Бібліотечка "Просвіти" Херсонщини - Немченко І.В. Військова хитрість

Пані Наталя прокинулась досить несподівано для себе, але відразу прийшла до тями: чоловіка поруч на ліжку не було. Під ліжком також. Все. Залишив її. Пішов до іншої. Як він посмів? Пані Наталя була дуже тонкосльозою і вже хотіла розридатися цілим дощем, але її серце раптом огорнуло хвилею Гольфстріму. "Лети, мій бальконе, в найвищі околи, порвавши чіпкі виноградні тенета..." - почула вона з передранкової напівтемряви рідний баритон. Жінка граціозно звелася з постелі, знайшла в коморі кирзові чоботи і вийшла на засклену причепу, мило підспівуючи: "Відчаль від стіни, завернись, мов планета, і линь, як літак, мій фігурний бальконе!" Неспокою на душі у пані як не було. Коли пан Антось співає романси бубабістів, то перебуває не на сьомому поверсі, а на сьомому небі. Тож ні про яку втечу від неї не йдеться.

Ось вони вже стоять поряд, обоє в кирзових чоботях і нічних ковпаках і мріють про холодний дощ.

Пані Наталя поклала голову на плече чоловікові і ласкаво запитала-прощебетала:

- Гри-ба-бу-дик-ци-ри-че-піг?

На це співоче одкровення не затрималась щаслива відповідь:

- Ґуля ласкав стогма регота цвірка свитина ззіла сон ке.

Жіночі очі чи оченята розсипалися іскринками: як добре, що торік вона передплатила журнал "СіЧ" - тепер чоловік і вдень, і вночі перечитує його екзотичні сторінки, пересипані бубабуїзмами.

А пан Антось у тій хвилі думав, як тільки він зміг здогадатися поновити передплату на газету "Новий день". Тепер дружина позамість того, щоб годинами йому над вухом буденні теревені правити, звертається до нього вишуканими перлослів'ями під Василіска Гнєдова.

А з протилежного боку вулиці Футуристів з обідраної причепи поглядав на цю подружню ідилію місцевий піїта Кузя - відомий лірик - і вже вкотре картав себе: і чому ж бо він ніяк не порозуміється зі своєю половиною. Сварки. Бійки. Лайка. Ну ніяк з протиріч не вилізуть.

І не знав піїта Кузя, що вихід зовсім простий - якось на світанку до нього на балкон-причепу загляне товаришка Муза і нашепче йому отакого віршика:

Щоби незгод і протиріч
Уникнуть, - так і знайте:
Читайте, пане-друже, "СіЧ"
І "Новий день" читайте!

Що ж, кажуть, що Музи глаголять істину.

Але де ж було знати піїті Кузі, що мине лише декілька років, і товаришка Муза несподівано зруйнує цю традицію, і, прилетівши чергового передплатного ранку, проспіває таке:

Щоби незгод і протиріч
Не нагребти огребом,
Читайте, друже, "Стару ніч",
А "Січ" зовсім не треба!

- А чого ж це? - спитав ошелешений піїта Кузя.

- Та хоча б тому, - мило залебеділа товаришка Муза, що в "Січі" друкуються всі, кому не лінь, і висловлюють усе чисто, що захочуть. Ну, на що це схоже? Ніякої тобі гармонії! А треба не так!

Не так! Найкраща газета - це "Стара ніч": яку сторінку не розгорни, то скрізь одне і те ж, одне і те ж... Куди не глянь - одне й те ж личко. Таке гарнюсіньке та повнюсіньке. Ну, просто український ідеал! І все ж то робить для людей! І пенсії перед виборами підніме, і про зарплати подумає, і зорі на небі щовечора запалить...

- А я думав, що вони самі по собі загоряються... - промимрив розгублено піїта Кузя.

- Та це щира брехня! Такого бути не може, тому що не може бути! - усміхнулася товаришка Муза, а потім дала піїті Кузі гарного запотиличника, щоб не сумнівався.

З недавнього часу товаришка Муза вступила до партії, якою верховодить оте гармонійне личко. Вже й сама поповнішала й округлилась... Чого не зробиш задля гармонії!

Гуманітарні штани,
або Смерть патріота

Легені Петра Кімовича Очерета ходили на всю потужність. Ніяк не може молодецьким скоком подолати три поверхи. Бо й у тілі таки, нівроку. Ото ж, додумались. Учительську зробили аж на останньому поверсі. Вже б десь на голуб'ятню причепили. Не інакше. Поки побігаєш по поверхах - дух живий геть увесь вийде. Тяжко посвистуючи усіма внутрішніми свисточками, видряпався наш герой до кімнати вчителів. А звідти - як Пилип із конопель - давній приятель Артем:

- Привіт, Манюня! Я вже тебе ждав-ждав… Що це тебе ніде не видно. Все місто говорить, що ти відцурався від активної громадської роботи.

Розпашілий Петро Кімович ще більше налився темночервоними соками і став схожим на розгніваний буряк:

- Який я тобі Манюня? Он учні довкола бігають, ще дражнитимуть. Що ти, імені мого не знаєш?!

Артем окинув оком огрядну й незграбну постать товариша, знизав плечима:

- Ну, нехай… Репетруаре Кімовичу! Як живеться?

Петро аж посинів.

- Та що ти? Знову я не вгодив? - широко посміхнувся Артем, а нещасний учитель добрим словом згадав свою матінку. Аякже, назвала своє єдине дитятко найоригінальніше: Репертуаром. А якби батечко не мав такого цікавого імені - Кім (Комуністичний Інтернаціонал Молоді), то на нього, певно, і не поглянула. То й найкраще було б. Може б, не народився Репертуар Кімович та не страждав через те найменування. Хоча та ж матінка переінакшила з часом імення синочка на Репетруара (щось французьке! аристократичне!), а потім на Петрика, Петра (щось рідне! українське!). Та вже на тому й зупинилась. А Петро Кімович, удавшись у всьому в матір, теж нещодавно відчув себе патріотом-українцем. Бо ж воно якось і не той… Інакше б і не слід. Бо ж незалежність! І Петро Кімович за тиждень вступив у всі можливі й неможливі партії, рухи, братства, товариства і прочая, і прочая… А цей чортів Артем все насміхається. Та нічого. Вдача у Петра Кімовича миролюбна. Ось він уже й розпогодився. Ось він уже усміхається, бо таки радий побачити свого давнього друга.

- Ну, Петре Кімовичу! Пе-тре Кі-мо-ви-чу! - розтягнув сміхотун. - Де ж це ти все-таки подівся?

- Ой, Артеме, краще не питай. То сімейні клопоти, то нездоров'я. У дружини проблеми на фабриці. Чи не через мене… Ось-ось її скоротять.

- Слухай, Петре… Я ж забіг предати тобі вітання від пані Цибульки. Вона тобою ледве не марить. Називає тебе найвидатнішим патріотом нашого міста. Ну, не пишайся... Вона явно перебільшує, бо щось ти десь зник із обрію. Так от: пані Цибулька хоче тебе терміново побачити...

У Петра Кімовича пересмикнуло повіку і він кисло посміхнувся, згадавши дебелу даму, що очолювала Всемізабуті (Всеміський загін бадьорої української трудової інтелігенції). Вона постійно псувала нерви здається всім-усім, кого тільки-но здибає.

- Пані Цибулька тобі, тобто як членові бюра Всемізабуті, десь дістала гуманітарні штанці. Каже, що дуже гарні. Великі. Певно, як наші сімейні труси, але оригінального забарвлення й пошиву. І ще з закордонним написом…

- Та що це вона? Збожеволіла чи що? А ти ж чого їй не сказав, що я нічого не візьму. Що я, злидень який чи бомж?! Оце тобі, буду доношувати чиєсь заокеанське ганчір'я.

- А ти б краще подумав. Може, те, як ти кажеш "ганчір'я", носила ціла династія пролетарів з якого-небудь Мюнхена чи Гамбурга? Ти ж образиш світовий пролетаріат!

- Артеме! Ми ж уже живемо не при диктатурі пролетаріату. Ми ж уже незалежні. Ми ж самі собі пани. І не агітуй.

- Петре! Пані Цибулька все ж одно не відчепиться. Та ти ж поміркуй: весь Захід пишатиметься, що ти ходиш у його штанцях. Розумієш? Захід! Ми ж донедавна боялись навіть це слово вимовляти чи позирати в тому напрямку! А ти відмовляєшся…

Петро схопився за щоку. Коли хвилювався, то в нього завжди озивався зубний біль.

- Ради Бога, Артеме, іди… Я ще подумаю. А зараз мені вже треба на урок… Ще навчальні плакати треба забрати. Я їх десь посіяв, чи не в учительській…

- Ну, бувай… - непевно мовив Артем і провів очима постать товариша, що аж згорбився ніби під тягарем.

* * *

В учительській до появи Очерета про щось дуже жваво говорили, але нагло замовкли. Малесенька проноза Віолетта Овксентіївна підійшла до Петра Кімовича, і поки той перебирав плакати на своєму столі, очікувала.

Але Очерет уже, мабуть, удесяте перебирав наочність, нічого перед собою не бачачи.

Не дочекавшись, доки на неї нарешті звернуть увагу, Віолетта Овксентіївна, яку поза очі звали Віолкою, проскандувала:

- Шановний Петре Кімовичу! Дзвонила ваша соратниця по Всемізабуті пані Цибулька. Сказала предати вам по секрету, що придбала для членів бюра гуманітарні речі від якогось допомогового фонду. Вам вона притримала, здається, якісь шорти чи сімейні труси… в квіточку…

Проноза зробила вигляд, що зашарілась, і відійшла, ледве не пирхнувши. Красномовно глипнула на інших, а ті з останніх сил прагнули стримати сміх.

Очерет мовчки схопив перший-ліпший плакат і подався на урок.

- Ти бач, - закопилила губу Віолетта Овксентіївна, - якби знала, що за оте Всемізабуті будуть видавать закордонні речі, то всю б свою родину туди б записала. Цікаво, а що собі прихопила пані Цибулька? Певно, щось пікантне?..

- Даремно туди ніхто не вписується, - підтакнула подруга. - Гребуть собі лопатою. А ще ставлять з себе патріотів! Тру-до-ва ін-те-лі-ген-ція! Пхи! А чим ми гірші?..

* * *

Зайшовши до класу, Петро Кімович забув привітатись з дітьми. Та побачивши, що вони всі стоять і ждуть чогось, махнув рукою. Клас сів. Плакат повис на дошці, викликавши зацікавлений шепіт серед школярів:

- Нащо він оце страховидло знову припер? Ми ж його вивчили й уже забули.

З першої парти тихенько підвелася Мотя Чубчик і, підійшовши до вчителя, якомога таємничіше сказала йому на вухо:

- Я їла морозиво. Знаєте, таке зелененьке. На набережній стояла собі та їла. Підійшла тьотя Цибулька і попрохала мене, щоб я попрохала вас, щоб Ви терміново прийшли сьогодні до неї, на засідання бюра. Вам мають вручити якісь штани чи труси. А я спитала тьотю Цибульку, а чи вони в квіточку. Таки в квіточку. Біленьку. На фіолетово-лілово-блакитному тлі. Уявляю, які вони красиві!..

- Що? - дико верескнув учитель, який деякий час стояв, наче напівсонний і нічого досі не чув.

Мотя Чубчик перелякано позадкувала, а повз неї, наче гарматне ядро, викотився Очерет. У коридорі він заледве не збив пані директорку, що поспішала до класу:

- О, а я якраз до вас. Учора мій чоловік бачився із паном Цибулькою і той говорив, що його дружина…

- У-у-й! - завив, наче од шаленого болю Петро і, затуливши вуха, подався сходами на нижчий поверх.

- Що це з ним? - подумала директорка. - Навіть не дослухав. А це для нього, може архіважливо. Не що-небудь. Гуманітарна допомога!

І вона поспішила вниз сходами слідком за втікачем.

* * *

Єдиним бажанням для Петра Кімовича було вибігти на вулицю, схопити ковток свіжого повітрі і… провалитися крізь землю.

Пробігаючи повз вахту, краєм ока Очерет побачив дебелу даму з пакунком у руках. Вона, здавалось, отетеріла, оскільки такої прудкості ніколи за Очеретом не помічала.

Пані Цибулька (а це була на лихо саме вона) збуджено крикнула і кинулась до нещасного патріота:

- Пйотир Кімович!..

Вахтерка, яка завжди спеціально для Очерета відчиняла й другу половину вхідних дверей, враховуючи його огрядність, цього разу припізнилась.

Бідолашний Петро, втікаючи від усіх паней Цибульок на світі і від себе самого, звичайно ж, застряг у дверях. Ні туди, ні сюди. Марно намагались йому допомогти і з вулиці, і з приміщення. Двері заклинило намертво. І Петра Кімовича теж остаточно заклинило.

- Ря-а-туй-уй-те-е! Активіст гине! - дико заверещала пані Цибулька. - Наш патріот в опасності!..

А Петро тим часом побагровів і почав хапати повітря, як риба на березі. Прибігли фізрук з військковиком і теж почали смикати Очерета. Та знову - ні туди, ні сюди.

- Натужтесь, Пйотир Кімович! - пролепетала благаюче пані Цибулька. - Ось… у пакеті… Я ж до вас іспитую таку невозможну повагу… Я й засідання бюра не дочекалась… Так спішила вас порадувать…

Але Очерет уже, здавалось, нічогісінько не сприймав. Голова поникла набік. Харчання припинилось.

Поки з'явився майстер і вирятував тіло страдника з дверного полону, то вже справді було тіло, а не жилець на цьому світі.

* * *

На похорон Петра Кімовича Очерета вийшло все місто. Кохане, дороге його серцю. Проходили колонами представники численних організацій, партій, рухів, братств, товариств і прочая, і прочая… До правлінь цих недавніх утворень обов'язково входив покійний. Якщо навіть не сам, добровільно, то з волі своїх шанувальників. Кілька десятків організацій записали його до своїх президій посмертно і тепер не з меншим правом несли вулицями його портрети.

Плакали дорослі, ридали малі, яким по ходу процесії розказували про дядю Очерета.

Лише пані Цибулька не мала права на сльози. Їй сьогодні виголошувати скорботне слово. Отже, геть емоції!

Ось уже й цвинтар. Прощальна хвилина. Пані Цибулька виділилась із величезної маси люду й обійняла, як подругу, заплакану вдову Очерета, яку нині таки звільнили з роботи на фабриці.

- Спи вєчним сном, наш славний друг. Ти був активним бойцом Всемізабуті, Всеміпребіті (Всеміський провід енергійних бунтарів інтернаціональної трудової інтелігенції), Всемілахміті (Всеміська ланка хороброї мітингуючої трудової інтелігенції), Всемізаконнеміті (Всеміський загін консервативної немітингуючої інтелігенції) та ще 150 таких же популярних суспільних образованій та об'єдінєній. Усіх не називатиму, потому що сонце уже сідаєт. Можемо не устигнуть. Ми всігда ровнялися й ровнятимемося на тебе. Ти жив героїчеськи й загинув на бойовому завданії, поспішаючи на очірьодне засідання нашого бюра. Вєчна тобі наша пам'ять і любов.

Пані Цибулька ще додала:

- Ах! - і схиливши голову, таки проронила сльозу на домовину, кладучи під голову покійного пакет, з якого визирало щось фіолетово-лілово-блакитно-біле.

А потім вона випросталась і сміливо подивилася в той бік, де сідало сонце.

Всі присутні теж розпрямились і хоробро подивились у вечірню далечінь.

Вдова оптимістично зітхнула й задумалась.

І тут голова покійника зарухалась, підвелась і втупилась туди ж, куди позирали всі. Очам Очерета відкрилась іронічна посмішка вмираючого сонця. І було небо фіолетовим, і було ліловим, і було блакитним з кількома білявими хмарками. Наче велетенські гуманітарні штанці.

Голову Очерета ніби пересмикнуло. Вона впала і більше не підводилась.

Зупинка за вимогою,
або Клуб з двозначною назвою

Вечоріло. До зупинки маршрутного автобуса Іван Петрович підійшов зі своєю подругою в піднесеному настрої:

- Ще півгодинки - і ми полинемо у світ чарівливої української музики, улюблених романсів, вишуканої поезії...

Віола розуміюче посміхнулась. Дійсно, попереду справжнє свято. Адже не часто до їх провінційного містечка приїздять столичні артисти та ще й численною творчою групою. А ще ж неабиякий привід - рік великого Поета. І Віола, й Іван Петрович уже чули про успішні виступи цього зцементованого артистичного гурту в інших регіонах країни. Тож нарешті дочекались. До маршрутки ледве увійшли. Точніше - втислися. І одразу поринули у звичний світ "Русского радио". Спочатку співав "ласковий мєрзавєц" і переконував, що він "сладкій на всє сто". Потім тоненький дівочий голосочок почав одноманітну пісеньку про "мальчіка", який кохає виключно "по-собачьї". Час уже було нагадувати водієві про зупинку. Адже біля приміщення клубу "Родина" маршрутки вивільняють своїх пасажирів лише за вимогою. Офіційної зупинки там чомусь не передбачили.

Щойно закінчилося в радіоефірі кохання "по-собачьї", Іван Петрович голосно попередив-попрохав:

- Зупиніть, будьте ласкаві, біля "Родини"!..

Водій і оком не змигнув. Пролітають квартали, сквери... Тим часом пасажирів тішить інша співачка, оповідаючи щемливу історію про дівча, котре занудьгувало: "Стою, как дура. А снєг ідьот..."

Ось уже й знайомі обриси "Родини"...

- Зупиніть, будь ласка! - ще голосніше вигукує Іван Петрович, щоб перекричати співачку, і водночас мимоволі констатує: "Стою, як дурень, кричу, а водій наче оглух".

- Та зупиніть нам, будь-ласка! - долучається голос Віоли...

Водій як не чує. На повній швидкості минає будинки, долає звивисті вулички.

- Та він, мабуть, державної мови не розуміє! - трагічно прорік Іван Петрович. - Ще нас аж до Росії завезе...

- Да остановітє! Вас же просят! - не витримують нерви в одного з пасажирів. І не дивно. Адже перед цим сам водій не раз завбачливо перепитував ледве не на кожному кроці: "Єсть желающіє вийті возлі сквєра?", "Єсть на виход у пам'ятніка?.."

А тепер - наче відрізало. Водій нарешті загальмував. Іван Петрович витиснувся з маршрутки і відчув, що стоїть у калюжі. Це ж треба! Єдина калюжа на вулиці - і саме коло неї зупинився автобус. Чуючи, як черевики набирають усе більше води, Іван Петрович галантно порятував свою супутницю від подібної долі. Щасливі від того, що нарешті почули під ногами асфальт і вирвались з полону не дуже надійного міського транспорту, шанувальники високого мистецтва полинули, наче метелики, до "Родини", до концертної зали. Дійство мало бути безкоштовним, тож наші герої поспішали, щоб зайняти місця поближче до сцени (якщо вони взагалі ще лишились!). Трохи захекані від швидкої ходьби Іван Петрович з Віолою зазирають до зали й од несподіванки не втримались од вигуку: "Що ж це таке?!"

Вже мав починатись концерт, але де ж глядачі? Де-не-де по величезній залі блукало кілька людей, ніби роздумуючи: чи сідати в кріселко, чи йти геть. З одного боку, відрадно: займай, облюбовуй місце, яке вподобав. А з іншого?! Іван Петрович та Віола, ніби змовившись, почервоніли від сорому за своїх краян, що проігнорували це визначне мистецьке свято.

- Де ж наша "Просвіта"? Де ж наші козаки? Де наша національно-свідома інтелігенція? - запитував себе Іван Петрович - і не міг знайти відповіді.

Наче розуміючи стан свого приятеля, Віола скрушно зітхнула і прошепотіла:

- Знову наші патріоти по дачах роз'їхались, їм, бачте, не до концертів... Можна було, звичайно, нагнати сюди купу школярів та студентів, як це раніше робилось. Але навіщо така показуха! Тому я лише розвішала у нас, в університеті, а також у кількох школах оголошення - в надії, що хтось відгукнеться й прийде. Та де там!..

Концерт розпочався. Публіки трохи побільшало. Забігло кілька студентів - і Віола полегшено зітхнула, що не вона єдина з величезного університету шанує українське.

У блискучому виконанні співаків національної опери та драматичних акторів звучали вірші Поета, прекрасні романси. Хтось із цих виконавців, чиї голоси вже, певно, чули й у багатьох зарубіжних країнах, мабуть, уперше й востаннє перебуває у цьому невеликому місті. Чи хто пожалкує, що не почув тут, серед степових просторів, прославленого тенора чи баса, відомого актора театру й кіно? Чи пошкодує, що не побачив так би мовити живцем, а не з телеекрану чудових артистів?..

Прекрасний концерт! Незабутній концерт... Пролетів, як чарівна миттєвість...

- На етом наш концерт закончен! - перейшов у фіналі дійства на російську конферансьє. - Благодарім російского консула і мєстную організацію руского двіженія за оказаноє вніманіє і поддєржку...

На сцену вихопились артисти і навперебій заджеркотіли по-російськи, наче вирвавшись на волю з тісних рамок україномовної концертної програми, яка обмежувала їм доступ до кисню.

- А тєпєрь прощальноє фото. Давайтє всє вийдєм на сцену і запєчатлімся на пам'ять!..

Іван Петрович і Віола автоматично виконали побажання конферансьє і прилучилися до колективного фотоувічнення...

- Прієзжайтє іщо! Ми вас всєгда ждьом в нашем клубє "Родіна"! - загукали на прощання шанувальники...

Іван Петрович з Віолою прямували вулицею південного містечка. Були просто спантеличені. Так ось чому водій не забажав зупинятись біля клубу "Родина". Для нього це "Роґдіна", а не "Родиґна"!..

Але гнітило інше... Ушанувати великого Поета не прийшли його ідейні спадкоємці - діячі українських організацій і рухів... Наче вимерли...

- Оце такі патріоти серед наших викладачів. Жоден не прийшов, окрім мене, - бідкалась Віола. - А студенти! Навіть ті, що забігли на концерт, після одного-двох романсів здиміли, як і не було... Адже це не "ласковий мєрзавєц". Бідний наш університет, якщо вивітрюється з нього останній український дух.

- Та що там ваш університет! Ви ж бачите, яка публіка прийшла слухати нашого Поета? Русскоє двіженіє! Ті, що сплять, і бачать Україну підросійською, колоніальною.

- А хіба вона не залишилась такою попри незалежницькі гасла та бутафорію?!

- А ви помітили, як підібрано репертуар? Звісно, чудові класичні твори... Але ж жодного маршу, жодної бойової пісні?! Цілком аполітичне дійство...

- Та помітила... ще й дуже помітила... Але ж навіщо рускому двіженію наші українські визвольні марші?.. Там надто відчутний антимосковський дух. Кому ж таке сподобається. Краще зробити вигляд, що нічого такого у Поета не було. Та й припасувати його до своїх потреб.

- Але ж дійсно треба щиро подякувати рускому двіженію "за оказаную поддєржку". Інакше б ми, можливо, й не побачили цього концерту. Наші патріоти багато галасують та обіцяють, а мало роблять... Та й де вони?..

- Ото ж бо...

Сумовиті розміркування Івана Петровича й Віоли раптом обірвав хриплий голос. Перегаром дихнуло в обличчя дівча років тринадцяти-чотирнадцяти:

- Дядя! Німа прикуріть?

- Німа! - механічно відповів Іван Петрович.

- А жалько... Я би прикуріла... - гикнула дівчина й пішла, похитуючись.

- Оце наша молодь... наше майбутнє, - трохи гидливо мовила Віола. Звернули до скверу, пішли тихою стежкою. Захотілось побути в самоті, помовчати, поміркувати. Де ж ота зупинка за вимогою, чи як кажуть у цьому містечку "остановка по требованію", ім'я якій Україна?! Може, ми давно вже пролетіли повз неї - справжню, небутафорну Україну? І тепер лише безнадійно і безпорадно кліпаємо очима?!

ДВА ГОЛОСИ
Образок з 1970-х років

I.

Та й сонце ж було в цьому місці! Ну зовсім не таке, як скрізь. Звісно, столичне, і повітря незвичайне. Просто дурманило. І будинки, і самі люди були дивовижними. Вони широко розкритими очима дивилися на довколишній світ, ніби щойно його побачили, і на всі груди спрагло дихали пахощами каштанів, наче дихали вперше. Сказано: столиця.

Нічого цього явно не помічала та, мабуть, і не відчувала одна гарненька жіночка, яка ішла багатолюдною вулицею з двома чималенькими валізами і важко сопіла. Поспішала до тролейбусної зупинки. Губи її постійно ворушилися - щось шепотіла.

Це, може, знаєте, Явдошка. Еге ж, Куценкова, що з нашого села. Ще ото її хату прозвали "ластів'ячим гніздом", бо притулилась на горі коло річки - от-от, здається, відірветься від землі і покотиться у воду.

Так ото ж вона і йде столичною вулицею, час від часу наштовхуючись на перехожих, і ні на що не звертаючи ніякої уваги. Давайте прислухаємось, що вона собі бубонить:

- Оце ж тобі й Катерина. Аякже, живе приспівуючи. Вийшла заміж за столичного та ще й прилаштувалась у міськпромторзі. Вже навіть не пам'ятає чи не хоче пам'ятати про те, що всього якихось кілька років тому разом зі мною, Явдохою, до схід сонця вставала та йшла полоти буряки в поле. Та вже й за те спасибі, що не дуже загордилась і знову ось і сьогодні забезпечила дефіцитом - аж чотирма сотнями пачок синьки.

Жінка йшла і все рахувала, скільки виторгу матиме, коли продасть кожну пачку втридорога, а коли вп'ятеро дорожче, а коли...

Раптом Явдоха ледве не збила з ніг одного худорлявого парубійка і буркнула на нього. Той поточився, але машинально промимрив: "Пробачте!" (Що то значить столичний етикет!). Хлопець зупинився і зачудовано задивився услід Явдосі.

- Що, юначе, закохався? - спитав у нього дідусь, що був свідком цієї сцени.

- Та якась дивачка! Я їй: даруй, мовляв... А вона щось буркнула, здається, якесь число назвала...

- А нічого химерного тут якраз і нема. То у неї вихопився внутрішній голос. Хотіла, можливо сказати: "Чого лізеш?", а мовила те, що на думці було. - Дідусь змовницьки підморгнув. - Та чого ж ти стоїш? Наздожени та допоможи, бачиш, як їй скрутно. Я б за такою кралею півсвіту пройшов, та...

Хлопець зірвався з місця, але Явдошка уже припинила своє каторжне пересування біля зупинки таксі. Внутрішній голос їй вчасно підказав: "Що ти мучишся? Хіба за всі роки, що ти безплатно користуєшся послугами громадського транспорту, ти не зекономила на таксі?!"

II.

Додому Явдошка летіла з легкою душею - справи складались краще, аніж сподівалась.

В пасажирському салоні літака панував спокій, висота заколисувала людей.

Зайнята, як завжди, фінансовими підрахунками, Явдошка байдуже навела очі на сусідок - бач як вирядились та розмалювались, дощу б доброго на вас, аби позмивав трохи вашого гонору!

Ледве літак приземлився на околиці степового міста, як сипонув дощ. Змокла до нитки. Проклинала все на світі, хоча сама й накликала негоду.

Дісталась якось до автостанції, поставила валізи до двох автоматичних камер схову, запам'ятала, як і годиться, поставлені в них числа - суми своїх найбільш вдалих виручок - і поспішно подалась до знайомої, щоб обсушитись.

Згадала, що треба їхати на село, аж під вечір. Прибігла до камери схову - відкрити б та взяти дефіцит, так у голові, як у дідька на хаті - все змішалось і переграло: не згадає своїх найліпших гендлів - і все. Рахувала-рахувала, підбирала-підбирала, а до відходу останнього автобуса лишилось зовсім обмаль часу - аж заплакала з такої біди.

- Допоможіть ради бога! - зі згадкою про святого кинулася до відповідальних працівників станції.

- А ви, дорогенька, не про бога тепер думайте, а про службу порядку. Відкриємо тільки в присутності співробітника міліції.

Привела хутенько міліціонера наша страдниця, а той, коли визволили валізу з однієї чортової скриньки, каже раптом:

- А тепер, громадянко, перерахуйте, що у вашій валізі...

IIІ.

Суд проходив у просторому приміщенні Пупсиківського сільського клубу в урочистій обстановці, адже не так часто збирається майже все село на подібні зібрання.

За столом на сцені сиділи судді, а в залі, попереду, - замовниці Явдощиних дефіцитів. Ну, а сама вона стояла побіля столу - плакала ридма, переступаючи з ноги на ногу, шкодуючи за втраченими виторгами та своєю неуважністю. Тільки й цікавило бідненьку хіба що одне - погони незнайомого чоловіка із міста, що сидів з краю столу.

Громадський звинувачувач говорив про те, що давно б уже треба було вдарити на сполох. Бо це ж уже далеко не вперше. Така гарна здорова жінка і, повірите, до того занехаяла своє домашнє господарство, до того занедбала свого чоловіка, що повіявся на край світу, аби тільки її не бачити, їй би про дітей подумати, поки молода. А скільки б користі могла принести людям своєю працею? У селі ж виросла, не десь. І вміє усе робити, тільки б бажання. Ну а що ж Явдошка? Навпаки. Шукає щонайменшого приводу, аби не вийти в поле, обманює бригадира хворобами своїх дідусів і бабусь, які в неї, як виявилось, живуть по всіх обласних центрах України. Хіба це не позорище - отак жити?!

- Так! Так! Вона така! - підтримали замовниці обурливі слова громадського звинувачувача, хитали головами і водночас устигали зі слізьми на очах підбадьорити подругу: - Тримайся, Явдошко! Ми проти тебе ні-ні!..

- Іване Платоновичу! - наче раптом згадав щось громадський звинувачувач, звертаючись до місцевого комсомольського секретаря Вані Перепічки. - Так Явдоха ж, мабуть, ще й комсомолка?! Як там вона, ходить на збори, робить щось по комсомольській лінії?

Ваня, який прийшов на суд відсидітись і виступати аж ніяк не збирався, зарум'янився, сказавши про себе: - А ти ніби й не знаєш? - а вголос додав трагічно:

- Не ходить... не робить ...

Все село знало про нещасливу любов комсорга до Явдошки і про те, що він не раз уже доводив свою принциповість, закликаючи на зборах (правда, дуже тихо) заочно виключити її з комсомолу за негідну поведінку. І, звичайно, не Ваня винен, що завжди у відповідь звідусіль значно голосніше чулись милі його серцю гуки: - Та хай ще лишиться! Може, виправиться...

Перепічці здалося, що і зараз залунає зусібіч: ходитиме! робитиме!.. Але зала мовчала.

- Обіцяй! Та швидше ж бо! - дав себе знати внутрішній голос Явдохи, і за хвилю весь клуб здригнувся від несподіваного лементу:

- Я піду! Я буду ходити на всі-всі збори!

В голові у Явдохи знову почали було бігати числа, та внутрішній голос цього не схвалював: - За внески забула! За внески скажи!

- Я членські внески сплачую! - значно спокійніше, але гучно й урочисто на всю залу повідомила вона.

Ваня Перепічка засяяв так, що це сяйво відбилось на обличчях усіх присутніх, і знову погас: - Все одно не прийде! - прошепотів з гіркотою.

Приблизно те саме подумала і Явдоха, адже через рік-два вона вибуває вже з комсомольського віку, то навіщо їй ламати "свої принципи".

- Ой, яка ж то вона нещасна! Та як же вона переживає! - голосно забідкались Явдощині подруги, згадавши, що сьогодні їм знову доведеться прати вдома білизну без синьки.

Настала черга нарешті сказати слово і їм. Виступаючи як потерпілі від хижацьких вивертів спекулянтки, замовниці товару щоразу нагадували суддям і про робоче обличчя підсудної, з якого так і видно природженого трударя, і про її душевну м'якість і готовність допомогти своїм товаришкам. А що, мов, візьме іноді трохи більше собі, так то ж за труди. Працівники ж магазину, мовляв, не полетять же для них у столицю за синькою...

І ось, наче грім серед ясного неба, - вирок. Коли назвали суму штрафу, Явдошка мало не впала і хотіла вже кричати:

- Людоньки, грабують!

Але внутрішній голос швидко її заспокоїв: - Ти ж боялась більшого! А це такі дрібниці. Та, врешті, можеш перейти на овочі або квіти. Ото спекульнем! Головне: не рви серця.

Явдоха справді погодилася з рішенням суду, востаннє легко схлипнула, і тут її прорвало:

- Якщо ви з мене берете гроші за те, що я вожу синьку покупцям, то візміть удвічі більше з тих, хто не привозить! - і не пішла, а побігла з зали. Поки вистояла на суді, згадала Явдошка шифр другої камери схову.

IV.

Явдоха справді нервувала. Останній автобус до міста щойно від'їхав і вже ховався за лісосмугою. А їй хотілося сьогодні ж таки забрати валізу з автостанції, якщо, звичайно, вона там ще є. Жінка сіла на лавці біля зупинки і безпорадно обхопила голову руками.

За якусь хвилю Явдоха вже усміхалась: біля неї загальмувала чорна "Волга", за кермом якої сидів рудий Петько - колись однокласник, а тепер так собі ... однодумець. Він возить самого, а тому в селі величають його не інакше, як Петром Васильовичем.

- Хочеш до міста? Підвезу.

- А де ж сам? - спитала про голову колгоспу.

- Знову захворів, - ліг у районку підрихтуватись: багато в нього таких, як ми з тобою, а серце одне. Казав йому, лягай, Семеновичу, в обласну лікарню, а він, чудний мені: чим я кращий од інших, всі наші колгоспники лікуються в районній, то вже і я...

- То ти тепер вільний, як вітер, - примружилась від задоволення Явдоха. - Їдьмо скоріше. Якщо все буде гаразд, і тобі добре перепаде.

Машина прудко помчала до обласного центру. З неї через відкриті віконця лунала якась одноманітна мелодія, яку незабаром покрили звуки, схожі на нестримний регіт. Збоку можна було подумати, що їдуть двоє закоханних, які тішаться жартами, радіють од відчуття повноти щастя. А все було простіше. Явдоха розповідала про суд.

За віконцями автомобіля пропливали пахучі колгоспні поля, які чекали молодих рук, здаля кликали білі споруди міста, ніби запрошуючи до себе вчитись, працювати, творити...

Все це не потрапляло в коло зору Явдошки і Петька. Їхні внутрішні голоси вирвались на волю і говорили про одне.

Звідки їм було знати, що в ці ж хвилини десь далеко позаду Іван Платонович вже вкотре обіцяв комусь почати перевиховання Явдохи усім комсомольським колективом, а незнайомий чоловік з міста спокійно розповідав комусь у телефонну трубку про якусь чорну "Волгу". І що через кілька годин усього на міському ринку буде затримано двох спекулянтів із синькою: молодих жінку й чоловіка. І що при цьому та жінка скаже досить грубе і категоричне слівце, після якого її внутрішньому голосові заціпить і надовго.

Але найцікавіше, що ніхто з героїв цієї історії не міг навіть подумати тоді, що мине якихось кільканадцять років - і стежкою, котру протоптала Явдошка, не підуть, а підтюпцем побіжать численні її односельці. Не лякатимуть їх ні тавро спекулянта, ні принизливі прізвиська торгаша або човника. І що Явдошка стане першою бізнес-леді в цілому регіоні, а соромливий комсомольський вожак Ваня Перепічка піде все вище та вище по компартійній лінії, невтомно борючись проти олігархів та подвоюючи й потроюючи в цій боротьбі свої капітали. А знаєте, з ким він побрався? З Явдошкою? Та при чому тут вона? Беріть вище! З самою Луїзою Робертівною Безштанько! Чули ж бо про таку? Бачили? Чи не на трибуні найверховнішої з рад? Атож. А ось прозірливий охоронець правопорядку, який переслідував Явдошку та виводив її на чисту воду, подасть у відставку та влаштується її особистим охоронцем з зарплатою, яка нікому й не снилась навіть у фантастичному сні. А найдивніше те, що навпроти сільського клубу - в отих самих Пупсиках - відкриється прижиттєвий бюст абсолютно невідомої нам особи - якоїсь Еудокії Ніколасівни Геніальної-Блакитної. Чи не отієї непередбачуваної та ексцентричної Явдошки-непосиди, що колись погоріла на перепродажу синьки? Можливо, й так. Чого тільки не буває у наші дивовижні часи!

Хто аж надто зацікавиться, то хай спитає у школяриків, які в день народження своєї знаменитої землячки водять хороводи на майдані перед Пупсиківським клубом і читають вірші найкращих місцевих поетів зі славнями на честь пані Еудокії. От тільки сумно, що старий Микола Куценко не дожив до такої славної пори. Хоч би дізнався, що його звати треба Ніколасом. А може, дід Микола це й знав, а нікому не казав? Від кого знав? Та від того ж внутрішнього голосу. Треба тільки вчасно почути його, той другий голос. Не пропадеш!

Радість

На світанку в одній квартирі голосно задзеленчав телефон. Розбуджена хазяйка без особливого ентузіазму потяглась до слухавки. Почула:

- Доброє утро!

- Доброго ранку! - відповіла заспано господарка.

- Нє поняла!.. - і розмова урвалась. На іншому кінці телефонного дроту когось вочевидь відливали.

Нарешті оте "хтось" прийшло до тями.

- Как ето?! Доб-ро-го ран-ку!!!.. Кто там посмєл іздєваться?!..

- Не волнуйся, душенька. Тібє врєдно... Ето клятая сосєдка, навєрно, зайшла до Мусіньки політь цвєти. Она же хахлушка. Помнішь, када-то она к нєй захаділа у нашім прісутствії...

- Так і ти же хахол!.. Но ти же не смєєш мнє гаваріть на етом тєлячем язикє! Подумать только: доб-ро-го ран-ку! Што нєльзя разве сказать по-чєловєчєскі?.. Ми же в Херсонє живйом, а нє в каком-нібудь бандеровском Львовє!...

- Успокойся, душенька. Пєрєзвоні. Може, ти нє туди попала?..

- Нє туди! - перекривила "душенька". - Сколько я тєбє говорю, что нада говоріть: нє туда! Неужто за сорок лєт супружеской жизні нєльзя ето усво-їть?..

- Харашо, душенька... Нє ту-да...

Знову дзеленькнув телефон, але вже в іншій квартирі.

- Доброє утро!

- Доброє-доброє...

- Слава Богу!.. Муся, как я только рада...

І як тільки мало треба людині для радості?

Безіменні паралелі

Нехай говорять люди знаючі, буцімто паралельні лінії ніколи не сходяться, а я вам усе-таки скажу, що й таке на світі буває. Ось недавно гостював я у свого приятеля в Східному селищі (а це благословенний куточок нашого славного південного міста X.), і яка ж то тільки дивна пригода зі мною сталася, що й самому й досі не віриться. І знаю, що було, а не віриться. Ось послухайте.

Попрощався я ото з сім'єю мого друга, і на коня вже випили, і на кобилу і на лоша. Вийшов я з двору, коли що ж це за оказія?! Прямо з одних воріт упираюсь у зовсім інші - аж того будинку, що стояв раніше на протилежному боці дороги. Де ж це вулиця поділась, думаю. Ні проходу тобі, ні проїзду. Та нічого робити - ще ж не старий, то й поліз через ворота, перебазувався через довжелезний город, шукаю наступної вулиці - нема. Тин упирається в подальший тин. Ні пройти, ні проїхати. Що за нісенітниця, гадаю. Хто ж це посмів вулиці скасувати. Ніби ж такого указу не передавали по радіо. І в газетах не писали. Я аж злякався - це ж не жарт: вулиці попропадали. Будиночки з городами позмішувалися, як автомобілі в транспортних пробках. Що ж це за безлад? Бився я, бився, як птах у клітці. Зі стількома собаками на герць ішов, на стількох перелазах кивали мої бідні п'ятоньки та лишалися клапті мого одягу, аж поки нарешті вирвався на волю.

Дивлюсь, аж стоїть величезне дерево, а навколо нього пустка. Анічогісінько тобі. Звалився я під тим деревом од утоми та й заснув, як убитий. Чи спав ото чи не спав, коли це серед ночі ніби пробудився. Чую такий галас, що й жінка моя, дай Боже їй здоров'я разом з тещею, ніколи такого не влаштує, хоч і язикатенька, нівроку. А така ж темінь довкола, така темінь! Докумекав, що говорять наді мною. Отже, подуріли та повилазили на дерево? Це прямо щось, як ото у Пушкіна. "Там лєший бродіт... русалка на вєтвях сідіт..." Але того чортовиння щось забагато. Та всі одразу гомонять, ну як на мітингу перед нашою мерією. Ну, думаю, ще не вистачало мені в русалок чи інше бісовиння повірити! Мабуть, я ще сплю... Але де ж тут заснеш?!..

- І що це, сестроньки, за життя у нас? - продзеленчав тоненький голосок.- Усі вулиці як вулиці. І тільки ми, як навмисне, понумеровані. Ну навіщо така наруга?! Перша Східна, Двадцята Східна, Тридцять Четверта Східна. Ні імені тобі, ні поваги... Тільки й дала доля шматочок відради, щоб оце зібратися раз на рік на цьому дереві русалками та погомоніти, та потужити..

Я аж рота розкрив. Аж он воно що! Та це ж я потрапив на потаємну раду та ще й кого - вулиць Східного селища! Еге-ге, думаю, тож і не дивно, що я жодної з вас не міг відшукати. Вже було почав підозрювати, що то наслідок мого "на коня, на кобилу та лоша". Аж бач - і зовсім ні. Якби я був хоч трохи, ну, той... не зовсім тверезий, то хіба б зумів подолати стільки воріт, тинів, перелазів, парканів та інших оцих... ага, ворогів...

Тож я слухав далі.

- Мали б ми хоч ноги, як ото люди. А то риб'ячі хвости. Хіба з таким причандаллям підеш мітингувати, вплинеш якось на мера?.. - бідкалась котрась із вулиць.

А інша в'їдливо зауважила:

- Можна подумати, мер буде дивитись на твій хвіст... Він знайде, чим помилуватись...

- Говоріть по суті! - обірвала найстарша з вулиць вимогливим і жорстким голосом.- У нас не так багато часу, щоб теревенити.

- І справді! Давайте по суті. - Продовжився потік скарг.- Хоч би нам якісь поганенькі імена дали. А то ж просто соромно. Он одну мою знайому звуть Зеленою. Як приємно: Зе-ле-на! Або хоч би так: Бі-ла, або Бі-ля-вень-ка. Як гарно! Ну, та на Білу я не претендую, бо не така вже чепуруха. Але ж хоч би Оранжевою, Блакитною, Рожевою або Червоною... А що ви, скажете з цього приводу, добродійко? Ви більше од нас начитані, бо маєте обіч себе бібліотеку.

- Скажу, що це все політичні барви і чогось хорошого вам не принесуть. Ну, хай назветесь ви Оранжевою чи Помаранчевою вулицею, а прийдуть до влади червоні... оті, що з серпом і молотом - то й заборонять таку новацію. Більше того: всі будинки зрівняють з землею, мешканців - на Соловки, а вас, шановна, переорють і засадять деревцями, щоб і сліду не було чи згадки про Помаранчеві події. Ще й назвуть: Сад Ілліча. І казатимуть, що він на цьому місці росте з допотопних часів. Я не перебільшую, шановна. Подібних заходів у недавній червоній історії можна знайти міріади - не менше...

- Ви знаєте, - озвалась ще одна вулиця-русалка, - я якось подумала: як усе-таки добре вийшло, що той предок нинішніх східчан, що придумав нам номери, умів рахувати лише до тридцяти чотирьох. А якби він нарахував до сотні, або до тисячі... Хоч інших наших подруг обійшла така гірка доля. Послухайте, як прекрасно звучить: Урожайна, Фонтанна, Оксамитова...

- Та й не тільки нам таке добро судилось. Ось послухайте. В місті X., окрім нас, ще понумеровано 19 Текстильних, 14 Північних, 10 Західних, 8 Польових, 8 Вірьовчиних, 5 Цюрупинських, 4 Архипотесленківських, 3 Рибних вулиці, а ще й ціла купа провулків...

- Ви ще забули назвати по кілька Придніпровських, Промислових та інших вулиць. До речі, Зелених вулиць у нашому місті дві. Тільки й того, що не понумеровані, як оце ми.

- А що це за Архипотесленківська чудасія?

- Не вірите? Даремно. Таки є в X. отаке диво. На Текстильному... Так ото й називаються: Перша вулиця Архипа Тесленка - і далі аж до четвертої.

- Так це ж чістісінький абсурд. Я б зовсім не хотіла, щоб когось із нас назвали: Двадцять четверта Східна вулиця імені Остапа Вишні або Тридцять друга Східна вулиця імені Остапа Вишні. Та ж такі назви і на поштовому конверті не помістяться. Поки їх вимовиш, то й язик заболить. Назвали б просто: Остапа Вишні чи Івана Дніпровського, Євгена Фоміна або Анатолія Бахути. Все це прекрасні письменники, пов'язані з нашим краєм. Чого б їх не вшанувати і не увіковічнити?

- Сматрі какая! Вот так вєздє і всєгда ета хахлуша хочет протянуть своїх малорускіх пісатєлєй. Абажді. Ето наша ісконно руская земля! - заволала якась із вулиць. І мені подумалось, що зараз гряне запис пісні "Священная война" або, принаймні, гімн Росії. Але я помилився.

- Сначала нада восстановіть історіческую справедлівость. Гдє у нас уліци ілі пам'ятнікі Івану Грозному, Петру Первому, Єкатєрінє Второй і прочим нашим царям? Ето же дікость!..

- То, може, тоді треба увічнити ще й Чінгізхана, Батия, Гітлера чи інших окупантів? А дзуськи! - вигукнув інший голос. - Наше місто - це українська земля й український люд, а не якась там задрипана Раша. Раша - ваша, а не наша...

- Ах ти ж мазєпа! Ах ти ж бандьора! Да такіх, как ти, под растрєл! Сталіна нєт на такіх! Слава Богу, єсть наш прєзідєнт. Єсть наша Москва. І ми хоть сєйчас готови прісоєдініться...

- Аби нашій свині та роги!...

- Ша! Давайте без образ!- гостро відреагувала старша з русалок.

- То що ж вона городить?! Поналазило сюди всілякої нечисті та ще й беруться диктувати, як нам на своїй землі жити! Ти бач: "ісконно руская земля". Та тут наші пращури жили ще в позаминулому тисячолітті, коли ні вашої Москви, ні Расєї й на світі не було...

- Да как ти смєєш так подло врать?! Всьо ето наше. Ету зємлю завоєвалі наші доблєсниє солдати нє для того, чтоб здєсь какая-то Пєтлюра недорєзаная возбухала!

- Не подобається, то забирайся геть! У свою Расєю чи Кацапію чи як ти собі хочеш...

- Ша! - знову цитькнула найстарша з вулиць.- Ще не вистачало нам тут усім пересваритись. Усім у нашому чудовому краї вистачить місця - і землі, і сонця, і неба. Будьте тільки гідними. Поводьтесь пристойно, будьте, як кажуть, толерантними. Живіть по-людськи...

- А ми б і раді... по-людськи... Та ж ми лише вулиці, а не люди... Що з нас візьмеш?...

- А все-таки: подивіться на карту нашого міста - десятки й десятки імен російських діячів. Яких тільки хочете - і воєначальників, і вчених, і письменників, і художників. Бєлінський, Герцен, Гончаров, Некрасов, Кольцов, Островський, Толстой, Тургенєв, Чернишевський, Горький... Або інший ряд: Кутузов, Ушаков, Сенявін, Нахімов, Суворов... А скільки їм пам'ятників височить! Так наче тут України ніколи й не було!

- А всьо потому, что X. нікада нє бил ні українскім, ні жідовскім городом. Хахли і жіди, вон із X.! Да здравствуєт матушка-Расєя!..

Але тут щось на дереві надто зашуміло, заверещало - й гупнуло додолу. Ледве не на мене. То дві русалки-опонентки зчепилися й гамселили одна одну. Через темряву та захоплення бійкою вони мене навіть не примітили, хоч був зовсім поряд. "Чи розборонити?" - подумав, але вчасно схаменувся. Ще накинуться на мене всією своєю зграєю та залоскочуть. Хоча цікаво було б потрапити до них в обійми. Хоч і темно, але яка ніч може сховати красу?!

- І так усе місто обвішане іменами українофобів... - чулось від однієї з русалок-воячок. - Тут і несамовитий Бєлінський, який лайном обкидав світлі імена Тараса Шевченка й Пантелеймона Куліша, насміхався над українцями, над нашою культурою... І тупуватий Горький, який не дозволяв друкувати свої твори українською, бо, бачте, він такої мови не визнає і вважає за якийсь нікчемний діалект... І примітивний Дем'ян Бєдний, який шельмував усе українське... Певно, від бідності на розум...

- Зато сколько вокруг вашего Шевченкі?! Носітєсь с нім - всьо вам мало. І площадь Тараса Шевченкі, і уліца Шевченкі, і уліца снова Кобзаря. А єщо слишала, что хотят назвать Шевченковскім і парк Лєніна! Ето же кощунство!..

- Ах ти ж!.. Дивись, на кого замірилась! На самого батька Тараса... Ось я тобі...

- Да забєрітє ви от мєня ету западнячку. Здєсь рускій восток, а нє ваша бандьорщина! Знаю-знаю... Мнє говорілі, что ти уже собіраєш красно-чорниє знамйона на юбілєй УПА. Нікада! Слишиш? Нікада тєбє нє дадут імені Тараса Чупрінкі. Хоть і вся почупрінься от начала до конца... Скорєє меня назовут уліцей Наташи Вітрєнко! Вот уж ісконно руская женщіна... Наша кровушка родная...

- Довго ждати доведеться! Та вітрогонка всіх нас разом узятих переживе... А доки жива, то її імені тобі ніхто не дасть... А ви чимось схожі. Мабуть, разом літаєте на мітлах...

- Караул! Спасітє от фашистов і тєрорістов! І почєму наш прєзідєнт мєдліт. Я б на єго мєсте уже давно ввєла сюда доблєсниє наші войска. Пусть знают: всє, кто говоріт на етой ужасной мовє - всє тєрорісти, от ніх нада спасать чєловєчєство!.. Когда б нє било етіх хахлов - мір би улибнулся от счастія!..

- Та замовкніть ви там! - нагримала старша вулиця. І натомлені дискусією-бійкою опонентки притихли.

- Які будуть ще пропозиції?

- Я раджу, - озвалась русалка з співучим красивим голосом,- звернутись за допомогою до вулиці Морської. Вона нікому не підвладна, як і морська стихія. Невеличка, але гарненька русалонька. Ще й своїх родичок чудово прилаштувала в нашому місті. Погляньте на карту: і Степова, і Лугова, і Лісова, і Паркова, і Садова, навіть Колодязна... Більше того, ще й перелесників усіх своїх пригріла по провулках. Чули ж бо: Санаторний, Готельний, Шкільний, Високий, Короткий, Комунальний... Та на всі смаки...

- А от я чула, що Паркової вулиці вже нема, її тепер називають на честь геніального драматурга-земляка Миколи Куліша, чиє імення носить також місцевий театр - справжня окраса міста X.

- Тоже нашлі мнє гєнія... - знову озвалась русалка-крикливиця. - Я, конечно, нє чітала вашего Кулєша і нє собіраюсь... Но какоє всьо-такі ето било нахальство! Я прєкрасно помню, что імя етого вашого ідола хотєлі дать большому і просторному проспєкту. А что? Викусілі? Проспєкт назвалі імєнєм руского гєнерала ілі адмірала, короче дєйствітельно видающегося дєятєля Сєнявіна. А вашего Кулєша прілєпілі возле рєчкі Вонючкі. Вот гдє вам мєсто, хахли неотьосаниє! На задворках!..

- А вона каже правду! Дійсно, є в X. кілька вулиць з іменами великих українців. Але десь подалі від центру. Наприклад, Панаса Мирного чи Івана Нечуя-Левицького, Лесі Українки або Івана Франка. Запитайте у мешканців нашого міста, де знаходяться ці вулиці. Більшість опитуваних або знизуватиме плечима, або перепитає:

- А хіба такі вулиці є в X.? Ви, певно, жартуєте?

- А от мене радує той факт, що перехрещуються дві вулиці: Пушкінська та Івана Котляревського, двох великих синів двох народів. Отак би й нам, не лаятись та лупцювати одне одного, а дружньо тиснути одне одному руку, вміти порозумітися між собою...

- А кажуть, що були спроби найменувати вулиці X. й іменами інших визначних діячів України, пов'язаних з нашим краєм - Миколи Чернявського, Дніпрової Чайки, Михайла Коцюбинського, Бориса Грінченка, Олександра та Софії Русових, Дмитра Марковича...

- Були і не раз. І не тільки їх. Ще пропонувались імена прославлених козацьких отаманів і гетьманів, що діяли в Причорномор'ї - Івана Сірка, Костя Гордієнка, Івана Мазепи... Але голови комісій з перейменувань - великі жартівники. Все зводили на сміх. Кажуть: хіба ж це серйозно назвати вулицю X. іменем, скажімо, Северина Наливайка?! Ну й що, з того, що це національний герой. Та ж у нас про нього говорять: давай-ка по сєвєріну - і снова налівай-ка! Ха-ха-ха!..

- Аби отаких хаханчиків та повідправляти десь подалі, щоб порозумнішали та набралися поваги до героїчних пращурів...

- Сматрі какая... Сразу "відправити"! Да тєбя саму нада "відправити". Зачєм соврємєнним жітелям X. всє еті ваші отамани і гетьмани? Тьфу! Ето ісконно наша земля і всякім хохляцкім героям здєсь мєста нєт і нє будєт... Вот поставілі пам'ятнік Потьомкіну. Дальше "вшануєм", как ви говорітє, Пєтра Вєлікого і Єкатєріну Вторую...

Тут знову почалася страшенна метушня, галас. Але заспівали треті півні - і за мить услід за вихором уся та русальна мітингуючо-дискутуюча громада зникла, наче й не було. Я, правду казати, аж пожалкував. Так уже заслухався було. А тепер що ж - приходити сюди, в цю пустку, через рік? Чи, може, навідуватись до мерії, питаючи у вахтера: чи не бачили, не проходили до пана мера тридцять чотири русалки з гаслом: "Хочемо мати імена!"

Я вже й не пам'ятав, як залишив ту пустку та надибав на табличку з написом "Кіндійське шосе". Слава Богу! Я скоріше вгадав, аніж прочитав той рятівний напис. Тепер я врятований! Я можу знайти шлях додому. За одну хвильку я склав оду на честь тих людей, що здогадалися внести у назви міста X. топонімічні елементи. Яке щастя, подумав я, чекає гостей нашого краю на випадок, якщо вони раптом заблукають. На світ божий їх обов'язково виведуть вулиці Київська, Полтавська, Черкаська, Донецька, Смоленська, Московська, Кременчуцька, Севастопольська, Кримська, Перекопська, Каховська, Білоруська, Дніпропетровська, Сумська, Тираспольська, Чорноморська, Джанкойська, Антонівська, провулки Білозерський, Житомирський, Керченський, Макіївський, Микільський, Сиваський, Уманський, Феодосійський, Цюрупинський, Південний, площа Одеська чи Бериславське й Миколаївське шосе. Принаймні, стане зрозуміло, де Крим, а де Рим.

Зі слізьми радості й розчулення я дивився й дивився на рятівний напис. Почало розвиднюватись. І поряд на стіні я побачив старанно виписані гасла: "Такіє-розтакіє, вон із Х.!", "X. - рускій город!"

Оце, думаю, яка ж тільки оперативна ота криклива русалка. І потовктися встигла, і вилаяти всіх довкола, ще й написи по собі залишила як свідчення зависокої культури.

Був вихідний день. Тож я неспішно мандрував Кіндійським шосе, очікуючи на можливість появи першої маршрутки. Пробували свої голоси ранні пташки. А мені в вухах ще звучав останній вереск тієї крикливиці, що чувся крізь вихор: "Ах ти ж распаганая хахлуша! Да что тєбє, мало уліци Українской? Есть такая в X. - і хватіт! Может, ти єщо пожелаєш уліцу Мазєпи, ілі Пєтлюри, ілі Бандьори? Шиш тєбє і всєм твоїм хахлам!"

Я струснув головою - і всі ті лайливі вигуки десь розтанули у світанковій красі мого міста. Потрапивши таки до маршрутки, я зайняв місце побіля вікна і з цікавістю позирав на таблички з написами вулиць, якими пролягав маршрут. Старенькі й нові таблички, історичні назви й не дуже - з недавнього минулого. Скільки є "за", стільки є й "проти" якихось змін, якихось оновлень. Але час іде. Міняються люди і звичаї, змінюється обличчя старого і водночас молодого міста. Але чи знаходимо ми хоча б мить, щоб поміркувати про це, поділитись з кимось своєю думкою?

Кажуть, що паралельні лінії ніколи не перехрещуються. А жаль. Певно, саме подібні твердження породжують безнадію.

Алергія

Тоді була студентська практика. Мій перший урок.

- Здрастуйте, дітки! - сказав я класові, трьом десяткам витрішкуватих очей. А вони тільки блимають. Сидять школярики-старшокласники, як бовдури, і усміхаються. Один, з першої парти, зааплодував, а сусід бебехнув його по голові подертим підручником з укрліт.

- Діти! Ну що це ви? - почувся з кінця класу спокійний голос учителя-методиста Оксани (чи то Любомирівни чи то Миролюбівни, біс її знає). - Я ж вас попереджала: Едуард Робертович - для вас такий же вчитель, як і я. Так, дійсно, він ще зовсім молодий, майже ровесник ваш. Але цій людині є, що сказати вам. Тож киньте свої пустощі. І привітайтесь...

Клас гамірливо піднявся і, мов за командою, проскандував:

- До-брий-день!..

Вислухавши те мекання, я заявив:

- Дітки! Ми сьогодні розглянемо тему "Василь Стефаник". Це дуже цікава й повчальна тема...

Далі я витримав паузу, згадуючи, хто ж воно такий, отой Стефаник. До уроку я й не збирався готуватись, тож прийшов до класу заради інтересу.

Тим часом хлопець з першої парти кинув знаюче сусідові:

- Я вже читав цього письменника. Там таке ж бо трагічне! - і потім перейшов на шепіт, хоча я встиг розчути, що хтось прийшов до річки та не на жарт злякався.

- Еге! - згадав я і продовжив: - Один з кращих творів Василя Стефаника "Вовк та Ягня". Там розказано, як здоровенний та страшенний Вовчище взяв та й задавив Ягнятко. Така, знаєте, сумна історія, печальніше не буває...

Я побачив, як у багатьох учнів поодвисали щелепи, а Оксана глянула на мене, як на якесь НЛО.

- Ага! Зацікавились? - подумав я і додав, пригадавши. - Василь Стефаник писав дуже стисло. Його твори дуже короткі, але все одно дуже вражають. Хтось із великих сказав: "Як страшно і як лаконічно пише цей письменник!" Тож: давайте, дітки, вчитися лаконізму у великого майстра - Василя Стефаника.

Тут я урочисто поглянув на Оксану і прорік:

- На цьому наш урок закінчений.

Я вирішив, що прощатись не слід, оскільки, може, ще загляну сюди протягом дня. Якщо буде настрій, звичайно. З відчуттям скинутого тягаря іду до дверей. Оксана, не дивлячись на свої перезрілі літа, за мить перебігла всю класну кімнату й опинилась коло мене. Важко дихала і не могла вимовити й слова:

- Ви... не... Ви... що? У-урок... тіль... почавсь...

- А мені вже не хочеться його проводити. Я все сказав, що планував. А тепер мені треба йти обідати. Пам'ятаєте, як у Стефаника: "Я, може, їсти захотів!"

Оксана ошелешено дивилась на мене і, мабуть, не розуміла моєї мови:

- Та куди ж ви? Урок зривається... Хіба ж так можна? Я вам уроку не зараховую.

Але я був невблаганний. І не повернувся. А собі подумав: ще й як позараховуєш! Усі мої уроки! Ще й п'ятірки повиставляєш! Як на мене, то хай ті уроки в пекло западуть. Краще в кіно піду з подружкою. От мені ще потрібні ті Чуї-Нечуї та Фаники-Стефаники. Їх і не читав ще, а вже матимеш алергію. І така вся вона, ота клята українська література. Отже - кіно...

Я забіг додому. Маманя вже чекала з готовими стравами. Спитала:

- А що це ти ніби раніше? Дав урок?

- Дав.

- Ну і як?

- Ой, там таку вчительку приставили. І до того, і до цього чіпляється. Все їй не так. Мучителька...

- Нічого, синку. Смакуй собі. Я пізніше зателефоную директорові. А зараз я піду. У нас нарада ось-ось почнеться...

Інститут культури, де моя маманя деканує - за кілька хвилин ходу. Наш будинок - на розі вулиць Леніна і Маркса. Такого і в казці не придумаєш: поряд, по Леніна - мамин вуз, а недалечко по Маркса - педінститут з моїм папанею. Тож: досить часто ми обідаємо всі разом: я на четвертій парі ніколи не залишаюсь, бо в мене від того дурнуватого сидіння починається нездоров'я, а батьки, як правило, не беруть останніх лекцій, щоб простежити за моїм і за власним режимом харчування. На мої химерії в педінституті дивляться крізь пальці. Чому? Мій папаня - проректор. І цим все сказано. Бувають же такі нещасливці, як я. Ледве відмовився від навчання в культурному, куди тягла маманя, так заарканили в педагогічний. Та в мене ж алергія ще зі школи на всіх отих Мирних-Немирних і Тичин-Кирпичин, а то й ще краще - якихось Бездиків. Та не життя, а справжня каторга. Хто не побуває в такій шкурі, той нізащо не повірить...

Так того дня я й не повернувся до школи. Але і в кіно не сходив. Бо показують якогось "Захара Беркута". Ще й підписали: за повістю Івана Франка. Це вже певен, що про якогось селянина-невдаху. Буде весь фільм стогнати: "Рученьки терпнуть, злипаються віченьки..." Та хай самі дивляться таке добро... Не пішов я до школи й наступного дня, і через тиждень, і через місяць.

Якось під кінець практики стоїмо з Риткою (а це моя тодішня мамзель). Обіймаємось за деревом чи то під магазином, чи коло забігалівки. Коли бачу: йде розпрекрасна Оксана. Ну і йди собі. Оцінки в мене вже на місці. Цілуємося з Риткою. Аж тут почалася ціла баталія. Де не взялась Луїза, директорка тієї ж школи.

- Як ви могли? Яке ви мали право виставити практику тому ледареві та нездарі? Та ж він - нуль...

- Оксаночко Любомирівно! Не хвилюйтесь... Давайте про це поговоримо в школі... Ну, так вже сталось... Мені подзвонили...

- І вам не противно?!

- Мила Оксано... Любомирівно... Не кричіть! Тут не місце для розмови. Поговоримо в моєму кабінеті...

- Та я й бачити вас не хочу, не те що говорити! - відрізала Оксана й подалась далі, наче розгніваний вулкан.

Ми з Риткою ледве не порвали животів од реготу, коли вчительки розбіглися.

- А я їх обох знаю, - кажу. - Ото тільки зійдуться в школі, то й галасують. Я в них на практиці був...

- Так чи не про тебе була мова?

- Та що ти, Ритко? У мене всі п'ятірки заслужені.

- А у нас у ПТУ ще крикливіші вчителі. Ти б, Едику, лишень побачив. Комедія та й годі. Оце недавно ми писали твір. За "Лісовою піснею". То я там такого понаписувала, що й гримали на мене, й ганьбили.

- О, ми таке вже проходили. Це, здається, роман Марка Вовчка?.. Там, як хлопчик все віз із лісу ялинку, а за ним вовки ганялися. Так?

- Та ні, не те! - просвітила мене Ритка. - Це про Мавку, що її Чіпка Вареник лісовою царівною називав, а та взяла та повісилась.

- А-а, - знаюче погодився я. - Згадую щось таке. Ти знаєш, у мого предка там така здоровенька бібліотека, що ввійшли усі оті Квітки й Будяки, Куліші та Борщі, Старицькі й Новицькі, Степанченки й Васильченки. Та язик зламається, поки всіх назвеш. А як станеш читати кого з них, то на тій же сторінці й закімариш. Уяви: в першому томі запрягають волів, а в десятому розпрягають. Страх, як цікаво!

Ритка пирхнула, зрозумівши мою іронію й сказала:

- Да, це не Дюма... Ото письменник був! Правда, я його не читала, але ж кіно яке бачила. Отакий би роман я б вивчала, а то нам все дають про покриток та селянську недолю, та про вишиті сорочки, та про кобилячі хвости... Ой, пробач, Едику! Я й забула, що ти так любиш коней!..

- Люблю. Але дивитись на них. Милуватись. А не читати. Он колись у школі ще почув про твір Кобилянської чи Коцюбинської... Ні, таки Кобилянської - "Коні не винні". Ну, думаю, оце вже якась цікавинка про коней. Як почав читати. А там... Все пани та пани, собаки та собаки. Та все їдять та їдять... Набридло це все мені, то заглянув у кінцівку, а там і значиться, як і в заголовку: "Коні не винні". І оце називають класикою? Та нехай мене ранять, коли це класика. Знаєш, Ритко, поїдемо на іподром. Побачиш: ти теж полюбиш коней.

Ми справді тоді подались на міський іподром і довго дивились на красенів-коників. Хотілось підбігти до них і розцілувать. Які ж бо гарні, прудконогі, швидкі, мов блискавка. Мені б оце працювати з кіньми... Але, як подумаю, що про них треба ще й піклуватись, доглядати, мити, чесати, то мені й перехочеться. Жаль буває коників. Покористуються ними люди, та й на забій...

Минуло кілька років. Якось я вибіг з ательє господіна Петрова з пакунком, у якому був... ну, ніколи не здогадаєтесь... фрак. Чорний, новенький. Я в ньому буду просто дивовижним. Де? На вечірці, яку влаштовують мої батьки в ресторані "Богема". Гостей буде небагато. Це друзі родини, зокрема члени ради. Незабаром я захищаю кандидатську, тож маю познайомитись із ними ближче, за чаркою. А там - усе буде, як по маслу. Головне - впевненість у собі. Фрак мені без надобності, але не хочеться гнівити папаню. Він же цілих три роки писав мені кандидатську, а тепер навіть виступ на захисті підготував і відповіді на запитання, котрі будуть поставлені. Треба буде хоч трішки проглянути, а то знову бекатиму, як на захисті магістерської. Це ж треба, готового не прочитав. Назвав Франка великим Штукатуром, хоч було написано - Каменяр... Ой, та від цієї науки кури дохнуть!..

Так ото ж я вибіг з ательє. Хочу зловити таксі (бо вчора розбив свій черговий лімузин - катав дівчаток, та й докатався). Коли бачу: стоїть згорблена бабця з простягнутою рукою. Я б на неї й уваги не звернув. Але ж заради мого кандидатства, що гряде, можна дозволити жест. І я почав було перебирати в кишені купюри, чи не заблукав де мізерненький купон. Ні, тільки зелені. З ними якось приємніше. То що ж, нічого не подати голодній, чи розкошелитись? Раптом я ніби опікся. На мене дивилась... Оксана. Від когось я чув, що її єдиний син помер на операційному столі. А вона з того часу ніби трохи... того... А проте стара вчителька-мучителька дивилась цілком свідомо. Я завважив, що вона мене впізнала. Руки, простягнутої за милостинею, Оксана не прийняла, але погляд твердо відвела.

- Ну й пишайся собі! - подумав я і кинувся до таксі. Водієві, що так доречно загальмував поряд, я кинув жменю зелених купюр і наказав:

- Вези спочатку до особняка Харитоненків. Почекаєш поки перевдягнуся. Потім - до "Богеми".

Я їхав і думав: ну, звідки беруться отакі от сердешні Оксани. Лише настрій мені зіпсувала. Алергія вже від таких.

Найкраща

Степанида Яківна поспішала на запис телепередачі. Хоча без неї все одно ж не почнуть. У подібних випадках пані Стеха була просто незамінимою. Вона вже звикла бути зіркою провінційного телеекрану й перед об'єктивом абсолютно не губилась. Почувалася, мов риба у воді.

Сьогодні ювілей метра. Обов'язково треба назвати його генієм - і колюча усмішка, якою він нещодавно нагородив Степаниду Яківну (ну, навіть не придумає, чому?), зміниться на милість. Але звідки той холодний усміх? Невже ж це вона і в нього поцупила щось із публікацій і видала під своїм іменем? Ні, не може такого бути. Пані Стеха старанно оминала в довжелезному списку своїх жертв найяснішого метра. Привласнювала працю менш успішних, менш гоноровитих авторів. Звісно, якось воно теє... не дуже гарно паразитувати на чужій друкованій продукції. Але що ж робити, коли своє-власне якось не дуже клеїться. До того ж чужого скрізь лежать цілі гори - бери тихенько та привласнюй! І навряд чи хто причепиться - досить книжечки повидавати малесеньким тиражем та попродавати вчителям по глухих селах. І патріотично - з думкою про національну школу! І прибутково - вчителі хапають до рук кожну книжечку, бо нема інших...

А все-таки, чим же Степанида Яківна могла розгнівати свого кумира? Може, переплутала щось? Може, привласнила якийсь метрів матеріал, підписаний псевдонімом?! Оце так ляп! Як же вона могла?! О Боже! Це ж цілковитий крах! Крах давньої мрії... Та ні! То, певно, всього лиш поганий настрій напався на метра - та й більше нічого.

І Степанида Яківна на якусь мить знову віддалась у полон мрії-візії. Ось вона вже сидить у кабінеті самого метра як нерозлучний з ним секретар. Справдешній ординарець, що й у бій кинеться за свого улюбленця. Ловить кожен погляд, кожен жест. Молиться на августійшу особу Його. А водночас гіпнотизує повторюючи: "Скажи: Ти, Степонько, найкраща! Ти найкраща!"

Саме ці слова вже кілька десятиліть говорила Степанида щоранку вдома перед дзеркалом і таки переконала себе в цій незглибимій істині: "Так, я найкраща! Я найкраща!" В цьому вона вже ніколи не сумнівалась, була певною, як кажуть, на всі сто.

Телезапис проводився в школі - в рідній стихії пані Стехи. Тут кожна парта, кожен стілець, кожне вікно близькі серцю і ніби шепочуть: "Ти найкраща!" І навіть святкова новорічна ялинка, яку вона обвішала своїми-несвоїми книжечками, якось аж зігнулась під тим тягарем і, здавалось, шепотіла чи стогнала: "Ти найкраща!" І Степанида Яківна мимоволі почала пританцьовувати довкола ялинки, цілком погоджуючись: "Я найкраща! Я найкраща!" Але раптом жінка схаменулась, отямилась і швидко познімала книжечки з деревця. А то ще школярі чи колеги-вчителі побачать. Ще щось нехороше подумають... А втім, хай би собі думали. Хай розірвуться від заздрощів, бо вона найкраща...

Ось уже й оператор з тележурналісткою з'явились до школи для запису. І метр аж помолодів од утіхи, що бачить стільки привабливих облич молоденьких учительок та старшокласниць. Але Степаниді Яківні нема серед них конкуренток. Все то юнь, дурненька ще, зовсім недосвідчена. Куди їм тягатись із нею.

Перша скрипка під час телезапису, звісно, належала пані Стесі. Молода тележурналістка щось ніби не з тієї ноги встала сьогодні, губилася, плуталася. А Степанида Яківна упевнено й просто чудово грала відведену їй роль - і господарки мистецької вітальні, і красномовної щебетушки-дотепниці, чиї слова, здавалось, аж до серця кожного присутнього туляться - добрі, щирі, задушевні... Просто з глибини душі...

- Серед нас сьогодні Геній! Ви чули ж бо, люди?! Яке це щастя бути тут, поряд з великою людиною! Мати рідкісний шанс доторкнутися до такого архівисокого гостя, потиснути йому руку!.. Хіба може ще хто-небудь на цілому світі написати ось таку геніальну річ? Ви тільки послухайте! - і пані Стеха з розчуленою і солодкаво-догідливою міною почала читати:

Я засинаю - жабоньки співають,
Я прокидаюсь - жабоньки: кум-кум...
Вони мені натхнення навівають,
Від них я повен щонайвищих дум!..

- А чому не "ква-ква"? - прошепотів здивовано Сашко Невіра до своєї сусідки по парті Тетянки Звіробійчик. - У нас жаби завжди квакають...

Степанида Яківна ніжно посварилась пальчиком на учня, що порушив урочисту тишу. Мала гострий слух, тож чула не тільки про що говорять на гальорці в класі, а й у сусідніх кімнатах...

- Які геніальні рядки! Вони вже просто зараз просяться на музику. Зізнаюсь, що хоч я і не маю хорошої музичної освіти, але поклала цю геніальну річ на музику. Бо поезія нашого Генія і музика - речі невіддільні... Зараз наші милі діточки проспівають цей неповторний романс для нашого незрівнянного метра.

Підвелися два гарнюсеньких дівчаточка. Схожі одна на одну, як дві крапельки роси на світанні, наче дві квіточки в лузі. Метр просто танув на очах, наче сніг навесні. І полинула прекрасна мелодія і не менш прекрасні рядки:

Я засинаю - жабоньки співають,
Я прокидаюсь - жабоньки: кум-кум...

- А чому не "ква-ква"? - вперто допитувався на гальорці хлопчик у своєї однокласниці. Але вона нахмурилась і ніжно сварилась на нього пальчиком - саме так, як це робила пані Стеха.

- Геніально! - поглядом похвалила вчителька свою улюбленицю за такий доречний жест.

На якусь мить учителька згадала, як ця кмітлива школярка якось підійшла до неї за порадою і просто заявила:

- Степанидо Яківно! Я хочу зайняти перше місце в обласному конкурсі дитячих наукових праць. Хочу бути найкращою! Що б ви мені порадили?

Пані Стеха тоді з любов'ю погладила дівча по голівці, подумавши: "Хоч і не рідна моя дитина, а вся в мене!" Вона тоді запропонувала учениці тему і кілька книжок для опрацювання за передовим методом жонглювання. Один розділ перенести з однієї книги, інший - з іншої - і так далі. Пожонглювати цим матеріалом - і праця готова.

- А хіба так можна?

- Ще й як!

- А ви ж вичитаєте мою працю?

- А навіщо? Автори цих книжок уже сто разів вичитували все до цяточки і комоньки. Треба берегти свій час! - повчально зазначила пані Стеха.

- Добре!..

Але повернулася з конкурсу Тетянка ні з чим. Вреднюче журі виявило ефект жонглювання і повиставляло суцільні нулі замість високих балів.

Та дівчина аж ніяк не впадала у відчай. Сказала своїй мудрій виховательці:

- Не завжди ж буде такий склад журі. Ще прорвемось!..

- Вся в мене! - пораділа вчителька.

І після того не раз Степанида Яківна виловлювала на вулицях отих клятих членів журі і так їх батькувала, що, мабуть, гикається й досі…

А вшанування ювіляра тривало. Стихли акорди пісні.

Пані Стеха пролебеділа до юних співачок, що соромливо приймали на свою адресу оплески:

- Спасибі вам, любі діточки, за такий пречудовий спів. Ваші янгольські голосочки зробили мій романс на вірш нашого геніального гостя справді класичною річчю. Я впевнена, що тепер це пісенне диво звучатиме не раз і на телебаченні, і на радіо, а може, полине і в близьке та далеке зарубіжжя... Отак! Знай наших! - аж вигукнула Степанида Яківна під кінець задовгої тиради і підморгнула публіці.

Всі схвально загомоніли, та за мить замовкли, схиляючись перед авторитетом високого гостя.

Пані Стеха витримала паузу й продовжила:

- А тепер попросимо нашого дорогого метра розповісти про його подальшу творчу працю. Чи буде продовження цієї хвилюючої теми, яку ми щойно озвучили в неповторному, просто геніальному романсі?..

Гість-ювіляр, розімлілий від похвал та втіхи, зовсім не комизився й одразу почав декламувати свій найновіший шедевр під назвою "Жабоньки-2".

Публіка була в неймовірному захопленні, аж ревіла від шаленого захвату. А десь на гальорці Сашко Невіра все тероризував свою сусідку Тетянку питаннями:

- А чому пані Стеха величає гостя метром? Краще б уже називала кілометром або мегаметром... Було б сильніше сказано!..

- А що за це буде нашій учительці? Їй дадуть якесь крісло в кабінеті метра?..

Степанида Яківна врочисто вшановувала гостя, та водночас чула уривки питань з гальорки. "От кляте чортеня! От гаспидський Невіра! Ось я тобі ще влаштую!.." - думала про себе, а вголос натомість розливалась такими словесними солодощами, що здавалось зараз сюди злетяться всі бджоли й оси з цілого міста смакувати мед...

Через якийсь тиждень пані Стеха пафосно й урочо займала своє особисте кріселко в кабінеті метра. Звісно ж, як це прийнято-заведено в американських фільмах, принесла з собою велику коробку з речами і довго розставляла їх на новому робочому місці. Зі школою вона не розлучалась. Вирішила, що кувати сталь, а з неї виковувати своїх ближніх такими, як треба їй, можна і слід робити в обох місцях. Її мрія збулась. Хоча й далеко не остання. А якою буде наступна мрія Степаниди Яківни? Про це вам краще розпитати у жабоньок. І тих, що кажуть: кум-кум. І тих, що кажуть: ква-ква. Яка, зрештою, різниця? Адже й одні й інші навіки увічнені в геніальних шедеврах геніального метра - пані Стеха якось ненав'язливо підказала йому, що жабоньки здатні не тільки на модуляцію кум-кум, а ще й на ква-ква. Від безмірної вдячності за таке безкорисливо подароване відкриття тисячоліття шеф почав носити секретарку-ординарця на руках. Носить і досі, наспівуючи їй геніальний романс про маленьких зелененьких мешканців болота.

Цікаво, а чи й досі Степанида Яківна обвішує новорічну ялинку своїми-несвоїми книжечками? Ще й як! І не одну! Бо видає продукції все більше та більше. Вона ж найкраща! Окнижується астрономічними темпами.

Але є й прогрес у ялинковому дійстві. Пританцьовують тепер довкола святково прибраних лісових красунь разом пані Стеха та метр. А що ж він шепоче своїй соратниці? Вгадаймо з трьох разів.

- Найкраща!

І шеф розчулено обіцяє Степаниді Яківні проштовхати її шедеври у найпрестижніші й найбезсмертніші видання сучасності. Усміхнена пані мило дякує йому, але про себе думає: "Обійдуся й без тебе. Та я при бажанні доведу будь-кого з редакторів до білої гарячки і поверну справу так, як треба мені. Обійдусь і без сопливих. Це ж треба: ме-е-е-тр! Та який з тебе метр, коли ти вже без мене метра не здолаєш, кроку не ступиш. Якось лише натякнула, що кину секретарську посаду, так він і побілів, і пополотнів - ледве не розридався. "Та я жартую!" - сказала тоді. А втім, може, вже час копнути пана метра під його августійші сідниці - та хай собі котиться з престолу. Може, вже прийшов час для переходу до матріархату? Ні, ще трохи почекаю. Милий він, усе-таки, і який наївний. Ме-е-е-тр!.." - мекнула вона й зареготала.

...Якщо комусь із вас доведеться десь на вулиці побачити жіночку - гарну й рухливу не по літах, і вона милується своїм відображенням у дзеркальних вітринах крамничок, то це незрівнянна і неповторна пані Стеха. Підійдіть і почуєте:

- Я найкраща!

На дитячій хвилі

Торішній сніг

Анничка не раз чула, як сусід - дідусь Кирило - заглядаючи до поштової скриньки, невдоволено мурмотів чи скаржився сам собі:

- Ну й побратим у мене. Ну й Панас. Усю війну пліч-о-пліч пройшли і стільки всього пережили... Та хоча б якусь вісточку прислав... Як був мовчуном, так і досі мовчить. Скільки не пиши йому - не відповість. Бо, бачте, він людина діла, а не слова... Хоч би листівку прислав, як там йому ведеться... Та від нього снігу торішнього не діждешся - не те що листівки!..

Тільки те нібито ображене бурмотіння щось не дуже походило на образу. Дідусь Кирило аж наче сяяв, коли згадував про друга. І згорблена постать ніби вирівнювалась. Дід аж молодшав, світлішав очима. Бо ж перед ним поставала далека-далека юність...

Анничці з тих дідусевих нарікань чомусь завжди вирізнялась думка про торішній сніг. Що то за дивина? От би де-небудь дістати та принести старенькому сусідові. От би він, певно, зрадів!

Анничка довго думала-гадала, де б то розжитись торішнього снігу. Та й питає якось свого батька:

- Татусю! А в тебе на роботі нема торішнього снігу? Ну хоч трішечки...

Батько, який працював на якомусь дуже важливому складі, де, як казали, хіба що пташиного молока немає, автоматично відповів:

- У нас усе тільки свіже, торішнього не тримаємо...

Анничка більше й не запитувала. Хоча не так уже й довго втримувалась і взялася за неньку.

- Матусенько! А торішній сніг дуже гарний? Який він із себе?.. Завжди заклопотана мати, не зовсім дочувши, швиденько відповіла:

- Сніг? Та який же він, дитинко, білий-білий... А ти хіба не пам'ятаєш? Того року зима хоч і була дуже тепла, але якось сніжок випадав...

- Ой, мамо, я тоді була ще зовсім маленька. Це тепер я доросла і вже нічого не забуваю...

Не доказавши того, що мала ще сказати, Анничка побігла до сусідової скриньки, патичком підняла кришку і скрушно зітхнула:

- Знову нема...

Так прийшов листопад. Зранку трішки всніжило. Але земля була ще теплою, тож за якісь півгодинки від снігу й сліду не лишилось. Хіба де-не-де на дахах з металевим покриттям холодний вітерець затримав трохи процес танення. Але ось усміхнулось сонечко і від цих білявих плям лишились тільки мокрі сліди. Сонечку, мабуть, хотілось зазирнути до поштової скриньки дідуся Кирила. Але та знаходилась у затінку і тільки біліла чимось з-під задертої бешкетливим вітерцем кришки.

Мала Анничка, ледь прокинувшись і одягнувшись, хотіла одразу ж майнути на вулицю. Але мати її затримала й убрала тепліше, бо ще донечку ненароком Рева схопить. Буде тоді рюмсати.

Але Анничка ніяких Рев боятись не збиралась. Вона прудко вибігла з хати - і одразу ж погнала до сусідової скриньки. Ще здалеку вона помітила, що в скриньці щось біліє. Але вітер-пустун дмухнув - і кришка зачинилась. Анничка нетерпляче схопила патичок, підняла кришку - і ледве не зомліла від радощів: ось він, довгожданий....

- Дідусю Кириле! - за мить розітнувся її дзвінкий крик,- дідусю Ки-риле! - метнулась дівчинка до сусідської хати.

А коли старий показався у вікні та подивовано визирнув з кватирки, Анничка на всю потужність своїх голосових зв'язок, засапавшись, закричала:

- Діду-сю... Кири-ле... Торіш... Торішній сніг... Вам прислав.... Ваш друг...

Лікарняні ескізи

І.

Незабаром північ. Десь там, у коридорі, сидить чергова медсестра і, схиливши на руку голову, щось довго і старанно пише. Навіть вчувається скрип пера. Який неприємний! Поруч з нею лежить на столі розкрита книга. Мабуть, знову на тій же п'ятій сторінці.

Медсестрі очевидно дуже хочеться спати, а ось мене сон чомусь не бере.

У палаті всі вже сплять, а може, лежать мовчки. Хтось було заговорив, але його ніхто не підтримав, і він замовк. Я встаю з ліжка і підходжу до вікна. За ним у напівтемряві видніються товсті гілки старої акації. Крізь них прохоплюються далекі ліхтарі. Там - лікарняне подвір'я, а далі лежить міська вулиця, така гомінка удень і така мовчазна зараз. Я по-доброму заздрю людям, які щодня ходять там, стрічають ранки й вечори - хто сміхом, хто сумом. Вони, проходячи повз лікарню, кидають інколи погляди на її вікна, і знову йдуть далі, охоплені своїми турботами, своїми справами. Головне, що всі вони і вчора й сьогодні могли гуляти вечірнім містом, милуватись його красою. А я так люблю херсонські вечори!

...Тіні мережать місто. Казкове плетиво лишають на тротуарах похилі липи і ставні клени, красуні-катальпи й замріяні платани. Скільки-то чарів і невимовної принади, і водночас такої простоти у тих дивосплетіннях, візерунках, зітканих з вечірніх сутінків і відлунків пташиної тиші.

Тіні - як люди. Непосиди. Їм так цікаво дізнатись, куди ви прямуєте, і вони тихенько ступають слідом у своїх прозорих убраннях, безмовні і ніби безликі. Скільки я намагався побачити їх обличчя. Та де там! Тіні завжди встигають сховати свої очі за плечима перехожих, затуляються своїми тонкими долонями, або втікають за тролейбусом чи таксі, що ножем розтинає вечірню тишу.

Вечір... Він уже, певне, заснув десь у старезному парку під вітами столітнього дуба, спокійний, тихий. А може, він задрімав у вербах на березі Дніпра, невідривно милуючись величним вітрильником - свідком бур і штормів. Так чи ні, але вечір своє зробив: не забув про тіні, не забув і про зірки та місячне сяйво. Хвилина - і таємниче світло посипалось кришталем по воді Дніпра, звело тремтливі містки між серцями закоханих.

Спи, вечоре, спи. А ви, тіні, не бігайте, як діти. А ви, зорі, не пустуйте зі своїм парубком-місяцем.

Вже вулицями міста тихо пройшла стара ніч у чорній хустині. Вона не любить шуму...

Раптом тишу прорізала сирена "швидкої допомоги". Знову когось привезли!

І досі не можу звикнути. Пам'ятаю перший день. Я стояв на другому поверсі біля широко відчиненого вікна. Раптом почув нелюдський крик і якось підсвідомо пов'язав його з машиною, яку побачив зараз же. Машина з шаленою швидкістю підкотила до воріт лікарні, і я встиг лише побачити за бортом її щось кругле червоне. Воно то ховалось, то знову з'являлось.

Бортова так же блискавично влетіла в ворота, мало не зачепивши двох медсестер, що про щось мирно гомоніли. Вона спинилася перед самими дверима нашого корпусу і згори було все на ній видно, мов на долоньці. Я спочатку нічого не зрозумів, а коли зрозумів, надсилу відвернувся.

Що ж я побачив? Нічого, скаже хтось, особливого. Звичайний наслідок дорожньої аварії. Таких випадків буває багато на день, а на місяць нічого й рахувати. Особливо, коли туман чи ожеледь. Хоче людина одержати насолоду від швидкої їзди, а отримує в кращому разі біле ліжко в лікарні, лікується, а потім усе життя, як кажуть, працює на аптеку. А в гіршому випадку - самі знаєте.

Та що ж сталось? Я побачив, що те кругле червоне - це зчухране обличчя жінки, яка, упавши на коліна, кричала і намагалася встати, але весь час падала, а біля неї лежали двоє: чоловік і хлопчик, якщо можна було так назвати ті дві майже безформні маси, що червоніли на машині. Певно, якась родина поспішала на дачу або до рідних у сусіднє місто...

Я довго стою біля вікна. Потім повертаюсь до ліжка і лягаю, але все не можу заснути. Щось у серці ворушиться, бентежить. А думки - роєм.

II.

У цій лікарні я вже старожил - місяців зо два прохолоджуюсь. Вивчив усе і всіх. А з персоналу мені особливо до вподоби дві медсестрички. Одна з них - Ірена Давидівна. Оце вона зараз на чергуванні. Така маленька, що її ледве видно з-за столу. Щось усе дряпає пером по паперу, або куняє. Така ж чорнявенька, як і я. Міг би й позалицятися до неї. Але ж кажуть, що їй уже аж двадцять п'ять років! Та ж це вже тітка - як на мої чотирнадцять літ... Така мініатюрненька. Досить скрипнути дверми палати - підскоче, ніби м'ячик. Так гнівно й комічно посвариться:

- Ану не ходи! Ось я тобі! - а я, можна подумати, так ото й злякався. - Ось як викличу зараз чергового лікаря, будуть тобі непереливки!.. - додає.

Ну як би ото мені та освідчитися їй. Хоч і тітка. Але ж кажуть, що для цього найкращий засіб - серенада. Ні, такого я не утну. Але віршик можу написати. А чом би й ні? Чув від когось, що головне назбирати рим та ще отих... анафор. Спеціально якось подивився до словника, що ж воно за страхіття таке. Анафора... Ну що ж. Писати так писати. Я підходжу до того вікна палати, з якого чудово видно зоряне небо. Де ж той Пегас? Може, оце? Так ні, це щось інше. Еге, знайшов-таки. Ну, Пегасе, ось зараз я тебе й осідлаю. Помчи мене в країну Поезію... Ось я вже врочисто в'їжджаю до прекрасного міста, а там обабіч вулиці стоять музи та засипають мене квітами... Ні, якими там квітами! Римами та анафорами! А я їх підхоплюю - та до торбинки. А як яку не підхопив, то й дзенькнула об бруківку...

Ось уже й вірш готовий. Ну, майже готовий:

Ой, Іреночко, Ірено!
Серце в мене, як знамено,
Аж тріпоче на вітрах...
Аж горять мої вуста...

Ось я вже йду до Ірени Давидівни, щоб освідчитись. І вона не кричить на мене, а мило усміхається... Тільки до чого тут сирена?..

Я здригаюсь і прокидаюся. За мріями всівся на вікні та й заснув. А це знову "швидка" сиренує. Когось ще привезли рятувати...

Повз відчинені двері палати пролинула постать стурбованої Ірени Давидівни. Ні, хоч і маленька і чорнявенька, але ж справжня тітка. Двадцять п'ять років! Та мене хлопці з палати засміють. Ось краще пригадаю, що там мені наснилось-навіршувалось, та й освідчусь іншій медсестричці - Олені Петрівні. Вона прийде зранку, на зміну Ірені Давидівні. Оленочка! Яка вона завжди привітна. Як з нею легко! Ось візьму та й навсправжки закохаюся в неї. Правда, казали хлопці, що бачили, як за нею якось заходив до лікарні двохметровий мен. Ну то й що! А може, то брат? Адже ж і Олена Петрівна вдалася нівроку. Така ж, як і той мен, висока. Од мене вища на цілу голову. Але ж хіба зріст важливий у коханні? Ось я вже нашіптую про себе заповітні слова:

Ой, Оленочко, Олено!
Серце в мене, як знамено,
Аж тріпоче на вітрах...
Аж горять мої вуста...

А що? Непогано виходить. Треба б записати на папері, щоб якось не призабути... Але ж... Як хлопці знайдуть та прочитають, то засміють. І я вже уявляю, як вони, кепкуючи, радять бігати за Оленою Петрівною з табуреткою. А як же ти, мовляв, поцілуєш її? Будеш підстрибувати? Табуретка більш надійна... Ну то й що, як мені випало бути нижчим від Оленочки. Так їй же десь під двадцять. Уже далі не ростиме. А мені тільки чотирнадцять. Я ще ростиму й ростиму. Переросту того мена на дві голови... Так, вирішено. Тільки Олена Петрівна, і ніяка не Ірена... І що то в неї, цікаво за ім'я таке? Ірена... У нас усі кажуть або Ірина, або Ярина. Просто і ясно. А тут: Ірена! Ні, ніяких Ірен! Тільки Олена!..

А як же тоді Світланка? Я раптом згадую про свою однокласницю, якій часто допомагаю нести портфель зі школи. Ось з ким мені дійсно завжди легко і просто. Образи Олени й Ірени десь розпливаються і зникають, як хмарини в небі. А натомість пломеніє усмішка Світланки. Ось вона несе свій величезний портфель, і я хочу його перехопити в неї з рук.

- Зрадник! - гнівно шепоче Світланка і відвертається від мене. Я щось кричу у відповідь, але вона не чує чи не хоче чути. А потім повертається до мене обличчям і показує книгу з палаючою назвою "За двома зайцями". Назва міниться, літери бігають, сміються. І ось я вже читаю: "За трьома зайчихами"...

- А ти хіба зайчиха? - питаю я механічно. Світланка мені простягує люстерко. Я, холодіючи, зазираю туди й бачу не своє обличчя, а нахабненьку заячу мордочку. Невже це я? Мордочка мені підморгує: а то хто ж?!..

III.

Ранком я прокидаюсь і, розтуливши очі, зразу ж закриваю їх. Яка сліпуча білизна! Білі стіни, білі ковдри. І медсестра біла-біла. На стіні танцюють сонячні зайчики, і я мимоволі усміхаюсь до них. Але чомусь хочеться зазирнути у дзеркало: а може, не наснилось? Може, то явина?

У дверях - голова Митька, мого нового товариша, який своєю реплікою відкидає факт мого заячого переродження:

- Ей, Тарасе! Пішли. Мамаша твоя приїхала.

Мене наче радісною хвилею підхопило і кинуло за двері в коридор.

- А ти як Обломов! - підмітив Митько, - зразу ж з постелі і в тапочки, руху зайвого не зробиш.

- Та годі вже тобі, кажи, що там новенького? - кажу я.

- Сьогодні вночі до нас поклали хворого - з переламаним хребтом. Кажуть, при смерті. Дуже вже побитий. Але при повній свідомості.

- ?

- Та потім докажу. А зараз гуляй вальсом до мамаші, - і Митько пурхнув у розчинені двері однієї з палат.

- Ну й Митько, - подумав я собі, - за хвилю побуває у всіх палатах, насміється, насперечається і вже знову стоїть поруч. Прямо тобі вічний двигун. А що біль озветься - і не скривиться.

Я збігаю до приймальної кімнати. Мене зустрічає моя мати, трохи стомлена - з дороги, але усміхнена. Вона передає мені теплі вітання од всієї нашої сім'ї, друзів, знайомих. Ми сідаємо і довго говоримо про своє.

Під час розмови я, як завжди, непомітно розглядаю присутніх у кімнаті відвідувачів...

Біля дверей сидить дідусь, поклав свої вузлуваті великі руки на коліна - жде, мабуть, хворого сина чи доньку, а може онука. Поряд сидить занадто вже нафарбована жінка - її великі підзеленені очі і яскраво-червоні губи я зразу чомусь помітив, ще коли тільки заходив сюди. Вона тримає за руку дівча років п'яти-шести, дуже непосидяче, вертляве. Дівчинка починає хникати, мати безрезультатно намагається її заспокоїти. Останніми сидять стара зморшкувата бабуся і вродлива жінка. Обидві сумні-сумні. Інколи про щось заговорять та й замовкнуть.

До кімнати ввійшла огрядна відвідувачка, несучи сітку з мандаринами.

- Женщина! Де це ви взяли? - спитала нафарбована і якось вимушено посміхнулась.

- Та тут, зразу за лікарнею, направо, є магазин. Там і придбала.

Моя матуся знала, що я дуже полюбляю цитрусові і сказала, щоб я почекав трохи, а вона зараз збігає купить. Я хотів її відрадити, але якщо вже моя мама щось задумала, то неодмінно зробить.

- Тарасику! Ти поки що віднеси сумку і виклади продукти... Я швиденько! - І вона зникла за дверима.

Я подивився на велику сумку. Оце ж тобі треба, привезла всякої всячини на цілий тиждень і ще вважає, що для мене замало. Нічого для мене не жалкує. А в неї ж іще троє, окрім мене.

Я швидко збігав на другий поверх і знову повернувся до приймальні. Матері не було ще, і я мимоволі став прислухатися до розмов. Бабуся говорила дідові з великими руками:

- Та він же такий добрий, щирий. Вчився, правда, поганенько, але ж як хотів про все дізнатись. І ви знаєте, навчився. Поступив у комсомол. Мене, стару, зробив цією, як його... ахтеїсткою. Знаєте, мені аж легше стало, коли з Богом розлучилась. Тільки тепер майже всі баби на селі не здоровкаються. Приходиться все ж таки ходити в церкву, та й звичка, нічого не можу поробити. Прямо магнітом отим - знаєте, є така залізячка, що все притягує? - тягне й тягне мене, не так до Бога, як до людей. Скільки там коло церкви можна побачити, почути та й побалакати. Та й молюся за звичкою, коли внука немає. А це недавно, - бабуся усміхнулась, але якось болісно, - так мене налякав, що я досі без сміху не можу згадать. - Бабусі було, певне, дуже тяжко і вона бажала хоч якось приховати своє горе розповідями про дорогу їй людину. - Знаєте, оце два чи три роки назад приїздили до нас у село архі... архівологи якісь...

- Археологи, може? - перепитав дід.

- Да, да. Архівологи. Не можу і досі вимовити. Так ото вони ж таки розрили серед степу табунську могилу та нарили собі манік'єнів... Ой, що я кажу! Шкелетів якихось! Господи! Не дай їх більше бачити...

- А ви що ж бігали туди дивитись? - спитала зі сміхом нафарбована жінка.

- Та що ви, голубонько, де вже мені бігать. Я дома одного разу поли мила, коли бачу: під ліжком онуковим щось-таке лежить, накрите куфайкою, а що - не знаю. Сама ніби й не клала нічого туди. Ну, думаю, знову мій Санько наніс клятого каміння. Завсігди було нанесе черепків, камінців. Каже, що вони можуть для науки якусь цінність мати. Такий ото вже інтересний...

- Ну, а далі, - по хвилі запитала нафарбована. А я також вже з нетерпінням чекав, що ж там бабуся побачила.

- Так ото ж я, - продовжувала бабуся, - мила поли, хоч Санько й не дозволяв цього мені - сам усе старався зробити. Та й зняла куфайку, а звідти... три черепа зирк на мене чорними очима! Оце ж, думаю, кара божа за відступництво. Кінець мені!

Не знаю навіть, скільки я приходила до пам'яті, але потім так закричала, що внук з городу прибіг і не міг второпати, що зо мною сталось. А я йому щось белькотіла перелякано та згодом показала під ліжко. Він подивився, а далі як засміється - аж до сліз. Я прямо розсердилась на нього. Тут за безбожність шкелетів наслано, а він сміється.

- Та це ж архівологи мені подарували три черепа, - каже, - я їм щодня допомагав і от...

Так тут і мене сміх узяв чогось. Приходить сусідка, а ми як ненормальні - аж заходимось, слова не скажемо, - бабуся посміхнулась. - Такий він у мене. А ті черепи він подарував музеєві нашого села.

Потім сумно зітхнула. А далі... далі виявилось, що вона розповідала про свого внука Санька, того, що цієї ночі привезли. Хлопцеві спішно зробили операцію і тепер - надія лише на його здоровий організм.

- Яка ж хороша дитина. На осінь до армії збирався, говорив, сміючись, повернусь генералом. А тепер... О Боже! Прости мені гріхи та змилуйся над дитиною… - бабуся знову розхвилювалася, а пізніше попросила: - Та ось хай Пилипиха розкаже, - і показала на красуню-молодицю, що сиділа поруч.

Пилипиха ніяково повела плечима, а потім неквапом розповіла про нещастя. Їхав учора Санько мотоциклом, а із-за тину - дитина Пилипихи - просто під колеса. Так він тоді в другий бік, та як повернув, так і покотився в кар'єр. Пилипиха почула крик свого малюка, прибігла, а дитя показує їй у бік кар'єру. Уже потім, коли хлопця терміново відвезли до міської лікарні, Пилипиха понесла лиху звістку старій та так удвох і проплакали до ранку. А вранці, нагодувавши дитину, жінка повезла бабусю до внука в лікарню. Уже й бачили Санька після операції і чули від авторитетного лікаря, що "найстрашніше позаду", але оте "будемо сподіватись на краще" не заспокоїло жіночих сердець. Ось і зараз вони сидять у приймальній, а нерви - як натягнуті струни, а ноги, як ватяні. Уже б давно пора й додому їхати - неблизький світ, а зважитись не можуть. Здається сама їхня присутність тримає Санька на світі.

Бабуся заплакала.

- Та що ви... заспокойтесь... не треба! - чулося з різних боків.

- А чому ж це батьки його не приїхали? - чомусь подумав я. Ніби читаючи мої думки, дід запитав у бабусі:

- А батьків у вашого Санька... що, немає?

- Та вони то є, але так виходить, що їх нема. Добра б їм не було, - якось швидко заговорила стара, - прикупляють там кожен то сервізи, то килими, а хоч би хто поцікавився, як дитина живе. Не чуже ж, кровне. А як жили раніше! Приїздили було втрьох до мене влітку на цілий місяць. Такі щасливі, думала, дивлячись на них. Ну, от як ми з покійним Миколою. Аж серце раділо... А воно он що вийшло. І не ждалося, й не гадалося... Розійшлися вони. Племінниця моя поїхала з якимсь артистом до Ленінграда, а чоловік її лишився в Києві та одружився зі своєю секретаршею. Як я дізналась потім - у нього й тієї секретарші вже була до того дитина. Отак він ото й жив з двома сім'ями, поки все не випливло.

- Правильно й зробила, що покинула такого! - обізвалась нафарбована.

- Та правильно то правильно, та дитині од того не легше, - сказала Пилипиха, бо бабуся мовчала.

- Да, - озвалася знову старенька, - вони ж обоє відмовились од Санька. Де вже там йому легше.

- Як!? Зовсім відмовились? - з таким співчуттям і щирістю спитала, нафарбована жінка, що бабуся, звертаючись більше до неї, продовжила:

- Та зовсім же. Безсовісні. Ще й листівочками нас поздоровляли зі святами. Та - в Ленінграді, а він - у вічних командировках, а Санько місяцями з мачухою. У неї своя мала дитина, важко, а тут ще й зі школи часом прийдуть скаржитись на Санька. А хлопчик що - бачить, що про нього ніхто не дбає, почав гірше вчитись, а потім і взагалі кинув школу. Бігав десь по вокзалах чи базарах та й годувався невідомо чим. Вернувся батько, а жінка йому: у нас своя сім'я, хай він у Ленінград поїде, в них там нема дітей, то й приглянуть. Ще й дали грошей на дорогу. А Санько не поїхав, а лишився тинятися вокзалами. Отак вони й скинули з себе зайвий тягар.

- А ми оддали Мишка в дитбудинок, - випалила вертлява дівчинка. - Цить! - просичала нафарбована мати і, ніби виправдовуючись, - мале, дурне, щось меле. Марійко, він же у тьоті гостює, у тьоті...

- А дядя Коля казав, що Мишка оддали в дитбудинок.

- Вічно цей сусіда влізе, куди не просять, - обурилася мати.

- А чого ж тьотя не пускає Мишка до нас уже цілий рік?

Нафарбована збиралась очевидно схопити інфаркт, але тут на її щастя вийшов із дверей високий хворий у смугастій піжамі і разом з нею і вертлявою дівчинкою вийшов на подвір'я лікарні.

- І в цих щось негаразд, - похитала головою Пилипиха, - і де ота біда береться?

- Та, мабуть, більше із нас самих... - промовив дідусь.

Сиділи мовчки. Чомусь усі дивились у вікно, де жестикулювали високий хворий і нафарбована, а дівчатко вже бігало по клумбах, нічого не чуючи і ні на що не зважаючи.

- Ну, а далі що? - хтось запитав бабусю. Старенька вже стомилася оповідати та й чого це вона повинна була розказувати все незнайомим їй людям. Але вона знову почала розповідь, бо побачила зосереджені обличчя, які світилися співчуттям і теплом...

Виявилось, що поневірявся Санько, поки не трапив до міліції. А там нічого не казав про батьків, а тільки попросив одвезти його до бабусі на Херсонщину. Сказали, що все одно з батьками розберуться і примусять відповідати.

І став Санько жити на селі. Не знає як, але виховала старенька з нього непогану людину. Ледь підріс - пішов працювати до радгоспу на різні роботи. За плечима лишилась восьмирічка, попереду - школа механізаторів. Полюбив усім серцем хлопець працю на полі, став чудовим трактористом. Бувало прийде з поля стомлений, забруднений - тільки гарячі очі світяться та вуста самі складаються в радісну усмішку.

- Не те що ті жевжики-трудяги, що бісяться від ледарства, - вставив у бабусину розповідь дід, - тих і хворощі не беруть. Хіба що опухнуть від безділля та од того, що п'ють, як не в себе. А це, це хороший хлопець. З таких бувають герої, а вони не вмирають, запам'ятайте це...

Повернулась мама, ми ще довго-таки погомоніли, а бабуся знову і знову розповідала про свого Санька, часто повторюючи одне й те ж. Але за цим усім вона хотіла сховати свої переживання. За цим стояло щось велике - її велика любов і велика біда.

IV.

Я йшов коридором. Митько вже мені наговорив стільки, що я не міг усього охопити. Ну й балакун! Кого хочеш - на смерть заговорить. Ось він уже щось доказує медсестрі, а та лише посміхається та похитує головою: краще б ліки прийняв, аніж гасати по лікарні.

Я йшов коридором і якась сила постійно тягла подивитись на Санька. Який він?

Я обережно просунув у двері третьої палати голову і роздивляюся. Ага, оце, певно, він на крайньому ліжку. Лежить ниць, білява голова повернута в бік дверей. Кирпатий, засмаглий. Світле волосся його на білій подушці видавалось яскраво-жовтим, сонячним. Таким же сонячним було ластовиння на обличчі.

Хлопець, напевно, дуже жалкував, що не може рухатись, не може повернутись і лягти на спину - очі в нього могли оглядати хіба що куток кімнати, куди погляд і був скерований.

Очі, ніби просинь неба, дивились туди, але, здається, не бачили ні стін, ні столика в кутку. Вони бачили зовсім не це, а щось інше. Можливо, широке небо і високу степову могилу, де працювали археологи, де він орав свої перші ниви...

Скоро північ... Я не можу заснути. Думаю про розповідь бабусі, про долю Санька. Ні, не може так просто й піти з життя ця людина.

Знову десь там, над Дніпром, світяться зорі, місяць. Вони дарують свою красу закоханим... Я вірю, Санько теж буде милуватися вечірнім небом і чистими тихими світанками, ще буде будити сонні поля піснею свого трактора.

Я вірю. І віра ця промениста, як світло життя в його очах.

Військова хитрість

І.

Худе, довгоноге дівчисько з дуже засмаглим обличчям, задерикуватим носом та ледве уловною косиною у величезних очах - це Нонка Половенко. А ще - це гроза хлопчаків усієї Зеленої вулиці. Скільки знала себе - завжди у бійках із малими розбишаками. Дівчаток не любила, бо сваряться із-за дрібниць, а то й ще гірше - рюмсають. Ні, Нонка не така - вся у свого татка-шахтаря, дієва, непосидюча, і сліз у неї ще ніхто, мабуть, не бачив.

А недавно у малої з'явилась річ, за яку кожен хлопчисько дав би дуже багато, - брат-десантник привіз їй з армії беретку. Нончина мама якимось чином перешила беретку так, що вона дуже пасувала дівчинці, але попередила доньку, щоб вела себе, як слід.

Був полудень. Місто дрімало, розімліле від спеки. На вулицях було по-звичному, як для літа, малолюдно. До відправки у літній табір лишався якийсь тиждень і Нонка трохи нудьгувала. Вона йшла, усміхаючись теплому дню, розмахувала береткою. Час від часу відкидала назад пишне й довге вугільного кольору волосся, про яке давно ходила уперта чутка, нібито його зачісує не дівчинка, а ранковий вітер, що прилітає до неї на балкон, аби привітатись. З яким тільки задоволенням спала Нонка влітку на балконі! Адже й волі більше, і далеко видно: удень рясніють рідні донецькі краєвиди, вночі сяють лагідні вогні далеких і близьких шахт і заводів.

Нонка йшла й міркувала: "Ось мине ще кілька днів і буду я вже в таборі. Може, хоч там друзів знайду, а то тут... - вона закусила губу, - ніяк характером не зійдусь. Так каже мама, а вона знає. Вона вчителька."

- Нонко! - пролунало тихо позаду.

Дівчина озирнулась і впізнала голівку своєї сусідки по будинку, товстунки Маші із третього під'їзду. Вона виглядала з вікна першого поверху і подавала якісь таємничі знаки. Маша давно симпатизувала Нонці, та побоювалась - і небезпідставно! - войовничого характеру її, бо мала негарну звичку показувати всім язика. А Нонка чомусь цього не цінувала.

- Нонко! Підійди, я маю щось тобі сказати... важливе... - Нонка хотіла було пирхнути і піти далі - що може бути спільного у неї з тією домосидкою. Але цікавість перемогла, і до того ж їй здалося, що в голосі Маші звучала неприхована тривога.

Легко перестрибнувши ряд невисоких декоративних кущиків, Нонка підійшла. Висунувшись із вікна, Маша оглянулась урізнобіч і гаряче зашепотіла:

- Нонко! Рятуй! Усі наші дівчатка зовсім не мають проходу од хлопців. Б'ють нас, ламають іграшки - просто життя немає. Тобі ж не важко поговорити з ними - ти нейтральна. Тебе вони, здається побоюються і неодмінно послухають. Врятуй нас, Нонко! А то віриш - навіть апетит пропав і...

Далі Нонка вже не слухала Машиної балаканини - пішло нецікаве. Великі оченята дівчинки ще більше округлились, потім звузилися різко. Перед нею на мить стали обличчя Грицька Бондаря та його товариства. Хлопці вчилися в іншій школі і стикатися з ними доводилось тільки на вулиці або під час міжшкільних спортивних змагань. Найбільше, звичайно, перепадало хлоп'ячому верховоді - після двобоїв з Нонкою Грицько довго не міг причесати свого чуба. Той буйний чуб, його гордість, після кожної атаки малої амазонки втрачав з третину своєї мушкетерської краси. А заводій місцевих мушкетерів дбав, щоб кожен його соратник мав достойний зовнішній вигляд - широку і густу шевелюру, як у Д'Артаньяна-Боярського. Тільки одно було незрозумілим - хлопчаки вважали себе справжніми мушкетерами, та якось забували про лицарське ставлення до осіб прекрасної статі. У кожній дівчинці вони бачили лиш одвічно зрадливого ворога. І саме тому стільки сліз пролилось під вікнами багатоповерхівок над зламаними велосипедиками та знівеченими ляльками.

- Добре! - просто сказала Нонка, перепиняючи торохкотіння Маші. Я доб'юсь від хлопців, щоб вони вас не зачіпали. Але ти повинна попередити усіх своїх подруг, щоб вони більше не кривлялися та не показували ні мені, ні мушкетерам своїх вреднючих язиків. Бо обіцяю: окрім хлопців, ще й я вас так відлупцюю, що й до нових півників та до нових віників не забудете.

- Ми на все згодні! - почала багатообіцяюче Маша. - Ми тобі тістечок принесем...

- Передзвони подружкам, щоб зараз сиділи вдома, - обірвала її Нонка, обмірковуючи щось, потім додала, - а підвечір можете сміливо виходити на прогулянку - далі ваш спокій буде забезпечений.

Мала войовниця, одягнувши беретку, круто повернулась, перестрибнула декоративні кущики і знову так же спокійно пішла, але вже в зворотному напрямку. "До резиденції хлопців", - здогадалась Маша і стала заспокоєно жувати пиріжок.

II.

Біля штабу-куреня на занедбаному подвір'ї призначеного під злом будиночка-чатували Денис та Сашко Воробйови. З оцими братами-близнюками Нонці вже не раз доводилось виходити на герць.

- Стій! - в один голос пролунало від куреня. - Пароль!

- Констанція! - недбало кинула Нонка і відважно направилась у курінь повз ошелешених братів. Воробйови завжди були здивовані цьому дівчиську: пароль змінювався майже щодня, але щоразу в її устах він називався точно. Дивна гостя досить часто заявлялась сюди - неждано і з якоюсь просто дикою упертістю - здебільшого з черговим ультиматумом, щоб хлопчаки не ображали малюків або не обносили фруктового саду дідуся Каленика. Той сад коло малої білявої хатини був останнім приватним закутком поміж дев'ятиповерхових велетнів, його власник був доброзичливим і завжди запрошував дітлахів поласувати солодкими плодами. Але мушкетерам було цікавіше таємно проникати до саду, після таких вилазок не одне дерево простягувало поламані гілки до свого господаря та його гостей.

Відгорнувши штори куреня, зроблені з сітки з начепленим на неї лапатим лопуховим листям, Нонка боляче наступила на ногу крайньому з хлопців. Від різкого зойку мушкетери підскочили.

- Ти! Іди за мною! - пальцем ткнула дівчина у бік Грицька, а за якусь хвилю чекала вже його за межами табору.

Після короткої позачергової наради ватажок мушкетерів пішов за гостею. Побоювань його, звичайно, ніхто не помітив, та й хто міг сумніватися в Грицьковій одвазі. Хоч ніхто не міг і здогадатися, яку штуку може викинути будь-якої хвилини те кляте дівча.

Ішли недовго. Біля розвалин сусіднього будинку зупинились: десь тут мала бути резиденція Нонки. Але ще жоден зі смертних не наважився проникнути туди без запрошення - дикувата власниця таємного закутку зуміла б постояти за своє помешкання.

І ось Грицькові пощастило! Останнім часом він тільки й чекав нагоди, щоб відомстити цій дев'ятирічній забіяці в юбці. Адже вона - ви тільки уявіть! - його п'ятикласника постійно виставляла на посміховисько. Пощастило... та не дуже. Побіля самого розвалля, коло висохлого дерева Нонка невідомо звідки взяла чорну хустку й спритно зав'язала хлопцеві очі, та так міцно, що той аж скривився.

Хвилин двадцать водила дівчина свого супротивника серед руїн то колами, то взад і вперед, ледве стримуючи сміх. А повернувшись ізнову на вихідне місце, біля сушняку, зробила всього якісь два кроки вбік, одкрила замасковану заслонку і сказала:

- Нагнись і лізь уперед! Та не бійся...

Грицько змушений був скоритись і сміливо порачкував скоріше не вперед, а вниз, бо це була вирита самою Нонкою лазівка до льоху. Головний хід до цієї схованки вона завалила камінням та уламками даху.

- Ой! - несподівано звалився незрячий хлопець на підлогу, на нього повалилась із сміхом Нонка.

- Терпи, мушкетер! Десантником будеш!

Грицько зі злістю зірвав пов'язку з очей і випрямився. Але зразу ж довелось зажмуритись - просто в очі бив ліхтарик із Нончиних рук.

- Я знаю велику таємницю! - загадково сказала дівчинка, опустивши ліхтарик.

Грицько краєм ока оглянув ледве уловні контури льоху. Виднілись якісь дивні предмети, клоччя паперу та лахміття. Хлопець запитливо зупинився на звужених очах Нонки, що виблискували не дивлячись на півтемряву і нагадували йому щось колись бачене, але забуте.

Від легкого, але несподіваного поштовху отаман мушкетерів утратив рівновагу і мимоволі сів на купу клоччя.

- Я знаю велику таємницю! - спокійно повторила Нонка.

- Яку? Скажи, - на цей раз озвався, ніби зачарований, Грицько.

- Спочатку пообіцяй виконати моє невелике прохання і тоді володарями цієї таємниці станемо ми обоє.

- Обіцяю. Тверде мушкетерське слово, - проголосив поважно хлопчина, згадавши раптом, хто він такий.

- У мене на балконі живе рожева птиця фламінго. Вона прилетіла з Африки...

- Ну то й що? - безбарвно відповів хлопець, хоч його й зацікавила така новина.

- Та чи ти розумієш? До мене з Африки фламінго прилетів.

- О-о! - вигукнув зачудовано Грицько і, забувши про всі на світі образи, по-дружньому додав не без сумніву. - А ти мені його покажеш?

- Хоч сьогодні. Приходь через годину під мій балкон, але знай: про це не повинен знати ніхто. До того ж ти мусиш виконати мою маленьку просьбу - ви, хлопчаки, з сьогоднішнього вечора перестанете ображати дівчаток...

- Що? - скипів Грицько, але згадавши про рожеву птицю фламінго, зразу ж охолов. - Добре. Нам, по правді, уже і так набридло приструнчувати отих матусиних дочок. Та ми й не підійдемо більше до них. Я прямо зараз і вирішу цю справу, - останні слова хлопець виголосив, копіючи свого тата. А батько Грицьків, начальник якогось об'єднання, назву якого так до цього часу й не вдавалось вимовити синові, був людиною рішучою.

- Згода! - дівчинка і хлопчик потиснули одне одному руку - угода укладена.

Після повторення конспіративно-маскувальних операцій, Нонка за десяток хвилин зняла пов'язку з очей Грицька знову ж таки біля того ж сухого дерева. Хлопець зам'явся.

- Ну, що тобі?

- А беретку даси поносити?

Нонка кивнула головою: безперечно. Задоволені собою діти розійшлись.

III.

Через якусь годину Нонка вийшла зі своєї кімнати на балкон і - остовпіла: увесь майданчик перед їхнім під'їздом був заюрмлений дітворою. Тут були і товстунка Маша з усіма подругами, і брати Воробйови, і багацько дівчаток і хлоп'ят із сусідніх будинків. Аж дивно було, що між ними не було ні колотнечі, ні суперечок. Усі нетерпляче дивились на Нонку і чогось чекали.

Серед юрми стояв і Грицько, який своїм понурим винуватим виглядом ніби говорив: так уже вийшло, Нонко, покажи свого фламінго всім.

Нонка, здавалось, образилась і зібралась повернутись до квартири, але раптом біля неї знялась довга рожева шия з прекрасною голівкою, а потім махнуло рожевими перами таке ж прекрасне крило.

Захопленню дітлахів-глядачів не було меж. Вони галасували, підстрибували, танцювали, прохали Нонку ще і ще показувати заморського птаха і та не відмовлялася задовольнити цікавість дитячого моря.

Якийсь перехожий, зваблений дитячим вереском і собі задивився на балкон, потім засміявся, похитав головою і мовчки пішов далі.

Коли Нонка незабаром вийшла у двір, її оточили десятки рук з цукерками, фруктами, пиріжками, іграшками - кожна дитина прагнула якось віддячити їй за радісне видовище.

А винуватиця торжества почувала себе героїнею дня, знову і знову переказувала подробиці з життя дивної птиці фламінго, які почула в одній з телепередач.

IV.

Ранком наступного дня Грицько обережно підходив до Нончиної резиденції. Він мучився тим, що не дотримав слова, не зберіг таємниці, яку йому довірили. Біля сухого дерева хлопчик зупинився, бо почув чиєсь схлипування. Так. Дійсно, хтось плакав. Може, якась дитина заблукала і не могла знайти виходу з розвалля? Грицько обійшов і оглянув усе навкруги, але нікого не зустрів. І знову спинився коло сушняка.

Несподівано його увагу привернула невелика чорна щілина під уламками даху. Підійшовши ближче, хлопець легко відсунув заслонку - дерев'яний щит з навішаними та добре закріпленими на ньому гілками та дрібним камінням.

Ось вона, Нончина резиденція. Відкинувши геть засланку, Грицько поліз у льох і швидко наткнувся на Нонку. Вона не відсахнулась, не здивувалась, а знову заплакала.

Хлопець мовчав. Ногою він уперся в щось металеве. "Ліхтарик!" - здогадався Грицько. Легке клацання - і поряд освітилось заплакане обличчя Нонки.

- Що тобі треба? - без злості спитала вона, - не бачив, як плачуть дівчата?

- Ти чого? - спромігся вимовити Грицько і замовк. Він згадав таки, де бачив ці великі й розкосі очі - на малюнку в одній з книжок колись давно його вразив погляд дикої половецької дівчини.

- У мене сьогодні день народження, - сказала врешті Нонка і схлипнула.

- Поздоровляю...

- Поздоровляю! - різко перекривила дівчинка, - а таємницю не зберіг і тепер мій фламінго відлеті-і-ів...

- Та ти що? Не може бути! - злякався Грицько, згадавши незабутню учорашню картину. Він відчув, що справді здійснив злочин, відібравши заразом радість усіх дітей. На очі хлопчикові мимоволі навернулись сльози.

Нонка навіть у півтемряві це помітила і розкрила рот од здивування, захотіла було покепкувати над Грицьком, але чомусь сказала:

- Пробач мені. Я... і тебе, і всіх обманула. А обіцяла ж мамі нікого й ніколи не обманювати... Ніякого фламінго у мене не було й немає.

- А! Розказуй казки! А вчора на балконі? Хіба я не бачив?

- Та я показувала вам великого білого гусака з довгою шиєю. Його купила моя мама... А сьогодні вона сказала, що заріже цю милу добру птицю... мені на день народження. А я тепер нічого не хочу. Навіть свята свого, якого стільки чекала. Бо до мене ніхто ж не прийде в гості... Я нейтральна та ще й усіх обманула... Бідний мій фламінго!..

- Стривай! - перебив хлопець. - Я тобі не вірю. Твій фламінго був рожевий, а гуси білі або сірі. Хіба я не знаю?

- Та я його обсипала рожевою пудрою, що татко мамі подарував, а потім здалось мені мало, то я ще й акварельними фарбами підмалювала...

Хвилю напівтемний льох таїв мовчанку, а потім раптом вибухнув сміхом, дзвінким всепрощающим дитячим сміхом у два голоси, який довго ще не хотів затихати.

- Ні, це не обман, - сказав, трохи заспокоївшись, Грицько і знаюче додав, - це скоріше військова хитрість. Запроси мене й моїх товаришів та й дівчаток до себе на свято. Ми всі прийдемо. - І згадавши батькову улюблену фразу, докінчив: - Явку гарантую!

Діти потисли одне одному руку. Тепер - як приятелі.

- А признайся, Нонко, як ти могла угадувати завжди наш пароль?

Дівчина взяла ліхтарик і мовчки відвела його у дальній кінець льоху. А там показала на стелю, де в отворі повітрепропускника, безладно закиданого сухою травою, усе ж виднілося краплинами синє небо.

- Так це... ота труба, що стоїть недалеко від нашого куреня?

Ніби підтверджуючи здогад Грицька, згори почулися досить розбірливі голоси братів Воробйових.

- Ну, ти молодець, Нонко. Справжній... мушкетер!

- Ні, Грицьку, не мушкетер. Ми ж тепер будемо десантниками, правда?

- Так! - бадьоро відповів Грицько, а Нонка зняла свою беретку й одягла її на кучеряву голівку хлопчака.

- А нашого фламінго ми врятуємо! Давай-но віднесем його дідові Каленику. У нього просторе подвір'я. Житиме там Гусак Фламінгович, як у Бога за пазухою. А ми будемо за ним наглядати й підгодовувати…

- Оце так! - стукнула себе по лобі Нонка. - А я до такого й не додумалась.

- Поспішімо! - і діти наввипередки кинулись рятувати рожеву птицю фламінго.

V.

…А через кілька днів Нонка, Грицько і всі їхні друзі з неприхованим жалем дивились на те, як велетенські бульдозери розрівнювали розвалини старих будинків і ховали під землею залишки обох резиденцій.

- Тут буде ваша спортивна школа! - весело крикнув дітям бульдозерист дядько Тарас.

- На-а-ша школа, - розтягнула Нонка і без ентузіазму додала: - Коли то ще вона буде?!

- Ходімте до дідуся й провідаємо нашого Фламінго! - запропонував Грицько, наче злякавшись, що бульдозери доберуться й до садиби старого Каленика - куточка живої природи серед одноманітних багатоповерхівок.

- Ходімо! - дзвінко підхопила Нонка, і в її очах затанцювали звичні іскорки.

Але вона раптом спостерегла, що у Грицька здивовано витяглося обличчя. Він нарешті помітив Машу, яка вже віддавна ходила недалечко біля дітей у надії, що ті будуть у захопленні від її обновки - білосніжної пухнастої прикраси на волоссі.

- Гляньте, що то в Маші за чортівня на голові? - вигукнув Грицько.

Діти, наче за командою, повернули обличчя до товстунки. "Нарешті! Помітили!" - зраділа Маша і почала свою заготовлену роль, манірно декламуючи репліку з відомої байки:

- А етот нєжний пух достала я вчера… Он афріканскій! Он от пе-лі-ка-на…

- ???

- А що ж ви гадаєте, якщо до Нонки літав з Африки фламінго, то до мене на балкон не може залетіти пелікан?

- Та вже тоді краще хай прилетить пеліканша, - засміялась Нонка. - Буде подругою для нашого Фламінго.

Ліхтарний квартирант

Горобчика звали Чивком. Сіренький. Непосидючий. А ось його невеличке гніздечко під старою солом'яною стріхою. А поряд тих гніздечок - повно. І звідусіль наче дражняться:

- Чив-ко! Чив-ко!..

Горобчик був дуже гоноровитий. Ну й що з того, що він такий маленький. Ось ще підросте трохи, то стане і поважним, і шанованим. Каже якось сусідам:

- Який я Чивко? Я - Чив Чивович. І хай усі мене звуть саме так. І не інакше...

- Дивись який! - захихотіли довкола.- Чив Чи-во-вич! Чив Чи-во-вич! А що ти зробив такого, щоб тебе вважати статечним горобцем?..

- А він навчився багато балакати та й більше нічого. Ба-ла-кун, ба-ла-кун...

Задумався Чивко. Виявляється, що мало себе назвати так чи інак. Треба ще й заслужити таке імення.

- Думай, Чиве! Думай! - шепотів не раз собі.

А проте ніякі гадки не рятували горобчика в цій ситуації. Приходили-прилітали до пташиної голівоньки, як безтурботні метелики, покрутяться та й відлинуть, не лишивши й сліду.

Минали дні й тижні. А Чивко все ніяк не мів придумати: ну чим би вразити-подивувати горобину громаду, усе підстріхове царство?! Аж похудав од зажури. Та трохи підріс, подорослішав...

А нагода з'явилась зовсім несподівано. Просто неждано-негадано. Чив одразу зрозумів: оце і є та можливість виділитись, щоб усі його зразу заповажали.

Сталося таке. На хутірець прийшли електромонтери і до стовпів з давно обірваними дротами прилаштували нові. А далі ще й ліхтар почепили якраз побіля клуні. Гарненький такий. З решіткою.

Чивко ніколи ще не бачив такого дива, але одразу ж збагнув, що в тій металевій решітці можна вибудувати гарненьке гніздечко. Певно ж буде не гірше, ніж у хвалькуватих горожан, що іноді залітали з недалекого містечка.

Щойно монтери встигли відійти, як Чивко спурхнув з низької солом'яної стріхи і залетів до решітки великого та просто чудового ліхтаря.

- Ні в кого не буде такого гарного гніздечка, як у мене! - подумав. А потім радісно защебетав на всю потугу. Щоб чули всі мешканці горобиного царства:

- Це моє! Тут буде моє нове помешкання. Зроблю квартиру - просто люкс. Горожани позаздрять...

Одні тому дивувалися. Інші не звертали ніякої уваги на Чивкові витребеньки. Треті позаздрили: і чого нікому з них не пощастило? Чому їх не осяяла така думка? Це ж треба: житиме у високості, дивитиметься завше на всіх зверху вниз, навіть крил не трудячи...

Тільки старенький дідусь-горобець похитав головою і застеріг:

- Синку! Ти б не дуже поспішав. Здавна кажуть: сім раз відмір, але раз відріж. Ти ж не знаєш добре, що то за чудасія. Чи не завдасть вона тобі лиха?!

- Та не завдасть!..

- Я ось пригадую, що раніше тут, на хуторі, жила велика людська родина. Ще була маленька дівчинка Ганнуся, яка дуже любила слухати казочку про немудрого горобчика "Біда навчить". Мені теж була до вподоби ця гарна казочка. Я навіть ім'я авторки назавжди запам'ятав - Леся Українка. Така чудова письменниця... Але про що ж я хотів сказати? Еге-ге... Старий уже став... А, таки згадав. Коли ці люди жили тут, на хуторі, то на одному з стовпів висіло трохи інше диво, що ночами світилося, його люди називали лампочкою. Але ніхто з птахів не наважувався до неї підлітати. Боялися... Може, й це подібний світильник...

- Ой, не лякайте, будь-ласка! Це зовсім інше. Вибачте, мені треба працювати ...

І Чивко не гаяв часу. Швиденько назбирав і соломки, і пір'ячка. Таку гарненьку квартиру собі облаштував між решіткою та світильником ліхтаря, що де там іншим. І не снилося! Про рідну солом'яну стріху горобчик геть забув...

Сидить днями цілими у гніздечку. Так йому любо та мило. Тільки позирає гордо згори вниз. Та інші горобці давно вже призвичаїлись до появи нової квартири Чивка та й не звертали більше на нього уваги. Пишається - то й нехай собі пишається.

Гніздечко у Чивка широке та просторе. От тільки хазяєчки в ньому ще нема. Вже й приглянулась було горобівна-горожанка, що зі своїми родичами прилітала якось на хутір. Та щось більше вона не навідувалась, а кидати новенької квартири заради пошуку в містечку нареченої-чужаниці не хотілось. Ще поки повернеться, то знайдеться який-небудь шпак та займе звільнене гніздечко. Спробуй тоді його випхати звідти.

От почув якось Чивко, що красуня-горожанка завітала на сусідній хутір. То й полинув туди - назустріч своєму щастю. Чом би й не посвататись до неї Чивкові? Та як почує красуня про таку незвичайну квартиру, то й хвилинки, певно, не вагатиметься. Одразу ж погодиться поєднати з ним свою долю.

Та тільки марно літав Чивко на той хутір. Туди завітала зовсім інша горобівна. Якась нечупара... Хай таке добро припаде кому іншому!

Повернувся Чивко додому дуже натомлений та й одразу до свого помешкання. Заснув, наче вмер. А й не знав, що вдень до клуні знову навідались монтери та й прилаштували для нового хазяїна чорненьку клацалку на ліхтарному стовпі. Вмикай, коли знадобиться.

Коли стемніло, повернувся на хутір хазяїн та й засвітив ліхтар. А наш Чивко спить собі, як убитий. Аж сниться йому така чудова картина. До їхньої стріхи прилетіла городська красуня та тільки й знає, що поглядає на стовп з його незрівнянною квартирою та все гарненько розпитує:

- А хто ж то живе в такому прекрасному гніздечку?

А всі довкола - і старі, й малі - розказують навперебій:

- Та це наш Чив Чивович там живе! Та тільки сам як палець. От би вам із ним побратись. Така б пара була розчудесна...

- А я й не проти... Бо чула вже не раз про славного Чива Чивовича... Та якось ніби й бачила... Справжній красень! З таким рай і в курені, не те що в такій дивовижній квартирі...

Від таких слів Чивкові стає гаряче. Його аж у піт кидає. Нарешті горобина мрія здійснилась! Він хоче від радості заспівати-защебетати. Ось зараз він пурхне до своєї милої та обійме її крильми... Але що ж це таке? Пече просто незносно. Невже такий палючий вогонь кохання?! Пече просто жахливо. Горобець раптом пробуджується й сліпне на хвилю від яскравого світла. Здавалось, що й він, і його гніздо палає вогнем. Та полум'я ще не було. Від пекучо-блискучої несподіванки Чивко метнувся і вдарився боляче об гарячу решітку, обпікся об розпечений світильник і грудкою впав униз - на батьківсько-материнську стріху, про яку останнім часом майже й не згадував. Слідом за ним спалахнуло гніздечко й палаюча солома вкупі з пір'ям посипалась на землю. Один такий полум'яний пучок, розгорівшись у повітрі, впав на стріху поряд з Чивком. Ще мить - і солом'яна стріха з усім сплячим горобиним царством спалахне, мов величезний смолоскип.

- Рятуйтесь! - закричав щосили Чивко, а сам крильми закрив палаючий клубок.

- Тільки б не загорілась стріха! - пронизувала все його єство єдина думка. - Тільки б не загорілась...

Знявся великий переполох. Великі й малі, старі й молоді птахи вихопилися з гнізд, подивовані тим, що надворі вже ніч, а знову стало видно, наче вдень.

Спочатку всі погляди спрямовувались на сліпучий ліхтар, хоча голос, що їх пробудив, звучав зовсім не звідти. Та й ніякої квартири Чивка, ані його самого біля ліхтаря вже не виднілось. Мов ніколи й не було...

Раптом усі побачили на стрісі напівживого-напівмертвого Чивка, що своїм тілом догашував вогонь. Хто був поближче, кинувся на допомогу. Останні іскринки було збито й погашено. Гороб'яче царство з полегшенням зітхнуло.

Чивко трохи очуняв. Обпалений, погорілий, але все ж живий, він відчував у собі якесь піднесення. За своєю знищеною квартирою він анітрохи не жалкував. Був щасливий тим, що вдалось відвернути загрозу від його галасливого роду. Але раптом його так сильно обпекло, що Чивко аж здригнувся. Та то був не вогонь, а відчуття сорому за свою гоноровитість і бездумність.

- От тепер натішаться усякі насмішники... Так мені й треба... - гадав Чивко.

Та ні від кого він так і не почув жодного слова докору чи кпинів.

- Спасибі тобі, синку! - сказав старезний дідусь-горобець.- Дякуємо тобі за порятунок нашої спільної домівки і наших душ. Повертайся до нас. Живи під рідною стріхою - і всі болі та рани твої загояться...

Скоро по тому наш горобчик-експериментатор навіть не помітив, як його почали називати Чивом Чивовичем. Та й чи це головне в житті? А подругу Чивко таки знайшов. Тут же під рідною стріхою. І все дивувався: як же він не бачив такої краси поряд з собою раніше.

- А ти дуже високо задирав свій клюв, то й просто не міг мене бачити! - усміхалась кохана.

Але Чивко не ображався в таких випадках і тільки міцніше пригортав до себе свою обраницю.

Казка про Степана Бандеру
та Красуню Волю Українську

Жив та пробував у прикарпатському краї леґінь на ім'я Степан. І такий уже він був красний та відважний, не по літах поважний, що дівчата аж з острахом на нього позирали. Ходять, бувало, та зітхають, а сльози самі з очей котяться. Який же він гордовитий, кажуть. Бо на них, мовляв, і не погляне. Журяться собі дівчата, а серденько, наче сніг, тане - од вроди юначої, од вдачі козачої.

А Степан і не думав гордитися-хизуватися. Якщо й не помічав тих поглядів дівочих, то не через пиху-погорду. Жив бо він мрією, яку передавано з роду в рід, від покоління до покоління. Марив тією надією - сподіванкою його батько, марив дід, і прадід, і прапрадід. Усі пращури до найвіддаленішого коліна. І все про них казали: оці Бандери просто химерні, все шукають собі в наречену якусь таку Красуню Волю Українську. Летять роки й десятиліття, а вони все кониками вороними скачуть - шукають щастя-удачу. І горять їхні серця полум'ям щирим, палають жагою подвижництва й офіри. Та от тільки удача їх обминає: якщо й зустрінуть оту красу несказанну, то тільки на мить. Махне крильми Красуня Воля Українська - та й жарптицею відлетить. Залишиться на згадку перо жарптиче та й знову до пошуків і подвижництва кличе.

Така й Степанові судилась доля. Якось він зустрів посеред поля дівча неземної краси: дві пишні пшеничні коси спадають у неї злотисто, а очі - мов небо пречисте. А усміхи - зорі іскристі.

Питає Степан:

- Чому ти, дівчино, сумна-невесела?

А та йому й одказує:

- Подивися, козаче, на міста наші й села. Стільки там горя, лиха й біди. Мабуть, сумувати я буду завжди...

- А хто ж ти така? - питає леґінь.

- Я Красуня Воля Українська, - одмовила-прорекла і серце козаче, наче жариною, обпекла.

- Будь зі мною у парі! - гаряче гукнув Бандера. - Для тебе я здолаю всілякі напасті, принесу рідному краєві добробут і щастя. Пригорнися до мене, моя ти доле. Я прожену твої смутки та болі...

- До серця ти мені, козаче! Та не стану твоєю одначе... Доки ходять по нашій землі-матусі хижі звірі-двійнята, до тебе, юначе, я не пригорнуся і під вінець нам не стати.

- А де ж їх знайти, отих хижаків? Що вони за одні?

- У старезної Баби Яги на службі ті звірі страшні. Боїться їх навіть сам Чахлик - нікчемний Кощій. Хто стрінеться з ними, то всяк утікає мерщій. Такі вже кровожерні ті звірі шаблезубі, що кожному несуть смерть-згубу. Отож є у Яги, мені ти повір, Коричневий Звір і Червоний Звір. Вони їй І не слуги і не діти рідні та любі, а якісь зайди жорстокі та грубі. Обоє хитрі-хитрющі, на кров людську ненаситющі. Один - кров людську випиває, а інший - тіло людське шматує-поглинає. В одного на лобі свастика-хрест, а в іншого зірка палає. Та від кожного з них людям нашим життя немає. А сама Баба Яга, коли спати ляга, то з острахом дума, чи до ранку хтось із тих звірів її не схрума. А тому бабця одним оком спить, а другим кліпа. І до світанку її щось ніби мучить і тіпа. Кажуть, кликав Бабу Ягу сам Кощій економкою до себе в палати. Мовляв, усе-таки краще, ніж для тих ненажер сніданком стати...

- Я піду на битву з хижаками отими! А зі мною пліч-о-пліч стануть мої побратими. Станемо проти зайд, як могутня лава. Здобудемо рідній землі величчя і славу.

- Зичу тобі і козакам - побратимам звитяжних боїв, щоби мрію свою заповітну ти здійснити зумів.

Злетіла Красуня Воля Українська у небо жар-птицею, лишивши Степанові злотисте-іскристе перо. Узяв його з собою як талісман Бандера, стиснув у руці дідівсько-батьківську шаблюку, з якою ніколи не розлучався, та й пішов скликати козаків-побратимів на битву з неситими ворогами.

От як назбиралася вояків ватага, то й пішли вони на бій кривавий. Виманили козаки Коричневого Звіра і Червоного Звіра з їхнього лігва, що було в самій гущі дрімучого лісу, у Баби Яги володіннях. І почалася битва. Довго билися вони, і кров текла струмками та ріками. Багато козаків загинуло, а звірі лишалися нездоланними. Відступили вояки, щоб заживити рани, та з новими силами піти знову на зайд-ворогів.

Присів спочити над струмком Степан, промив рани глибокі від звірячих пазурів та й задумався. Коли бачить: старенький дідусь недалечко нахилився над прохолодною водою, а розігнутися вже й не може. Допоміг Бандера дідові, одвів його від струмка та й посадив під кущем калини на травицю зелену.

- Відпочиньте, дідусю! Наберетесь сили, то й підете далі. Певно, далека у вас дорога?

- Та дорога моя вже недалечка. Прожив я довге-предовге життя, то й прийшов сюди помирати. Ось під цією калиною над чистим струмочком і хотів би знайти собі вічний притулок. Смерть у мене вже за плечима, хотів наостанок напитися водиці, та, як бачиш, уже не зігнуся й не розігнуся... Жити мені лишилось якусь хвилину, тож пообіцяй, що поховаєш мене, сину... А я тим тобі віддячу, що відкрию долю козачу. Зможеш ти подолати Коричневого Звіра і Червоного Звіра, але для цього маєш принести своє життя в офіру. Хоч є в тебе неабияка сила, та не зможе вона звести звірів до могили. Тільки кров'ю твоєю гарячою та тілом залізним козачим захлинуться-подавляться ті хижаки та згинуть на вічні віки. Тоді Красуня Воля Українська засяє на всі світи, а в її серці і в піснях величних житимеш ти. Тож у тебе є ще вибір. Можеш відмовитись і жити для себе одного. А можеш померти задля загалу всього - заради землі материнської, задля Красуні Волі Української...

Випив дідусь водиці, піднесеної Степаном, попрощався з білим світом та й помер. Поховав його Бандера під калиною, поклав на могилці перо жарптиче, а сам пішов у глушину лісову, у нетрі дикі, де мешкала Баба Яга одвіку. Вирішив: краще самому згинуть, ніж бачити в муках рідну землю - Україну.

А Баба Яга тим часом звірів-двійнят попереджає: усіх-усіх людей терзайте-поїдайте, але Степана Бандеру не займайте, не чіпайте. Бо такий у ньому дух козачий-клятий, що розірве-рознесе вас на дрібненьке шмаття. А звірі з Баби Яги одно регочуть та вірити її словам не хочуть.

От сіла бабця до своєї ступи, мітлою махнула та й до Чахлика-Кощія на гостину майнула. А звірі-двійнята посиділи-посиділи удома та й пішли на лови. Аж бачать: козак якийсь до них прямує, нічого не бачить і не чує.

- Та це ж один з отих забіяк, що з ними побились ми всмак! От ми ним і поласуєм! - каже один із звірів.

А другий застерігає:

- А може, це той Степан, що Баба Яга казала? Коли б якої біди ми од нього собі не дістали...

- Оце мені іще страхополох! Ти пам'ятаєш, щоб хоч одне казання баби та збулось?!

Отож накинулись Коричневий Звір і Червоний Звір на Степана Бандеру.

А він лише для годиться шаблюкою махає, а сам хижаків до себе підпускає. От упився в його серце Коричневий Звір та й випив усю кров до краплинки. А Червоний Звір теж не чекає ні хвилинки - роззявив свою пащеку бридку-зубату та й ковтнув одразу всього козака. Так то вони потішили свою жадобу. Тільки чом це в одного звіра очі лізуть на лоба, а далі - і в другого. Щось їх стало зсередини роздувати. Почали обидва злякано повітря хапати. Ростуть та круглішають. Стали з них дві здоровенні волохаті кулі та й луснули-розірвались на дрібнесеньке шмаття. Ото вам, кляті, за сльози вдовині, за плачі дитячі, за біди України, за козацькі невдачі.

А Красуня Воля Українська сплела собі віночок з блакитних та жовтих квіточок та й пішла по рідному краю. І задзвеніло понад зеленими лугами та тінистими дібровами:

Будем того пам'ятати,
Що здолав звіриська,
Буде вічно процвітати
Воля Українська!

І зажебоніли хвилечки струмочків і річок:

Хай летять лункі хорали
Здалека і зблизька.
Без Бандери не постала б
Воля Українська.

І защебетали жайворонки аж попід білими хмаринами у залитому золотим промінням блакитному піднебессі:

Рідний край всіх пам'ятає,
Хто долав звіриська.
Хай довічно процвітає
Воля Українська.

І полетіли міріади пташок і понесли в своїх клювах квітки - сині та жовті - по всьому-всенькому краю як звістку про те, що більше нема ні Коричневого Звіра, ні Червоного Звіра. А хазяйкою на землі багатій та щедротній стала Красуня Воля Українська.

Казка про Україну

Жила-була на світі дівчина. І звали її Україною. Дівчина така чарівлива, що й ніхто ні під зорями, ні під сонцем такої ще не бачив. І гнучка, мов тополина. І розкішна, мов калина. І вродлива, як весна буйнотрава. І привітна, як літо ласкаве. І щедра, як осінь багряна. І палка, як зима рум'яна. А тільки та врода незрівнянна викликала в околу не втіху, не радість, а заздрість. А добре слово дівчини та її серце співчутливе пробуджували чомусь не чулість та ніжність, а загребущість та хижість. І приходили усілякі злюки лихотворні, зайди непоборні - і мучили її, і терзали, і нівечили, і топтали, і калічили, і четвертували. А Україна поплаче дрібненько, западе в землю глибоченько, а далі з якогось шматочка знову відродиться. І знову буяє й красується, як вишня в садочку. А чому, спитаєш ти? А тому, що на цілий окіл отих злюк лихотворних, зайд непоборних завжди знаходилось потрібне число лицарів. Таких, що й життя не шкодували заради неї.

А як же тепер? Чому красуня Україна знову запечалилась-похилилася? А ось тому, що необхідного числа лицарства якраз і бракує.

Але ж і ти не останній серед юнацтва-козацтва! Підростай-но скоріше і поповнюй лицарські лави. Перехитри свої лінощі вреднючі, прожени свою байдужість поганючу! Стань її лицарем!

Просвіта "Херсонщини"

Іван Немченко

Зміст

Ці дорослі, як діти малі...

На дитячій хвилі

Ці дорослі, як діти малі...

Чи музи глаголять істину?

Гуманітарні штани,
або Смерть патріота

* * *

* * *

* * *

* * *

Зупинка за вимогою,
або Клуб з двозначною назвою

ДВА ГОЛОСИ
Образок з 1970-х років

I.

II.

IIІ.

IV.

Радість

Безіменні паралелі

Алергія

Найкраща

На дитячій хвилі

Торішній сніг

Лікарняні ескізи

І.

II.

III.

IV.

Військова хитрість

І.

II.

III.

IV.

V.

Ліхтарний квартирант

Казка про Степана Бандеру
та Красуню Волю Українську

Казка про Україну

Просвіта "Херсонщини"

Зміст

Ці дорослі, як діти малі...

На дитячій хвилі

Ці дорослі, як діти малі...

Гуманітарні штани, або Смерть патріота

* * *

* * *

* * *

* * *

Зупинка за вимогою, або Клуб з двозначною назвою

ДВА ГОЛОСИ Образок з 1970-х років

I.

II.

IIІ.

IV.

На дитячій хвилі

І.

II.

III.

IV.

І.

II.

III.

IV.

V.

Гуманітарні штани,
або Смерть патріота

Зупинка за вимогою,
або Клуб з двозначною назвою

ДВА ГОЛОСИ
Образок з 1970-х років