЗИМОВОЇ НОЧІ

срібні гапти місяця.
Люблю натхнення творчі,
що Божою ласкою світяться.
Без неї ж - лиш
особисте,
заздрісне,
нечисте,
інстинктивне,
аж звіряче!
Ось чому й народжуються часом вірші,
як вовчата, - н е з р я ч і.

Одгорлав своїм гнівом, просяклим жовчю,
горлач революції Маяковський,
співець пролетарської злості,
і втративши ніжність до себе жіночу,
знищив себе з дарами-плодами
дозрілими навіть у брості.

… На чорному склі зимової ночі -
срібні гапти місяця…

Люблю натхнення творчі,
що Божою ласкою світяться.

19.02.1992

ГРИГОРІЄВІ
КОЧУРУ

Над Тобою небо крижиною голою,
Ти ж - наче дивне дзеркало в чавунній рамі,
а довкола
лиш хащі куліс…

Все, що пишеш, комусь видається крамолою,
та з часом про Тебе скаже навіть камінь,
набувши Твоїх рис.

7.11.1975

ОДНОГО РАЗУ ГРИГОРІЙ КОЧУР

мені сказав: не треба писати багато,
але треба, щоб кожний вірш
був подією.
Умер мій учитель,
не тільки мій…
Вже кілька років,
забувши про неспокій,
мовчить в самотності німій,
утративши у холодку підземних ніш
своє лице.

Я нині написав, як завше, вірш
і хочу знати
- але нема в кого спитати -
подія це,
а чи звичайний собі вірші?..

17.02.1998

ДОНЕЧЦІ ОКСАНІ

ти приїхала
як і завше з подарунками
та гостинцем
опромінена тобою кімната
бринить твоєю і нашою радістю
я і мама милуємося рідною леліткою
а час уже зносить від нас
твій щебіт
твою усмішку очі
твій образ
рухи
твоє дихання

швидко збігають два дні вечори
ти спиш у нас останню ніч
уранці поїдеш
я сплю в другій кімнаті
раптом напад кашлю
задихаюся
мама вмикає світло
я в судомі намагаюся
викашляти сімнадцятирічний
колючий дріт
мама поїть мене гарячим чаєм
і кашель відступає

знов голова на подушці
мама вимикає зморене світло

в кімнаті пітьма й сон
а я не можу заснути
болять у горлі
подряпини колючого дроту

поволі моя свідомість
обволікається снивом
нараз хтось падає мені на груди
але так легенько
по овалих вузьких раменах
відчуваю це ти
вже прощаєшся зі мною
плачеш

раптом в моїй пам'яті
Коломия
кімната вщерть наллята
пітьмою та тривогою
ти ще мале дівчисько
схлипуючи горнешся до мене
біля нас мама повна страху
на порозі у пітьмі
стоїть янгол наш охоронець
а під подушкою
зачаїлась моя граната

це було дуже дивно
тепер я дивуюся
ніяк не можу поєднати
в сумісність
янгола
та гранчасту партизанську гранату.

19.12.1996

НА ПЕРОНІ

Перон в чеканні гомінкому.
Стою на ньому:
жду маму і сестру
із довгої розлуки -
хвилююся на всенькі груди
аж серця стукіт
мої троянди будить,
щоб не дрімали у чеканні.
А на годиннику пероннім
хвилиночки останні
час ронить.
Нараз, немов пащек сталевих гаркіт, -
коліс нестримний накіт,
що весь
зненацька скрес,
збудивши луну сонну.
Й електропотяг голубий,
без димної габи,
досяг перону.
Навселиць радість зацвіла
солодких стріч:
вітаються, цілуються
і йдуть з перону пріч
із радістю додому.
"А де ж мої мама і сестра?" -
уже пойнятий туги стумою,
стою і думаю,
незримий анікому.
Як пустка мої очі:
у них - лише вагонів зочіп.

Поволі рушив потяг,
і знову він - мов бурі протяг,
мчить далі,
де простір та вітри.
А я стою в печалі -
ні мами,
ні сестри.

27.04.1998

МИКОЛІ МІРОШНИЧЕНКОВІ
У КИЇВ

1.
Я затямив мистецьку істину
чиюсь, як свою:
"Пиши з натури, але не копіюй".
Відтоді
живу з істиною у згоді,
сприймаючи реальне
близьке і далеке
лише таким,
яким
воно мені здається:
тільки уявне -
справжнісіньким мистецтвом зветься.

Мудрість мають лишень диваки -
про це свідчать віки.

Я вже на останньому прузі,
але не боюся Лети:
мої друзі -
модерні поети,
для них я ніколи не вмру,
вони продовжать
і моєї ліри гру,
шукаючи там, де кінчається грім,
для зорової поезії
зорових рим.

2.
У брязкоті уявного трамваю
боюсь кінцевої зупинки.
Хапаючись за все, я поспішаю
дожать останні вжинки.
Але кому потрібен
такий буремний зміст?
Та ні, потрібен він…
Я - України син,
а ще від Бога маю хист.
О друже мій Миколо,
і на столі моїм не голо -
на ньому твій
ще не останній лист.

3.
Шукаючи в хаосі гінкім
сталу точку,
я заблукався дуже.
Любий друже,
пришли мені на думки
гамівну сорочку.

23.09. - 25.11.1998,
22.01.2000

НА ЗАПИТАННЯ, чому

такий довгий мій вік,
одповідаю,
не промовчую,
що до кінця мого віку -
минуле своє доточую.

13.05.1998

Я ЛЮБЛЮ НЕСПОКІЙ,

і моє серце розраховане
на сто років.
Але мені потрібна і тиша,
в якій віршами сню.
коли напишу останнього вірша -
сам своє серце спиню.

19.07.2000

КОЛИ СПАХНУ ВОСТАННЄ,
мій вірш
здмухне
із себе попіл.

24.12.1997

Я ПОЛЮБИВ

карпатські роги сині
а над ними золоті небеса
що й нині
мені світять у сни

Коли б не вони
я нічого б не написав.

2.11.1997

ШУКАЮ ЯК ШУКАВ

бо в цім моя мета
Не раз дружина доріка
що не такий як інші

Картала і сьогодні
бо майже не чита
мої
самотні
і сумотні
вірші,

2.11.1997

СТРИЖІ ЧОРНИМИ СТІБКАМИ

прошивають білу днину.
Десь губиться неба низ.
Між віт - сонячні плями:
який предивний літа фриз
косичить Україну.

Я в самотності, на самім дні.
Мій світ - лиш у вікні,
де ні журби, ні духовного рам'я,
де чорним шовком стрижі
на білій днині, гожій.
О добрий Боже,
допоки маю пам'ять,
мою самотність
бережи.

8.07.1998

МОЛОДИК НА ХМАРИНЦІ ШОВКОВІЙ -

наче срібна серга на вухові
Івана Підкови.

6.03.2001

ДВІ ПАСТЕЛІ

Моїй онуці Миросі

25.-26.03.1997

НА УЯВНІМ КЛЕНІ

до оскоми зелені
витинанки
моїх думок.

Співають віти колисанки,
кожен звук - струмок.

Але минуле не приспати -
озвалося, щемить.
Йому я вкотре цить!..
Знов підкрадається і мучить…
Я - сам собі чужий -
в байдужості людській
сприйму покірно
неминучість.

4.01.1998

ЩЕДРІСТЬ

Зелених долонь ціле дерево
та ще й високе
На них сонце сипле
золоті монети
що розсипаються на всі боки.

1985, літо

ПОЕТ-ГРІШНИК,

я сподіваюсь в останньому вірші
на повчання друзям:
нещадно терновим галуззям
себе перевиховую,
бо це -
так гоже,
аж відлунює тиша
срібною мовою.

Так поможи мені, Боже,
дописати останнього вірша,
а на більше
не розраховую.

13.11.1997

ІГОРЕВІ ТРАЧЕВІ

Сутність людства
без поезії
була б дуже вбога -
тому поезія потрібна,
як і віра в Бога.

7.10.1999

ЦЯ ТРІЙЦЯ

моя думка ясна
Така ж і тяма
А ще їхня посестра
уява

Ця Трійця
зі мною скрізь
Перед нею поступається
натуралізм.

6.12.1998

ВІРШ МОГО ТЕРПІННЯ

Галині Гордасевич

В осонку та у тінях
пишу я вірш мого терпіння,
в якому ставлю знаки розділові -
потрібні ж павзи в мові.
А де поставити кінцеву крапку,
я не знаю,
бо моє терпіння
не має краю.

15.12.1999

ПОЕТИЧНА ДОТАЦІЯ

Вже по віршах,
по врожаю,
по добі лункій,
тільки ж часу не гаю -
ще поволеньки збираю
в полі колоски.

12.02.2001

ГАВРИЛОВІ ПРОКОПЕНКУ

Ти, звісно, - не музика,
але глухий,
як той Бетховен.
Я теж глухоти повен,
а ще й - каліка.
Однак у пошуках дзвінкої рими
ми - давні побратими.

1998, липень

ТИША

Петрові Перебийносу

Мене хвилює завше тиша,
одягнута у світлошаті звуки, -
долаючи творчі муки,
живу од вірша і до вірша.

На яблунях не біла піна -
цвітує Україна,
мій рідний край.
А я у нім - як той козак Мамай,
що визнає лише
на кобзі гру.
Струмує звуків голубінь-ріка…
Паде з небес весняне "Кру!"
На когось воронько чека -
швидкий, окрилений Пегас.

А мій уже на схилку час.
Коли умру,
останнього не дописавши вірша, -
для мене заніміє тиша.

1997, квітень

ВОДЯНИЙ МЛИН

НЕСПОДІВАНІ
ХАЙКУ


*
Я міцно спав
і не чув
як телефонувала весна


*
Над вічним плином ніг
квіткарок ряд
сидять мов ті рибалки


*
Під білим
вахлярем хмаринки
запишалося сонце


*
На віях
колишу блакить
уявних лебедів ячання


*
Коли помру буде так
як було
до мого народження

*
Поміж зелених угідь
фіялкова дорога
в білий день


*
На моїй пам'яті
татуювання
колючого дроту


*
Над усе люблю Волю
тіні ґрат
уїлись мені в серце


*
Обіймаючи крилами світ
у вирій линуть
журавлі


*
Любимо гармонію
не в'являємо природи
без птахів


*
Балкон
сушиться білизна
за нею осінній краєвид


*
Сухотникові
золота осінь
видається чорною


*
Бігунам та футболістам
найбільш завидують
безногі


*
Сірість дня
із плямами осені
черга в поліклініці


*
На розпутті
стояв хутір
наче й він подавсь у вирій


*
Людська маса
це нулі безликі
яким бракує одиниці

1971

ДЕ ЖИВЕ ДУША?

Головне -
голова,
вона як дивний сад,
звідки
ріка мислі виплива,
що має незримі крила.

А решта тіла -
мікроагрегат,
у спосіб якого
живе голова.

Тож на запитання
прямі чи криві
одповідаю стисло:
душа людини живе в голові,
де вона
мислить.

17.04.1998

ДУМКИ

Миколі Дубасові

1.05.1997

БІЛЯ ВІКНА

Мирославові Королю

1.
Осінні шелести багряно-золоті
кленові
Із ними я зіллятися хотів
у сонячній діброві
Але в душі застряг німотний крик
який болить і досі

Вже третій рік
лиш у вікні
для мене осінь
загорнута в думок сувої
похована за прохолодним склом

Однак до неї я тулюсь чолом
як до живої

12.10.1997

20.01.1998

ВІКНО ЗОРОВОЇ ПОЕЗІЇ

У творчих тліноборчих пошуках поет
воістину був гострогляд естет
бо виокремив одкриття одне
мовляв чого вікну одягнення скляне

Той майстер з поетичним і малярським хистом
мені словесному вікнові
надав освяченого білим світом змісту
щоб я ж таки пишалось ним
у дивоглядній у промовистій обнові
в звучанні викуваних харалужних рим

5.09.1996

ЖИВЕМ НА ЦВИНТАРІ ПОМЕРЛИХ ПОКОЛІНЬ,

де контрастують сонце й тінь.
Яка метаморфоза! -
на купі тліну
цвіте мімоза.

18.11.1990

СПРАВЖНІЙ ДРУЖБІ

не потрібні гроші -
за щирість платять щирістю,
навіть наперед.
Почуття дружби - чудові рожі
зв'язані в букет,
як стрічкою,
вірністю.

16.04.1998

ДВА ВІДЕРЦЯ, два відерця -

як два карих ока,
а над ними коромисло -
мов брова висока.

6.02.2001

ВЛАСНІСТЬ

Без зазіху на чуже -
як давно, так і нині.
І тому помру лише
на власній тіні.

16.07.2001

ВИЗНАЧЕННЯ ДУШІ

Хоч і не звик я поспішать,
але скажу вам без вагань,
що людська душа -
це мислі результат
в нюансах відчувань.

10.04.1999

СУТО МОЄ
ПОЛЕ

Не вигадую гострих ситуацій -
я їх беру з життя,
як з таці.
Це суто моє поле,
і його моя Муза поле.

3.08.2000

ЛАМПА З АБАЖУРОМ

1.
Природи зелень не разюча
а м'яко вписана в блакить
вона в полях лісах та кручах
ласкавим шовком шелестить

Такий же в мене
зелений абажур на лампі набакир
з-під нього світло матово-зелене
як світло зір
усе ясніш
паде на мовчазний папір
і раптом постукавши у двері
де тиша тиш
на чистому папері
на світанні
зелений вроджується вірш
і може не останній.

2.
Лампа в абажурі набакир
лила матове світло
що зеленаво квітло
Я довго-довго писав
перебуваючи в думках
як у дивних снах
Коли випростався
в кімнаті вже дихав Вересень
Ось тобі й на
а я ж йому не відчинив
ні дверей
ні вікна.

9.06.1997

СВІТЛО ПАМ'ЯТІ

Тетяні Назаренко

9.10.19997

ВИРІЙ

Олесі Ковальовій

13.10.1998

ВІРШ ІЗ ГІТАРОЮ

У мене під вікном стояла ніч осіння
у чорному лискучому плащі,
що тоскно шелестів
дощем і листопадом.

В задумі я хилився над столом,
писав та перекреслював.
Неначе в дивнім заклинанні -
клав навхрест темні соломинки
на білий обрус найчистішої душі.
А на стіні роззявилась гітара,
така порожня,
немов покинута шпаківня.

Крізь ледь прочинену кватирку
знадвору шелест проступив,

що обертавсь на плетиво
невиразних думок.
Дивилась ніч на мене строго,
впираючись чолом в холодне скло.
Я гостро самоту відчув:
забаглося кохання,
розмови ніжної…
Покинувши писати,
поволі перейшов кімнату,
поглянув на стіну,
де в напівсні гітара
хотіла пригадати
старий романс
і не могла - мовчала.
Я вимкнув зеленаве світло
і впав на ліжко
в сліпі обійми пітьми.

Неначе птах, затиснутий, малий, -
тремтіло під пахвою серце.

ЧИСТОТА

Тетяні Назаренко

У безмежнім безгомінні
сонячного світла
хмар здмухнувши тінь
ще поглибшала небесна синь
і чудово так розквітла
В довгих тінях фіолету
позолочена земля
легіт спить не хоче лету
Піднялось беріз гілля
вище білих стін світлиці
що обцінькують синиці

Не шелесне жодна віть
як і легіт міцно спить

Листя барвне черепиця
в кожній ринві сонцеплин
не спинити цей розгін
ллється в радість аж по вінця

Вищає мій білий ліс
кронами у небо вріс
через плесо річки ліг
барвами мазків ясних

У цім домі білокорім
безліч вікон та дверей
як на судні гілок-рей
тут ночують ясні зорі
гулий місяць-одноріг
А по ночі вдень
вже на мене жде
заласкава осінь
Я ступаю на поріг
як прочанин
босий.

1987

ДИТЯЧИЙ
ОБРАЗОК

Вгаптувала осінь
ліси та діброви,
але тепло й досі -

ходитимуть до Покрови
святі босі.

А Морозко уночі
узув срібні постольці,
вдягнув гачі сині
і, з топірцем у руці,
скаче в полонині.

А верба, стокоса,
іще стоїть боса -
міря черевички
нові, невеличкі,
та вони ж - такі малі,
аж вербу беруть жалі,
аж скапує з листя юшка:
- Чому ж я іще верба,
а не Попелюшка?..

4.10.1999

УПОЄНИЙ СУМНОЮ МЕЛОДІЄЮ

осені,
гортаю
пережитого рам'я -
наче й не був
у захмарених висях.

Часе, ти взяв
мою молодість,
а чом з нею не взяв
мою пам'ять? -
щоб я не журився!..

5.09.1995

МОЇ СПОМИНИ - невтомні грабарі,

що тупцяють од зорі до зорі,
розкопуючи товщу часового намулу,
під яким спочиває
моє минуле.

23.12.1991

РЕФЛЕКС
ПАМ'ЯТІ
(з Інтинських часів)

Осіння ніч кромішня довга
поволі човга
Її ні підігнати ні спинить
А за вікном
невпинно мжить

Я ж у безсонні
де шахта мов нора
зійшовся із вугіллям в герці
Даю я на-гора
моє серце.

2.08.2000

САМОСПАЛЕННЯ

Побратимові
Миколі Береславському,
який себе палив

У моєму вікні
раптом клен запалав,
щоб згоріти до тла.

Горить -
мов друге сонце світить.
Я до нього очима горнусь,
шукаю рим, -
хочу разом з ним
згоріти.

1998, жовтень

НЕСПРОСТОВНЕ

Лише у мові стислій
шліфується перлина мислі.

16.01.2001

ЖЕСТИКУЛЯЦІЯ
РУКАМИ

Як в осонку,
так і в стумку
галузяться думки,
мов віти липи.
Хто висловлює думку -
ще її з повітря ліпить.

16.03.1999

СРІБНИЙ ОБРАЗОК

Дуже давно, як я бачив
пшеничні гони
у дузі-веселці,
що сійне срібло ронить.
Однак моє дивне серце
і досі,
навіть у пізню осінь,
ж а й в о р о н и т ь.

20.10.2000

ХВОРИЙ

Спостерігаючи життя і смерті гру,
я поскарживсь приятелеві,
що скоро умру.
Аж він мені:
"Анічого дивного,
життя і смерть - відома суть,
всі ж
мруть", -
і дивно подививсь,
як небуття з безодні,
мовляв, ти вмреш сьогодні,
а я …
а я - колись.

13.05.1998

ПАРАЛІЧ

В кімнаті нікого не було.
Я впав на підлогу.
Підлізши до ліжка,
я намагався на нього опертись,
але намарне…
Лежачи на підлозі в чеканні дружини,
я пригадав птаха - стрижа з коротенькими ніжками,
що силкувався полетіти з землі,
а йому - вже бракувало сил.
Був я подібний до нього.

16.12.1999

МИЛИЦІ
1.
Живу як живеться,
зболіла старість - моя фортеця.
Ще ласкаво сонечко світить,
а в злої долі - чемне поводження,
тож не боюся ні КГБ, ні міліції…
В день мого народження
друзі подарували квіти,
а дружина - нові милиці.

2.
Мої милиці металеві,
вони ще важчі, ніж кайдани, -
щодня в нікуди волочу
і, напевне, їм набрид…
А Бог на мене і не гляне,
хоч вже без голосу кричу.
І по мені - лиш віршів слід,
та він розвіється поволі,
як і мої думки.

В ясне вікно осіннього розмаю
вдяглися віти голі,
обшматані до краю
вітрюгою гінким.

Мої милиці подвійні
з чотирьох ніжок
та плюс мої дві ноги -
хоч вони й іншої ваги,
одначе я, мов той павук,
як учора - так і нині,
рухаюсь
по незримій павутині
моїх зримих мук.

17.04.1998 - 5.11.1998

БЕЗСОННЯ -
це відсутність вимикача в голові.

14.09.2000

ГОЛУ ОПУКЛИНУ моєї пам'яті
лижуть шорсткі думки
в пошуках вірша -
о, яка безпредметна тиша!

30.09.2000

ШКОДУЮ У БІДІ,

що не поліг тоді
в Карпатах-горах…
А тепер я - людина хвора.

Однак, тамуючи
постійний щем,
я мислю ще,
мислю ще,
ще.

10.05.1998

ЧОРНО-БІЛА
ГРАФІКА

Галині Гордасевич

20.05.2000

АЖ ДИВНО, ЩО Я - ЩЕ Є,

що й досі,
не зважаючи на пізню осінь,
віршує перо моє.

Та буде ще дивніше,
коли нарешті смерть матиму,
що вкриє саваном, як зима.

А я навіть не знатиму,
що мене
вже нема.

4.07.1998

ТУНЕЛЬ

Не віддалік замислених осель
чорний-чорнющий тунель
ох чорний-чорнющий
все вужчий він
як чорню ще видиво
в сниві завше
в чорнющому негативі
Його бояться дуже люди
але чорнющий тунель
котрий не віддалік
замислених осель
нікому не минути

23.11.1996

СКАРГА НЕСАМОХІТЬ

Романові Кудлику

27.06.200 - 1.07.2001

КУЛЮСЬ ДО КОЛІН

в тенетах ночі,
та щось не квапиться мій скін,
лиш голову мороче.

Триває біль без перестанку,
і нема кому його зрозуміти,
однак чекаю ранку,
щоб далі мучитись, терпіти.

1.09.2000

ДРУГИЙ РІК ЛЕЖУ, ПАРАЛІЗОВАНИЙ,
від світу білого ізольований.
Щоночі мучить
світло жовте, разюче.
Наче знов - до смертної камери.
Крізь товщу тиші сотаються
примарні гамори,
причувається приглушений плач -
хтось оплакує плоть неживу.
Повітря затхле. Хочеться вітру й простору!
Клацнув вимикач -
стало темно, як по розстрілу.
Ні.
Живу.

20.11.1996

МОЯ ДОЛЯ НЕ ДУЖЕ НІЖНА,

така ж - як у в'язня їжа,
далебі, груба.
Живу мов той Адам, з Раю вигнаний, -
нікуди не спішу:
ще кілька віршів напишу
і, як невизнаний,
уріжу дуба.

9.12.1997

НАДВІРНИЙ
НАТЮРМОРТ

Високий тин, -
наче підняв плечі.
На тину глечик,
що всім кива,
мовляв, і я
голова.

23.08.2000

ТЕПЕР

Вже не боюся ніякого греця:
ні КГБ,
ні міліції.
Старість - моя фортеця,
зброя - милиці.

19.07.2000

ВІК ЛЮДИНИ

Ігореві Трачу

22.01.2000

ВРИВАЄТЬСЯ ТЕРПІННЯ

Живу ціною мук кромішніх
як той великий грішник
що геть у муках занеміг
А Бог на мене і не гляне
аж поки
не переступлю поріг
високий
мотузяний.

27.06.2000

БІЛИЙ
ОБРАЗОК

Євгенові Дацюку

30.04.1999

МІЙ ЖАЙВІР

Вже в синій високості, незримий,
та в нім неба й землі злиття, -
ронить срібні гімни,
славить життя.

20.08.2000

МОЇМ МОЛОДИМ ДРУЗЯМ

Ви молоді, а я старий -
затяжко вже іти із вами в ногу,
ви йдіть собі в життя, у світ,
я вам дивитимусь услід,
благословляючи дорогу.

15.05.1992

КРИНИЧНИЙ
ЖУРАВЕЛЬ

Де колись стояв на розпутті
старий хутір
із кількох осель,
залишилася криниця,
при ній - журавель.

Він стоїть у часі кожнім,
в нього все гаразд -
уклоняється щораз
спраглим подорожнім.

16.08.2000

МОВ ЗАКОЛИСАНІ СПЛЯТЬ
ПІД СНІГОМ СТЕПИ

довкруж холодне біле тло
ще й не пахне відлигою
По заметах вихорці бігають
Самотній крук наче чернець сліпий
йому лиш увижається засніжене село
що горнеться до світу білого.

27.12.1996

АГРАРНІ КОЛЮЧКИ

1.
Хоч село й годує,
йому -
лише узбіччя!..
Бо не має
політичного обличчя.

2.
Добродію з села!
Я знаю твої болі та жалі:
ти в колгоспі поховав
любов до землі.

16.01. - 25.02.2001

ЖНИВА

Згадалися жнива колишні -
тоді в нашої сусідки Марійки
шпаки в садку дзьобали вишні,
а в полі
під спів косарки-лобогрійки,
наче від серпів незримих жниць,
падали ниць
колоски пшеничні.

Синіла далечінь в прозорім майві,
а в піднебессі
в голубому плесі,
де квітли промені
до мальв подібні,
купавсь веселий жайвір,
розкочуючи дзвіночки срібні.

Немов наснилися жнива колишні…
Давно немає Марійки,
і шпаки не дзьобають
в неї вишні.
Але вітер не звіє пам'ять,
як недовірки,
і не обляже її туман
часу облогого.
Однак то не спів
косарки-лобогрійки
стелиться уявною лиштвою -
це мій друг Сашко Таран
голить мене, хворого,
електробритвою.

23.05.1998

ХАН НАШОГО ПОДВІР'Я

Ван - справдешній Гірей:
чується ханом у колі курей,
завше витає в солодкому мреві,
днює й ночує в своєму гаремі.
Шати на ньому - гаптоване пір'я -
красить собою наше подвір'я.
Шлик малиновий у нього до пліч.
Ханові заздрить навіть павич.
У хана - остроги і жовті сап'янці,
опівночі піє і, голосно, вранці,
гордий собою, двором походжає,
обов'язки мужа усі пам'ятає,
а знайде зернину - як добрий Гірей
скличе до себе всеньких курей.

Та, глянувши строго
на півня чужого
і маючи в серці ще злість
сам - гнівний! - зернину ту з'їсть.

9.02.1998

НАБРИДЛО І СЕРЦЮ В ЗИМОВИХ СНАХ,

та раптом розверзся простір -
повернулася весна,
повна млості,
як і це дивне світання,
якому хочеться молитись.
А я не знаю, радіти чи журитись:
може, в мене весна - остання.

3.04.1992

ВІДКАЛАМУТИЛОСЬ НЕБО СІРЕ,
мряки як не було,
у барвистих переливах днина
підставляє сонцю чоло.
А сонце гріє щиро-щиро,
аж клен озвався бростю,
радіє, мов людина,
і в сонці - Україна,
а я, старий, кудись
збираюся в гості.

5.04.1992

З ВІКНА ВАГОНА

Вгодиніла зелень на вербах,
в зіницях соняхів - передвічне.
На синій гарбі лагідного неба
день промені везе пшеничні.

З'їжджає за обрій, ніби на гальмах.
Вечір мандрує за ним.
А думка, мов біла мальва,
хилиться в сивий дим.
Травами тишу до поля пришито.
З минулим зв'язок - обеліски.
Крізь ночі зволожене сито
зірниць просіваються зблиски.

За вікном пливуть
дерев темні юрми.
Далеччю повниться кожен вагон.
Сняться світання взолочені сурми,
ластівка,
пісня… -
вітрилиться сон.

1967, м. Луганськ

Я З ДОВГОЮ ВУДКОЮ
довго сидів на березі.

Поблимувало зелено-жовте око води,
немов йому та муляв моєї вудки поплавець.
Течія річки зливалася з течією думок,
виникали різні химерні образи,
бо зовсім не клювало.
Раптом наша річка Самара стала Нілом -
і вийшло з нього
сім біблійних корів, що були гладкі,
а за ними - сім худих,
і худі корови пожерли гладких
(того дня я не впіймав жодної рибини).
Коли почав змотувати вудку,
опівденне сонце вже ставило в очереті
золоту вершу.
Я ніс додому
приємну втому,
розбурканий голодом апетит
і цього, не написаного, вірша.

ЧАРИ НОЧІ
Миколі Мірошниченкові

13.05.1996

АЛЬБОМ
"ІТАЛІЯ ВІД ВИТОКІВ
ДО ПІЗАНЕЛО"

Коли мені стає нестерпним
життя окаянне,
а все добре - наче вмерло,
я думкою тікаю за моря-океани…
або гортаю чудовий альбом -
і потрапляю у світ Пізанело,
де добрість межує зі злом.

У присмаку туги,
як присмак наруги,
"Зображення шістки повішених" душ.
Для когось це - зимний вражаючий душ!
Для мене ж - висока гондола
(без шат, уся гола),
я нею милуюсь, тамуючи сльози,
шукаю для себе пристойної пози -
такої, як треба,
щоб загойдатись на бантині неба
під певним кутом.

Та знов до шухляди
ховаю альбом.

9.01.1992

САД НАД МОРЕМ

У шовкових пошумах ботанічного саду -
скляні пошуми ласкавого моря
з прозоро-лазуровими східцями хвиль,
по яких іде зі сходу вродливе Сонце,
наступаючи золотими черевиками
на срібно-білі кульбаби піни.

Радію наче сонях.

ЯПОНСЬКИЙ
СОЛДАТ

Людей все більше й більше -
землі все менше й менше.

Я за війни, втонувши в океані,
назавжди поступився
місцем на землі.

ЦЮКНУВ МОРОЗ,

і по відлизі -
все стало в кризі,
в морозовій власті.
Як у Різдвяній казці
ряхкоче
склярус дерев.
А там, де рев
самотнього лося,
на самім узліссі, -
в замерзлій калюжі
німо голосять
пні лисі.
Певно, від стужі.

12.12.1997

УСІХ РОВЕСНИКІВ Я ПЕРЕЖИВ,

себе ж - ніяк не переживу.
Тому без часу, без межі
в самотності живу.

Допоки жевріє душі моєї ватра -
забувши про безодню,
сприймаю як дотацію Господню
наступне завтра.

23.07.1998

У ХОЛОДНИХ
БУДНЯХ

Миколі Козакові

Кожен день - будень,
і кожен день - грудень,
а морози затяті -
мерзну навіть у кімнаті.

А як я мерз тоді, зимою,
коли втік з-під конвою
і в заметі крутому
на молдавському полі,
забувши про втому,
думав про подальшу волю -
звісно, без надії,
без теплої мрії,
але з бажанням палкого зазіху.
І я за стужі у полі чужім
грівся лише тим,
що дихав собі в пазуху.
Це так давно…
А нині -
мерзну в кімнатній самотині.
Однак дбаю про поетичні вжинки.
Сідаю до подруги-машинки
повен зваги та снаги,
бо у шпарах, ниці,
причаїлись, як блощиці,
нашої Держави вороги:
мовляв,
це лиш на час зупинка…

А скільки їх є зримих!
І я, знаходячи потрібні рими,
друкую вірш -
немов гострю багнет,
шкодуючи, що моя машинка
не сучасний кулемет.

1997

МИХАЙЛОВІ ТОМАЩУКУ

Твоя реальність - Коломия
із гронами облич,
вона мені - лише замрія,
духовна річ.

Однак у ній моє колишнє
і України майбуття,
та вже пишу останні вірші
на кінчику життя.

Час точиться в постійній дії,
час безміри віків верста,
а я чекаю з Коломиї
жаданого твого листа.

2001

МОТУЗКА

Ой людоньки,
кажу вам правду - не базікаю:
втомився жити калікою,
прошу вкотре у друзів мотузки,
та всує -
ніхто не подарує.

Часом згадую кагебістів,
що причаїлись і в нашім місті
по пенсійних шпарах, мов ті блощиці -
такі ж і зараз
підступні та ниці.
Коли б вони знали,
що прошу мотузки, -
зразу принесли б,
улесливо-добрі…
А я їм -
належне, далебі:
- Дзуськи!
Візьміть собі,
старі кобри!

1998, жовтень

ІДИЛІЯ ДОНБАСУ
(м. Луганськ, квартал ім. Гайового)

Колують перші сніжинки,
розмовляють дві жінки,
обидві суржикомовні,
обидві грудасті, повні.
Перша:
- Куди це твої пацани побижали?
Друга:
- Не било печалі,
так черті накачали:
у сусєдському підвалі
Толік і Міша
- ти представляєш? -
кішок будуть вішать!..
Скоко я їм не говорила,
а вони всьоравно:
"Тьотя, ето в нас
таке
кіно".

8.11.1997

В. І. С.
При дорозі
в непристойній позі
на брудному рам'ї
сидів біс ВІС
рудий як лис
і просто так без мети
іудом своїм срамним
горох молотив.

24.05.1998

ПОЕТОВІ-МУЧЕНИКУ

Ти, по Інті,
надівши мученика німб,
мов кінь дугу,
і маючи пенсійний хліб,
живиш поезії снагу.
Однак же ждеш не співчуття:
за муки - гонорар,
належну, далебі, данину.

Але ж сумління май!..
Якщо ти справді мучився за Україну,
сприйми це як Божий дар!

19.06.1999

СПЛЮ - НЕ СПЛЮ,

сон як димок…
За вікном - мрок,
із вікна - холодок,
не звичайний,
осінній:
неначе сплю на сіні
ні з Катрусею,
ні з Настусею
і не з Марією -
сплю із Мрією!..

9.09.1985

ЩОБ НЕ АЖ ТАК терлись підошви

на твоєму взутті,
про одне подбай:
коли йдеш -
ширше ступай.

29.07.2001

СКРИНЯ З МАЛЮНКОМ

та написом маленьким:

"Мене немає,
одначе - ще не край:
уже віками граю
та весело співаю
я, козак Мамай".

8.10.2000

МОЯ КІМНАТА пустка

з чотирьох порожніх кутів
Я думкою ходжу з кута в кут
і так довго
аж поки не опинюсь у п'ятому куті
де божниця і завше світиться
лампада мого натхнення.

20.11.1996

КОЗАК ГОЛОТА

Це справжній паливода, якому не страшна орда.

Як мовить говірка,
на Голоті шапка-бирка,
яка шликом - у розмаї.
А козацька шабля рубає
аж до сідла
яничара.

Подекуди будяччям Дике поле
небеса коле,
але й ряхтить шовком,
одягнуте в трави,
а під конем дзвенять срібні підкови
козацької слави.

1.09.2000

ВІТРЯК

2.
СЛЬОЗА
ГОСПОДНЬОГО
ОКА

РОЗП'ЯТТЯ

На Святому Древі
плоди -
Господні муки.

12.02.2001

ВЕЛИКОДНІЙ КИЇВ

Яка краса! -
всі скресли небеса,
ясить яса.
Мов на Дніпрі крижинки,
пливуть кудись хмаринки.
Умилась сонцем днина,
а з нею - Україна.
Розвіялась скорбота,
і знов святкується
усе Святе,
чекають Золоті Ворота
на дорогих гостей.
Квітує течія столиці,
прапори мають, наче птиці,
мчить Гетьман на коні -
долає дальшу путь,
що звабно так синіє…
А Лавра і Софія
об'єднано гудуть -
одлунює подзвіння в золоті небес:
- Христос воскрес!
- Воістину воскрес!

23.04.2000

ІКОНА

Що за святий на ній -
уже було пізнать несила,
бо за час свій віковий
ікона зовсім потемніла,

та раптом - чудо, дивина! -
взяла і обновилася вона,
заграла барвами,
як ті Врата у рай!..

Зійшлися люди,
і вже ніхто
в припущеннях не блудить, -
лише здивовані украй,

бо на звичайній дошці тій
не святий,
а з кобзою
козак Мамай.

10.12.1996

КОЖЕН ЛИСТОК КЛЕНА -

трепетний неохлянний вахляр,
а всі листки разом - хмара зелена,
що літеплом літа пропахла.
А може, це така велика й ласкава
- як перше кохання - купава?

Неначе дивні душі, на вітах клена
всідаються на ніч дикі голуби:
їм мерхне в очах світ голубий
і стає темною хмара зелена.

Знаю, ой знаю,
моєї душі Бог не пустить до раю -
одна блукатиме без краю,
бо я грішив у довгому щоденні
і маю на душі плями,
а тому вона ночуватиме на клені
разом з дикими голубами.

19.05.1994

ЛЕТ У НІКУДИ

Архієпископові Ігорю
(Ісіченкові)

Втомили роки самоти
хвороби довгої неволя
Проте живу не без мети
хоч ані лісу
ані поля

Ячить молитва на вустах
як і мого бажання птах
що б'ється об вікно безсонням
де дня такий погожий зміст
одягнутий в осоння

На жаль мій птах
як і опалий Листопад сяга лиш підвіконня

14.11.1998

СКЛЯНИЙ
ХРЕСТ
н о в е л а

Світлій пам'яті
Явдокії Климко

Моєї дружини мати, уже обмита й прибрана,
чекала на останню путь у терник.
У головах прозорилось скляне розп'яття,
таке, як з криги хрест Йорданський,
а тут - настільний, невеликий.
На нім - лампада зі скляними берегами
ріки Йордань святої,
а в берегах - вода рахманна, бурштинова,
із духом свіжої олії,
а не якоїсь там лаванди.
На цій воді маленький човник
з вітрильцем пломінким
все поривається у мандри за душею,
яка покинула цей світ.
Уже небіжчиця, обмита й прибрана, чекає
на путь останню у терник.
Жінки знемовлені снують
нечутної балачки павутину,
мов жони-мироносиці - такі святі!
Бракує тільки німбів золотих,
а вдома лаялись, когось кляли,
лиш тут - неначе й не вони.
Мій тесть у валянках великих,
до груби тулиться, бо за вікном зима
і на шибках блакитні візерунки.
Дві горошини в нього ув очах
прозоряться, мов хрест скляний,
а в них вітрильце пломеніє,
знай поривається у мандри за душею…
Моя дружина в чорній хустці,
до хрипу сплакана, з докором каже:
чого, Миколо, батька не поголиш,
хіба не бачиш, як заріс?
Мовчу: я ніби перед Богом завинив,
що матінка її померла і готова
у путь останню у терник,
де похилилися хрести
і горбляться засніжені могили.
У другій половині хати,
там піч, ікони й рушники,
там пахла хлібом тиша, -
голив я тестя бритвою своєю,
а він: ти голиш, а мені здається
немов мастиш тепленьким лоєм…
Умлощений старий дріма,
неначе горя й не було,
і подруга його жива, ще молода,
йому сорочку вишиває -
все хрестик з хрестиком у лад,
аж у старого ув очах рябіє…
Отак хрести й на цвинтарі - за рядом ряд.

13.12.1992

СВЯТОЧНА
АКВАРЕЛЬ

Гуркоче груддям грудень,
вслухаються у нього люди,
але ніхто й словечка не прокаже,
що вже риплять чумацькі мажі,
ревуть воли їх круторогі,
везуть без шляху, без дороги,
і грають ярма рипко,
неначе бас, цимбали, скрипка,
та ще той бубон завдає -
мов циган, щастя всім кує
затято,
гримко!
А на возах не сіль-бахмутка
і не кримка -
Святвечір на возах
та колядки,
шовкова хустка,
кутя із медом та узвар,
червоні яблука, мов жар…

А з Божої руки
паде сніжок
на поле,
на ставок,
і гай так побілів -
заледве з мрева проступа.
Зорі вечірньої яскріє злотограй.
А спереду волів
ступа
Святитель Миколай.

10.09.1995

НЕ ЗНАЮ, ЧОГО

Бетховен став глухим.
А мене ж
на допиті слідчий,
вдаривши кулаком у вухо,
приголомшив, наче грім! -
по болеві, як вияв муки,
я сприймаю світ звуків
дуже глухо.

Однак чую голос Бога
і відповім за всі мої діла:
якщо причетний був до зла -
нехай осудить мене строго.
В покорі відданій, безмежній
сприйму Господній Вирок як належний
(нікому ж Божої не спростувати суті).
Проте наважуся у Бога поспитати:
- Чого Народ мій
і досі на розпутті?..

29.09.1998

ПАСТИРСЬКЕ ПОСЛАННЯ

Народе мій! Здавалося, що ти
живеш уже без Бога, без мети,
немов буття
поглинуло твою свідомість.
Та раптом диво: ти ожив,
і сонце засіяло в нашім Домі,
що довго був не наш -
Москви розкішна дача,
в законі тюрем та параш,
в обслоні переляччя й Сибіряччя,
де навіть ворон не закряче.
А уряд наш,
якому дозволена лиш покора, -
благоговів, як істинний Кремля васал.
Москву хвалили всеньким хором,
а щодо критики - мовчав загал,
всі нурились в собі,
мов ті кроти у норах…
На жаль, і нині є такі -
живі, ходячі смертяки.
О ви, лжепасинки, ще Україна плаче,
бо в жилах ваших кров
означена у битвах як козача -
здрімалася поволі і пригасла
під колисанку молитов
попа Гапона Восьмигласа.
Московська Церква, патріарша,
уся в гріхах, неначе в паршах:
в'язалась ще недавно з КГБ
негласними "ділами"
і далі діє в спосіб вивчений віками.
Вона і в Переяславі в оману завела
Богдана та його старшин -
зігнулась гордість рівних спин.
А вдруге, коли Січ останню
московське військо геть обстало,
то й тут попівство козаків
на спільній вірі ошукало -
і Січі-матінки не стало…
Але того вже доста нам,
розвіємо туман! -
хай не чадить з чужих кадил
облуди хижий дим…
Молімось нашому лиш Богу,
рушаючи в дорогу, -
ми з ним розірвемо облогу
і, ставши на свою державну твердь,
здолаємо підступну смерть,
що зазіхає прямо й обережно
на нашу Незалежність!

23.01.1992

ЦЕРКОВНИМ СЛУЖИТЕЛЯМ
МОСКОВСЬКОЇ КОНФЕСІЇ

Ви не пастирі - попи Гапони,
хай Бог мене від вас боронить.
В таких ні Бога, ні ідеї,
бо - празникові фарисеї.

Пописька-землячки,
ви - мов у рані гробачки.
Вам не болить сердешна Україна,
її духовності руїна -
лишень до зисків маєте жаду.
Як і в старі часи,
фальшують ваші голоси
навіть з вівтаря.

Тому не вас я в буднях жду,
а Митаря.

3.07.1998

ВНОЧІ БОЛІВ ЗУБ

як сто згуб…
Хотілося плакать.

А зараз зуб ниє,
неначе хтось
нескінченно виє:
- У попа-а була-а соба-а-ка-а…

19.07.1986

У ТРАПЕЗНІЙ

На стіні - розп'яття,
постать Ісуса велика.

Коло підніжжя владика
з бажанням одчути сить
Великоднього агнеця тлить,
запиваючи червоним вином,
повнячи чару знов.
У його "духовній руці"
ані писнуть панотці…
А з-під повіки
Господнього Ока
паде сльоза,
свята, глибока.

3.
ДВІ ХМАРИНКИ
ОБНЯЛИСЬ