Просвіта "Херсонщини" |
Галина Немченко, Іван НемченкоВИВЧЕННЯ ЖИТТЄВОГО Й ТВОРЧОГО ШЛЯХУ ЯРА СЛАВУТИЧАУроки літератури рідного краю на Херсонщині передбачають знайомство з рядом письменників діаспори, що народились на таврійській землі чи пов'язані з нею своєю діяльністю (Софія Русова, Ілько Борщак, Володимир Кедровський, Василь Вишиваний, Яр Славутич та ін.). Це дає змогу зменшити кількість "білих плям" на мистецькій карті Причорномор'я. Серед митців українського зарубіжжя одне з найпомітніших місць посідає поет, літературознавець, етнограф, мовознавець, мемуарист, педагог Яр Славутич (до 1941 року - Григорій Михайлович Жученко). Блискуча ерудиція науковця і вишуканість естета, пристрасть борця-патріота і заглибленість філософа переплавились у добірному і карбованому слові співця, котрий десятки своїх ліричних перлин присвятив своїй малій батьківщині - Херсонщині (і в розумінні історичному - губерніальній, і в сучасному сприйнятті як області). Починаючи з 1990-х років, вивчення життєвого й творчого шляху митця передбачене програмою з української літератури для середньої загальноосвітньої школи [9:348]. На Херсонщині, як і в інших куточках України, з якими нерозривно поєднана доля Яра Славутича, поглиблене прочитання доробку цього автора здійснюється також на уроках літератури рідного краю, в позакласній та позашкільній роботі. У підготовці й проведенні уроків за творчістю співця-земляка вчителеві-словеснику можуть прислужитись насамперед Славутичеві двохтомник (1994) та п'ятитомник (1998), видані в Херсоні збірки "Співає колос" (1993) та "Камінець із батькової хати" (1999), методичний посібник "Література рідного краю" (1994), ювілейний "Херсонський збірник" (1998), книга досліджень місцевих науковців "Поетика Яра Славутича" (1999, 2-е вид. 2003) та інші матеріали. Як обладнання можна використати портрети митця, хронологічну таблицю до біографії, вислови про нього, подані на плакатах, а також фотодокументи, слайди, відеофільми. Якщо в середніх класах учитель подає тільки окремі біографічні штрихи, знайомлячи школярів з творами Яра Славутича, що входять до дитячого читання ("На Різдво", "Кавуни", "Камінець із батькової хати", "Став"), то в 11 класі життєвому й творчому шляху письменника присвячується окремий урок. Після вступного слова педагога основні віхи в долі митця-земляка можуть бути окреслені в доповідях учнів-активістів літературно-краєзнавчого гуртка. 1-й учень . Яр Славутич побачив світ 11 січня 1918 року на хуторі Жученки в межах села Благодатне Олександрійського повіту Херсонської губернії (тепер Долинський район на Тобілевиччині) в сім'ї гербового шляхтича, чий родовід сягав аж до часів Галицько-Волинської держави й особливо прославився за козацької доби. Батька звали Михайлом Олександровичем, матір - Тетяною Филонівною. Саме від них та від дідуся перейняв малий Грицько шану до козацьких традицій, відчуття своєї гідності, непокірну вдачу. Мати, проста селянка, знала й чудово співала українські народні пісні, талановито розповідала казки, захоплювалась поезією Т.Шевченка. Цю любов вона вміло передавала дітям. Протягом 1925-1927 р.р. Григорій Жученко навчався в початковій школі в с.Благодатному (перший та другий класи), а надалі в початковій школі села Новошевченкове, яку закінчив у 1930 році. Вже в молодшому шкільному віці він почав віршувати. У нарисі "Початок життєпису" сам автор про це так згадує: "Коли мені пішов дев'ятий рік, дід возив мене до Дніпра, щоб показати пороги. Ми найняли підводу і провели три доби на берегах Славути. На острові Хортиці я, новоспечений "січовик", урочисто склав присягу, проказану дідом - бути найкращим у світі козаком. Там же, стоячи на скелі, на наказ діда я продекламував "Б'ють пороги...". Повернувся додому поетом" [11, ІІ, 301]. Спробував юний літератор свої можливості і в жанрі сатиричного оповідання ("Картяр"), але потяг до творення віршів виявився сильнішим. У 1930-1932 р.р. Григорій учився в Гурівській семирічці (п'ятий і шостий класи). Як найстарший із шести дітей Жученків, він допомагав по господарству батькові, який "був фактично хліборобом", бо й дід уже перестав бути шляхтичем, "дворянином", і також трудився на землі, як і всі" [11, ІІ, 271]. Проте на хвилях примусової колективізації і розкуркулення восени 1932 року постраждала й родина письменника. Причиною стала відмова Жученків стати колгоспниками. Звідси й непосильний додатковий "план до двору", який виконати було неможливо. 14-річного Григорія та його батька однієї ночі було арештовано, матір із доньками було геть вигнано з хутора, на який чекала жахлива руйнація. Статки сім'ї були поділені між сільськими активістами. По дорозі на заслання Григорієві пощастило втекти з поїзда побіля Богодухова на Харківщині й повернутися в рідні краї. Гіркими були враження від побаченого - на Україні починався голод і продовжувалась більшовицька вакханалія. Протягом кількох місяців хлопець утратив діда, бабусю і наймолодшу сестричку Галю. Ось його пізніше свідчення: "У той час, коли масово вимирали хлібороби з голоду, несвідомо блукаючи полями в надії знайти торішній колосок чи качан кукурудзи, або викопати мерзлу картоплину, саме в той час дорідне зерно, пограбоване радянською владою в цих же хліборобів, лежало у ворохах і пріло та гнило під дощами, хоч і прикрите брезентами. Я власними очима бачив такі ворохи зерна на станції Долинській, на "полустанку" Висунь і поблизу станції Кривий Ріг" [11, ІІ, 278]. Штучний голодомор, жорстокість і безмежна сваволя представників радянської влади викликали численні стихійні виступи з боку селянства. В одному з таких повстань брав участь і юний Григорій Жученко. Здобуті трофеї (два мішки пшениці) дозволили деякий час протриматись його родині, що поневірялась то в Гурівці, то в Кривому Розі. Григорій вижив, пообіцявши вмираючому дідові Олександрові, що розповість всьому світові про злочини більшовиків на Україні. У 1935 році сім'я Жученків, що порідшала за часів голодомору, пережила й радісну подію: повернувся батько з далекої Вологодщини, з заслання. Михайлові Олександровичу вдалося влаштуватись на роботу до радгоспу "Червоний шахтар" - конюхом і зібрати туди решту родини. Григорій вирушає шукати щастя до м. Запоріжжя, де навчається на вечірніх курсах, займається самоосвітою, а водночас бере участь у ліквідації неграмотності серед робітників комбінату "Запоріжсталь". У вересні 1936 року Г.Жученко вступає до Запорізького педагогічного інституту, чому сприяла його тимчасова праця в минулому пастухом радгоспу "Скотар" на Криворіжчині. Якби у вузі дізнались, що він є сином "розкуркуленого", то двері цього закладу були б зачинені для допитливого юнака. У період навчання в педінституті Григорій бере участь у літературних вечорах, читає власні вірші, збирає фольклорні перлини (пісні, перекази, приказки), глибоко цікавиться історією України, козацькими звичаями, долею свого роду. Ще дитиною він познайомився з визначним дослідником старовини Д.Яворницьким, який гостював на їхньому хуторі, і тепер, уже студентом, захопився науковими розвідками вченого. Хлопця кликали до себе Великий Луг, Хортиця, Жовті Води та інші свідки героїки минулого. Особливо його вразила зустріч у селі Кушугум з кобзарем, від якого почув багато пісень - "А вже років двісті, як козак в неволі", "Ой на горі вогонь горить", "Ой наступила та чорна хмара", "Усі гори зеленіють" та інші. Як згадує письменник, "для мене, тоді студента, це була ніби своєрідна лекція. Бандура ще більше нагострила мою національну свідомість. Я ніби набрався нової сили, нової енергії для боротьби, що вже назрівала" [11, ІІ, 254-255]. 2-й учень . Поетичний дебют Григорія Жученка відбувся в 1938 році на сторінках харківського "Літературного журналу" (вірш "Коню мій буланий..."). Поради визначних співців М.Філянського й В.Сосюри, з якими зазнайомився ще раніше в Запоріжжі, та Т.Масенка і В.Свідзинського, яких стрів у Харкові, допомогли початківцеві обрати вірний шлях у мистецтві, переконатись у своїй творчій спроможності. Найближчою для Григорія стала поезія неокласиків, передовсім М.Рильського і М.Зерова. Молодий письменник свідомо відсторонюється від декларативної прокомуністичної лірики, за що йому часом дорікають, а натомість орієнтується на зразки античного мистецтва і вітчизняної класики, удосконалює свою техніку вислову. У київському журналі "Радянська література" того ж 1938 року з'являються ще вірші Григорія, і це додає йому віри в себе, окрилює, спонукає до нових творчих пошуків. У зв'язку з фінсько-радянською війною вуз, де навчався поет, став виконувати функції військового шпиталю, а студентів розіслали на робочі місця. Так, Г.Жученко потрапив до села Ботеве в Приазов'ї, де вчителював кілька місяців. Улітку 1940 року йому видано диплом викладача української мови та літератури, але вже восени мобілізовано до Червоної армії і направлено на навчання до саперно-інженерної школи. Початок війни Григорій зустрів молодшим лейтенантом, що разом зі своїм взводом будував мости на білоруських річках, а потім їх же руйнував у ході відступу радянських військ. Та вже на десятий день війни його дивізія потрапила в оточення. Григорій разом з іншими червоноармійцями створює підпільну групу, яка обрала метою своєї діяльності боротьбу за вільну Україну. В січні 1942 року ця організація переформувалась у Чернігівську Січ, яка завдавала дошкульних ударів ворогам. З 1941 року, ставши підпільником, Григорій Жученко поміняв своє ім'я та прізвище на Яра Славутича. Цей вибір не був випадковим. Адже ще 1940 року М.Рильський взяв на себе редагування першої збірки молодого поета "Слово про Запорозьку Січ", на титульній сторінці якої стояв псевдонім "Славутич". Але не судилося цьому рукописові стати дебютною книгою - спіткала загибель у полум'ї війни. Та публікації в періодиці часів німецької окупації ("Нова Україна") подавались саме під цим іменням. Таким стало й підпільне псевдо поета, яке пізніше, по війні, було задокументалізоване як його офіційне прізвище. І ще одне пояснення, чому Г.Жученко на початку 1940-х років прибрав інше імення: потрапивши у німецьке оточення разом зі своїм другом-фронтовиком Гурвичем, євреєм, він віддав тому свій паспорт. Адже відомо, з якою ненавистю ставились фашисти до осіб цієї національності. Чернігівські січовики підтримували зв'язки з націоналістами Києва, зокрема з Олегом Ольжичем, Оленою Телігою, Іваном Ірлявським. Особисте знайомство з цими полум'яними борцями і відомими співцями надзвичайно вразило Яра Славутича. Тяжким ударом для нього була звістка про розправу гестапівців над київськими патріотами в Бабиному Яру. Стільки ще трагічних сторінок війни довелось перегорнути і перестраждати письменникові! Це й спалення есесівськими карателями Славутичевої дружини Уляни разом із немовлям. Це і загибель чоти імені Гетьмана Мазепи в бою з фашистами. Ці та інші смерті, які рясно сіялись ворогами на українській землі, кликали до помсти. І співець-воїн разив нелюдів-завойовників і зброєю, і поетичним словом. З наближенням східного фронту Чернігівська Січ розформовується, її вояки продовжують боротьбу в лавах УПА, займаються підпільною роботою в Галичині. Так восени 1943 року Яр Славутич потрапляє до Львова, а влітку 1944 р. виїздить на Захід: Катовіце, Брно, Прага, Берлін, Ваймар, Авгсбург… Арешти, втечі, табори і, нарешті, американська зона в Баварії. Протягом 1945-1946 р.р. письменник був вільним слухачем Українського вільного університету в Авгсбурзі, взяв участь у заснуванні Мистецького Українського Руху (МУР). З'являються друком перші збірки поета: "Співає колос" (1945) та "Гомін віків" (1946). Яр Славутич видає і редагує журнал "Заграва" в Авгсбурзі, а згодом працює в редакції часопису "Арка" в Мюнхені. В 1948 році письменник одружується з Вірою Цибар, що була родом з Мелітопольщини. Того ж року виходить у світ третя збірка Яра Славутича "Правдоносці". З 1949 р. письменник з дружиною живе в США, в Філадельфії, де вчителює в суботній та вечірній школах, працює в палітурні. У 1950 р. в Німеччині вийшла його четверта книга лірики "Спрага", а в Америці опубліковано критичний огляд "Модерна українська поезія: 1900-1950". Протягом 1953-1955 рр. Яр Славутич мав студії в Пенсильванському університеті, в Філадельфії, де отримав науковий ступінь магістра (1954), а згодом доктора філософії (1955). У 1955-1960 рр. поет займався викладацькою роботою в Американській військовій школі мов у Каліфорнії, в Монтереї. В цей період з'явилась друком книга "Розстріляна муза" (1955), присвячена визначним українським митцям, що зазнали репресій. У 1958 р. побачило світ перекладне видання "Вибрані поезії" Джона Кітса. В 1960 р. Яр Славутич переїздить з Каліфорнії до Канади, де обіймає посаду професора Альбертського університету протягом більш як двох десятиліть. Виходять наступні поетичні збірки співця "Оаза" (1960), "Маєстат" (1962), "Завойовники прерій" (1968), "Мудрощі мандрів" (1972), "Живі смолоскипи" (1983). Продовжують з'являтись у світ і наукові праці "Велич Шевченка" (1961), "Шевченкова поетика" (1964), "Українська поезія в Канаді" (І976) та ін. У 1983 році Яр Славутич вийшов на пенсію, але й до сьогодні поєднує літературну, наукову, педагогічну, видавничу, перекладацьку справу. З 1990 року він часто відвідує Україну, де провадить просвітницьку і доброчинну діяльність. Тут у добу незалежності опубліковано десяту збірку поезій "Шаблі тополь" (1992; 1995), двотомник (1994) та п'ятитомник зібраних творів (1998), здійснено численні перевидання попередніх книг. У 1990 році засновано благодійний фонд Яра Славутича, кошти якого ідуть на підтримку і піднесення літературно-мистецької, наукової, видавничої справи. За свою подвижницьку працю на терені художньої творчості, науки, педагогіки письменник відзначений преміями Літературного фонду імені І.Франка (Чикаго), Української Могилянсько-Мазепинської Академії Наук, золотою Шевченківською медаллю, преміями імені Д.Яворницького (Січеслав) та імені Д.Загула (Чернівці). Він є дійсним членом Української Вільної Академії Наук (УВАН) у Канаді, Наукового Товариства імені Тараса Шевченка. У 1998 році Яра Славутича нагороджено відзнакою президента України - орденом "За заслуги" III ступеня. Заслухавши доповіді, клас бере участь у перегляді короткого відеофільму про перебування Яра Славутича на Херсонщині. Вчитель коментує кадри стрічки, ділиться своїми враженнями про зустрічі з митцем. У ході бесіди з'ясовується, що найбільше вразило школярів у долі письменника. Підсумовуючи урок, учитель зазначить, що не зважаючи на похилий вік, Яр Славутич і сьогодні активно й плідно займається громадською діяльністю. Разом з народом він цілком переконаний у незворотності демократичних перетворень на батьківській землі. Учні отримують завдання додому: підготувати відповіді на питання, пов'язані з біографією письменника; прочитати твори херсонських авторів, присвячені Ярові Славутичу (з доробку М.Братана, М.Василенка та ін.).
УРОК-ЛЕКЦІЯ "ЖАНРОВО-ТЕМАТИЧНА ПАЛІТРА ПОЕТИЧНОГО ДОРОБКУ ЯРА СЛАВУТИЧА"Ліричний і ліро-епічний ужинок Яра Славутича надзвичайно багатий (понад сім сотень текстів). Тож учителеві-словеснику слід окреслити широкий жанровий і тематичний діапазон поетичних витворів митця. Яр Славутич - співець багатогранний, поліфонічний. Йому однаково підвладні лірична мініатюра ("Океан обіймає дівча...") і монументальна поема ("Моя доба"), етюд ("Кримські етюди") і містерія ("Білий дім із чорною душею"), балада ("Чорностопець") і драматична поема ("Світичі"), гімн ("Канадський славень") і ораторія ("359"), портрет ("Стус") і поема-реквієм ("Донька без імені"), елегія ("Осіння елегія") і кантата ("Слава Мазепі"), романс ("Саскачеванка") і дума ("Дума про Кемптен"), послання ("До Ігоря Костецького") і пейзаж ("Удосвіта"), поменник ("Пам'яті Володимира Івасюка") і епіграма ("Автоепіграма"), пісня ("Зажинкова") і монолог ("Заливаха"), сатира ("Вождюк із лапами ведмедя") і спогад ("Масютко"), загадка ("Кололітературна загадка") і експромт ("Інтерв'юерська елегія"), ода ("Спарта") і медитація ("Вечірній роздум")... За період від поетичного дебюту (1938) і до сьогодення автор запропонував читацькій аудиторії 7 поем (одна з них - "Моя доба" - на 5000 рядків!), понад 700 віршів, більше сотні перекладів. І кожен ліричний чи ліро-епічний твір співця - плід копіткої праці розуму і серця, свідчення постійного прагнення до досконалості й вишуканості вислову. Та й у тематичному відношенні доробок Яра Славутича вражає розмаїттям. Це передовсім історіософські мотиви, осмислення долі українського та інших народів на тлі вселюдського поступу, дослідження витоків героїзму й подвижництва, осягнення феномену запорозького козацтва, простеження найхарактерніших тенденцій, якими позначена новітня доба. Це і традиційна для неокласиків культурно-мистецька проблематика. Це, звичайно, і материнська, інтимна, пейзажна теми, розробляючи які поет-громадянин, співець-патріот розкриває інші іпостасі свого обдарування, виступає як ніжний лірик, тонкий поцінувач краси, знавець людської психології. Учитель наголошує, що наскрізним у творчості Яра Славутича є мотив служіння рідній землі, самопожертви в ім'я її волі й добробуту, що переплітається з темою утвердження загальнолюдських ідеалів. Пафос подвижництва, небуденного чину заради високої ідеї притаманний віршам, присвяченим різним епохам і народам. Самопосвята Ісуса ("Христос", "Світанок. Свіжий вітер між олив..."), патріотична офіра вояків античності ("Дексилей", "Цикади, гелладські солов'ї...", "Спарта", "Кончина кімерійців"), маєстатичні діяння давніх слов'ян ("Тут жили Кирило і Методій...", "Олег у Царграді", "З княжої думи", "Перейнята слава", "Воєвода Дмитро") спонукають поета до глибоких студій над людською душею, пошуку тих першопричин, що формують сильну цілісну особистість. Де межа між страхом і сміливістю, між рабською покорою і бунтарством, розмірковує автор у віршах "Баскак", "Край Хвалинського бурого моря...", "Полонені", "Асланка" та ін. Глибокі історіософські візії Яра Славутича ("Вавилон", "Арії-орії", "Під віщим знаком подвигів Гермеса...", "Азія", "Бурий Захід, брунатний Схід...", "Ясна Литво, Міцкевичева рана...", "О вежі Віндзору, мій гордий дух...", "Варязький роздум", "Карло XII", "Ватерлоо" та ін.) традиційно переплітаються в його творчості з поглядом на Україну, її прадавнє минуле, сучасне становище та прийдешні часи ("Змієві вали", "Генеалогічне", "Україно, мій рідний краю...", "Апокаліптичне", "Палац у Батурині" й ін.). Наша земля, як вважає поет, споконвіку народжувала патріотів і волелюбців - від часів скитів ("Савур-могила") і полян ("Прапредки", "Пісня полян", "Сполох") до козацької доби (ліричні цикли "Запорожці", "Маєстат булави") та періоду УНР ("Крутянці", "Воїн і страдник", "359"), від звитяжних походів УПА ("Моя доба", "Нами снили поліські пущі...", "Шухевич") до виступів полум'яних правозахисників 60-70-х р.р. (збірка "Живі смолоскипи"). Як чудовий знавець історії та фольклору, зокрема думного епосу нашого народу, Яр Славутич у своїй ліриці часто оспівує визначні події козаччини, мужню боротьбу славних пращурів проти турецько-татарської експансії, польсько-шляхетського поневолення, московського ярма. Ряд віршів ("Побратими", "Зварила зілля...") побудовано за принципом зустрічі (подібно до знаменитої "Думи про козака Голоту"): герої сходяться з ворогом у завзятому герці і підтверджують при цьому свою спритність і одвагу. Колоритні найменування персонажів таких творів - Вернигора, Паливода, Прудивус - передбачають неабияку силу, жвавість, вправність їх носіїв. І дійсно козаки підтверджують справедливість кожного такого прізвиська, вони поводяться як легендарні давньоукраїнські витязі, що відомі з багатьох переказів і казок (Ілля Мурин, Добриня, Олексій Попович та ін.) і сприймаються як символи могутності, незламності, вірності рідному краєві. У вояка з сонета "Паливода" і вдача, і зовнішність небуденні: "шия - хоч обіддя гни", а "шкіра - не проходять кулі", "з ним жартувати - Боже борони!". Автор з захопленням перераховує чесноти свого героя, послуговуючись гіперболізованими висловами. Коли запорожець "подме на ліс - рославі ясени Ворушать віти, мертвим сном поснулі", "Струсне коня за грив'яні борулі - І гнеться кінь на мураву, пітний". Той же Паливода будь-кого здолає у змаганні на влучність у стрільбі - "гасить кулями свічки На півтораста від мушкета кроків". У подібному плані показується і снага та міць Вернигори з однойменного твору ("ворочав плечі, мов кряжі, й неспинно На румакові за ляхами мчав"). Образи звитяжців подано переважно в дії. Але поряд поет акцентує увагу й на описах (портретній характеристиці, відтворенні запорозького побуту). Як вигадані персонажі, так і реальні історичні особи з української давнини відзначаються в поезіях Яра Славутича жертовністю й братолюбством, шляхетністю й справедливістю - Самійло Кішка з однойменного сонета, Богдан Хмельницький ("Напередодні", "Хмельницький"), Максим Кривоніс ("Жовті Води"), Іван Виговський ("Конотопська слава"), Іван Мазепа (цикл "Маєстат булави"), Петро Калнишевський ("Соловецький в'язень"). У серпанку величчя виступає славетний Богдан - гнівний і розважливий, одержимий ідеєю національного державотворення. Гетьман для народу "як сонце із туману", оскільки виражає найзаповітніші мрії, "думу пожадану" співвітчизників. А полягає вона в тому, "щоб від Карпат аж по Савур-могилу Державна воля владно процвіла". Це така висока мета, заради якої й життя не шкода. Афористично звучать слова Хмельницького: "В своїм краю волію полягти, Ніж по чужім у золоті пройти" [11, І, 68]. Сила героя таїться в його єдності з народом. У такому ж ореолі звитяги постає й продовжувач Богданової лінії на незалежність і соборність - гетьман Іван Виговський, під орудою якого летіли "на орди москалів Герої Січі, браття з Лугу", косили "зайд, немов траву, Нарід єднаючи під стяги". Символом української нескореності й державницьких змагань виводить Яр Славутич образ Івана Мазепи ("Монолог перед шаблею", "Дует Мазепи й Мотрі", "Полтавська битва", "Заповіт Мазепи", "Слава Мазепі"). Великий гетьман зображений і на тлі баталій, і в плані особистого життя. Але завжди ні на мить не полишає його думка про рідну Україну, її культурний розвій, незалежне буття між вільних народів: "Під пануванням лихоліти Я боронив козацьких прав і всенародної просвіти По школах щиро пильнував, Щоб Край - окрадений Москвою - До волі, світлої мети, Під золотою булавою, Як за Богдана, повести" [11, І, 161]. У своїй творчості Яр Славутич віддає шану визначним українським літописцям і просвітникам, поетам і художникам, чиї долі стали зразком служіння рідному краєві. Самійло Величко ("Величко в Жуках") і Григорій Сковорода ("Сковорода в дорозі"), Пантелеймон Куліш ("Куліш у Венеції") і Дмитро Яворницький ("Дід із Січеслава"), Олександр Кониський, Єлизавета Скоропадська-Милорадович і Михайло Жученко ("Світичі") та багато інших достеменних подвижників простують сторінками книжок письменника з минулого в майбутнє і засвідчують неперервність кращих традицій в українському світі. Особливу увагу приділяє Яр Славутич Тарасові Шевченку, звертаючись до його світлого образу в десятках своїх творів ("Тебе пригадуєм піснями...", "Слово. У вінок Т.Шевченкові", "Шевченко в Вінніпезі", "Прийшов Шекспір до нашого Тараса…", "Аральська ніч", "Хто називав тебе Хвалинським...", "Сон" та ін.). У написаному в Каневі побіля могили генія вірші-присвяті "Коли я чую від мого онука..." поет стверджує, що майбутнє України залежить від успадкування кожним прийдешнім поколінним традицій батьків і дідів, і єднальною ланкою в цьому животворному процесі є Кобзареві напучування! "Коли я чую від мого онука З дитячих уст Шевченків заповіт, На серці тепло - не вмирає міт Про вічність роду, що міцніший бука" [11, І, 351]. Тарасове подвижництво запалює серця українців у різних куточках планети, надихає їх на героїчні діяння. Одним з таких духовних спадкоємців був проповідник і "визволу ратай, Нащадок роду Богунів завзятий" - отець Агапій Гончаренко. Цей мандрівник і мрійник хотів перетворити "в Україну-казку" безмежні простори на сході, заселені нашими земляками - Зелений Клин, Камчатку, Аляску і Каліфорнію. Там же, далеко від берегів Дніпра, він і спочив, віддавши своє життя й снагу ідеї пробудження національної самосвідомості українців. У поемі "Скарга" Яр Славутич підкреслює орієнтацію отця Агапія на заповіти світочів - Т.Шевченка й П.Куліша. Охоплюючи поглядом художника XX століття, поет чітко вирізняє найважливіші моменти в процесі відродження українства (поява і занепад УНР, виникнення й діяльність ОУН, державницький спалах Карпатської України, боротьба УПА, рух правозахисників 60-70-х рр., відновлення самостійної й соборної демократичної України 90-х рр.). Змальовуючи кожен такий етап, Яр Славутич зупиняється на окремих постатях людей, які торували шлях до волі. Таким був співець революції Олександр Олесь ("Воїн і страдник"), який звав у бій, "відважний і кривавий, За рідний край, за ниви запашні". Такими були й ті запальні юнаки, які "пили душею поклики співні і йшли вперед на спалахи заграви" [11, І, 76]. Чимало з них загинуло в нерівному бою ("Крутянці", "Непокора"), поклавши голови "за рідний Київ, Скріпивши крок державницькій ході, Вписавши подвиг у свободи вияв" [11, І, 90]. Незабутні герої Базару (ораторія "359") і хлопці, що бились за державність Срібної Землі ("Карпатські січовики"), прокладали подвижницькі шляхи для майбутньої УПА. І славні упівці не посоромили пам'яті своїх попередників, мужньо борючись і з більшовиками, і з фашистами. Пафосом звеличення УПА перейнято вірш "Нами снили поліські пущі…", автобіографічну поему "Моя доба". Обшири дій вояків розпросторюються по всій етнічній території України - від Сяну до Кубані, єднаючи всіх, хто не байдужий до долі своєї батьківщини: "По всій країні - з заходу й до сходу - Повстанські подвиги гули з народу" [11, ІІ, 153]. У трьох піснях поеми (дев'ятій - "Григорій в армії", десятій - "Теліга в Києві", одинадцятій - "Рейди УПА") автор оспівує тих, що дивились у вічі "московській смерті", виступали проти "берлінських ґвалтів, польської потали". Діяння Української Повстанської Армії подаються через сприйняття безпосереднього учасника й очевидця подій - юнака з херсонських степів. Григорій разом зі своїми однодумцями й побратимами по зброї радий "на битву йти, на правдоносний клич - Підмогу дати українській владі!" [11, ІІ, 134]. Упівці, наче легендарні лицарі з народного епосу, ідуть на бій з лиховісними силами, що "вп'ялися в тіло України". Їх надихає надія на торжество української справи, кличе вперед "орлина радість, пісня лебедина". Воїнам УПА є з кого брати приклад, адже давня й нова історія рідної землі підносить на п'єдестал всенародної шани національних героїв, прославлених у віках месників. Їхні гучні діла зовуть на подвиг, до самопосвяти в ім'я правди й справедливості: "Волає край вугілля і пшениць - І воскресають Довбуш, Кобилиця. Бандеру, Мельника й Чупринку ниць Не покладе й навальна вогневиця!" [11, ІІ, 136]. Яр Славутич веде мову про Олега Ольжича й Олену Телігу як світочів національної справи. Такими ж одержимими патріотичною ідеєю були Бульба-Боровець, Позичанюк, Дацько, Шандрук, Долуд і багато інших відомих чи й безіменних героїв, чия мужність і відвага свідчили про безсмертя і нескореність нашої нації, чиї "не міліють невичерпні надра". З боротьбою УПА автор пов'язує мрію про "державно-творчий нації розвій", адже кожен куточок України відгукується на клич повстанців, бо тут "не вмирав ніколи богатир", таїв силу для остаточної борні з ворогом: "Охлюпуйсь хвилями, ставна Одесо! Берись, Херсоне, до міцних вітрил! Напружуй, Керчу, приозівське плесо! Блакитна Ялто, не приземлюй крил! Москви сваволя вниз, довгтелесо, У злій злобі вганяючись у пил, Впаде..." [11, ІІ, 149]. Всеукраїнський розмах дій упівців вражає уяву не тільки співвітчизників, а й іноземців, зачудованих масштабами патріотичних змагань на Україні. Хоч це "краї нечулої Європи", але й до них долинає слава УПА - військової структури, що увібрала найкращих представників нації, які служать їй вірою й правдою, боронячи рідні терени від окупантів - як західних, так і східних. "Новітніх подвигів січовики, Немов небесних сонць протуберанці, Повік віститимуть на всі віки, На всі нові, потомні покоління, Про гнів народу й гідности горіння" [11, ІІ, 137]. Ці відомі й незнані герої - "вічний дух, нестримний і рвачкий", той дух, що був оспіваний у нашій класичній поезії як невід'ємна риса нашого народу. Тож цілком закономірно, що й природа рідного краю стає пліч-о-пліч з месниками, співпереживає з ними: "...І скрізь радіє кожна деревинка, Де йде з упівцями Тарас Чупринка" [11, ІІ, 153]. У цій поетичній сентенції, що звучить як народна приповідка, віддзеркалена любов і шана загалу до свого улюбленця - командира УПА. Постать Романа Шухевича (він же - Тарас Чупринка) символізує нездоланність нації борців-подвижників. Рядки поеми звучать як величний гімн повстанцям, чий подвиг не зітреться в пам'яті народу. Твори високого трагізму "Глибокий жалю, невимовна мста!" і "Донька без імені" передають особисте горе героя-упівця (і самого автора), що переплітається з болями всього народу, запалює вояка священним почуттям помсти над ворогом-нелюдом. Поет майже дослівно аплікує останній з названих зразків рядками з листівок-летючок, що поширювались з метою пробудження національної свідомості українців, їх готовності стати на захист прадавньої української землі - краю князів Данила й Володимира. Вірш-епітафія "Пам'яті Тараса Бульби-Боровця" закарбував незабутні риси "меткого керманича", який плекав усі "чесноти провідничі, стрілецький звичай, дух січовиків". Автор певен, що традиції упівського ватажка продовжать "герої подвигу нових віків". У поезії-монолозі "Шухевич" Яр Славутич згадує добрим словом керівника УПА, зве його своїм "татом", "рідним батьком". Образ славного генерала нетлінний, а його духовна сила живить енергією нові покоління борців. Твір написаний білим віршем, що додає йому урочистості, піднесеного настрою, адже справа звитяжця продовжується в ділах спадкоємців. Автор вірить, що "надходить день, віщований Тарасом, Відплатний день, рокований Франком" [11, І, 294]. Цей день наближали й герої поезій "Кенгірське повстання", "Чорновіл", "Лук'яненко", "Стус", "Григоренко", "Пам'яті Алли Горської", "Макух" та ін. Це сильні духом люди повоєнної України, що на повний голос заявили про свою національну гідність, про потоптані права великого європейського народу, якому було уготовано бути рабом у більшовицькому раю-казармі. Десятки творів Яра Славутича перейняті пафосом звинувачення комуністичного режиму в численних злочинах проти людства. Це передовсім болючі вірші-спомини про голодомор 1932-1933 рр. на Україні, що відібрав багато мільйонів життів наших співвітчизників - "Твоєї вбогої могили, діду...", "Я тут колись ганяв м'яча на площі...", "1933" ("Тридцять третя весна..."), "1933" (спогади-триптих), "Моє чоло дві зморшки перетнули...", "Коли Каган під'юдив норов Коби..." та ін. Узагальнені картини тих жахіть, які разом зі своїм народом пережив і Яр Славутич, перемежовуються в його поезіях з конкретними замальовками з життя окремих людей - як нещасних жертв, так і активних борців проти московсько-більшовицької сваволі. У вірші "Моє чоло дві зморшки перетнули..." письменник послуговується прийомом сну-видіння і показує, як страшну казку, часи утвердження радянської влади на Україні. Герой твору - юнак - бачить себе старезним дідом, що розповідає щасливим і радісним онукам про минулі лихоліття. Форма казки в казці, обрана оповідачем, додає цій історії про сталінську добу особливої гостроти й трагізму: "І падали ті люди, як бадилля, Як будяки під гострою косою. Бо змій гримучий, із Кавказу родом, Їм не давав ні їсти, ані пити" [11, І, 19], допомагає усвідомити істину про необхідність визволення з імперських пут, інакше українці приречені на загибель. Вірш "Серп і молот - смерть і голод" уже в своїй афористичній назві містить обвинувачення тоталітарній системі в Радянському Союзі за жорстокість і немилосердність. Яр Славутич розвінчує псевдонародолюбство більшовиків як "убивць чести", авторів голодоморних сценаріїв, паліїв багатьох кривавих воєн. Ця ж тема широко заявлена в поемі "Моя доба", зокрема в другій та третій піснях ("Голод", "Повстання"). Події подано крізь призму сприйняття юнака Григорія, що пережив з сім'єю часи примусової колективізації. Героя супроводжують "голодна, вихудла весна", "безхлібний люд", "смерти невблаганне рало", "людського м'яса чад" та інші страхітливі реалії 30-х років. Автор розповідає сувору історію про те, "як хлопці, молоді й рославі, В безхліб'ї збувши силу незначну, Дядьків, що мерли з голоду в неславі, На справедливу підняли війну" [11, II, 68]. В епічному плані передає Яр Славутич перебіг цього масового виступу виснажених, але нескорених козацьких нащадків. Хвилі звитяжців "на станційні зернові утвори Пливли й пливли", "з усіх усюд голодний натовп ліз", "котився вдаль повстанський перегук", "гуляли коси, рогачі й сокири". Повтори і риторичні вигуки ("О людський гніве, сповнений по вінця!", "О людський гніве, зливою могутній!", "О людський гніве, наглий, як вулкан, Що потрясає мирною землею!") підсилюють враження від зображуваних подій, засвідчують одержимість бунтарів, від запалу й ненависті яких трясеться "енкаведівське сало", тремтять "московські трутні". Мимоволі в уяві автора виникають асоціації з Запорозькою Січчю і спіненим Дніпром, постатями М.Кривоноса, У.Кармелюка, С.Петлюри як символами національної непокори й потягу до волі. Потужний викривальний струмінь пронизує твори Яра Славутича, присвячені нищенню більшовиками духовних скарбів українського народу, переслідуванню мови, пісні, релігії, фізичній ліквідації сотень найвизначніших діячів культури, мистецтва, науки. Антигуманна діяльність московських правителів простежується упродовж століть ("Санкт-Петербург", "Дуднить Сибір, колотяться урали...", "Гетьманські горять книгозбірні...", "Вечірній роздум", "У кожнім парку - масова могила...", "Із Бору в Биківні", пролог і епілог до книги "Розстріляна муза", "У палаці "Жовтневий", "Горбачовіада" та ін.). Не минає поет і екологічної теми, проводячи думку про згубні наслідки російського панування на Україні та в інших національних регіонах імперії ("На Україні не один Чорнобиль...", "Гнилі моря на тілі України...", "Тебе впритул - до костей - обікрали...", "Над Україною навис..." та ін.). У віршах про нелегку долю рідної землі Яр Славутич часто звертається до образу матері, що стає лейтмотивним у ряді поетичних книг. Ця тема особливо дорога письменникові. Вона репрезентована в творах "Жар-птиця", "Матері", "Зварила зілля…", "Мати", "Падає-спадає листя з ясенів...", "Мати мовить", "Білий бузок і рожевий вишник…", "Пам'яті матері", "На Різдво", "Синів чекають матері..." та ін. Образ найріднішої людини асоціюється у Яра Славутича з Вітчизною, з пречистою дівою Марією, сприймається як втілення всього найсвятішого. Мати гоїть синові-героєві тілесні й моральні рани, благословляє його на подвиг в ім'я свого народу, додає духовної сили й непереможності. Тож поет добирає у віршах найніжніші, найщемливіші слова, аби передати велич цього образу: "Мамо, журавко рідна моя", "Чайко, що гріла вутлих пташат", "Благословенна і найдорожча! В серці живеш ти, божеська проща", "Богозахисна стріхо моя" ("Пам'яті матері"); "А ти стоїш на покуті, як мрія, Як Божа Мати" ("На Різдво"); "Далека мамо, серцеві найближча!", "Мамо, я без тебе Не знав би світу і не бачив неба" ("Моя доба"). З материнською темою в доробку Яра Славутича органічно поєднуються херсонські мотиви, розкриттю яких учитель-словесник присвятить окреме місце. Рідні степові простори, люди і природа південних країв, мала батьківщина поета озиваються в кожній його ліричній книзі. Але найширше ця тема представлена в збірці "Співає колос" (1945). У дебютному вірші "Коню мій буланий...", що був включений до неї, автор оспівує "небесами чистий, Землями плодистий, Квітами барвистий Наш херсонський край" [11, І, 12]. Таке ж замилування й захоплення притаманне поезіям-пейзажам "Земля парує... На безмежжя голе..", "Розляглись поля широкі...", "Іду степами по стрункій дорозі...", "Колос колосу співає...", "На сінокосі", "Розорано клини й долини…", "Повіє південь - і відлига...", "Осінь" та ін. Вірш-присвята Тереневі Масенку "Під синім небом, над ясним колоссям..." увібрав і радісні відчуття письменника від споглядання краси рідної землі, і тяжкі переживання, викликані лихоліттями. Адже "щастя й горе водночас велося" там, де поетова "херсонська юність розцвіла". На тлі пейзажної атрибутики (синє небо, степи ковилові, дикий терен, шлях до моря) вирізняється образ матері, що "мов зегзиця, плакала вночі". Цей неповторний "світ у рідних барвах" супроводжуватиме Яра Славутича завжди ("Елегія"). Цикл "Херсонські сонети" - ліричне свідчення про незглибиму любов Яра Славутича до степової України. Як пензлем художника, виписані замальовки малої батьківщини письменника у віршах "Навесні", "Шляхи", "Став", "Кавуни", "Вечір", "Липнева ніч", "Удосвіта", "Посуха", "Гарманування", "Станція Долинська" та ін. У сонеті "Степи Херсонщини", створеному на Брянщині в часи війни, постають обриси рідних місць автора, таких звичних для нього і таких принадних. Ці картини сповнені любові, ніжності й певної ідеалізації, адже це край дитячих мрій і сподівань. У пам'яті поета фіксуються, як на кіноплівці окремі кадри, малюнки отчої землі, насичені звуками і барвами ("дзвенить бджола у рвійному нестримі", "соломоверхі клуні на току", "голубий ставок", "розлогі верби в ранішньому димі", "верхи тополь і вітрякові крила"). Гострим болем вривається в цю ліричну ідилію згадка про страждання, що випали на долю Жученків за радянської доби ("несуть батьки журбу свою гірку"). Просто й щиро мовить Яр Славутич про своє почуття синівської відданості цим південноукраїнським просторам, спомини про які обвівають душу теплом і сонячністю, додають життєвої і творчої наснаги, відваги в боротьбі ("вас не забуду на своїм віку", "тримаю в серці", "над усе люблю на чужині"). В сонетах, за традицією, не повторюються слова і вирази. Але в даному вірші рефрен "степи Херсонщини, поля питимі" цілком органічний і виправданий. Рідні краєвиди в серпанку щемливої ностальгії і світлої надії на повернення додому виведені в багатьох поезіях з наступних книг "Ні гожий Майн, ні Райнові щедроти...", "Важкого зерна золотистий ворох...", "Як помру, не подолавши втому...", "Мистецтва радісна принада...", "Благодатне", "Гурівський ліс", "Чорне море" та ін. Ніяка краса екзотичних країн не може притлумити в серці співця туги за батьківщиною, у звуках і барвах чужини вловлюються прикмети далекої України. У вірші "Коли в Танжирі піють півні..." героєві вимальовується такий пейзаж-ілюзія: "Херсонські села на осонні, Дзвінких дворів ранковий клекіт І став, і верби мрійно-сонні", "Дніпра могутній гук і гомін". Але це щасливе видіння минає, і знову душу крає відчуття чи не довічної розлуки з материнською землею. Вірші особистого плану розкривають найсокровенніше в думах і почуттях митця. Ліричний доробок Яра Славутича в цьому відношенні не є винятком: інтимний струмінь проймає всю його творчість. Це насамперед любовна тема, яка завжди хвилювала співця, хоча кількісно такі зразки традиційно поступались перед поезіями громадянського звучання. Дослідники творчості Яра Славутича В.Державин, К.Волинський, П.Сорока, Т.Назаренко неодноразово вказували на майстерність письменника в даному жанрі. Що ж є показовим для особистої лірики цього автора? Передусім щирість, безпосередність, делікатність, захопленість своєю обраницею. У творах різних часів звертається Яр Славутич до образу жінки. Так, уже перша книга автора "Співає колос" (1945) репрезентує цілий ряд любовних поезій, об'єднаних у цикл "Перше кохання (Кушугумка)". З віршів постає мозаїчний портрет коханої ("Її очі", "Її вуста", "Її коса", "Її сміх", "Її стан", "Її відсутність", "Її прихід"). Уже цей ранній цикл засвідчив, що становлення виражально-зображувальної системи поета проходило в основному при художньому освоєнні теми природи. Автор прагне до асоціативності образу, який при цьому не губить своєї прозорості й дохідливості. Доречно процитувати такий фрагмент:
Як солов'їний на світанку спів, Як перший крик розпалених півнів, Лунає сміх її… ("Її сміх" [11, І, 31]). Оспівуючи красу коханої, Яр Славутич вдається не тільки до оригінальних порівнянь, але й перифразів та епітетів (очі - "важкі стожари", "видиво святе", "жаркі", "співочі", "журливі"; вуста - "п'янкі", "запашні"). Кожна портретна деталь милої викликає захоплення поета, як-от у мініатюрі "Її коса": "Я розплітав її, товсту й важучу, На серця дні тамуючи биття. Поцілувавши, бавивсь, мов дитя, І відкидав на стан, як темну тучу" [11, І, 30]. Кохання ліричного героя палке й жагуче, можлива зрада з боку дівчини може привести хлопця до самогубства: "Клянусь життям, як зрадиш ти мене, Я обів'юсь і задушусь косою!" [11, І, 30]. Художніми перебільшеннями насичена й поезія "Її стан". При зустрічі з красунею-чарівницею "замовкають птиці і найстрункіші заздрять дерева", "лискучим шовком клониться трава". Дівчина не пішла, а "попливла, у гармонійному йдучи хитанні". Ця наскрізна нотка обожнювання любої домінує й у сонеті "Її прихід": І вмить вона, як ластівка прудка, Порівняння з сонцем як символом життя вияскравлює те неперебутнє значення, яке зайняла в долі юнака прекрасна Кушугумка (себто дівчина з с.Кушугум). У той же час розлука з коханою несе героєві неспокій і тривогу, гнітючі й болючі відчуття. В сонеті "Її відсутність" образ обраниці асоціюється з природою рідних країв, де "на придніпровім росянім просторі Бере чебрець у владне здобуття", напротивагу міському оточенню, де любої немає, де все сіре, звичайне ("нових будинків цементне покрижжя, В індустріальнім ставлене ладу"). З циклом "Перше кохання" гармоніює віршована "дописка", для якої характерний грайливий напівсерйозний тон. Традиційні для класичного сонета катрени й терцети тут поступаються коротким двовіршам (учитель може продемонструвати цей текст на плакаті чи на екрані для більшої наочності): Твоя очиця кара - Який жаданий надив Чи прохолодить лютень
Фінальний акорд цієї заснованої на омонімічних римах мініатюри із розпачливим вигуком "Моя пропаща справа!" таїть відтінок самоіронії. Та хоча віршоване "Пророцтво" віщує життєву прозу й суєту, оте юнацьке почуття не забудеться як "чар" молодості. Інший любовний цикл "Жага" викликає інтерес як щодо змісту (кожен вірш передає різні етапи в перебігу любовного побачення), так і в формальному аспекті (перша поезія подана катренами, друга - тріолет, третя - рондель, четверта написана білим віршем). Щоб підкреслити природність і щирість почуттів закоханих героїв, Яр Славутич вдається до промовистого повтору, що стає лейтмотивом: "Люблю, як бджілка - цвіт калини. Як біла хмарка - дно ріки!" [11, І, 34]. Культ кохання домінує і в недавно віднайдених поезіях раннього періоду, що вважалися втраченими - "На луговині стрілись ми…" і "Колись прийду на схилі травня…". Знову автор звертається до картин природи, щоб найяскравіше відтворити радість зустрічі. Висока художня інформативність текстів виявляється не тільки в поетичній техніці, а й у принципах відбору окремих деталей ("зітхали трави", "пах чебрець", "роса котилася", "місяць ліг", "воркування голубів"). Функціональна роль кожної деталі різна, але в своїй сукупності вони подають цілісну картину. Краса природи і закоханих цілком гармоніюють. Ці вірші взаємно доповнюють одне одного, та несподіваний висновок у фіналі другої поезії ("Я ж перебрів гаї й діброви, Та не зловив мою любов" [11, І, 429] бентежить читача. У феєричному сяйві язичницького грища анатомія кохання, інтерпретована Яром Славутичем, набуває нових штрихів (диптих "На Купала"). Чари "медової ночі", зворохобленої пристрастю, і тихі плеса днів, куди "буття човни пливуть, пливуть…", - таким було, є й буде людське життя ("Та де там смерть?! Навколо світ такий барвистий!"). Яр Славутич у багатьох своїх віршах виступає тонким психологом. Вражаючим є проникнення автора в духовний світ самотньої жінки ("Жахливий жах - жіноча самота!…". Тут використовуються цікаві мікрообрази, навіяні фольклором (коні часу, помарніла збруя, калинові мости), що суголосні дням самотньої "сивобрової жінки". Драматизм долі героїні підсилюється в прикінцевих рядках: "Нема нікого зліва, ані справа, Єдиний друг - нова холодна лава" [11, І, 406]. У ряді задушевних поезій "Я по світах блукав, як Одисей…", "Коли ударить білий клавиш…", "Коли ти в білому прийшла...", "Тужу, як якша, в'яну за тобою!.." автор кількома лаконічними штрихами створює образно-настроєву картину, здатну викликати в читача відповідний емоційний стан: Немов жаркі твої уста - ("Коли ти в білому прийшла…" [11, І, 270]). Візії давноминулого почуття постають перед співцем у вірші "Голубка сіла на моє вікно…". Для створення портрета коханої Яр Славутич вдається до цікавих мікрообразів ("лозою гнувся стан", "коса співала", "пили достояне вино", "яркі очі"). У фіналі сонета поєднуються драматизм з легкою іронією: Дарма шукав я тих ярких очей Особистісна лірика поета репрезентує його любовний кодекс. І в часах прадавніх ("Над Бористеном", "Амазонки"), і пізніших ("Дует Мазепи й Мотрі", "Ніч"), і в новітніх ("Коли розтане доранкова мла…", "Жіноча пісня") автор оспівує небуденні людські постаті, кохання яких по-земному просте й водночас неповторне, сповнене найрізноманітніших нюансів. Інтимне в долі цих героїв тісно переплітається з громадським, загальнонародним. У подібному ракурсі відображені почуття ічкерів з "Жіночої пісні", присвяченої подіям на Північному Кавказі. Подружжя горців спаяне й коханням, і любов'ю до рідного краю. Болючим акордом розпочинає Яр Славутич цю коротку історію ("десь мій муж умира, Умирає мій муж"), яка нагадує нам аналогічну ситуацію з "Слова про Ігорів похід": Засвічу я свічу, Узагалі поет неодноразово звертається в своєму доробку до східних мотивів ("Любове, творчости наснаго...", "Іштар", "Яре мій!" - вона сказала. Спалахнула в нього кров…", "Як солодко дурманить зарошений жасмин…" та ін.). Часом такі вірші звучать жартівливо, як газель "Три дружини дозволяє правовірному Аллах…": Тільки я один у Бога, безталанний сибарит,
[11, І, 252]. Окремі зразки особистісної поезії Яра Славутича відзначаються неабиякою мелодійністю (романси "Саскачеванка", "Тепле небо твоїх очей…"), тож покладені на музику композиторами). Ось рядки із "Саскачеванки": Чудодійно горів кароокий вогонь, Точні рими, чаруючі асонанси, до яких вдається автор, додають віршеві співучості й виразності. Емоційну напругу поет передає алітераціями, повторами цілого ряду фонокомплексів: Рвійне серце моє вилітало з грудей У даному фрагменті спостерігається насичення приголосного звука "р", а також звукового сполучення "ло" (вплітало, ридало, раділо, тривало, переймало). Підсумовуючи урок, учитель підкреслює: різні теми успішно розробляються Яром Славутичем у розмаїтих жанрових і строфічних формах. Це достеменний майстер у відображенні найскладніших людських стосунків, настроїв, переживань.
ТВОРИ ЯРА СЛАВУТИЧА В ШКІЛЬНОМУ ВИВЧЕННІ"Жар-птиця" (1938)Це один з ранніх віршів письменника, що став його поетичною візиткою. Твір зітканий із дитячих фантазій, викликаних материнськими піснями та казками. Його ідилічний початок настроює читача на задушевний ліричний лад: Мені співала мати про жар-птицю, Бувало: смеркне; стомлений балками, До цієї сповненої родинного затишку й тепла замальовки вплітається красива легенда про щастя, яке заховане "в далекім краї, в царстві золотому", "у недоступній людям далині". Межі між тим феєричним світом і реальністю стираються, і ліричний герой сам прилучається до казкових подій. Оскільки щастя людське замкнене в "скринях кам'яних", а "золотим ключем" від них володіє міфічна жар-птиця, то слід її обов'язково вполювати. Приваблює максималізм і одержимість юного героя, свідомого своєї високої місії, що перегукується з подвижницькими діяннями фольклорних витязів-борців проти зла і темряви. Його позиція чітка і рішуча: "Здобути щастя мушу, Що б не було, всьому навперекір!". Насичуючи текст дієсловами доконаного виду ("візьму", "підстережу", "застрелю"), автор підкреслює категоричність, зважливість героя і як шукача пригод, і як носія ідеї справедливості. Серед фольклорних образів у творі насамперед виділяється жар-птиця. Загальновідомо, що за міфологічними уявленнями слов'ян це втілення вогню, символ багатства. Колір золота панує в "тридесятому" царстві, де мешкає цей дивовижний птах, тому подібне забарвлення мають і пов'язані з ним атрибути (золоте перо, золотий ключ, золота клітка тощо). У Яра Славутича цей образ переосмислено і сприймається він невіддільно від "скринь кам'яних", котрі викликають асоціації далеко не казкові. Принаймні письменницьке оточення автора "Жар-птиці" пов'язувало її символіку з відомими явищами тих часів - доби сталінських репресій. Про це свідчить спогад-роздум Яра Славутича "Чи "кам'яні скрині" - московські в'язниці?". Автор ділиться враженнями від свого виступу та реакції на нього з боку аудиторії під час проведення семінару для літераторів-початківців у Києві наприкінці 1939 р. Проникливий П.Тичина, лишившись наодинці з молодим поетом, запитав: "Про які то "кам'яні скрині" йде мова у вашій "Жар-птиці"? Мені переказував Я.Баш, що хтось йому доводив, начебто вони нагадують "в'язниці", що "ховають людське щастя" [11, V, 295]. Яр Славутич відкрито цього не ствердив тоді, хоча одразу ж пригадав, як "того самого 1938 року, коли написано вірш", він побував "у Запоріжжі в такій "кам'яній скрині" за читання еміграційних віршів О.Олеся та повістей В.Винниченка" [11, V, 295]. Отже, фактично сам автор підтверджує справедливість інтерпретації "Жар-птиці" як алегорії, де під зовнішньою оболонкою феєричності приховано глибинний підтекст, проголошено життєве й мистецьке кредо співця-борця проти кривдників народу. Вірш, написаний двадцятирічним поетом-аматором, засвідчив неабиякий його хист у царині ліричного вислову. Твір пересипаний багатьма метафорами ("ховають щастя скрині кам'яні", "зірок отари", "до скринь жар-птиця прилітає з хмари і відмикає золотим ключем"), порівняннями ("висить місяць вигнутим мечем", "те слово падало в дитячу душу, Мов бризка сонця на хмурноти гір"), перифрастичними виразами ("вишин володарка", "пестунка хмар" - про жар-птицю) та ін. Поезія написана катренами з перехресним римуванням. Як жіночі (отари - хмари, душу - мушу), так і чоловічі рими (далині - кам'яні, мечем - ключем) відзначаються повноголоссям. Віршовий розмір твору - п'ятистопний ямб.
"Моє серце в херсонських степах" (1941)Твір цей пов'язаний з перебуванням у Чернігівській Січі, звідки поет постійно линув думкою на рідний південь, на простори Нижнього Придніпров'я. Щиро й сповідально звучить його визнання, винесене в назву вірша. Ліричний герой відчуває себе невід'ємною часточкою цього прадавнього краю "скитських могил" і "ногайської мли". В його душі озиваються відгомони епох, героїчні традиції "гнівних гриднів" (князівських дружинників доби Русі-України) і славних запорожців. Але піднесені, бадьорі настрої переплітаються з болючим відчуттям того, що "Великий затоплено Луг", що "в журбі береги Січеслава". Це туга, викликана думкою про сплюндрування героїчної української землі і в віддаленому минулому, і вже в XX столітті численними зайдами. Це журба, породжена ностальгією по степах, без яких дуже гірко херсонцеві ("Я в душі чебрецями пропах", "Рідна тирсо, - колиско моя!"). За кожним штрихом ("виспів жайвора в чистому небі", "жур журавки і трель солов'я", "чорнокрилий у заводі лебідь") в уяві героя постають знайомі з дитинства зорові і слухові образи, що співвідносяться з поняттям "малої батьківщини". Завершується вірш урочисто й обнадійливо: Не сумуйте, степи! Я вернусь! Мотив "повороту" в батьківський край, що стане вільним і незалежним, справді державним (бо тоді лиш "замовкне жалоба чаїна", оспівана гетьманом-поетом І.Мазепою), у цій поезії звучить не менш переконливо, як і в творах О.Теліги, Олега Ольжича, Н.Лівицької-Холодної, котрі десятиліттями леліяли таку мрію. Вжиті в одному контексті поняття "Скитія", "Русь" і "новітня моя Україна" творять образний ланцюжок на позначення державницьких змагань синів степу протягом тисячоліть. Волелюбець часів другої світової війни через духовний зв'язок з пращурами черпав наснагу для самоствердження, для переможної боротьби за високі ідеали. Вірш містить яскраві метафори і метонімії, перифрази і порівняння, що гіперболізуються. Наприклад, "Клекотить запорозький мій дух - Як невгасна вулканова лава". Піднесеного звучання надають текстові риторичні звертання, які підкреслюють патріотичні почуття героя. Поезія написана катренами з перехресним римуванням за схемою: аbаb*. Віршовий розмір твору - чіткий трьохстопний анапест. [* Тут і далі, відповідно до "Строфіки" (1967) І.Качуровського, чоловічу (окситонну) риму позначаємо латинськими літерами, що не виходять за межі рядка (а, с, е...), жіночу (парокситонну) - такими, що підносяться над рядком (b, d, k...), дактилічну - літерами, що опускаються нижче рядка (g, j).]
"Січовик" (1940)Цим сонетом відкривається цикл "Запорожці" з книги "Гомін віків". Він заснований на традиційних уявленнях про українське козацтво. Герой вірша - відважна, мужня, загартована людина, яка над усе шанує рідний край і побратимський звичай. Автор підкреслює відчайдушність січовика, жагу до пригод ("добуде списа, лука, чи домаху, Чи самопала - і втікає страх", "шугає степом, як югастий птах"), невибагливість і природність ("смакує рибу, варить саламаху, Під небом спить на росяних степах"), одержимість у боротьбі з ворогами й кепкування над смертю ("іде на битву з гнівом на вустах І смерть приймає, мов у спеку брагу"). Користуючись засобами барокової та неоромантичної поетики, Яр Славутич виліплює монументальну постать безіменного сина української землі, завжди готового на самопожертву заради неї, свідомого своєї патріотичної місії:
Козак, боронячи в бою бунчук, Це ним гордиться рідна сторона: Поетична формула, наведена в фінальному терцеті, в дусі фольклору стверджує нерозривний зв'язок лицаря-запорожця зі своїм народом. За допомогою влучних порівнянь, фігури перерахування, метафоричних і гіперболізованих висловів автор закарбовує і характерні риси вдачі козака, і суворий спосіб його життя, вимушене відчуження від домашнього вогнища з метою захисту батьківщини від ворожої навали. Мимоволі напрошуються паралелі з образною системою українських історичних пісень, наприклад, "Ой на горі та й женці жнуть" з її акцентуванням на вояцькій, спартанській долі знаменитого "необачного" героя, що "проміняв жінку на тютюн та люльку", тобто свідомо залишив родинний затишок задля козацьких походів і битв. Як і решта сонетів циклу, цей вірш-портрет написаний п'ятистопним ямбом. Схема римування, як на перший погляд, традиційна: bааb / bааb / ссd / еdе. Але в обох катренах жіночі й чоловічі рими настільки близькі (домаху-страх-птах-невдаху-саламаху-степах-вустах-брагу), що створюється враження неточної монорими зі звуковим повтором "ах", який сприймається як вигук подивування і передає авторове захоплення героєм-січовиком.
"Прудивус" (1940)Ще один сонетарний портрет, виконаний Яром Славутичем, і пов'язаний з темою козаччини. Як відомо, прудивусом чи прудиусом (крутивусом) у народі називають неабиякого вусаня, чоловіка з пишними вусами. Саме на цій рисі зовнішності героя й наголошує поет на початку твору, ніби підтверджуючи справедливість такого прізвиська. Пустив за вухо смолянистий вус, Ці портретні деталі доповнюються наступними: "меткий, смаглявий, як "шайтан-урус". Дійсно, наче сам диявол у людській подобі, "сорок літ" цей звитяжець не давав спокою ворогам - "ганяв татар від Богу по Міус", "бутним ляхам, верстаючи долину, Не раз шаблюкою панахав спину". Але якось доля відвернулась від нього, козак потрапив у халепу. Та й гірке становище полоненого не притлумило в ньому відчайдушності й героїзму - він іде на смерть гордо й гідно, полишаючи по собі незабутній слід у пам'яті людей як символ нескореності й завзяття: І от на площі, де якусь писульку Він, січовик, зриває з пліч кошульку Яр Славутич успішно продовжує традиції своїх великих попередників щодо зображення запорожців, зокрема "незрівняного анекдотиста" С.Руданського з його колоритними співомовками "Турецька кара", "Смерть козака" та ін. Автор вдається до принципу контрасту, показуючи в зниженому плані переляканих татар і гоноровитих поляків, а в величальному серпанку - їхнього супротивника-українця, адже саме на його боці правда, справедливість діянь оборонця батьківського краю. Грубувата лексика ("ганяв", "шаблюкою панахав", "загруз", "писулька") дібрана поетом цілком доречно, щоб підкреслити зухвалість героя і химерність його долі. Вірш "Прудивус", на відміну від багатьох інших Славутичевих сонетів, заснованих на п'яти римах, має чотири рими: аbbа / аbbа / сdd / cdc /.
"Соловецький в'язень" (1941-1944)У доробку письменника є ціла низка поем "Одрад і Доброслава", "Скарга", "Донька без імені" та ін. Це твори, що різняться жанровою специфікою, проблематикою, художніми рисами. Серед них особливе місце належить історичній поемі "Соловецький в'язень", що присвячена постаті останнього кошового отамана Війська Запорозького Петра Калнишевського (1691-1803). Ця легендарна людина 7 десятків літ свого життя віддала на службу козацькому братству. Від джури до кошового отамана - такий шлях пройшов П.Калнишевський, прославившись своїми неабиякими військовими здібностями, політичним досвідом, справедливістю і розважливістю у вчинках. Коли влітку 1775 року послані царицею Катериною II московські війська оточили Запорозьку Січ з метою її знищення, перед козацькою старшиною постала проблема вибору: або загинути в бою з переважаючими силами (окупаційна армія мала понад 100000 вояків супроти кількох сотень захисників-українців), або здатися й уникнути кровопролиття. П.Калнишевський, разом із січовою верхівкою, обрав останнє. Царські війська, захопивши колиску козацької вольниці, кинулися все нищити та грабувати. Як відомо, значна частина запорожців після зруйнування Січі змандрувала за Дунай, а кошового отамана та представників старшини було арештовано, їхнє майно описано й конфісковано. Влітку 1776 року Петра Калнишевського ув'язнили в одному з казематів Соловецького монастиря, де він пробував чверть століття. Лише 2 квітня 1801 року указом царя Олександра І арештантові було дароване августійше "прощення" і воля. Там, на Соловках, П.Калнишевський і помер 31 жовтня 1803 року, у віці 112 літ. Ця людська трагедія, переплетена з недолею України, і лягла в основу поеми Яра Славутича. Твір письменника має своєрідну композицію: пролог, п'ять розділів і епілог. Це дає змогу авторові висвітлити різні моменти з життя славетного Кальниша - далеке героїчне минуле і теперішні страждання та болісні думи у соловецькій тюрмі. За допомогою обрамлення Яр Славутич поєднує різні часові пласти і проводить паралель між становищем українства в ХVIII і XX століттях. Засланий на чужину отаман переживає глибокі моральні і фізичні муки, кається в своїх прорахунках, невиправданій довірі до російського уряду, до "непроханих Нечіс", які підступно і брутально знищили залишки вольниці, опору державності - Запорозьку Січ. Думка про сплюндровану Україну і постійне звернення до Бога додають героєві снаги, мужності й твердої волі: "3дається, мозок висихає і замерзає в жилах кров. Та не підкошуються ноги. Не слабне впертість Кальниша: Обійми довгої знемоги Долає страдницька душа" [11, ІІ, 17]. Важливим у поемі є момент молитви як мить просвітління й катарсису. Господь дарує отамановій душі "незбочену прямінь" до сердець нащадків. І голос нескореного П.Калнишевського, як і тисяч інших репресованих українців різних епох, заклично долинає до далекої батьківщини з тим, "щоб чули мужні земляки і розмикали мозку брами, І дознавали, що пора В державі власній вільно жити, Свого триматися двора, Москві ніколи не служити" [11, ІІ, 19]. Образ героя відзначається рельєфністю й повнотою. Автор перемежовує зовнішні описи й внутрішні монологи, аби психологічно переконливо відтворити бурхливий світ пристрастей у душі в'язня, що контрастує з одноманітним і мертвотним оточенням ("ой, дикі ж, дикі береги!", "не чує слух живого клику", "здається, людської ноги Цей край не знає споконвіку", "сніги й сніги", "в льосі темному, сирому", "ґрати, сплетені з гаків"). Глибину страждань подвижника і його невмирущу любов до людей поет передає через порівняння з муками Ісуса Христа: "Повитий думою тяжкою, Немов Спаситель на хресті, За широченною стіною Конає в'язень в самоті" [11, ІІ, 14]. Тяжкі душевні стани героя, його емоційні виплески, нестримний біль ностальгії по Україні, від якої штучно відлучений "великострадних двадцять літ", відображено за допомогою риторичних звертань, вигуків, запитань: "Чайки! Чайки! Ласкаві птиці Давно небачених країв, Приносьте, ждані вістівниці, Хоч подув запаху степів, Хоч дрібку рідної землиці З маленьких ніжок обтрусіть" [11, ІІ, 18]. У поемі широко використовуються мовностилістичні засоби фольклорного походження. Це насамперед синонімічні повтори (рута-зілля, червінь-скарбниця, тюрма-неволя), антонімічні пари (скиглять-сміються, ранок-смеркання), постійні епітети (чорні хмари, буйні трави, велика туга), характерні порівняння ("замети ставлять, наче хвилі"; "кружляли степом, як орли"), які надають творові епічного розмаху, подібно до народних дум та історичних пісень. Проте автор не обмежується орнаментуванням у фольклорному дусі, а й вдається до синестезії ("біліє тоскне безгоміння", "позеленіють літні тижні"), цікавих метафор ("достойні шаблі, в'януть руки", "розмикали мозку брами", "моїй землі Здавили серце чорні болі"), неологізмів ("вилежень", "глибоконор'я"), перифрастичних висловів ("північне семизір'я" - про сузір'я Великої Ведмедиці; "ждані вістівниці" - про чайок). Поема написана чотиристопним ямбом, причому у пролозі й епілозі рядки римуються за схемою аbabсdcd, а в І-V розділах - навпаки: babadcdc.
"Царський скит чи скит-орач?.." (1941)Вірш, яким започатковано розділ "Дажбожі внуки" з книги "Гомін віків", є одним з виявів історіософських концепцій Яра Славутича. У цій збірці, як відзначає дослідниця Наталя Чухонцева, "оспівується і героїчно-войовничий дух пращурів, і "природна людина" з її язичницьким світосприйняттям, землеробська мирна культура скитів-орачів і трипільців. Автор вагається: який же первень домінує в його власній натурі та в національній психології українського народу" [7, 23]. Як відомо з історичних джерел, хоча б і з "Історії" Геродота, прадавні мешканці на українських теренах - скити - були кількох типів. Насамперед це войовничі кочівники, що мали владу, - т.зв. "царські" скити. І звичайні хлібороби, люди праці, відчужені від воєнних баталій. Таке противенство мало місце й у пізніші часи, породивши конфлікт між волелюбною, козацькою психологією та гречкосіївським світоглядом. Досить принагідно згадати хоч би такі класичні зразки, як "Нащо Господь сотворив?" С.Руданського, "У полі" Я.Щоголева, "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Панаса Мирного та Івана Білика. Тож питання, винесене Яром Славутичем у назву поетичного заспіву "Дажбожих внуків", традиційне: Царський скит чи скит-орач? Чую в серці наглий щем - Проте автор не поглиблює конфлікт між такими відмінними способами діяльності та життєвими позиціями, а навпаки - пропонує їх гармонізувати. Для цього у фінальній строфі він послуговується поетичною формулою, в якій єднає протилежні образи-символи плуга і меча. Такою бачиться співцеві запорука добробуту, щастя, звитяжної ходи народу в майбутнє. Блисне плуг, мерехне меч - Поезія відзначається простотою вислову, легкістю мелодики, водночас приховуючи в собі глибокий філософський зміст. Гіперболізовані вирази ("Завойовую навскач Даль безкраю", "наглий щем - Клич до бою", "сонця буйна теч"), окличні інтонації ("дознаваю!", "перемога!") надають творові особливої експресії. Вірш звучить піднесено, урочисто, життєствердно. Відчувається, що таке вітаїстичне світобачення ліричного героя дуже імпонує самому авторові. У катренах, якими написано твір, перемежовуються довгі й короткі рядки (чергуються чотирьохстопні та двохстопні хореї), які додають віршеві емоційної схвильованості й виразності.
"Карпатські січовики" (1944)Імпульсом до написання пісні, що набула великої популярності, послужив спогад пані Дорошевої, вдови одного з учасників оборони Карпатської України, на квартирі якої у Брні мешкав деякий час улітку 1944 року Яр Славутич. Письменник захоплювався державницькими змаганнями закарпатців у 1938-1939 рр., збирав відомості про борців за незалежність Срібної Землі, з деякими з них був особисто знайомий - з Олегом Ольжичем, Іваном Ірлявським, Всеволодом Петрівим та ін. Як згадувала пані Дорошева про один з героїчних моментів у перебігу тих подій, "бій був десь далеко. Я жила тоді в селі над Тисою. Уранці вийшла по воду - ще й сонце не сходило. Тихо. Над річкою густа млава стоїть. Я набрала води у відра й хотіла вже йти. Коли дивлюсь - ніби якісь колоди пливуть. Приглянулась... А то не колоди, а люди... мертві люди... Приглядаюсь далі, а то ж наші січовики... пливуть і пливуть по Тисі - аж до синього Дунаю. А їх ні рукою дістати, ні весельцем до берега пригнати..." [11, II, 311]. Ця скорботна розповідь була такою зворушливою, що поет не міг не відгукнутись на неї твором. Текст народився під час вимушеної мандрівки поїздом од Брна до Праги, куди автор поспішив, щоб уникнути арешту гестапівцями. У дусі народного епосу, послуговуючись заперечним порівнянням та метонімією, змальовує Яр Славутич у своїй пісні загиблих карпатських січовиків: То не лист осінній за водою Це сміливці, що билися "Хустові на славу" і полягли "в нерівному бою За свою омріяну державу". Відтак і повновода Тиса і тихий Дунай оплакують вояків-патріотів, що віддали своє життя в боротьбі за волю. Пишаються своїми синами-героями українські батьки й матері, долаючи розпач і біль утрати. У творі домінує думка про безсмертя подвигу в ім'я рідного краю. Як відважні витязі з казок, карпатські січовики назавжди увійшли в пам'ять своїх співвітчизників: Чорне море, українське море, Відтінку жалоби й водночас патетики додає віршеві чіткий карбований п'ятистопний хорей. Рядки в катренах поєднані перехресним римуванням за схемою: baba. Рими точні, повнозвукі: проплива - голова, бою - свою, горе - море, матерів - богатирів. Твір "Карпатські січовики" одразу по публікації в часопису "Земля" (1945) був покладений на музику композитором Григорієм Китастим і ввійшов до репертуару Капели Бандуристів під його орудою.
"Нами снили поліські пущі..." (1944)Лейтмотивом вірша є думка про глибоку закоріненість українських повстанців часів другої світової війни в національний грунт. Автор підтверджує спадкоємність визвольних потенцій у народі, який подивував колись увесь світ Запорозькою Січчю. Поява новітніх лицарів закономірна й вимріяна. "Поліські пущі" й "гайдамацькі яри" зачекались на сміливців, що гідно продовжать справу княжих ратей і героїв Козаччини та Коліївщини, неподоланних бранців Берези Картузької і Соловків. І вони, довгождані, приходять, "подолавши пекельний шлях", присягнувши Україні на вірність і самопожертву: Земле люба! Долини отні! Поет сповнений гордості за належність до лав цих відчайдушних борців, що виступають "від Чернигова до Чернівців, З-під Лугані за гордий Львів", розширюючи зону своїх дій на всі етнічні простори українців. Повсюдно і гучно "кипить упівців Розбуялий, відплатний гнів", пробуджуючи в серцях співвітчизників гідність і волелюбність. Твір закарбував монументальні риси героїчної доби, котра не могла не народити людину-подвижника, для кого радісно і почесно віддати життя за Вітчизну: Красний часе! Немов по бруках,
Метафоричні образи (снили пущі, гнів часу, жаль віків, кипить гнів), влучні порівняння ("багатющі, неначе крези", "налітати, мов княжа рать"), гіперболізовані вирази ("злютівши вкрай", "подолавши пекельний шлях") надають поезії епічності, батальності. Вірш насичений патетичними вигуками, риторичними звертаннями, які передають душевну окриленість патріотів. Мова твору чітка, сувора, карбована, звучить, мов різка військова команда, як наказ. Окремі фрази сприймаються як афористичні: "Нам - визвольникам України - Не приречено умирать!" Силу волі героїв, їх фізичну й духовну міць автор підкреслює за допомогою таких новотворів; "важко-дужа" (стопа), "бронзоворукі", "повнозбройні" (борці). Тринаголошений дольник, яким послуговується Яр Славутич, створює ілюзію маршу військових формувань, а своєрідний звукопис (асонанси о, а) - спів похідної пісні.
"Україно, мій рідний краю" (1973)Вірш звучить як поетичне освідчення в любові до батьківщини. Україна для ліричного героя - це "вічна туга", "предвічна кров", "край предків", "прарідна земля". Вона "єдина в світі", а тому така дорога й люба. Це святиня, яку він несе з собою через усі мандри й поневіряння на чужині. Це "гойне зілля" для душі і тіла. Риторичні запитання, якими пересипаний твір ("Чи дійду до твого розмаю?", "Чи побачу Славуту знов?", "Чи вернуся з чужої згуби, Доверставши останній круг?"), надають поетичним рядкам емоційної наснаженості й схвильованості. Герой, не зважаючи на розлуку з батьківською землею, відчуває постійний зв'язок з нею, причетність до її долі. В ньому озивається одвічна "запорозька, вулканна кров", яка не дає згинути ні Україні, ні українцям, будячи їх на звитяжні діла: ...Спрагле серце тебе приємле, Ліричний герой вірша приносить свої почуття вірності й синівської шани на вівтар вітчизни і знає, що вона його не відштовхне. Свою любов "найяснішу, палку, в зеніті" він вистраждав і проніс крізь випробування і лихоліття пліч-о-пліч із іншими емігрантами. Тому "я" героя тісно переплітається з буттям, надіями і сподіваннями інших скитальників: Зустрічай, дорогий Славуто, Образ Дніпра, який обрамлює вірш, сприймається як символ України, її невмирущої краси і величі. Поезія написана тринаголошеним дольником з анапестичною анакрузою. Додаткові паузи передають збуджений стан героя, вир його почуттів. Наскрізний образ пульсуючої крові, що з'являється в кожному непарному катрені (предвічна, вулканна, живлюща) стверджує оптимістичний погляд митця на перспективи України та її мужнього непоборного народу.
"Апокаліптичне" (1987)Вірш, написаний першого післячорнобильського року, сповнений гнітючої символіки. В українській класичній літературі є чимало поетичних пророцтв (Т.Шевченко, П.Куліш, І.Франко та ін.). Апокаліптичне видиво Яра Славутича, присвячене "київським оборонцям української нації", продовжує ці набутки. За кожним болючим питанням вловлюється життєва позиція співця-емігранта, стурбованість з приводу становища на батьківщині, переживання за долю українців у майбутньому: "Де ж моя осончена Золота Херсонщина?", "Де ж бо й ти, Полтавщино, Предківська прославщино...?", "Королівська Львівщино, Зрита прадідівщино, Де знайти тебе?", "Де ж бо й ти, Донеччино, Ще не споловечена...?". Але відповідь, жорстка й суха, напрошується вже з самого початку: "Не знайти ніде!" Адже кожне десятиліття, позначене поглибленням процесу винародовлення й асиміляції, занедбання національних святощів, поглинання всього власне українського, наближає прихід невідворотного - справжнього Страшного суду. З одного боку, автор констатує шаленість розгулу реакційних сил, які нищать рідний край і духовно, і фізично ("божевільно в'їхала Навіжена віхола Та й гуде, гуде", "чорний час настав"), з іншого - він переконаний у нескореності й звитязі народу-волелюбця ("Кличе Січеслав!", "На Кремля кріпаччину Зрушив Дух Козаччину - Смертю смерть здолав!"). Мотив "бенкету в часи чуми", що вплітається в даний контекст ("Припиняй, Хрещатику, Ладозьку пиятику"), характерна лексика ("гріб", "могили") підсилюють похмурість твору, що звучить як пересторога, як заклик протиставити дію, рух, життя байдужості, нерозважливості й пасивності, духовній сліпоті й мертвоті. Поезія побудована на контрастних зіставленнях, перифразах, риторичних звертаннях і вигуках. Низка епітетів ("навіжена віхола", "золота Херсонщина", "сонце голубе" та ін.), повторів ("гуде, гуде") надає творові більшої експресії. Апокаліптична візія поета написана шестивіршами з тернарним римуванням та дев'ятивіршем, скомпонованим за схемою ggajjappa з відчутним домінуванням дактилічної рими над чоловічою, що створює своєрідний ритмічний малюнок.
ПІДСУМКОВЕ ЗАНЯТТЯ НА ТЕМУ
|
Просвіта "Херсонщини" |