Просвіта "Херсонщини"

Іван Немченко

 

Не в'яне квітка українськості

(Україна і діаспора в поезії Івана Немченка)

Україна... Рідна пісня... Українське слово... Ці поняття єднають у світі мільйони людей. І не важливо, де ти живеш - у мальовничих Карпатах чи в таврійських степах, у краї поліських озер чи на просторах Слобожанщини, в промисловому Донбасі чи в курортному Криму, на далекому Зеленому Клину чи на близькій малиновій Кубані, чи тебе зігріває палюче сонце Австралії, чи ти губишся в туманах Альбіону, чи милують твоє око краєвиди Канади, чи дивує екзотика Бразилії та Аргентини... Коли ти українець, то в тобі живе-процвітає той цвіт, якого не побачиш, але завжди відчуєш серцем.

Це квітка любові і непокори, квітка єднання і волі. Квіт відродження українства... Саме цей символ і винесено в назву збірки поезій таврійського автора Івана Немченка. Герої його творів - діячі України та діаспори, що наближали добу незалежності й соборності. З різних століть вони озиваються до нащадків, мобілізуючи на подвижництво та офіру в ім'я Батьківщини: Ярослав Мудрий і Богдан Хмельницький, Іван Мазепа й Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш і Борис Грінченко, Дмитро Маркович і Михайло Грушевський, Микола Чернявський і Микола Куліш, Степан Бандера і В'ячеслав Чорновіл, Василь Стус і Володимир Івасюк...

Чимало таких подвижників волею долі опинилися в еміграції, але й там продовжували свою патріотичну діяльність, культурно-мистецькі справи в ім'я України. Це Софія Русова й Олександр Олесь, Василь Вишиваний і Євген Маланюк, Юрій Дараган і Олег Ольжич, Олена Теліга і Юрій Клен, Іван Багряний та Улас Самчук, Андрій Легіт і Богдан Бора... Їхніми долями, їхніми радощами й болями переймається поетове серце. А ще І.Немченко прослідковує зв'язки діячів діаспори з його рідною Херсонщиною. Це зокрема віддзеркалено в циклі "Король українських сердець", присвяченому онукові австро-угорського імператора Франца-Йосифа Вільгельмові фон Габсбургу - відомому під іменем Василя Вишиваного сподвижникові Симона Петлюри, борцеві за перемогу УНР, авторові поетичної книги "Минають дні", виданої у Відні 1921 року.

Широко репрезентовано у віршах Івана Немченка й характерних представників літературного світу сучасного українського зарубіжжя (Яр Славутич і Остап Лапський, Зоя Когут і Міля Лучак-Горбачек, Іван Златокудр і Тадей Карабович, Іван Киризюк і Юрій Гаврилюк, Володислав Грабан та ін.). По-різному простелилися їхні життєві й творчі шляхи. Є в них і сонячні, й трагічні сторінки. Невипадково лірична присвята одному з цих співців називається "Відгомін "Вісли", адже йдеться про наслідки українофобської операції, проведеної 1947 року польськими службами при підтримці з Москви - акції, спрямованої на насильницьке виселення наших співвітчизників з етнічних районів Надсяння, Білгорайщини, Холмщини, Любачівщини, Підляшшя, Лемківщини, Бойківщини з метою цілковитої асиміляції, винародовлення й денаціоналізації.

Закономірно, що автор не оминає в своїх віршах і яскравих постатей з літературного світу сучасної України (Дмитро Павличко, Петро Ребро, Валерій Бойченко, Степан Процюк, Євген Баран, Олександр Гордон та ін.), а також рідної Таврії (Микола Братан, Валентина Наумич, Микола Василенко, Анатолій Кичинський, Валерій Кулик, Анатолій Крат, Володимир Пузиренко та ін.).

Книга І.Немченка - поетичний заклик до українців у планетарному масштабі - згуртувати свої потуги задля утвердження справді "нашої" України як повноправної господарки на своїй землі, яку знають і шанують у світі. Це вимріяна у віках щаслива й вільна, миролюбна й цивілізована, багата і щедротна країна, яка вже не буде відлякувати інші держави непередбачуваністю своїх кроків, не викликатиме зневаги за свою вторинність і рабськість.

Невипадковим у поезії Івана Немченка є й образ легендарного кавказького вождя Шаміля, який протягом цілих десятиліть керував визвольною війною горців проти царської Росії-колонізаторки ("Кавказька пісня", "Шамілеві пісню співа Шуайнат"), адже й сьогодні в тому ж регіоні продовжується реалізація імперської політики Москви - політики, так гостро відчутної і в Україні.

З початку 90-х років І.Немченко поріднився з Надроссям - це викликало до життя більше сотні віршів, присвячених Черкащині і її чарівному куточку - Корсунщині. Читаєш поетові "Корсунські співанки", і сам не можеш не закохатись у цей край, з яким пов'язані долі Богдана Хмельницького й Івана Виговського, Тараса Шевченка й Івана Сошенка, Івана Нечуя-Левицького й Андрія Легота-Ворушила. Переймаєшся ностальгією тих черкащан, що опинилися на чужині, але через усе життя пронесли шану та любов до землі батьків:

Вишневого цвіту прибій,
Печалі мої ти розвій!
Мене занеси на часину
В далеку мою Україну,
Де вишнями квітне Надросся,
Бджолиним гуде стоголоссям...

("Леготова пісня з Лондона")

Десятки подібних поезій, здебільшого під германізованим псевдонімом таврійського автора Іван Дойч, протягом багатьох літ рясніли на сторінках газет Шевченкового краю - "Вісник Корсуня", "Молодь Черкащини", "Корсунь", "Нова доба", "Корсунчанка", "Надросся", засвідчуючи жвавий інтерес митця до подій і людей Центральної України.

У багатьох своїх віршах письменник-південець підкреслює мобілізуючу роль рідної мови - мови Великого Тараса, адже це духовна основа нашого буття:

Могутня наче сонячна ріка...
Огромом сяйва душі осіни,
Відроджуй у рабові вояка,
А перевертневі сумління поверни.

Слід зазначити, що ще з 80-х років І.Немченко заявив про себе як палкий пропагандист української мови і культури в Таврії, як учасник демократичних процесів, що розпочалися в суспільстві й вилились у діяльності різних патріотичних утворень - Народного Руху й "Просвіти", Козацького коша й Конгресу української інтелігенції, товариства "Україна" й відродженої Української Автокефальної Православної Церкви. Цю суспільну активність і чітку громадянську позицію він проніс через десятиліття. Тож не є несподіванкою поетів цикл "Оранжеві співанки". Наявність публіцистичного струменя у цих віршах цілком зрозуміла. Цим співанкам віриш, як і їх авторові, якого завжди можна було побачити як серед таврійських маніфестантів-жовтоблакитників за комуністичного режиму порубіжжя 80-90-х років, так і на оранжевих мітингах у Херсоні в 2003-2004 роках. Нехай ці твори не надто вишукані щодо форми, але це віршовані фіксації настроїв рядового учасника подій, що вже стали Історією. Як офіційний спостерігач на виборах від місцевого штабу В.Ющенка поет ділиться своїми враженнями і від мітингових пристрастей, і від виборчих баталій. Просто і щиро звучать його рядки:

Спадають на обличчя
Оранжеві веснянки,
Виблискують жарптичо,
Як роси на світанку.

Пройди Вкраїну пішки
Од краю і до краю -
Оранжеві усмішки
Вітчизну осявають.

Ці усмішки дійсно сяють з мільйонів облич окрилених українців - окрилених вірою в себе і свою націю, в свого справді народного Президента. Це свідчення того, що наш народ дійсно підвівся з колін, і вже не знайдеться ніякої сили, яка б повернула його до становища раба.

Без особливої патетики хочеться сказати: ми, тавричани, горді тим, що наш край виділяється серед інших південних та східних областей рівнем національної самосвідомості й природним прагненням до єдності народу, а не до якихось сепаратистських ігор з непередбаченим фіналом. Літописцями цього оздоровчого процесу, який охоплює все більші маси південців, зорієнтовуючи їх на служіння новій Україні, є наші поети. Іван Немченко - один із них.

Василь Загороднюк,
член Національної Спілки письменників України, кандидат філологічних наук

 

 

Ностальгія

З циклу "Емігрантські пісні"

І

Як із краєм коханим прощались,
Брали грудку святої землі,
Щоб дідівські боги не цурались,
Оберегами завше ставали,
Рятували в чужинній імлі.

Стільки тих грудочок назбиралось,
Наче зір віковічна печаль.
Тільки де б з ними не мандрували
І в яких би світах не бували,
Україна бриніла в очах.

Грудочки біля серця чорніли.
Грудочки - невтишимі жалі...
Та які б там вітри не вітрили,
Додавали надії та сили
Ті шматочки своєї землі.

ІІ

Ой ти, Тавріє моя
Степомрійная!
Розбрелась твоя сім'я
Неспокійная.

Як робилася земля
Колективною,
Вмилась хвилею з Кремля
Репресивною.

Думав Сталін покарать
Україноньку -
Став їй мірять-примірять
Домовиноньку.

Хто не згинув від чуми
Від голодної,
Той потрапив до тюрми
До холодної.

Ті пішли на Соловки,
Що й не снилися.
Ті аж край Амур-ріки
Опинилися.

"На війні як на війні" -
Кажуть людоньки.
Тільки в рідній стороні
Ниють грудоньки.

Бо війна чи не війна
Раптом сталася,
Тільки наша вітчина
Мов запалася.

Ой ти, Тавріє моя
Степомрійная!
Розбрелась твоя сім'я
Неспокійная.

Так далися ті роки
Окаяннії!
Постелилися стежки
До Британії...

Ті - в Бразилію пливли,
Ті - в Австралію...
Лиш би вирватись з імли
Небувалої.

Ті потрапили в Китай,
Ті - в Канадоньку…
Як було там - не питай
Щиру правдоньку.

Ой вела біда біду
Попід рученьку,
Знали горе та нужду
Ми колюченьку.

І не раз бо нам було,
Як билиноньці, -
Серце сумом запеклось
По Вкраїноньці.

 

Леготова пісня з Лондона

Вишневого цвіту прибій...
Од нього стаю сам не свій.
Од нього у хвилі розмаю
Коханої усміх згадаю.
Од нього у краї чужиннім
Я марю про весни вкраїнні.

Вишневого цвіту прибій,
Печалі мої ти розвій!
Мене занеси на часину
В далеку мою Україну,
Де вишнями квітне Надросся,
Бджолиним гуде стоголоссям...

Вишневого цвіту прибій,
Ти в браму прийдешнього бий,
Щоб люди мудріші ставали
І квіти душі не втрачали,
Щоб вибравши вірну дорогу,
Служили вітчизні та Богу.

 

Андрію Леготові


А Корсунь ще Вашими кроками мріє
(Нічною порою їх парк чує знов).
До нього йдете Ви, коли сутеніє,
Розлуку здолавши і часу покров,-
І так на душі після смутків ясніє,
Юнацьке завзяття зворушує кров.

Лебідка десь плине ставищем Мартанським...
Едемською піснею спомин озвавсь...
Гризоти сердечні у дикому танці
Одно тільки й хочуть, щоб щем не ховавсь.
Тужити й тужити... А може, вернути?
Одкрий, рідний краю, забуті стежки!..
- Відкрити недовго... та тільки спокути
І болю душі не сприймуть "землячки".

 

Іван Златокудр


Іван Златокудр зазирає у плеса-свічада.
В них - день і ніч, біль і сміх, і життя, і заглада.
Аж де ген-ген видзвонює лемкам малиново дзвін,
Никифор з Криниці стоїть із райдугами верховин.

Златом закудрює осінь, пейзажі водою підточує,
Линяють вони, обручами барв хтось їх скочує.
А на столі духмяне сонце згадало ниву,
Та піч очима прабабусь погляда журливо:
"Ой, покотилося щастя хатнє не своїми краями..."
Куніце куницею побігло ліричними гаями.
У саду молодильне ябко, що юність відродить…
Де ж його вхопити - спливло, як ті води…
Розливаються вони на чотири броди.

 

Юрій Гаврилюк


Югнеш чи підростеш до зір, а знаєш, що усяк умре.
Розмиє час-бігун життєву скелю.
І журавля чи гусеня останнє-невеселе
Його а чи тебе неждано в ирій забере.

Гойдаються у пралісі дерева,
А час шука горлянку - вовкулака -
Втекти від нього - справа то даремна…
"Радуймося!" - кажуть. Як є з ким балакать.
Ирієм чи снами Саят-Нова ходить,
Любовної пісні тихенько заводить.
Юністю-казкою хата усміхається,
Коли в снах чи в серцях увижається...

 

Іван Киризюк


І купить мама коника, а в нього…
(Веселе гіркотою озивається).
"А ми мов ті коні безногі" -
На формулу роду складається.

Купити вітчизни не можна,
Иншої немає й не буде.
Рана мов яруга придорожня -
Ирій тільки заспокоїть груди.
За межею, де жалі зникають,
Юні коні вічності гуляють.
Коні прудконогі й білогруді…

 

Зоя Когут


"Зійдуть жнива із праведної дії!.."
О так, ще не пропаща Україна,
Якщо зреклася зерен безнадії...

Курличе пані Зоя журавлино,
Осанну Краю жайвором співає,
Гірку журбу чаїно виливає
У австралійській дальній стороні.
Там чужина чужа в чужій весні...

 

Іван Колос


І молодів, і радістю п'янів,
Весняно серце віддавав Карпатам,
А Тисі шепотів казки-пісні,
Надією і вірою багатий.

Колумбом линув у блакитну даль.
Од шуму просторів ставав мов сталь,
Любовно меч піднявши харалужний...
Однак розбився сподівань кришталь.
Самотність. Старість. Чужина байдужна.

 

Відгомін "Вісли"

Володиславу Грабану


Піч була і пироги з духмяністю вікіВ...
А тепер тут пустка. Порожньо і голО .
Не знайти старих дерев довкіЛ -
У смертельне заблукали колО .
Гоїть чи разить калини гордий виД
Рідна кров спада поміж листвИ .
Аж пече той слід - німий вигнанців голоС .
Бо прийде до хижі мальва з отніх сіЛ ,
А господаря нема. Спитається й фіалкА :
"Ну, куди ж ти зник із марева лісіВ ,
У якому жив щасливо змалкУ?"

 

Марині Гурман

"Марино Гурман! Марино Гурман!" -
Сурмлять журливо зимові сурми.
Без Вас лишився Херсон похмурим,
Марино Гурман, Марино Гурман.
Чи сняться Вам наші заметілі
Ув Ізраїлі, ув Ізраїлі?

 

Хата журиться

Стоїть облущена, стара хатина.
І плаче кожна у вікні шибчина.

Бур'ян шепоче: ждати вже даремно:
Надія на повернення нікчемна.

Надія на повернення хазяйки
(Весь двір тремтів од жінчиної лайки),

Надія на повернення щасливе
Старого Мойше і малої Риви.

Та хай би вже сварилася теперка
Ота вертлява голосна Естерка -

Тоді б до хати дух живий заглянув
І пустку звідси геть прогнав мертв'яну.

Та порожнеча тут за господиню.
Безмежна тиша, мов у домовині...

А десь далеко, в ізраїльськім краї
Крихітна Рива ляльку колисає.

І маряться чомусь маленькій Ривці
Ласкавці і духмяні чорнобривці.

І заспіває, ніби спогадає:
"Тихесенький вечір...
на землю...
спада-а-а-ає..."

 

Тагетеси

Тагетеси квітнуть
На грядці у Гані.
Тагетеси квітнуть
Духмяні-духмяні.
Такі вони рідні,
Квітки чорнобриві -
Спокійні і гідні,
Прості й некрикливі.

"Скажіть мені, квіти, -
Питає дівчатко. -
З якого ви світу?
Чому вас так звати?"
А квіти кивають,
Шепочуть до Гані:
В етруському краї
Росли ми в пошані.

Ізвідти дорога
Вела нас повсюди...
В честь Тагеса-бога
Назвали нас люди.
Та землі чужинні,
Куди ми трапляли,
Ім'я старовинне
Нам завше міняли.

Колись ми відкрили
Для себе країну -
Ясну і премилу
Країну Вкраїну.
Хоч всяке бувало -
І горе, і рани,
Вітчизною стала
Для нас вона, Ганю.

У бій виходжали
Сини-чорнобривці.
Вони нас назвали:
Квітки "чорнобривці".
І де українців
Життя не кидає,
Квітки-чорнобривці
Їм дім нагадають.

 

Іванові Олійнику

Моєму дідові-емігрантові

Дідусю Йване! Де ж бо Ваші коні?
В яких світах їдять хлібці з долоні?
Як радісно вони до Вас іржали,
Не відали, що час - як гостре жало...
І що буває вічною розлука,
А знали тільки: матимете внука.
Чи та бандура Ваша не для нього?
Зросте хлопчина - візьме у дорогу.
Куди ж Ви, діду? Що то за пригода?
Громи гримкочуть з Заходу і Сходу,
Іржання й туга до землі припали -
Війна-розлучниця усіх причарувала.
Куди ж Ви, любий? Заростуть стежини,
Онук проскаче ними на лозині,
Вихрасті коні сни йому стривожать,
За панну серця стане квітка-рожа,
Колюче щастя прийде жовто-синьо,
Та вже не буде Вас о тій часині.
І чи заплаче понад Альбіоном
Бандура Ваша за моїм Херсоном?

 

Могила в Ковентрі

Пам'яті мого діда-діпіста

Дідусю Йване, як то Вам лежиться
Під ковентрійським небом чужинецьким?
Чи заспокоїв Вас той сон мертвецький
У тім краю, що зветься заграниця?
Де ностальгійна ранила Вас птиця,
Де Вас десятки літ пекли жалі
І спогади-світанки рідної землі...
Не полонили мовозвуки Вас чужинські -
Зітхало слово й калиново, і лелечо.
Й листи-листочки, що бриніли по-вкраїнськи,
Все пошта нам приносила з далеччя.
І, мабуть, Вам нерідко сумувалось
І за сім'ї залишеним теплом,
За мріями, що мов міраж розпались,
За тим, що так багато не збулось,
Що внукам заповітне ремесло
Не перейшло від пращурів майстривих
І Вами зроблене вселенське диво -
Бандура - не почує хвиль Дніпра.
Розтанула в туманах Ваша гра...
Бандури Ваші розійшлись по світу
І виграють про українську долю.
І в кожній з них сумним жалем-привітом
Відлунюють душевні Ваші болі.
Нам не судилось бачитись ні разу
(Стількох доба сувора розлучила!),
Та, певен, у світах видінь-фантазій
Ви з кожним з нас віч-на-віч говорили...
Минає час. І падають завіси,
Що розділяли сім'ї і народи.
Стираються між Заходом і Сходом
Відмінності, яких було до біса.
І хтось із нас, здійснивши переліт,
Колись ще пройде Вашою Піл-стріт,
Де і сьогодні, звісно, гомін не змовка.
І внука ачи правнука рука
В зимовий білий день або улітку
Ще покладе Вам на могилу квітку...

 

Канадському херсонцеві

Ярові Славутичу

Хай на землі далекої Канади,
Що сповнена величчя і принади,
Зринає перед Вами щохвилини
Коханий образ рідної Вкраїни.

Вона у злиднях, та зате на волі
І не поверне до ярма ніколи.
Вона в надії, що цвістиме всюди
Цвіт українськості на радість людям.

 

Український дзвін

Від Дніпра до Темзи і старих Пеннін
Лине малиновий український дзвін.

Від зірок таврійських до канадських зір
Пісня українська запліта узір.

Від Дінця до Лени та Амур-ріки
Чути українські говори дзвінкі.

Від донських просторів
до бразильських піль
В нас єдина радість і єдиний біль,

Бо вкраїнське серце має кожен з нас,
Що долає простір, обганяє час.

 

 

Смолоскипи сердець

Скорбота Софії Русової

На форумі так жваво. З-під вуалі
Видніється вам царство похвальби.
Ви тут одна неначе квіт печалі.
Потойбіч сміху. Бранка жалоби.

Ви мовите про українську драму
Тим, що прийшли сюди, як на парад.
Вас ніби й слухають, але без тями:
Голодний, знано, ситому не брат.

Сльоза вас обпекла чи заросила
(Дай, Боже, сил, аби не заридать!) -
Невже нема зовсім нікому діла
До України, де навкіл біда…

І лине спомин. Тронки ніжнодзвонні
В причорноморських золотих степах,
Акації в розпеченім Херсоні,
Одеський порт, що рибою пропах.

І обриси коханої Олешні.
І Харкова нев'януча краса…
А над усім - страшні червоні клешні.
А над усім - кістлявої коса.

І очі ваші - птахи на руїні -
Кричать натужно поглядом німим:
"Більшовики спустошили Вкраїну -
Погасло сонце в серці у моїм!"

 

Олесь і Ольжич

Сміялись солов'ї Олеся
І плакали від чар кохання,
Коли на світ прийшов малесик -
Чи для тріумфу чи страждання.

Хлоп'ятко нарекли Олежком,
Утерли чистії сльозини
І повели на тую стежку,
Де квітла воля України.

Коли криваві муравйови
Вкраїнське сонце крили млою,
Олесеве пекуче слово
Лилось у пельки їм смолою.

Коли ж вожді зорю червону
На тілі роду випікали,
Поклявся Ольжич, що до скону
Не подарує їм потали.

"Кохана земле, мудра й горда,
Прийми мою любов безкраю.
Коричневі й червоні орди
До часу душу тобі крають.

Зметем ворожу ницу лаву.
Даремно чорний ворон кряче,
Коли батьки й сини державу
Відроджують в серцях гарячих!"

Лихі нацисти-поторочі
В катівнях Ольжича душили.
І хоч поникли мертві очі,
Та воля не зламала крила.

На чужині погасла свічка
І лірика-борця Олеся.
Та й син, і батько будуть вічно
Стрічати українські весни.

Олесь і Ольжич - дві перлини
Однаково коштовні й гожі
В короні матері-Вкраїни.
Вони й сьогодні на сторожі.

Сміються солов'ї ще дужче
І плачуть од чуттів бентежних.
А два поети невмирущі
Вкраїну славлять незалежну.

 

Євген Маланюк


Є між поетів постаті космічні.
В они у нашій пам'яті одвічній.
Г лашатаєм стремлінь тисячолітніх,
Е пох прадавніх і епох новітніх
На тлі доби постав боян величний.

Маланюком його степи прозвали,
А небо мужністю обдарувало:
"Л ети крізь битви-раті грізні й люті,
А би народові свободу повернути,
Н а всі прийдешнії тисячоріччя
Ю рмиськам запали державні свічі,
Караючи мечем відступництво-каліччя".

 

Улас Самчук


У нього очі наче сни глибинні
Л ісів дрімучих і озер Волині.
А на душі, немов на чистім полі,
Сплела узори полісянська доля.

Співав пісні рапсод велеголосий,
А звуки аж дзвеніли в чистих росах,
М атусі ніжністю переливались,
Ч ар-зіллям батьківщини озивались.
У всьому світі ватрою любові
К раян зігріють співи Самчукові.

 

Олена Теліга


Оленою Прекрасною цвіла.
Л юбила літо і пахучі трави.
Е стеткою і вояком була.
Н а ниві слова й лицарської слави
Автографи залишила криваві.

Так рано смерть цю квітку узяла.
Е поха їй схилилась до чола,
Л ицем шляхетним вражена немало
І серцем, що для інших відпалало.
Г еройську долю і діла величні
Анали збережуть на віки вічні.

 

Юрій Клен


Юрій-Освальд, неначе Еней,
Р евно міряє море ясне.
І прокляті роки проклина,
Й попелища імперій мина.

Каравелами плине крізь час,
Л укрозойцям підморгує браво.
Е льдорадо-Вкраїну вбача,
Над якою - цвіт волі та слави.

 

Богдан Бора


Бриніла в серці лиш одна любов,
О значена іменням України.
Г еройських герців вимагала чинно,
Д уховних злетів, звільнення з оков.
А їх же - тих кайданів-кандалів
Народ зносив немало в кабалі...

Борисом Шкандрієм ішов до війська,
О днак Богданом Борою постав,
Р озкрившись у піснях поміж заграв, -
Артист, і бранець, і вояк на бойовиську.

 

Юрій Дараган


Юним лишився назавше в серцях побратимів,
Р війним, неначе стріла у польоті-нестримі.
І скрами-зливами сонця затоплював тугу
Й не помічав... не хотів помічати недугу...

Днинам прадавнім складав свої радісні співи -
А ж молоділи води сонетарні розливи.
Р осам цілющим співав і блакитному небу,
А щонайбільше - вкраїнському сивому степу.
Г риднем Дажбожим сурмив він бучну перемогу,
А невсидючим ченцем міряв вічну дорогу...
Ні, він не вмер - перелився у пісню розлогу.

 

Іван Багряний


І вечір був, і ранок був кривавий...
В країна багрянилася пожежно,
А квіт її потоптано безмежно -
Немов навічно згинули дні слави.

Борцем він став супроти соцдержави,
А та - його взялась до рук прибрати,
Г адала на співця перекувати
Р адянської тюрми й комідеальців.
Я к ні - то розчавити, розтоптати,
Н е залишити й сліду від зухвальця:
"И ч, закликає йти крізь бурі-штурми".
Йому ж сказала Доля: "Ти є Штурман!"

 

Із циклу "Король українських сердець"

Пам'яті поета і вояка Василя Вишиваного (Вільгельма фон Габсбурга)

І
Відкриття України (принц Вільгельм у Ворохті)

Які чудові ці сині гори!
Які співучі гінкі смереки!
Плетуть із вітром свої узори
Біляві хмари - близькі й далекі.

А мова... Боже, яка барвиста!
Криштальна, чиста, немов джерельце.
Неначе пісня палка й огниста
Проймає душу, бентежить серце.

А кажуть, ніби гуцули дикі...
А кажуть, ніби вкраїнці - хами...
І примітивні, і без'язикі,
А злющі-злющі аж до нестями...

Та ні! Не вірю! Я інше бачу...
У цих намовах - ні крихти правди.
Я чую серцем своїм гарячим,
Що світ гуцулів такий принадний.

Які гостинні ці милі люди,
Які шляхетні їх поривання...
З очей у мене зійшла полуда.
Буть між гуцулів - це раювання!

От тільки видне тавро печалі
На їх натхненних і гордих ликах.
В очах блискучих, як лезо шаблі,
Жага до волі кипить велика.

Хотів би поруч у бій із ними
Іти за правду і за свободу.
Ясна Вкраїно! З дітьми твоїми
Пройду крізь бурю, вогонь і воду!

 

ІІ

Августійше дитя

"І що ти надумав, немудрий сину?
Чи, може, то хлопоманські жарти?"
А принц поривається в Україну,
До тих сердець, що горять, як ватра.

"Вільгельме любий!.. Повір, дитино,
Що ті українці - раби безликі".
А принц поривається в Україну,
В широкі села й міста великі.

"Вивчаєш мову їх солов'їну?..
А де ж твій гонор? Де погорда?!
Ти ж королем прийдеш в Україну,
Як переможем московські орди.

Вкраїнки хороші лише як рабині.
Вкраїнці - народ бездержавно-нікчемний..."
А принц поривається в Україну,
Де в кожнім погляді клич суремний.

"Та схаменися! Ти ж наша кровина!
За що полюбив інородців поганих?!.."
А принц поспішає в Україну,
Щоб Василем стати Вишиваним.

 

ІІІ

Пісня про командира славного
Василя Вишиваного

Що то за козак,
Що мов ясен цвіт?
Що то за юнак -
Легінь на весь світ?
У стрільців питай,
Що то за козак.
У стрільців питай,
Що то за юнак.

Це пан отаман!
Батько наш Василь!
Стрільчиків прийма
Радо звідусіль.
За Вкраїну він
Всіх до бою зве.
Чути скрізь, мов дзвін,
Слово громове:

"Гей, стрільці мої
Славні січові!
Ріднії краї
В ранах і крові.
Лицарі ясні!
Воля - над усе!
Отній стороні
Щастя принесем!"

Ой, гули бої
Та й по всіх фронтах.
Ой, гули бої
Та й по всіх шляхах.
Не один стрілець
Падав у житах.
Не один стрілець
Злинув у піснях...

Де ж ваш отаман,
Що мов ясен цвіт?
Де ж ваш отаман
Легінь на весь світ?
Гине-пропада
У тяжкім ярмі.
Гине-пропада
У сирій тюрмі.

Брате січовий,
Станьмо як граніт -
Нас зове у бій
Батьків заповіт.
Буде рідний край
Вільним, наче птах!
Сміло підіймай
Синьо-жовтий стяг!

 

ІV

Монолог Василя Вишиваного-Габсбурга

1948 рік. Серпень. Тюремна лікарня в Києві

О синьо-жовта квітко України,
Чужа для тих, що вміють гнути спини,
І люба тим, що лицарями духу
Підводяться з руїни і розрухи.

Ти процвіти над світом у величчі,
Щоб він не знавіснів, не збільшовичивсь.
Стань оберегом для добра та ладу
І квітни крізь століттів міріади…

Я помираю в Києві. Однині
Залишусь я навіки в Україні,
На тій землі, яку благословляю,
Хоч тут мене в могилу заганяють.

Моя нерідна українська мово,
В душі ти дзвониш стигло-колосково.
Люблю тебе і не здолати кату
Любов мою пречисту і крилату.

Я помираю в Києві святому
Удалині від батьківського дому,
Та знаю, прийме прах мій Україна,
Як мати свою рідную дитину.

Тобі, прадавній краю придніпровий,
Віддать життя я здавна був готовий.
Тобою снив, як мрією ясною
Над Адріатики голубизною,

У Відні, серед габсбурзьких пенатів,
На полонині, в Західних Карпатах,
І у Парижі, променем залитім,
І в Лондоні, туманами повитім.

Я помираю в київській в'язниці
І згадую стрільців одважні лиця.
О скільки їх, нескорених і гнівних,
Загинуло у сталінських катівнях!

Вояцькі наші рейди-перегони
Від Львова аж до білого Херсона
Не позабудуться, легендами озвуться,
В устах нащадків у пісні сплетуться.

Пливуть крізь час державників фігури -
Грушевського, Кедровського, Петлюри…
Я бачу лик Євгена Коновальця…
Не раз-бо побували ми в бувальцях!

Я помираю в київській темниці
Із вірою, що мрія ще здійсниться -
І стане край Шевченка непоборний
У силі, незалежний і соборний.

Австро-угорські й українські зорі
Провадили мене в життєвім морі.
Я помираю в Києві… Прощайте…
День волі, українці, наближайте!..

 

V

Віденська збірка

Десятиліть хода невпинна.
Багато Відень забуває,
Та книгу про минущі днини
Дунай і досі наслухає.

Відлунює в сторінці кожній
Чуття любові непогасне.
Лицарські герці переможні
З колишнього ідуть в сучасність.

Вірлиний крик так чітко чути
І вітровіння полонини,
Стрілецькі строї незабуті
І гуки "Слава-а!" по долині.

Давно забрала домовина
Нащадка Габсбургів величних,
Та книга про минущі днини
Прямує з автором у вічність.

 

VI

Українці згадують Вишиваного
(славень)

Від широких ланів
Лине пісня чаїна -
Прославляє синів
Незалежна Вкраїна.

Спогадала вона
Волі легіонерів -
І Мазепу, й Махна,
І Петлюру, й Бандеру...

Вишиваний Василь -
З ними в лицарській лаві,
Що зрина крізь часи
У величчі і славі.

Лине клич, як колись,
Від Дніпра до Дунаю:
"Послужімо, орли,
Українському краю!"

Кличе лицар Василь
До єднання і згоди,
Щоб у сяйві краси
Квітла воля народу...

Попід вільну блакить
Лине спів полум'яний:
Україну любіть,
Як любив Вишиваний!

 

VII

У галереї безсмертних (Замість епілогу)


Завідуючій Херсонським
обласним літературним музеєм
Олені Марущак

Господарка "Блакитної вітальні"
Запрошує шанованих гостей
На вечори лірично-музикальні,
Де слава Таврії мистецької цвіте.

У стінах цих співа псалми величні
Нескорена Чернявського душа,
Тут до краси Дніпрова Чайка кличе,
Тут усмішка Миколи Куліша.

Заходьте на гостину до Грінченка,
До незабутнього Марковича Дмитра,
І до привітного Конощенка-Грабенка,
Щоб геть відлинули і сум ваш, і хандра.

Тут Русови - Софія з Олександром -
Свічу запалюють, що темряву скоря.
Тут Лавренів розкаже вам про мандри,
Про бурі й штормовиння на морях.

Ілько Борщак у вічі вам погляне:
Чи по Мазепі маєте ви щем?
Тут принц австрійський перед вами стане
Поетом Вишиваним Василем:

"До збруї! До збруї, стрільці!
Велика Вкраїна повстане,
І в купелі крові воскреснуть мерці,
І радість до краю загляне.

До збруї! До збруї, стрільці!
І рідну країну спасайте!
Повстаньте як вірні козацькі сини,
Героями в хату вертайте!"

Тут зазвучать врочисто-незрівнянно
Слова Кедровського, Довженка і Божка,
І Фоміна, й Дніпровського Івана…
Тут пам'яті не спиниться ріка.

Заходьте ж, гості, будьте, як удома,
Прилиньте до богеми острівця
І не здолає вас нудьга й утома -
Палають тут негаснучі серця.

 

 

Нескореність

Шевченко

Стоїть на березі Дніпра
І, озираючи простори,
Плечима небо підпира,
Вкраїнське небо неозоре,

Немов ікону неземну,
Що в душу кожному зоріє
Ласкавим поглядом Марії,
Надію нам дає ясну.

Стоїть у рідній стороні,
А понад ним летять жарптиці,
Блищать в одвічному вогні
Снопи надхмарної пшениці.

І пада зернятко у грунт,
І дивословом проростає
І колоситься: "Як умру...",
І золотиться: "Аж світає...".

Стоїть як оберіг землі,
Якій буяти-процвітати:
"І буде син, і буде мати..." -
Летить луна пророчих слів.

І видно в сяєві краси
Бадьору славну молодицю,
Що сніп злотистої пшениці
Несе в прийдешнії часи.

 

Куліші

Вкраїну славили і славлять Куліші.
Її душа зросла і з їх душі.
Найперший - був просвітник видатний,
Що оспівав затишок хутірний,
Святе Письмо вкраїнською подав,
Рівнятись на Шекспіра закликав.
А другий - підхопив цю раду щиру
І сам постав українським Шекспіром.
А Леонід Пилипович Куліш
Зібрав скарби таврійської землі,
Натхненно їх у вірші перелив,
Огнем любові душі запалив.

 

Марковичеві зерна

Жити треба для рідного краю, для людей…
Дмитро Маркович

Коли вкраїнства поле небагате
Долало силу клятих бур'янів,
Він взяв з собою Кобзаря крилатість,
Марка Вовчка зажуреність і гнів,
Кониського співанку молитовну
Та Опанаса думу невгамовну.

Помножив ці скарби неоціненні
На власний хист і серця доброту,
І надійшло осяяння-натхнення
І заснувало нитку золоту.
Та нитка повела митця по долі
І не злиняла барвою ніколи.

Душі своєї диво-самоцвіти
Він розсипав без крихітки жалю,
Умів теплом зустрічного зігріти,
Як сонце свіжу весняну ріллю.
Умів за правду непохитно стати
І друга у біді порятувати.

І скрізь, де б не трудився без спочиву,
І досі слід його не заросте:
Там колосилася одеська "Нива",
Там радо гомонів херсонський "Степ",
Там гідність невмирущо процвітала
На славу українського загалу.

І нині проростають на Вкраїні
Марковичеві зерна чарівні,
Єднають нас в одній міцній родині,
Якій ніякі лиха не страшні.
І не забути вільному народу
Того, хто наближав його свободу.

 

На вшанування Б.Грінченка

До 125-річчя з дня народження
письменника-просвітника

Валуєвську "предоброту"
І "мудрість" Емського указу,
Русифікаторську заразу
Гатив Грінченко по хребту.
Тепер уже й царів немає,
Довкола поступ і прогрес,
Та клан чинуш і чинушес
Кістки Борису промиває.
Як би хотів застійний птах
"Словник" спалити на багатті
І вдарити хрестом з розп'яттям
Співця по зранених вустах.
Та щезнуть недруги в неславі,
А ми протопчем і в траві
Грінченка вулиці нові
По всій Вкраїні златоглавій.

 

Чорний гість М.Чернявського

Чом німує душа? І за чим
Вона плаче, не маючи сліз?
Звідки шлях приведе, що по нім
Заблукає до вас чорний гість?
І чому, коли він завіта,
Ви не в силі здолати його,
Коли світ навкруги розцвіта,
Стільки руху, завзяття, пригод?
Де ж той міст і рука рятівна,
Що в безодню упасти не дасть?
Чом зневіра з глибин вирина,
А надію на дно відкида.
Чорним гостем отруєні дні.
Душу зимна протнула стріла.
Та не гаснуть життєві вогні,
Десь взялася ще хвиля тепла.
Темний гостю, іди собі геть -
На осоння виходить душа.
Не скорився тобі ще поет,
Тож ховать його не поспішай.
Вже співає душа, вже співа,
І відлунює пісня в полях,
І від хмелю гуде голова,
І танцює сп'яніла земля.
Скільки див не дарує життя,
А як смерть погукає у тан,
Посміхнетесь маленьким дитям
На порозі одвічних питань.

 

Тюремні звізди,
або Останнє Різдво Миколи Чернявського

Світе ясний! Світе тихий!
Т.Шевченко

"О світе ясний
І непогасний,
О мій Ісусе, о нещасливий!
Хоча з любові,
Та серед крові
Ти народився усім на диво…"

Залізні ґрати.
Злий усміх ката
І звинувачень єхидна нота:
Жде опівнічна
Дорога звична
Від кам'яниці до ешафота.

Співав би гоже
"Зароди, Боже…"
На повен голос, аж до надриву,
Та тільки п'яно
В ту ж мить загляне
Брутальна лайка у душу сиву.

Не посівати
Під рідні хати
Ідуть крізь темінь чужі і знані -
На кладовище
На щонайближче
Несуть вечерю кістлявій пані.

Серпасто-грізні
Червоні звізди
Скаляться іклами на кашкетах -
І на тюремні
Кошульки темні
Криваво пада калини кетяг.

"Христос родився!
Христос родився!" -
Співають душі людей убитих,
І наказати
Їм замовчати
Уже не може ніхто на світі.

 

Світоч

На 110-ліття М.Куліша


Душа його була відкрита людям,
Р ахманна, як у березні рілля,
А серце променем із тьми-полуди
М аячило і пропікало груди,
А би від горя рідний край зцілять.
Т аврійським небом снив на чужині,
У Харкові - Чаплинкою й Херсоном.
Р озбудженій вкраїнській стороні
Гараздів зичив і державних дзвонів.

Куліш Микола Гурович одвагу
У герцях виявляв не раз, не два,
Л юбов'ю й кров'ю пишучи слова:
"І розуму й добра всеперевагу
Широкий світ повинен визнавать".

Із твору в твір, від селищ і до градів
Зернята сіяв він гуманності та правди.

Тужив з Вишневим і з Стоножкою журився,
А з Мусієм Кописткою він хоробрився.
В глухому "закуті" шукав хоч крихти світла,
Р адів найменшому, та очисному вітру.
І з Мокою леліяв рідну мову,
Її палітру щедро-веселкову.

На цілий світ "Соната" неспаленна,
А з нею і "Малахій" і "Маклена",
Ш експірівські продовживши стежини,
О співують відродження натхненне
Її величності - Людини.

 

Над домовиною Василя Стуса

19 листопада 1989 року

Розтерзані мощі -
Нескорений дух.
До тебе на прощу
Мільйони прийдуть.

 

Євангеліє від Кобзаря

Чорнява дівчино з Шевченкового краю,
Куди це ти з квітками поспішаєш?
Чому поломенієш, як зоря?
"Іду я на уклін до Кобзаря".

Юначе запальний, чому суворість
Проглянула в твоїм веселім зорі?
Хто серце молодече підкоря?
"Несу свої думки до Кобзаря".

Громадо, що усіх нас поріднило?
Що кличе нас на праведнеє діло,
А за байдужість гнівно докоря? -
Немеркнучії очі Кобзаря.

Коханий краю,що несеш у далеч
Крізь лихоліть і горя чорну галич?
Що твою душу сонцем озоря?
Євангеліє від Кобзаря.

 

 

Оранжеві співанки

Яблуко від яблуні...
(монолог сина знаменитого батька)

Ех, яблучко, куди котишся?
З пісні

"Ой не вірте, люденята!
Не вірте, братове,
Що заради грошеняток
Я на все готовий.

До копійки я байдужий,
До долара й гривні -
Став патріотичним мужем,
Суперпрогресивним.

Я шаную батька-матір,
Вірний їхнім гаслам,
Сумніватися не варто
У мені, в Тарасі.

Це ніяк не безголів'я,
Не ганьба для тата:
Хочу я лише прислів'я
Давнє спростувати -

Буцім ябко недалеко
Від яблуні пада...
Та хай кожне розкумека:
Це брехня-неправда.

Адже яблуко кругленьке
З дерева як скоче,
То спокійно-помаленьку
Котиться, де схоче.

Так і я кругленьким вдався:
Кочуся нівроку.
Татка-неньки відцурався? -
Безпідставний докір!

Просто не люблю з дитинства
Оранжевий колір,
Бо це барва самочинства,
Злості та сваволі.

Заявляю гучно й дзвінко
При чеснім народі:
Помаранчеві відтінки -
То колір відходів.

(До коричневого близько -
До чуми страшної,
Що ошкірюється гризько
Із пітьми нічної).

Киньте оранж-орифлеми,
Українські діти,
Бо під ігом дядька Сема
Будете ви скніти!

Слухайте мене одного -
Суперагітпропа.
Це ж вам скаже й суперлогік -
Відьма з Конотопа...".

 

Попові-провокатору
з Площі Свободи в Херсоні

Отцеві В.

Немов з лубка гарненько
Зійшов у нашім часі
Незміряно товстенький
Попонько в довгій рясі.

Ми пузаня такого
Не бачили ще зроду.
Прийшов, щоб словом Божим
Приборкати свободу.

Побачивши знамена
Оранжевої барви,
Од злості став зеленим,
Немов яка примара.

За ним бабусь вервечка -
Отара колоритна:
Ніякі не овечки -
Кричать несамовито.

Анафемно волає
Піп з піною край рота,
До пекла посилає
Усякого, хто проти.

Лупцює і таранить
Його зброїсте слово:
"У Бога есть избранник!
И это Янукович!"

Отець угору тягне
Ручисько, наче клешню:
"За Ющенко кто станет,
Тот самый страшный грешник!"

Та й біло-синім стягом
Махає межи очі
Так, наче піп-добряга
Всіх проколоти хоче.

Та що ж це ви, попоньку!
В політику полізли?!
Задерши головоньку,
Звете до остракізму!

Всі ваші аргументи
І заклики публічні
Для ваших опонентів
Є попросту комічні.

В політатракціонах
Такі, як ви, бували...
Недарма ж вас Гапоном
Оранжеві прозвали.

Позамість провокацій,
Ви б краще десь у храмі
Хоча б в одній з орацій
Закликали б до тями,

До мудрості святої,
До злагоди і миру.
Ви ж у попівськім строю
Стоптали честь і віру.

 

Буковинцеві

Панові Михайлу С. на згадку
про 26 грудня 2004 р.

У мене є святиня -
Таврійські небосхили.
А в тебе - Буковини
Ліси і гори милі.

У Довбушевім краї,
Співучім і натхненнім,
Ти дім-господу маєш
І працю повсякденну.

Та справи многотрудні
Залишив ти резонно,
Щоб 26 грудня
Зустріти у Херсоні.

Нас доля привітала
На виборчій дільниці,
Щоб зникли-запропали
Часи брехливі й ниці.

Ти гуцул невсипучий,
Я степового роду.
Ми парості живучі
Єдиного народу.

Щасливі ми, мов діти,
Серця у нас співають -
Оранжевії квіти
В них квітнуть-процвітають.

Шумує Буковина
І Таврія роздольна:
- Оранжева Вкраїна
Здобуде щастя-долю!

 

В помаранчевому колі

Оранжевого сонця
Проміння життєтворне
Від кожного віконця
Жене затіння чорне.

Спадають на обличчя
Оранжеві веснянки,
Виблискують жарптичо,
Як роси на світанку.

Пройди Вкраїну пішки
Од краю і до краю -
Оранжеві усмішки
Вітчизну осявають.

В оранжевому колі
Хлоп'ята із значками,
А поряд ясночолі
Дівчатка із стрічками.

І татусі, і нені
До них ідуть охоче:
Оранжеві знамена
Ласкавлять вільні очі.

"Так! Ю-щен-ко!" - лунає
Від Заходу до Сходу.
Ніхто не подолає
Оранжеву свободу.

 

Миколі Василенку

На скронях сивина -
Із юністю розлука,
А на душі весна,
Бадьора, повнозвука:

На батьківській землі,
Відроджено-здоровій
Гортаєм скрижалі
Державності й любові.

Камінні сторінки...
Гортати їх нелегко.
І знов через роки
Печаль несуть лелеки.

Та цур бо тій журбі!
Єднає нас камена,
Де жовто-голубі
Й оранжеві знамена.

 

 

 

Жовтоблакитень

 

Квітка України

В однім зіллі два цвіти…
М.Костомаров

Жовтоблакитень - квітка презавзята -
Росте крізь брук торованих сторіч
У сяйві поранкового багаття,
В якім конає стокривава ніч.

Чого ж ти ждеш та лиш душею світиш?
Чому стоїш мальованим стовпом?
Коли сумління винесеш на сміття,
Його вже не придбаєш за купон.

Душа на милицях до церкви шкутильгає -
Ніяк не спогадає отченаш.
О ясен квіте, дай душі навзаєм
Росину віри, вічності зерна.

Біжить бруківкою шалений кінь недолі,
Байдужістю сп'янів міщанський сміх.
Копитам навстріч квітне квітка волі -
Побережи її і зрадить не посмій!

 

Витоки

Рідна мова - гордість мого роду.
Це так просто, як води напитись.
Тільки де ти, джерело народу,
Де твої світанки-первоцвіти?
Україно, Київська державо,
Хто були найперші украяни?
Хлібороб із усміхом ласкавим?
Може, воїн, од двобою п'яний?
Може, князь, у вишитій сорочці
Розіп'ятий ворогом неситим,
Чи прочанин, що на кожнім кроці
Долею-чужинкою побитий?
Може, та жона, що над рікою
Заспівала: "Дано моя, Дано…"?
Чи дівча, що білою рукою
Квітку рути рве: прийди, коханий!
Може, той юнак, що Боже слово
Закладає підмурівком храму?
Може, той мудрець, що вечорово
Розмовляє з сонцем і вітрами…
У які тисячоліття сиві
Не запав би слід ваш, певно знаю:
Не згублю ті мовні переливи,
Що крізь час із серця проростають.

 

Великим гетьманам
(диптих-присвята)

Від Богдана до Івана
Не було гетьмана.
(Народна приказка)

I  Богданові Хмельницькому

Ой батьку Богдане,
Славетний гетьмане,
Повірив ти рано
Словам москаля.
На тебе він зразу
Дививсь як на блазня,
Котрий за наказом
Царя звеселя.

Ти думав про волю,
А цар про сваволю,
Ти світоча долі
В нім бачить хотів.
На злім перехресті
Ти міряв по честі,
Бо лицарство пестив,
Закони святі.

Ти був не холопом,
А сином Європи,
Чужий мізантропам,
Невігласів тьмі.
Московський правитель
Тебе міг лічити
Лише фаворитом
У злотнім ярмі.

Мов кедр і калина,
Москва і Вкраїна
Сусідити чинно
Ніяк не могли,
Бо варварство дике
І муки без ліку
Несли споконвіку
Двоглаві орли.

 

II  Іванові Мазепі

Коли твій рід,
Осліплений любов'ю
І відчаєм,
Зігнувся у журбі,
О тій порі
Вкраїну, вмиту кров'ю,
Порятувати
Марилось тобі.

Але судьба -
Відьмівна чорнокрила -
Зачарувала
Дзеркало Дніпра,
І в нім раба,
А не борця-стосила
Побачив
Здавна героїчний край.

І ти не зміг
Зродить минулу славу.
Ні, не почули
Віщий голос твій.
Катам до ніг
Вже кинуто Полтаву,
Сконав Батурин…
Тільки ти живий.

Тобі - тавро
Не на одне століття,
Щоб чули всі
І вірили олжі.
Та не народ
На тебе кидав сміття -
Із ним ти вічно
На одній межі.

Чаїний сум
Розкраяв серце мужа,
Запікся гнівом
На твердих вустах.
Ось-ось ясу
Знов подаси ти дужо
Народові,
Що із колін устав!

 

"Буржуазний націоналіст"
(Іван Нечуй-Левицький)


Інтелігент, палкий украйнофіЛ,
Він думав про народ, а не про себЕ.
Академіст із вітчизняних ФіВ
Науку рухав і просвітницькі потребИ.
Над краєм звів духовності палаЦ
Енергією серця і словесних працЬ.
Чекав, щоб рабський дух навіки зниК
У малоросів, щоби дзвін веснИ
Й свободи завше чувся голосниЙ .

 


Нескорений в'язень


Саксенгавзен. Вечоріє.
Т емні думи. В'язень мріє:
"Е х! Розправлю ще я крила,
П олечу туди, де мила
(А кохана та єдина
Називається: Вкраїна)".

Бранець віри не втрачає,
А рештантів научає:
"Н е корімося нацистам,
Д аймо чосу комуністам -
Е нергійно вимітаймо,
Р ідний край з ярма звільняймо!
Абулій не знаймо!"

 

На вічну славу Чорноволу

Він був звичайним чоловіком
З Шевченкового дивокраю,
Та в серці мав журбу велику,
Якій ані кінця, ні краю.

Журба була тяжка-тяженька,
Що й велетові не здолати,
Бо у ярмі стогнала ненька -
Стражденна Україна-мати.

На прю з радянською добою
Він став, як витязь ясночолий,
Немов сурма, що зве до бою
За українську вільну волю.

І хоч зазнав і мук, і тюрем,
Та залишився в непокорі,
З братами ставши твердо муром
За тихі води й ясні зорі.

І Україна усміхнулась,
Кайдани скинувши додолу,
Й вінець лавровий простягнула
На вічну славу Чорноволу.

 

Надія

Ще наша свічка не згоріла…
Т.Петриненко

Блакитно-жовта Україно пресвята,
Тисячоліття в муках ти рождаєсь.
Чи лихоліття є і чи біда єсть,
Що над тобою чорнокрило не вита?

Прийди! Над степом стань у жалобі,
Спаплюженим калюжами багнюки.
Міста-мерці до тебе свої руки
Із сил останніх тягнуть, далебі.

Ген люди вже виходять із імли
І стелять запашний життя барвінок
Крізь морок слів і вчинків баговиння,
Що вчора ще в минуле нас вели.

Відтак одна дорога є у нас:
Пліч-о-пліч стати на ясній орбіті
І, захистивши те, що ще не вбито,
Розширювати коло повсякчас!

 

Безсмертники
(на відкриття Установчого з'їзду
Народного Руху)

"Знов буде, як в тридцять четвертому?! -
Вкраїна заламує руки, -
Знов смертники?.."
Ні, то безсмертники,
Що виросли з їхньої муки.

 

До Свята Злуки

Місто Левове і граде Києвий!
Споконвіку знано: не лакеї ви.

Вільні, мов блакить, душі чуєте.
Хлібом-золотом світ віншуєте.

Потиск ваших рук, нами бачений,
Хай пребуде Богом освячений!

 

Побажання

Не цураймося,
Признаваймося,
Бо багацько нас є
(З народної пісні)

Хай майорить національна корогва,
Хай корінь роду українців ожива,

Хай рознесе повсюдно у світах
Пісні єднання український птах.

Хай русинові з прастарих Карпат
Потисне руку слобожанський брат.

Хай лемківчанка задуми свої
Довірить посестрі із степових країв.

Хай пісню вони разом заведуть,
Де б чути було силу молоду.

Її доповнить голосний пеан
Кубанців, вінніпезців, пряшівчан…

Ми всі, Вкраїни доньки і сини,
Подбаймо про добробут сторони,

Щоб українськості цілюще джерело
По всіх материках щедріше потекло.

 

Вінки

Ти даремно збиткуєшся, віхоло,
Ще душею я зовсім не вихолов,
Ще я можу співати пісні
І плести з них вінки запашні.
Щонайперший вінок сплів я небові:
Злись, не злись - недосяжний для тебе він.
А ще другий вінок у степах
У діжі золотій я скупав -
Не згубити його сивим холодом,
Бо те золото світиться молодо.
Золотий і блакитний вінки -
То для хуги як гострі клинки.
Тих кольорів божествене сяєво
Дуже личить коханому краєві:
Хай несе Україна у світ
Мудрість неба й степів заповіт.

 

Шевченко молиться Христові

Лиша солдатчина триклята
Карби огуди на душі,
Московські гострі палаші
Воліють дні його потяти,
Бо не хотів колінкувати
І не поласивсь на грошi,

Не осквернив себе в обмові,
Ні в помислах, ані в ділах…
Вогонь душі вже відпалав,
Але зібравши силу в слові,
Шевченко молиться Христові,
Щоб Україна ожила.

Шевченко Господа благає,
Аби охоронив народ
Од глупоти й лихих незгод,
Воздав свавільникам за злая,
А занапащеному краю
Хоч трохи дарував щедрот.

У Каневі, в краю Дніпровім,
Спочило тіло Кобзаря.
Та сяє світ його добра
І квітне квіт його любові:
Шевченко молиться Христові -
І Україна не вмира.

 

Українська голубівна

Ніні Матвієнко

У свічадо пам'ятку мойого
Дивиться розтоптана тривога,
У свічадо пам'ятку мойого
Заглядає у сльозах душа:
Впала з неба пісня-голубівна -
І пропала музика чарівна,
Впала з неба пісня-голубівна
І злітать у вись не поспіша.

Та і як здійнятися небозі,
Коли серце в крижаній облозі,
Та і як здійнятися небозі -
Різний шашіль крила під'їда.
Зазирає птаха нам у вічі
І до дії нас із вами кличе.
Зазирає птаха нам у вічі
Із залитого багном гнізда.

Те гніздо - нещасна батьківщина,
Що зоветься: рідна Україна.
Те гніздо - нещасна батьківщина,
Що чекає помочі від нас.
Оддамо ж свої душевні струни -
Хай дзвенять по всій країні луни,
Оддамо ж свої душевні струни -
Голубівна буде не одна.

Гей, зійдуть довкіл брудні потоки
І всміхнуться далі сонцеокі.
Гей, зійдуть довкіл брудні потоки
І весняно пісня оживе.
Босоніж ходімо по дорозі,
Де злотяться блискавиці-грози,
Босоніж ходімо по дорозі -
До блакиті голубівна зве.

 

 

 

Подих волі

 

"Навіки разом!"
(байка)

До гілки Явора припала Омела:
"Під вічний захист я тебе взяла.
Не знатимеш ні горя, ні біди,
Лиш слухайся моїх порад завжди".
А щоби Явір не сприйняв за гру, -
Себе за старшу видала сестру.
Ось чимчикує Час у далину
Та й зупинився: "Щось я не збагну!
Колись тут Явір небо підпирав,
Тепер - якась вороняча гора".
Аж придивився: омели клубки
Обсіли Явір, смокчуть залюбки.
Та чує сивий козарлюга Час,
Що білий світ для Явора не згас:
"Ой, дядьку Часе, ледве я не вмер, -
Нема вже духу годувать сестер!
Бо кожна з них зажерлива й лиха,
У мене вже й коріння засиха…"
"Ти зріж із себе вражене гілля -
Нову дасть силу матінка-земля".
Порада Часу слушною була
І Явора з могили підвела:
Летять додолу зрізані гілки,
А з ними й Омелові кревняки.
За голову схопилась Омела,
На світ увесь гвалтує та вола:
"Проклятий Явір! Жити не дає!
То не його коріння, а моє.
Геть обібрав молодшенький сестру:
Візьму тепер, їй-богу, та помру!"
Та Явір вже не слухає її,
Його турбота - пагінці свої.
Розправ же стовбур, Явір-молодець:
Собака бреше - караван іде.

 

Пливем рікою долі

Пливем рікою долі
(Із волі чи з неволі?)
Великі та малі
Човни і кораблі.
Одні пішли на дно
У герці із вітрами,
А інші за лайно
Хапались у нестямі.
Коли ж після штормів
Настала днина гожа,
То кожен зрозумів:
Одмитися чи й зможе,
Бо хоч гризи себе,
А правди не сховати -
Чим більший корабель,
Тим гірше одмиватись.
Пливем рікою долі
В неволю чи з неволі?

 

Кавказька пісня

І вам слава, сині гори,
Кригою окуті,
І вам, лицарі великі,
Богом не забуті.
Борітеся - поборете…
Тарас Шевченко

Гірка і сувора, болюча, мов нерв,
Ти, пісне кавказького роду.
В тобі подих волі не вмре, як не вмер
У дні лихоліть і негоди.

А нині в тобі запалало стократ
Шамілеве серце гаряче:
Чужа тобі мова лукавства і зрад,
А мова принижень - тим паче.

Ти, пісне, лунаєш між гір і долин
Із вуст дідуся і дитяти.
Жагучо в тобі лине поклик один:
Рабами не хочемо зватись!

Будь вічно незламна і вічно жива,
Мов днів течія повновода.
Десятками мов хай розквітнуть слова:
"Росіє, дай волю народам!"

 

Шамілеві пісню співа Шуайнат

В усіх походах, в усіх мандрах - у Дагестані,
в Петербурзі, в Калузі, на арабській землі -
до самісінької смерті імама
нерозлучно була з ним його дружина Шуайнат
(Р.Гамзатов, "Мій Дагестан")

Лама й не таких навісна чужина.
І клин вибивається клином.
Шамілеві пісню співа Шуайнат -
І віра не гасне орлина.

У візіях знов Дагестан вирина.
Чи буде повік він нещасним?
Шамілеві пісню співа Шуайнат -
І світла надія не гасне.

Не вб'є аравійська смажна сторона
Любові до рідного краю.
Шамілеві пісню співа Шуайнат -
І вічна любов не вмирає.

 

Гірська билиця

Мертвотна тиша над аулом
Стріча нападників загін -
Старі і діти вже поснули
Довічним сном без домовин.
Тримались мужньо до останку,
Каміння кидали на зайд,
На тлі скривавленого ранку
Ніхто з них не ступив назад.
Коли ж напасники бажали
Узяти хоч кого в полон,
Горяни падали в провалля,
Пославши ворогу прокльон.
Над прірвою лишилось двоє:
Матуся і мале дівча.
- Ребята! Баба! Вот так воин! -
Хтось недалечко закричав.
Здавалося б незлі обличчя,
А душі віддали мечу.
Московський орле-гвалтівниче!
Чи вп'єшся кров'ю досхочу?
Дивились двоє на солдатів,
Які несли їм кабалу.
І раптом підхопила мати
На руки донечку малу.
Поцілувала на прощання,
Об скелю вдарила її
І кинула свій скарб останній
У прірву, до краян своїх.
Була страшна в своєму горі,
Прокляття сипала й жалі…
Ще глянула на рідні гори -
Й пішла за донькою услід.
Як падала в лунку безодню,
Туди,де донька почива,
Ще вчула регіт: "Вот народец!
Смотри, дикарка какова!"

Дрімаючій душі

"Чуєш, сурми заграли?"
"Не чую"

"Душе моя, не смій слабкою бути,
На мить дихнувши киснем очисним.
Не упади в словесні м'яти-рути,
Що стеляться промовцем не одним.
Ті шати слів солодких анітрохи
Хай не присплять одвічної жаги
Не схаменешся, як ізнов до льоху
(Хоч і з їствами) трапиш на загин.
Душе моя, чому ж бо ти дрімати
Лаштуєшся під колисковий спів?
Відібранії гідність і крилатість
Давно "щоб повернути, час наспів!"
"Е, ні! - душа півсонно позіхала, -
Навіщо рухи ще якісь мені:
Коли щодня я маю кусень сала,
Мені солодкі співи не страшні".

 

Над рукописом М.Грушевського

То не хмари йшли на сонце
По синьому небу,
То йшли війська на Вікрану
По рівному степу
(М.Грушевський, "Україна")

Украно, Вікрано, Украніє,
Як звали тебе, моя мати,
Коли не було іще манії
"Малою" тебе називати?
Украни, вікранці чи вкраяни!
Не знали ви, мабуть, не мріяли,
Що прийдуть за киями каїни
І либедей пустять повіями,
Що буде історія вкрадена
Й записана, як кому треба,
Та й буде вже дихать на ладан
Володарка Степу і Неба.
А все ж у часи телебачення
Волхви відженуть чари-біди:
Водиці поп'єм окульбачені,
За тиждень, дивись, вже й без сідел,
На волі, і зовсім не лячно.
Стаємо-бо людьми, не черню.
Склероз пропадає болячкою.
На круги своя ми повернемо.

 

Україні

Стоїш
Скиртою в полі
І бачиш:
Якась почвара
Тобі
Несе усмішку -
Запалений
Сірник.

 

 

 

Це Україна

Пісня

У Херсоні запахло барвінком і рутою
І якимсь іще зіллям, що завше п'янить.
Я твоєю усмішкою непозабутою
Проживу цілу вічність і цілу мить.
Йду до тебе із піснею, йду із молитвою,
А в душі не мовчать співуни-солов'ї,
Коли жовтою стрічкою поряд з блакитною
Ти пов'язуєш коси квітучі свої.
Мабуть, кожному з нас на роду написано
Від коханих очей спопеліти на тлін,
Щоби сонця й життя стобарвиста писанка
Все котилась до будучих поколінь.
День за днем, наче перли, на нитку нанизуєм
І вертаєм частіше на рідний поріг:
Там, де воля освячує золото тризубів,
Поєднала нас доля, мов дві зорі.

 

Біля Шевченкового пам'ятника в Херсоні

Зайшов до міста зелен-травень,
Мов хлопець із сільських країв,
Що у шапчині стародавній
Між хмарочосів заблудив.
І, вражений одноманіттям,
Спинився в повнім сум'ятті,
Не знаючи, куди ступити,
Як осягти людський потік.
І раптом з поглядом зустрівся,
Що проглядає з давнини
І наче знов на світ родився,
Побачив і Дніпро, й лани.
То Кобзареві мудрі очі
Витеплюють через роки
Серця хлоп'ячі і дівочі,
Як сонце ніжні пелюстки.
І сяють душі молодечі,
Як ватра чисті та палкі.
Послухаймо завзяті речі -
То присягають юнаки:
"Тобі, Кобзарю, сину правди,
Я обіцяю в дні журби
І в час великої відради
Свою Україну любить.
Коли ж дочасною труною
Зла доля перепинить шлях,
Хай схилиться понаді мною
Блакитно-золотавий стяг!"

 

Валерієві Бойченку

Статечно плине Інгулець-ріка,
Спогадує померклі в часі днини,
Коли князівська преміцна рука
Здіймала меч на захист України.

Тече ріка крізь долі козаків,
Отаманів накази наслухає,
Пливе із марева лунких віків
Причорноморським сонцелюбним краєм.

Тече ріка, як і в недавні дні,
Коли на березі цієї ж Івлі
Михайлівські русалки злототілі
Нашіптували Вам свої пісні.

Так, наче вчора, я дитям малим
Блукав приінгулецьким зелентрав'ям
І прислухався, як вітри гули
Про дні випробувань, героїки і слави.

А нині ми у брані сивини,
Якої вже ніколи не здолати,
А все ж ведем пегасиків ставних
До Інгульця - водою напувати.

Ви - із Михайлівської сторони,
Я - з Лиманцівського підходжу боку.
Іржать пегасики і спрагло п'ють вони
Ту чисту воду чи журбу глибоку.

Статечно плине Інгулець-ріка,
Пливе в майбутні сонценосні днини,
Де геть забудеться печаль гірка,
Де збудуться всі мрії України.

 

Як два крила

Я світ побачив під херсонською зорею
У миколаївському краї степовім.
Став Інгулець ясний мені ріднею -
Про нього ще не раз я розповім.

Це річка мрій і снів моїх сріблистих,
Дитинства-юності нев'януча пора;
Ця річка і купіль моя й колиска,
Що коливається на степових вітрах.

Я в Миколаєві стужився за Херсоном,
З Дніпра спішу на бузькі береги.
Інгуле й Інгулець, веселим гоном
Хлюпніть мені життєвої снаги.

Щоб ця любов, як білий цвіт лілеї,
Буяла-квітла на моїм віку.
А відцвіте - хай опаде в Гілеї
Чи в Ольвії на золотім піску.

Зове Очаків на червоних кручах
І Берислав, що славою пропах,
І асканійські простори жагучі,
Й Олешківської Січі гордий прах.

З яких світів не прийдеться вертати,
Криниця Біла цнотою стріва,
І станцієчка Березнігувата
Ласкавим усміхом, як сина, зігріва.

Вклонюсь доземно сивим генічанам,
Йдучи до Арабатської коси,
І знов полину, як снігурівчанин,
У царство інгулецької краси.

Херсоне й Миколаєве - столиці
Душі моєї райдужних суцвіть!
Мені ви, наче два крила для птиці,
Вам дякую за вільний свій політ.

 

"Галицьким сорокам",
жіночому ансамблеві зі Львова

"Не пора, не пора, не пора…"-
Шепотіли серця в унісон:
Пробудила та пісня нова і стара
Молодий синьо-жовтий Херсон.

Вчувши віщеє слово Франка,
Освятилися душі, немов
Напилися води з гомінкого струмка
Чи повітря вдихнули з дібров.

Чуєш, пісня відлунює знов
На вустах у Славути-Дніпра.
Мов шумує хмільне стародавнє вино:
"Не пора, не пора, не пора!"

Люд неначе із мертвих устав
(Ой, сльозино, з очей не біжи!).
Повторили присягою вільні вуста:
"Нам пора для України жить!"

 

Святий Миколай

Ой моє село
Снігом замело.
Лиш зірки зорять,
Іскрами іскрять.
Місяцю, палай,
Щоби не погас:
Святий Миколай
Поспіша до нас.

Ой моє село
Пісню завело.
Чути голоси -
Тенори й баси.
Місяцю, палай,
Щоби не погас:
Святий Миколай
Завітав до нас.

Ой лунає спів
Аж до хуторів.
Ніченька ясна
Грає, мов струна.
Місяцю, палай,
Осявай усе:
Святий Миколай
Нам дари несе.

Ой по всім селі
Дітки сплять малі.
Сняться їм вві сні
Іграшки сяйні.
Місяцю, світи,
Місяцю, палай,
Щоб до всіх зайти
Встигнув Миколай.

Буде на зорі
Радість дітворі -
Після сонних мар
Їх чекає дар.
Місяцю, гори,
Місяцю, палай,
Щоб у всі двори
Встигнув Миколай.

Ой моє село
Снігом замело.
Лиш зірки зорять,
Іскрами іскрять.
Місяцю, палай,
Щоби не погас:
Святий Миколай
Не забув про нас.

 

Оживемо!

Співачкам ансамблю "Галицькі сороки"

Прилинула потягом пісня
із древнього Львова,
І широко очі розкрив
козарлюга-Херсон.
Душа розцвіла
од різдвяного щедрого слова:
Лунай, колядо,
не змовкай, рідна пісне-красо!
Зійшла благодать Твоя, Боже,
до кожної хати,
Ніхто не завадить
нам славити ім'я Твоє.
Тож нумо із гостями
пісню Христову співати,
У мові коханій, братове,
як стій, оживем!
На щастя, на радість
Дитя народилося Боже,
Ген звізда ясна
провіщає нам завтрашній день.
Хай нашій звитязі
ця сила Господня поможе,
Нехай Україна дорогою волі іде.

 

Монолог пана професора

Живу із гривнею в кишені
Не перший тиждень. Гляньте. Ось.
Та на роботу йду, в натхненні
Чекаючи таки чогось.
Не зупиняйтеся, маршрутки,
Тролейбуси, повзіть собі.
Візьму вже якось ноги в руки -
Дошкутильгаю далебі.
Пройшов півміста, як півсвіту.
Аж ось і мій нісенітет.
Про себе лають тут еліту,
А в вічі - тільки пієтет.
Вже восьмий місяць нам не платять,-
Бо де ж ті гроші роздобуть:
То ювілей тра відзначати,
То у Париж прокласти путь.
Он і тепер стоїть отара,
Овечок зочить у "мєхах".
А ті про закордон гутарять
І тільки чути: "Ох!" та "Ах!"
У Франції… От де Європа!
Усе charmant! Скрізь bel ami!
А в Амстердамі… Стільки шопів!
Голландія! Ах, Боже мій!
Не можуть навіть розказати,
Яких набачились чудес!
І кожне вузівське біднятко
Їм лиже руки, наче пес.
А як відвернеться, то плаче:
Коли ж прийде ясна пора?
Хто виживе, той і побачить,-
Як кажуть, qui vivra verra.

 

Вандал

…Напередодні 125-річчя
з дня народження Лесі Українки
в Ялті вчинено акт вандалізму
над її пам'ятником.
(З газети)


Хто він? Хто виявив зневагу
До волелюбної орлиці,
Що серця пломінь і відвагу
Закарбувала в слові-криці?
Хто він? Яка нещасна мати
Родила отаке створіння,
Що тільки й вміє плюндрувати
Народу вічнії святині?
Хто він? Чи слід про те й питати?
Не варт уваги той нікчема,
Що тільки на підлоту здатен,
Не відає сумління щему.
Хто він? Хто серце сповнив брудом,
Не матиме той супокою:
Душа його конати буде
Біля стовпа ганьби людської.

 

Пустка

На пагорбі старенька хата.
Верба калині шелестить:
- Хоч любо літо літувати,
А треба й зиму осягти!
Мороз ударить нам у груди,
Вітри ламатимуть гілля,
Та й будуть сови, а не люди
Тебе й мене розвеселять.
А ще недавно цілорічно
Тут юні чулись голоси,
Дивились діти нам у вічі,
Чекали дива і краси.
Не буде більше бабця Клава
Нам про біду свою казать,
Не стане син її русявий
З гілок сопілку вирізать.
Малий Олесик на конячці
Не бігатиме вже круга,
Дідусь не буде після праці
У нашім затінку лягать.
Не принесе дбайлива Галя
Відерце доброї води.
Усі до міста змандрували
І чи повернуться сюди?
Хтось метушливий понад міру
Тепер тут іноді живе,
Не каже по-людськи: "подвір'я",
Якоюсь "дачею" зове.
На ринок вивозив за літо
Він і город, і баштани.
І хата, дошками забита,
Закрила очі до весни.
Аж ні. Вернувся. Слово кинув
На серця незагойний шрам:
- Зрубаю-но вербу й калину, -
Дрівця за грошики продам.

 

Мана
(Думки земляків)

На нашій рідній чужині...
М.Старицький

Яка нестерпна рідна чужина!..
В.Стус

- Лукавим людям дивлячись у вічі:
"Мені однаково!" - казав Тарас,
Очима cпалюючи юд каліччя,
Чий рід ожив у наш "свобідний" час.

- І чом це так судилося одвіку
Вітчизні нидіть, бідкатись, ридать?
У чварах-суперечках пропадать,
Нагадувать примару чи каліку?

- Здавалось би, чого б ще їй бажать,
Як Волі і Державності святої.
Прийшли вони. І мирною рукою
Благословили українців-небожат.

- Та тільки знов у рідній стороні
Байдужно-мертві душі лихо сіють,
Купаються в багатстві та брехні
В той час, як інші ледве животіють.

- І ллються безконечні словеса -
Запевнення в любові до Вкраїни,
Та чортів хвостик у людців звиса
І каламутить воду безупинно.

- Промовлять пару українських фраз -
І вже вони для мови обереги,
Хоч змішують її з багном не раз
Без будь-яких докорів та бентеги.

"Селу, глибинці - лиш пріоритет!.."
Але насправді там обійми смерті.
Руїни ферм. Бур'ян довкіл росте
І покриває "писанки" обдерті.

- Селу утіха - випиті сто грам
Та про колишнє низка теплих згадок...
Та думка: чи не встав би знов тиран,
Щоб навести хоча б якийсь порядок?!

- Вже клан чинуш до неба підроста
І потирає розжирілі клешні,
Почувши, як нещасна біднота
Батькує українську незалежність.

- Один гребе вагонами добро,
У другого в кишені півкраїни.
В калюжах догнива старий Дніпро,
Все виглядаючи щасливої години.

- То є ж та незалежність а чи ні?...
Лукаві люди фахово подбали,
Щоб українці в рідній стороні
Своєї Неньки не упізнавали.

 

Тарасова гілка
(екологічна казка)

Коли в нашім краї пощезла зима
І землю весна оновила,
Бабуся Вкраїна, немов жартома,
Синочка собі народила.
Назвала його, як з давен повелось,
Ім'ям презвичайним - Чинуша
І вчила: люби рідне поле й село,
Не плюй у криницю і в душу.
Та ледве-бо стало на ніжки дитя,
То кинуло мамці старенькій:
"Без тебе я знаю, яким є життя,
І ти мені менше теленькай!"
Побачив Чинуша: широкі лани
Женуть буруни аж під хати.
"Якби ж то калюжами стали вони,
Кораблики міг би пускати!
Гей, мати! Давай-но штани та бриля!
Піду я Дніпром керувати".
А щоб не вважали Чинушу малям,
Солідніш назвавсь - Бюрократом.
"За синього велета взятись пора! -
Гукав парубкам яснооким.-
Зламаєм хребет у старого Дніпра
І дужими станем нівроку! "
І диво! Чинуша рукою махне -
І хлопці степи заливають.
"Оспівуйте,- скаже,- у пісні мене!"-
Дівчата його величають.
"Вирубуйте давні правічні ліси!"-
Винищують сотні гектарів.
"Вирощуйте квітку-будяк для краси"-
Вже садять з осотом у парі…
"А я перерию, - рече Бюрократ,-
Могилу у Каневі нині".-
Та тільки ламаються леза лопат,
Не хочуть сквернити святині.
"Та що це? - обуривсь Чинуша-малюк.
Таке-бо уперше зі мною".
Без сил і підтримки із туги-жалю
Він брилою став крижаною.
І де відступає отой льодовик,
Чинуші живучая раса,
До сонця підносяться з-поміж трави
Стражденні долоні Тараса.
Терпляче Кобзар дожидає з висот
Дощу без кислот і отрути
І садить у грунт не будяк, не осот,
А гілку верби призабуту.

 

Небезпечний гість

У листопаді 2004 року
шевченківського лауреата Дмитра Павличка
не допущено на зустріч у ХДУ.
Викладачі і студенти-філологи таки зустрілися
з поетом, хоч і на "чужій" території.

Схотілося поету
Педвузові вклонитись.
Схотілося поету
З студентами зустрітись,

Подарувати "Пам'ять",
Де в кожнім слові болі,
І віра, і незламна
Жага ясної долі.

Та щось у тому вузі
Повіяло ординським -
Вкраїнці там у тузі
За власне українським.

І ось вже лавреата
Не велено пущати,
Не велено вітати,
Хліб-сіллю зустрічати.

Хотілося побути
У колі давніх друзів,
"Два кольори" почути
Та, може, "Ой, у лузі..."

Та пригадать тутешні
Таврійські привітання -
Були такі справдешні
Тоді любов і шана!

Це ж край, де гранувалось
Марковичеве слово.
Це ж тут пісні складала
Чаїночка Дніпрова.

Це ж тут, де так по-рабськи
Плазує дехто нині,
Розстріляний Чернявський
Зоріє із світлини.

Це ж тут Куліш Микола
Будив краян од сплячки.
Це ж тут були довкола
І козаки, й козачки.

То де ж вони поділись?
Захиріли. Поникли.
Байдужі та несмілі.
Ще й до покори звикли...

Та ні! Не всі до друззя
Такі страхополохи.
Прийшли таки з педвузу,
Прогнавши "ахи" й "охи".

Тож слухайте поета,
Хоч і в чужій вітальні -
Дає снагу для злету
Те слово наступальне.

 

Слово зламаного дозиметра

Озвись до мене, земле-нене, віщо!
Бо, мов у склепі, тихо стільки літ.
Молюсь тобі - од неба ти превища:
Так важко буть землею на землі.
Твої завчасу передсмертні дзвони
Не можу вчути, як би не хотів:
Прости мені за дів безживні лона -
Для атому то забавки пусті.
Конає вік двадцятий. Ну, а ви ще,
Панове люди, важитеся все:
Чи матір вам нести на кладовище?..
Чи хай вона туди вас однесе?..

 

Достеменний дипломат

- Ні, я не лизоблюд! -
Рече, як і колись
Статечний
Послідовний
Блюдолиз.
Нікому
І ніколи
Не лизав.
Лиш потакав
Та правди
В вічі
Не казав.

 

Це Україна

Мій батько народився у Херсоні,
Де хвилі Борисфена сиві й сонні
Від пристаней прадавніх тихо плинуть
І мовлять крізь віки: "Це Україна".

Ось тут, де гомонять гінкі проспекти,
Гадав колись мій прадід-архітектор:
Як досвід свій, набутий над Невою,
Полишить над рікою степовою.

Цей обшир і пахучий, і прозорий
До мене словом пращурів говорить.
Горить у серці, мов палка жарина,
Одвічна істина: "Це Україна".

За чайкою полину понад краєм,
Де вітер стиглі ниви обіймає,
Де зерна завше позолотять руку,
А васильки пробачать за розлуку.

Спішу до тебе здалека і зблизька,
Моя співуча степова колиско,
Щоб вічно чути в клекоті орлинім
І в шелесті трави: "Це Україна".

 

 

 

 

Ідолостан

 

Дещо про велику приязнь

Ходить козак поза гаєм,
А москалик - по діброві.
Один одного питає:
Чи єдиної ми крові?

Тис козак правицю дужу
Братові з країв далеких,
Обіймались небайдужо,
Як з лелекою лелека.

Козака москаль голубив,
Потім став учити брата:
- Дай-но виб'ю тобі зуби,
Щоб ріднішими нам стати.

Ще козак і не одвітив,
А вже щелепи порожні:
- О мошкалику, мій світе,
Бий іще, тобі це можна…

І москаль, щоб не зобидить,
Козака між плечі турить:
- Навертайся, брате-злидню,
До московської культури.

Покотився неборака,
Оселедцем пил збирає:
- Вічна мошкаленкам дяка! -
Тільки й чути, як гукає.

Все узяв москаль-поганин:
Люльку, шаблю і дружину,
Чоботи ізняв останні
Та ще напис "Україна".

Тож лежи, козаче-брате,
У пилюці просто неба,
Як не можеш обійняти
Москалика так, як треба.

 

Селянська залицяльна російських марксистів

"Я певний, в ХХ віці люди не схочуть вірити,
щоб така безглузда, антигуманна доктрина
могла коли-небудь розгарячувати
голови і серця молодежі…." І.Франко

Селяни України, розоряйтесь!
Ставать пролетарями - то не гріх.
Кайдани власності порозривайте
І кидайте батькам своїм до ніг.

Левитських всяких слухати не треба,
Бо вам запропонують бариші.
На нас дивіться, як на Боже небо,
І вуха підставляйте для "лапші".

Розкажем вам, як слід голодувати,
Як стати босяками поскоріш.
У вас душа не з криці, а із вати -
Без нас пропадете ви не за гріш.

"Безглузда", "антилюдяна доктрина", -
Франко ідеї наші обізвав,
Бо не піднявся він ще до вершини,
З якої видно полум'я заграв.

Не слухайте вождів національних,
Що хочуть вас багатими зробить.
Багатство - то є справа непохвальна:
Усіх хазяїв краще перебить.

Селяни України, бурлакуйте
І ждіте гасла нашого: вперед!
Ну, а тоді вже й ніг своїх не чуйте -
Хапайте: хто сокиру, хто багнет.

Ми візьмем владу, станем хазяями
Та й будем при соціалізмі жить:
Ви працюватимете до нестями,
Бо ви ж без праці - нуль, що не кажіть.

Ми вам на шиї сядем потихеньку,
Ще й родичам залишимо місця.
А ви співайте пісню веселеньку
Та нас, марксистів, славте без кінця.

 

Казка про більшовицькі шаровари

Сказка - ложь, да в ней намёк:
Добрым молодцам урок.
(Російська приповідка)

Якось Бог за одвічні муки
Дав українцеві волю:
- Візьми її, хлопче, в руки
І йди собі, босий та голий.

Всього лиш за кілька кроків -
Море достатку й любові,
Та не вступи ненароком
В калюжу з людської крові!

Нащадок козацького роду
Вклонився Богові-батьку
І взяв тую винагороду,
Як мати своє немовлятко.

Але не стямивсь од щастя -
Побіг і спіткнувся. По хвилі
Йому судилося впасти
В калюжу, що кров'ю шуміла.

Поглянув круг себе тривожно -
І на душі похололо:
Руки лишились порожні,
Більше нема в нього волі.

Глянув на ноги - червоні,
Вкрилися кров'ю - не стерти!
Стиснув до болю долоні:
Краще було б мені вмерти!

Тут він почув слово Бога:
- Що ж, українче-бідако,
Жде тебе довга дорога
В сімдесят літ та ще й з гаком.

Мусиш зносити, невдахо,
Ці шаровари криваві.
А як розсипляться прахом,
Будеш на волі і в славі…

Носить ще й досі вкраїнець
Ту більшовицьку одежку -
Не відшукав і донині
Справжньої вільної стежки.

 

Ідолостан

Маркс кинув клич,
Енгельс порадив -
Вийшов Ілліч
На барикади.

"Лиш потурай
Рабам-голоштанам -
Стане твій край
Ідолостаном".

"Будеш вождем
Голої свити,
Що тебе жде,
Щоб прислужити".

"Ідолом стань!" -
Спокусливе гасло.
Ідолостан -
Країна прекрасна.

В ній для рабів
Є насолода -
Жить без зубів
Та без свободи.

Раб чи холуй -
Як ти не звися:
Завше - плазуй,
Завше - корися.

"Ідолом стань!" -
Принадні два слова.
Ідолостан -
Країна чудова.

Линуть літа
В завтра уроче…
Хто з хомута
Вирватись хоче?

Ідол сія
Із п'єдестала,
Щоб холуям
Сміліш плазувалось.

 

Сніданок комунара
(фантазія на теми М.Куліша)

Скришені зуби в охлялого неба.
Ласі білявки - хмарки-сахарини -
Виснуть і тиснуть на очі, на ребра,
На півзотлілу думку дитини.
Ні, не дитятко лежить на травиці -
Вже й перший вус ген чорніє козачо.
Тільки… щось миршаве, кволе, безлице.
Що то з тобою зробилось, юначе?
Тіло жовтаве, немов із трупарні,
Але живе і вмирати не хоче.
Ворон махнув потойбічно-примарно:
"В інші світи понесу твої очі".
Глянув іще раз у небо самотнє,
Наче зів'яла напровесні квітка:
"Дайте поїсти, дяді і тьоті!
Я за комуну…" - Та голод не тітка…

 

Борисові Лавреньову

"Мій друг живе в будинку Лавреньова", -
Не раз казав я у минулі дні.
Здавалося, як забігав до нього:
Ось-ось зайде в кімнату Лавренів.

Та часу птиці квапились у вирій,
А не з'являвсь Бориско-гімназист,
Ні юнга "Бор'я" - мореходець щирий,
Ні труєний на фронті альтруїст.

А відчуття, що він присутній нині,
Не пригасало в серця глибині:
"Явітеся, земляче, на часину,
Озвітеся, Борисе Лавренів!"

Од Ваших слів зашелестять фіранки,
Віконниці відчиняться, і знов
До них заглянуть огнянисті ранки,
І цвіт зірок посиплеться в вікно.

Повіє бризом із морів блакитних,
І золотом закапають сонця,
І у чиїсь долоні ненаситні
Процідять кров нескорені серця.

Червоний вітер Вас пройме до кості,
Приспить Вам розум, сумніви, жалі -
І волі чи ярма прапороносцем
Ви пройдете по батьківській землі?

…Я знов біля помешкання старого.
Це вже музей. Ось дошка на стіні.
Та тільки все не ближчає від того
Мій шлях до Вас, Борисе Лавренів.

 

Казка про Ідолостан

Жили-були на світі комуністи
Та й вирішили Ідола зліпити -
Такого, що не просить пити-їсти,
А їм поможе гарно й сито жити.
Назвали цілий край Ідолостаном
І тиражують ідольську личину -
Нехай на кожнім кроці в краї стане
І вимагає від людей данину.
…Ідуть окремі люди і народи
Та й Ідолові данину приносять.
Не розуміють, що собі тим шкодять,
Що стануть незабаром бідні й босі.
А комуністи у палац червоний
Складають ті підношення багаті,
А потім починають безборонно
Там оргії небачені справляти.
І ллються вина, наче кров народна,
Коханки ходять, як які царівни,
Із реготом говорять про голодних
І вироки підписують невинним.
Ті оргії тривали б і донині,
Та вбогі люди раптом схаменулись:
Не стало з чого їм нести данину,
Та й віра в Ідола вже похитнулась.
Несуть ще за інерцією квіти,
А він їх мовчазливо зустрічає,
Неначе мовить: "Ви немовби діти -
Ви вірите у те, чого немає!"

 

Вмитись чи не вмитись?

Умиєшся -
І всі твої думки
Новими стануть.
Ісікава Такубоку

Комуністові
Ліпше бути невмитим:
Думки погрузли
В жовтневому болоті.
Невже на віки вічні?

 

Ноги Ілліча

На вітражах прохідної заводу "Октябрь"
у Херсоні багато місяців красується
нижня частина постаті В.І.Леніна.
Верхня - кудись зникла.

"Аврора" й залп її фатальний
І, як і личить, вождь на повний зріст.
Цю композицію і виховну, і пізнавальну
Очима їв добропорядний комуніст.

Із року в рік фігура зустрічала
Пролетарів завзятих з "Октября",
Начальству привітання посилала…
Здавалось, буде вічним цей обряд.

І ось тепер лишились тільки ноги -
Стоять собі тихенько, ні бум-бум.
Чекають від художника підмоги,
А він, мабуть, домалювать забув.

І байдуже й трудязі, і начальству,
Що у вождя такий плачевний вид:
"Довів народ до злиднів і недбальства,
То стій тепер, як є, без голови".

 

Баба Ониська - сучасна соціалістка

"На весь совхоз оце найкраща звістка!
Хожу з червоним бантиком… Краса!
Іваночку! Тепер я сицилістка -
Директор сам мене так записав.
Хто не хотів у списку тім лишитись,
Казав їм: "Я повєк вам нє прощу!"
Ну, я тепер хоч поживу на світі -
Вугілля матиму і м'ясо для борщу!
Хоча тепер сміються з мене й гуси:
"Га-га-га-га! На комунізьму жди!"
Іваночку, ну як я відкажуся -
Директор все село вписав туди.
А комунізьма - буде чи не буде -
Зведе, мабуть, на стежечку криву.
Мені про те колись казали люди.
Та їх нема. А я усе живу".

 

Казка про Демократію і її діточок

Прийшло Лукаве Завтра і сказало:
"Ну, що ж це ви, любенькі Демократи?
Несу я вам шматочки хліба й сала,
А ви не просите мене до хати.

Матуся ваша рідна - то ледащо,
Про вас не дбає, знову десь базіка.
Ви тут загинете усі нізащо.
Пустіть. Я вас догляну. Аж довіку".

Поглянули малята у віконце
І відказали гостеві рішуче:
"Допоки в синім небі злото сонця,
Нам ждати матінку не надокучить.

А ти, Лукаве Завтра, забирайся.
Ми знаємо твої думки неситі.
Довір'я нашого не сподівайся,
Бо в тебе "чисті руки", кров'ю змиті.

"Та що ви, дітки?! То Лукаве Вчора
Любило жертви, страти та ще голод.
А я навчу вас, любі, працювати -
В руках у мене, гляньте, серп і молот.

"Ну, то заходьте!" - І зайшло до хати
Лукаве Завтра, пащеку розкрило
І стало демократиків глитати,
А від жалю ледь-ледь не голосило.

А де ж це Демократія блукає? -
Питання зріє поміж читачами.
Вона у черзі. Чемно пропускає
Усіх, хто біга нині за харчами.

 

"Плачемось денно і нощно"

Присвячується збирачам підписів
за відновлення однієї забороненої партії

"Жили ми й не знали рахуби
В ставку "Крокодилячі Зуби".
Жили в ньому, як на долоні
У всенького білого світу.
Про нас говорили: червоні
(Мабуть, за кров, нами пролиту).
Тепер зовсім інша епоха.
Червоної барви нітрохи.
І зветься вітчизна інакше -
Ставком "Крокодилячі Сльози".
Чи правда, ніжніше та м'якше?
Звучить, ніби вірші у прозі.
Та… плачемось денно і нощно,
Мов ті страйкаренки на площах,
Що нам нині заборонили
Ставчан поїдати без хліба,
Точить свої зуби-зубила
На тих, котрі нам непотрібні.
Та ж зуби ростуть без упину -
Хіба в тому наша провина?!
Це наша така вже природа
(Хороша вона чи проклята).
…Верніть нам безперешкодно
Крокодиляче право: з'їдати!"

 

Несподіваний висновок

Висять листівки, наче листя,
Побіля кожного будинку:
То рухівцеві комуністи
Підсовують маленьку свинку.
"Не голосуйте за Коленка! -
Настійно радять папірцятка, -
Бо він до влади йде давненько
З метою власного достатку.
Такий лиш трапить до столиці,
Собі квартиру зразу вхопить.
Лише побачить де жар-птицю,
То вам покаже тільки стопи…"
"Кому ж тоді віддати голос?" -
Чита писульку обиватель
І хилиться, неначе колос,
Не знаючи, куди пристати.
А папірець йому і радить:
"Проголосуйте-но, будь-ласка,
За комуніста - пана Знайду.
Він зробить вам життя мов казку".
І каже обиватель жінці:
"І справді Знайда нам до мислі.
Возможно, й нам які гостинці
Перепадуть од комуністів.
Вони ж, навєрно, мільярдери,
Живуть у золоті та сріблі,
Коли вже й київські хватєри
Нікому з них вже не потрібні!"

 

Про пана Мурлова
і лагідну вдачу хохлову

Приїхало Мурло
В приморськеє село
І каже: "Господа!
Плохая здесь вода!
И воздух не такой -
Совсем как не морской.
Да что там говорить -
Хохландией смердит!"
Аж місяць прожило
У тім селі Мурло
І лаяло усіх,
На глум здіймало й сміх,
Та їло і пило
І за п'ятьох, було.
Як їхало назад,
То найняло воза,
Набрало ковбаси,
Що й полком не з'їси,
Горілки і вина,
І цукру, і зерна,
І овочів смачних,
І фруктів запашних…
І скільки по степах
Йому стелився шлях,
Все шпетило Мурло
Тих "чертовых хохлов".
Вони ж йому услід
Схилялись до землі:
"Оце нам честь була -
Гостить пана Мурла!"
…Минуло кілька літ -
Перевернувся світ,
І "чертовы хохлы"
На північ повезли
Возища ковбаси,
Що й полком не з'їси,
Горілки і вина,
І цукру, і зерна,
І овочів смачних,
І фруктів запашних.
Сидить собі Мурло
Ще товще, як було.
Гребе все в дві руки,
А платить копійки,
Ще й мріє, щоб хохли
Завжди такі ж були:
Чим більше їх кляни,
Тим лагідніш вони.

 

Хто вони?
(загадка-акровірш)


У кого на земнім околі
Козацький гарт, а рухи кволі?
Роботу люблять і заможність,
Але кишені в них порожні.
Їх вабить все доречне й гоже,
Над ними сяє слово Боже.
Ці люди про усіх подбають,
І лиш про себе забувають.

 

 

 

 

Проходять постаті

Тріолет

Проходять постаті повз мене,
Крізь радощі мої й жалі.
Вони жили на цій землі…
Проходять постаті повз мене.

Я вдячний вам за дух огненний,
За світло віри ув імлі.
Проходять постаті повз мене,
Крізь радощі мої й жалі.

 

Володимир Івасюк

Він увірвався вітром з верховин
На стерні слів і стомлених мелодій,
І тим, до кого вже торкнувся тлін,
Подарував живу, цілющу воду.

Коли ж снагу до крапельки віддав
Ланам, що забуяли знов барвисто,
Як лицар пісні і краси упав
На полі музики та лицемірства.

 

Сіль землі
(Пам'яті Григора Тютюнника)

Ховали Григора...
Серця котились
Колесами заобрійної валки.
То билися об придорожній камінь,
То падали у пересохлу річку,
Щоб вдаритися об піщане дно,
То обминали байдуже і далі
Котилися чумацьким битим шляхом.
Ховали Григора...
Летіла тужно пісня,
І квилила журба неперебутня.
Про смерть,
що з нею чумаченько обійнявся,
Розказували вітру чебреці.
Стояли щонайближчі побратими,
Прибиті, мов раніше постарілі, -
Ховали Григора...
А чи самих себе,
Свойого серця частку щонайкращу...
"Ой був у нас друг, був чумак та й нема!
Забрала товариша люта чума,
Ніколи ж бо він не ходив крадькома,
Дорогу любив тільки ту, що пряма-а..."
...Тоді зійшлося мовчки товариство
Побіля воза, що лишив покійний.
І кожен взяв собі по дрібці солі,
Щоб пронести її із краю в край.
І падали кристалики у трави,
Лишались по степах
І по дібровах...
Донині сяють тії самоцвіти
На славу української землі.

 

Борис Пришва

Дотепник, науковець і співак,
Знавець скарбів прабатьківської мови,
Він сяяв багатьом, немов маяк.
Стількох зігріло світло його слова!
А хто душею був на видноті,
Не кожному здавався милим-гожим,
Оскільки позайняти не хотів
Прокрустове стереотипів ложе.
І хай говорять, що його нема,
Що в домовині врешті заспокоївсь,
Його зоря сміється жартома
Із небосхилу пам'яті людської.

 

Андрійкова пісня

Світлій пам'яті А.Марущака

Бриніли струни дзвонами епох,
І журавлино крилилося небо.
Із вічності дивився сивий Бог
Задумано-здивовано на тебе.
Лилися звуки стиха-помаленьку,
Вбирала спрагло їх свята земля.
То на могилі Костя Гордієнка
Твій голос із віками розмовляв…
Текли роки прибоєм гомінким,
Шуміли на херсонському роздоллі
І юності напоєм преп'янким
Означували молодечу долю.
Ніщо й не натякало на біду,
Ніщо й не віщувало злу годину,
Та смерті несподівану ходу
Почули стіни рідного будинку.
І стали кроки днів такі важкі,
Як ліра зойкнула підбитим птахом.
І обірвались у серцях батьків
Надії-зорі слізьми понад шляхом.
І сумувала тиша вечорів,
І наслухали далечі прозорі,
Як десь вгорі на Божому дворі
Ти заспівав у янгольському хорі.

 

Валентина Наумич

Вона з Чорнобилем зріднилась
І шлях її - крізь полини…
Поезія дала їй крила
І прагнення височини.

 

Олександрові Березовському

Пам'яті завідуючого музею
Дніпрової Чайки в Зеленому Ярі

Я звав тебе Олесем і Сашком,
Учителю, філософе, поете.
Питаю в зір, у степу й вітру: де ти?
І гомоню не епітафії рядком
Із шелестом трави на тій планеті,
Куди тебе колись заніс бузько.
Твої сліди розтанули у росах,
А мова ще бринить у ковилі
Жагучо, велебарвно, стоголосо:
І вічну пісню матінки-землі
Доповнює і нас усіх підносить
До храму гідності на вірному крилі.

 

Володимир Пузиренко

Строганівка була його планета,
А він її супутником ясним.
Що може буть дорожчим для поета,
Ніж рідний край, яким він жив і снив.

І ось уже за дальньою межею
Просвітник і окрилений співець.
Та меч його не припада іржею,
Дзвенить урочо слово бойове.

І тут нема ніякого секрету:
В галактиці одвічної весни
Строганівкою є його планета,
А він її супутником ясним.

 

 

 

Вишиванка

 

Українська мова

Тарасові Марусику на згадку

Прадавня мово сивополинова,
Твоєю гіркотою я пропах.
Благословлю оте найперше слово,
З якого проросла ти у віках!

Барвиста мово, я б краси земної
І величі людської не пізнав,
Коли б з тобою днини осяйної
Мене коханий рід не поєднав.

Пісенна мово, у Дніпровій хвилі,
У тиші степу й гомоні Карпат
Я радо наслухаю звуки милі,
Яких у місті майже не чувать.

Пречиста мово, спрагло припадаю
До джерела одвічного твого:
У нім моя духовна сила, знаю,
Допоки сяє сонце дня мого.

О рідна мово, квіткою калини
Не одцвіти ні на чиїм віку.
Хай буде щасен світ, що солов'їну
Тобі дав душу, мужню та палку.

 

Жайворина пригода

Жив у жайворинні Жайвір,
Трійютіхкав ген на волі.
Не були пісні ті зайві,
І не був той голос кволим.
Та і як же не співати
Там, де степ дзвенить у славі,
Там, де з небом обійнятись
Хоче сонях золотавий.
Жайвір був як справжній лицар,
Пригортав свою жадану:
"Мила", "жіночко", "зірнице"…
Чув: "любесенький", "коханий"…
Якось Гава прилітала
До сусідньої діброви -
У матусі гостювала
Та харчів набрала знову.
Повертаючись до міста,
Вчула жайворині співи
І сказала вокалістам:
"Ви пойотє некрасіво!"
Не вгавала городянка:
"Хто ж тєпєр отак щебече?
Ліш дрімучая сєлянка
Ваші зрозуміє рєчі!".
Не стерпів ганьби такої
Бідний Жайвір-неборака:
"Краще вчитись городської,
Ніж по-своєму балакать".
Залишив своє гніздечко,
Рідну нивоньку чудову
Та й подався до містечка
Вчити більш пристойну мову.
Жив у місті не без лиха,
То й вернувсь до Жайворусі:
"Прінімай назад, чувіха!
Гарацкім тєпєр я звуся!
Наліцо і докумєнти:
"Жаворонок", як ведьотся.
Я вже стал інтелігентом,
Знаю, шо і как зовйотся.
"Милий", "любий" і "коханий" -
Щоби тут і нє слихалось.
Так говорят ліш мужланки,
Прімітівниє нахалки…"
На слова ті Жайворуся
Чоловіку заявила:
"Йди-но до тії матусі,
Котра чорта породила.
Як би ти не прозивався,
Як би ти пісні не клеїв,
А як мови відцурався,
Будеш ти свиня свинею!"

 

На мітингу шанувальників
української мови

"Спасите нас от националистов!
Вон там стоят, загадили всю площадь!"
"Ні, тітонько, то наше товариство
Прийшло сюди уперше, як на прощу.
Хіба не чули ви, що Україна
Відроджує свою забуту мову?
Вся наша справа чесна й доброчинна,
Повірте нашому твердому слову…"
У пані голова тріщить од тиску,
Снаги терпіть наругу вже нема:
"Как можно?! В городе - по-украински?
Бандеровско-фашистская чума!"

 

Патріоти напоказ

Академік проречистий,
І доцент, і асистент
Закликають урочисто
Під сьогоднішній момент:

"Рідну мову солов'їну
Всім плекати треба нам,
Бо вона ж у нас єдина,
Веселкова й запашна!"

Академік до коханки:
"Детка, ты мой идеал".
Лається доцент ізранку:
"Мой декан меня достал!"

Асистентик-початківець
Із дитиною балака:
"Брать вот это некрасиво.
Говорю же: это кака!"

Та лиш на трибуну скоче
Хтось із них, то весь народ
Тільки й чує: "Слово отче!
Я твій лицар! Патріот!"

 

"Не зрозуміли"

Рік Росії об'явили
В вільній Україні,
Щоб були ми до могили
Дружбою єдині.

А чинуші наші знову
Це так зрозуміли:
Українську книгу й мову
Мерщій до могили!

 

Соску немовляті - буде мовчати,
або Закон про мову

Реве та стогне Дніпр широкий…
Т.Шевченко

На пенсії Дніпро-Славута,
А взяв ще й сина народив.
Чи то лихий його попутав,
Чи, може, Бог нагородив?!
Зібралось друзів пребагато:
"Ах, Днепр, какой ты молодец!
А наши думали ребята,
Что роду твоему конец!"
Маля те слухало, терпіло,
А потім як заверещить,
Що гості любі остовпіли
Та й повтікали у кущі.
І радяться собі на лоні:
Ну, що б таке дитині дать,
Щоб виростало тихосонне,
Не так, як батько-грайвода.
А то ж і це ревтиме знову!
І щоб замовк Дніпрів малий,
Із написом "Закон про мову"
Дитині соску простягли.

 

"Как можно петь на этой мове?"

Українській співачці В.

Пісень криниця українська
Дала їй все, що в неї є.
Співачка дякує... по свинськи
І в ту криниченьку плює.

 

Двоязичіє, або солов'їний порятунок

У солов'їнім царстві-государстві
Посіла трон Свиня.
Чому так сталося в пташинім господарстві -
Того ніхто не зна.
Мабуть, прийшла й назвалася
(Чи просто нав'язалася!):
"Я солов'ям рідня.
Бо прадіди у нас з одної колиски,
А часом ще й питво пили з одної миски.
Як візьмете мене ви за царицю,
Ніколи вже не будете журиться".
А солов'ї - як солов'ї -
Не стали суперечить їй.
Бо ж тим птахам у голові лише пісні:
Співати б цілий день і ніч,
Лящати до нестями...
А за державними постами
Ганятись їм незвично
(Хай Свинка править вічно!).
І ждуть та ждуть: ось прийде справді рай,
Найменшим клопотам-турботам буде край.

Ось насидівшись на своїм престолі,
Взялась Свиня народжувати кволі
Чи вірші чи пісні
Супроти тій бридні,
Яку, мовляв, їй солов'ї пропонували
Та денно й нощно трелями все набридали.
Кохане рило
Вже вкотре відвертає Свинка від такого корму
І споважніло
Кувікає: "Дайош реформу!"
Для солов'їв пора настала непроста:
Як не захрюкаєш у відповідь від серця,
Дають тобі такого перцю,
Що не лишається ні голови, ані хвоста!
І що ж придумали пернаті,
Щоб націю порятувати?
Двомовне двоязичіє знайшли
І в царстві солов'їнім розвели.
Така реформа неважка була:
Щоб догодить Свині, взяли Осла
Чи Цапа-відбувайла
(Бо і такі між солов'їв бували)
І наказали замінити кожну другу трель
На те, що їх царицю за душу бере.
Відтоді завше чутно над Дніпром -
Чи вийди уночі, або стрічай зорю:
- Трійю-тіх-тіх-хро-хро!
- Трійю-тіх-тіх-хрю-хрю!..

 

Новинка


"Самоцвіти" світові явились.
Кажуть, це видання дуже миле.
Людям треба вірити, звичайно,
Але краще сядь і прочитай-но:
Дві ошатні книжки, а за ними -
Аж дві сотні доль неповторимих.
Наш сусіда прочитав та й мовить:
"Ич які! Письменники готові! -
Й істину прорік авторитетно, -
І між вчителями є поети!.. "
Віршик цей читай, мій друже, метко,
А затим скажи нам без вагання,
Ну, а хто ж душа цього видання?

 

Слово і діло
(На пошанівок М.Пентилюк)

Є поміж нас на диво пребагато
Таких собі зразкових патріотів,
Що люблять на весь світ галасувати
Про мову рідну та її пишноти.

Та тільки галас той щось пахне лжою:
Підіть із патріотами отими
Й почуєте, як мовою чужою
Вони говорять з дітками своїми.

Бо діти, мов, іще не розуміють
Усіх принад Шевченкового слова.
Ну, а російською вже какось краще вміють
Балакати на теми побутові.

Хотілося б усім нам побажати
Не розривать ніколи слова й дії
І за зразок собі назавше взяти
Діяльність пані Пентилюк Марії.

Із вуст її вкраїнське чисте слово
Спадає пречудовим діамантом.
Її діла - офіра рідній мові,
Освячена любов'ю і талантом.

 

Іванові Лопушинському

Мов земля плодоносна, рахманна,
В тебе серце на добрість багате.
Почерпнув, мабуть, щедрості, Йване,
Як ішов з материнської хати.

І тепер на хрещатих дорогах
Роздаєш ті скарби пречудові,
Проганяєш жалі і тривоги,
Сієш чисті зернята любові.

Тож нехай та шляхетная ноша
Тягарем заважким не здається,
Хай людей наверта на хороше,
Доки б'ється учительське серце.

 

Рондель

Херсонському лікареві
Тамарі Петриченко

Рука у неї точна і легка.
Коли вона іде на герць із ніччю,
Тремтять пітьми ватаги войовничі,
А демон болю в дебрі утіка.

Вражає Гіппократова дочка
Недугу потайну і руйнівничу.
Рука у неї точна і легка,
Коли вона іде на герць із ніччю.

Двобій скінчивсь. І сонячна ріка
Хлюпнула щастям хворому у вічі.
А лицарку нова литавра кличе
На поєдинок - доля ж бо така.
Рука у неї точна і легка…

 

Рубаї

Галині Запотічній,
херсонській просвітянці,
що нині вчителює в Прикарпатті

Сплітаються хвилини у вінки,
Їх вабить вир одвічної ріки,
А з ними й ті слова, що не сказались,
Спадуть на дно, не сплинуть крізь роки.

 

Олександрові Башуку

Юному редакторові херсонської
патріотичної газети "Кам'янська Січ"

Сашко Башук -
То справді зух!
"Кам'янська Січ" -
Проміння в ніч!

 

Анатолієві Крату

Керівникові літоб'єднання
"Малючок-степовичок" у Херсоні

Херсон Вам рад,
Пане Крат!
Ваш "Малючок-
Степовичок"
Шле свій привіт
На всенький світ.

 

Олегові Олексюку та його чистокриничанам

Дитячій літературно-музичній лабораторії
при Цюрупинській "Просвіті"

Усе здійсниться, все здійсниться
У долі "Чистої криниці" -
Плекає там зірки-таланти
Поет, просвітник і романтик.

 

Ярославу Онуферкові

Редакторові херсонського націоналістичного часопису "Степова Україна"

На славу,
Пане Ярославе,
Вдалася Вам газета.
Міщанам
Нашим нездоланним
Вона додасть кебети.

 

Моя вишиванка

Тарасові Марусику на спомин

Моя вишиванка із ниток зросла
У місті чудовім Яремчому.
Пречиста вона, як вода з джерела,
Мов гомін родини лелечої.

Вона увібрала привілля полів
З туманами передранковими,
І гір піднебесних одвічний політ,
І запах смоли смерекової.

Моя вишиванка, що б там не було,
Зігріє у хвилю печальную,
У ній випромінює дружнє тепло
Усмішка ясна яремчанина.

Моя вишиванка без слів промовля,
Співанками-барвами мічена:
"Мене народила вкраїнська земля,
У злотоблакить закосичена".

 

 

 

Корсунські співанки Івана Дойча

Пісня про Корсунь

Там, де Рось кам'яниста
Синім поглядом грає,
Підвелось дивне місто,
Перло рідного краю.
Ярославове серце
В ньому б'ється завзято,
І козацькії герці
Часто сняться хлоп'ятам.

Пісня лине над Корсунем
І купається в просині.
Нам з тобою журитися
Не до лиця.
Будьмо завше крилатими -
Все зумієм здолати ми.
Сяйвом волі світитися
Нашим серцям!

Тут Богданова слава
На знаменах тріпоче,
Гайдамацькії лави
Проглядають крізь ночі.
Тут немеркнучі кроки
Вогняного Тараса,
Його думи глибокі,
Непідвладнії часу.

Пісня лине над Корсунем
І купається в просині.
Нам з тобою журитися
Не до лиця.
Будьмо завше крилатими -
Все зумієм здолати ми.
Сяйвом волі світитися
Нашим серцям!

Тут життя віддавали
Уенерівські вої,
Щоб Вкраїна буяла,
Щоб не гас дух героїв.
Звідси йшов у безмежність
Юний Павлик Янчевський,
Щоб була незалежність,
А не рабство й безчестя.

Пісня лине над Корсунем
І купається в просині.
Нам з тобою журитися
Не до лиця.
Будьмо завше крилатими -
Все зумієм здолати ми.
Сяйвом волі світитися
Нашим серцям!

Там, де Рось кам'яниста
Всіх красою чарує,
Ярославове місто
У майбутнє мандрує.
Місто квітне, зростає,
І соборна Вкраїна
До грудей пригортає
Цю коштовну перлину.

Пісня лине над Корсунем
І купається в просині.
Нам з тобою журитися
Не до лиця.
Будьмо завше крилатими -
Все зумієм здолати ми.
Сяйвом волі світитися
Нашим серцям!

 

Град Ярослава

Над Корсунем вихрасті коні мчать -
Сріблясто-білі осяйні хмарини.
А він орлино поза обрій лине -
Своїх прадавніх літ не поміча.

Для когось він - золотобризний слід,
Що залишивсь по князю Ярославу.
Для інших - свідок лихоліть та бід,
Що звідав ласку ворога лукаву.

Комусь він дід, нескорений вояк,
Що береже про випадок шаблюку.
Комусь - мрійливий і палкий юнак,
Що осягає вічності науку.

У нього серце завше молоде
І щедре на дерзання та неспокій.
Чоло - як думи сонячно-високі,
Які віншує кожен Божий день.

Таким він був, таким і нині є
Із року в рік, од віку і довіку -
Несе в душі любов свою велику
До України, що мов цвіт стає.

 

Тарасів каштан у Корсуні

Про щось замріявся каштан
У парку понад Россю.
Віта і весни і літа
Бадьористою бростю.

І згадує, бува, не раз
Давноминулу днину,
Коли до нього йшов Тарас
Побути на часину.

Про що з ним говорив Кобзар,
Каштан про те не мовить.
Чи гнівним був, мов грім-гроза,
Й кресав палюче слово,

Чи був відкритим, як дитя,
І лагідним, як промінь, -
Каштан стрічав із співчуттям,
Знімав печаль і втому.

Із деревом поет ділив
Сердечні болі-рани.
Вони карбами запеклись
На тілі у каштана.

 

Повернення на круги своя

Корсунчанину Андрієві Леготу


А край дідів лишився вдалині,
На березі, куди нема дороги.
Душа в чужім тумані чи в бридні.
Робота, клопоти, буденні сірі дні
І ночі, повні спогадів розлогих,
Йому судились там, на чужині...

Ліричний гін у серці не змовка,
Енергією-силою сповняє:
Густі отави з батьківського краю
І шум калини й тиха Рось-ріка
Так ваблять, що зневіру проганяють.

І вир десятиліть все чує мову:
"З вітчизною ще стрінуся я знову!

Коли б скоріше ця щаслива мить!
Ох, певно, стільки часу відшумить..."
Роки... Роки... І Корсунь старовинний
Свого зустрів-таки вигнанця-сина.
У нього з серця туга відійшла.
Натомість квітка втіхи процвіла
Ясним промінням вільної Вкраїни.

 

Ветеран

В безмежності подаленіли луни -
Відгомін призабутої війни.
А в серці ветерана щемні струни
Не стихнуть, бо незмовкнії вони.

Минулі битви, що усім з екрану
Доносять проминулі голоси,
Для нього вісточку несуть неждану,
Якої вихор часу не згасив.

Це усміх друзів, їх останнє слово,
Що канули у вічності ріку,
Та через біль розлук приходять знову
Озвучить мову пам'яті стрімку.

Це те горнило, що усіх зріднило,
Як пісня, що не має берегів.
Лишило рани й дарувало крила,
Щоб далі міг летіть на ворогів.

І був полон, і втечі, і в'язниці,
І знов бої і смерті мертвий спів...
Все він пройшов, бо був немов із криці,
Ввібравши в себе всенародний гнів.

А як воєнна стихла хуртовина,
Ще зміряв соловецькії шляхи,
Бо приписали зраду чи провину,
Що вижив, перебувши бран лихий.

Було доволі на життєвім полі
І смутків, і напастей, і образ,
Та не корився він своїй недолі -
Ще й іншим додавав снаги не раз.

І хоч і нині труднощі незборні,
Та він одною думкою пала,
Щоб Україна, вільна і соборна,
Із року в рік гарнішою була.

 

Одвічна пісня

Над корсунськими вулицями в небо
Злітає пісня голосистим птахом.
І звідки тая звичка чи потреба
І болі й радощі із серця виливать?
Гойдаються замислені дерева,
Верхівками кивають понад дахом,
Заслухалася тиша полуднева,
Як хтось джерельні звуки добува.

Немов розверзлась віковічна брама
І з неї вирвався козак нестримно, -
Як буйний вітер, він помчав степами,
Щоб силу молодецьку показать.
А дівчина за тином посмутніла,
А дівчина сльозу змахнула зимно:
Так присягався у коханні милий...
А як пропав, то й чи верне назад?..

Аж під склепінням корсунського неба
Лунає пісні вічне лебедіння.
І звідки тая звичка чи потреба
Всі болі й радощі в мелодію вкладать?
Та скільки б не зникали в даль століття
(Таке вже, певно, Боже провидіння),
Козацька воля - на коні вихрити,
Дівоча доля - вірити і ждать.

 

Ярославград

Ярославград, Ярославград!
Ти, прадавній Корсунь!
Де твої Ярила-Хорси?
Де вояцькі лаври?

Чи дзвенять копита сміло
По старезних бруках?
Чи бринить, чи не зотліла
Тятива на луках?

Чи комоні мчать одважних
Гриднів дужу лаву?
Чи полюють вої княжі
Злотну птицю-славу?...

Ти з минулого зорієш,
Із віків давнешніх.
У ясній живеш надії
На часи прийдешні.

Поєднав ти і хай-теки,
І старі молитви,
Маркети й гніздо лелеки,
Й комп'ютерні битви.

Отакий ти, пане Корсунь!
Давній і новітній!
Пахнеш грушами під осінь
І цвітеш у квітні,

Влітку - сяєш від засмаги,
Взимку - станеш білим...
Та під синьо-жовтим стягом,
Україні милим.

 

Корсунські світанки

Світанки в Корсуні! Які ж вони духмяні,
Бузковою метелицею п'яні.
Конвалій ледве вловним ароматом
Запрошують у казку завітати.
Ходімо в казку, в пісню світанкову
І вчуймо пращурів священну мову.
Їх тіні на межі між днем і ніччю
Покажуть, де знайти перо жарптиче.
Їх голоси, що губляться в століттях,
Озвуться вітром у ранкових вітах.
Їх наслухає Корсунь стародавній
У цім пахучім незрівняннім травні.
Ті голоси сплітаються у слові,
Карбованому з чистої любові.
Те слово лине над Мартанським ставом,
Над Россю і над парком величавим.
Те слово, що у всі віки до речі,
У душі западає молодечі.
Те слово щирозлотне і незгасне:
- Любіть цю землю, бо вона прекрасна!

 

Пісня над Россю

На острів Коцюбинського прийду,
Твій слід у травах росяних знайду.
Ми стрінемось під квітами бузку,
Щоб більш не розлучатись на віку.

І хай хлюпоче унизу вода,
Нагадує, що в світі все минуще,
Любов лишиться завше молода
На всі роки, на всі часи грядущі.

Цей парк і в ньому осяйний музей -
Для нас, немов для римлян Колізей.
Тут кожен крок в історію верта,
Яка нас таїною огорта.

І хай хлюпоче унизу вода,
Нагадує, що в світі все минуще,
Та пам'ять буде завше молода
На всі роки, на всі часи грядущі.

У ріднім слові пісня нас єдна,
З минувшин княжих в серці вирина,
З легенд козацьких квітом проросла,
Щоб не забули ми праджерела.

І хай хлюпочуть хвилі і пливуть,
Нагадують, що в світі все минуще,
В тобі й мені прапращури живуть,
Любов і пам'ять їхні невмирущі.

 

Не журися, корсунчанко!

Не журися, корсунчанко!
Віджени печалі.
Хай тобі всміхнуться ранки
Й золотисті далі.

Усміхнися, чарівнице,
Подаруй смішинку -
І добріші стануть лиця
І вікна в будинках.

Заспівай "Червону руту"
А ще "Черемшину" -
І зніми зажури пута
Із серця хлопчини.

 

З циклу "Корсунські двовірші"

Володимир Метелиця

Його поетична метелиця
Байками-гострухами стелиться.

Михайло Волков

Відомі й невідомі імена
Черкащина разом із ним пізна.

Григорій Жирний

Про Корсунь стільки в нього є історій!
Не менше, аніж хвиль у синім морі.

Андрій Легіт

Чужинське поле перейшовши до кінця,
Красою слова полонив серця.

Леонід Ворошило

Він рухається з Рухом завше в ногу,
В майбутнє прокладаючи дорогу.

Катерина Лазаренко

Природи і фантазії суцвіття
Вона плекає не одне десятиліття.

Станіслав Двірняк

Між блискавиць лежать стежки поета,
А стільки ніжності у кожному сюжеті.

Валерій Шмаренков

І в небо лірики, і в танцеві світи
Він прагне привнести шал висоти.

Вадим Нікітенко

Вадимові епічні "Дві вдови"
В любові скупані од ніг до голови.

Микола Шевченко

Як трапив він до вальсу у полон,
Так і вальсує з серцем в унісон.

Лідія Уменко

Щоб осягти байдужість і мовчанку,
Вона у світ пускає "Корсунчанку".

Ольга Сахно

Писанки її чудові
Кличуть до Краси й Любові.

Володимир Лисак

Від його музики і співу Шендерівка
Аж розцвітає, мов красуня-дівка.

Віталій Матвієвський

Єднає в медицині та в поезії свій хист
Хірург, онколог, терапевт... і гуморист.

Ганна Савранська

Щоб економить час на іменописаннях,
Вона позамість "Ганна" пише: "Анна".

Іван Легенький

Фейлетони нічогенькі
Пише пан Іван Легенький.

 

Над могилою Івана Сошенка в Корсуні

Він в цій землі лежить, і Муза ще і досі
Так безутішно понад ним голосить:
"Чому зарано ти у безкрай відійшов,
Лишивши нам надію і любов".

 

Корсунське літо

Весна позахмеліла поміж трав
І не бажає повертать до міста.
Тим часом літо на коні огнистім
Розпочинає в Корсуні парад.

Травневим дням до купи не зібраться -
Їх вітер розвіває, наче пір'я.
А містом вже крокують новобранці -
Червневі ранки, днини, надвечір'я.

Гордиться ними літо-отаман:
Яка хода! Які засмаглі лиця!
А ще ж тут липня вісників нема,
А далі й серпень надійти не забариться.

А липень з серпнем, наче близнюки.
Такі палкі, гарячі, сонцеликі.
Як підуть містом їхні вояки,
Всі корсунчанки кинуться до вікон.

Бравує з військом літо-отаман.
Прапороносці сяють з корогвами.
Їм байдуже, що осінь і зима
Іздалеку махають вже шаблями.

 

Автоакровірш


І як же вабить корсунське привілля!..
В піснях про це хотілось би сказать,
Але чи в змозі пишне словопілля
Нам почуття найглибші показать?

Дзвенить над світом росяне Надросся,
Очима милої окіл весь осява,
Й шепоче золотом щедротного колосся,
Чарує мовою, що як вода жива.

 

Кобзарева мова


Широка й вільна, як весняні води,
Енергією сповнена і силою,
Виразна й лагідна, як усміх милої,
Чарівно-бажана, як смак свободи...
Екраном стала ти - висвічуєш чесноти
Народних висуванців-патріотів.
Комусь ти - біль, що серце розрива,
Орган, що полонить красою звуків,
Велична ватра, що й у стужу зігріва,
А ще - світ мислі, пошуку, науки.

Могутня наче сонячна ріка...
Огромом сяйва душі осіни,
Відроджуй у рабові вояка,
А перевертневі сумління поверни.

 

 

 

На пародійному возі

 

Сидиться так собі

Сиджу на возі ненадійному -
Сиджу на возі пародійному.
Пишаюся, мов той павич,
Бо поспішаю на Веселу Січ.
Та тільки лихо - не воли!
Бредуть поволі, бо ситенькі.
Та ще і браги напились
Прехорошенько.
Той тягне соб, а той цабе.
Сопуть собі - ні ме, ні бе.
І віз аж наче зажуривсь.
Вже й колесо одне відпало.
А Січ все далі, далі й далі...
Куди ж це котиться мій віз?
Гіркотно, аж до сліз.
А там, де гуркотить Дніпро,
Стоїть Петро
Той, що Ребро -
Сміється без усмішки:
- Оце артист!
Ну й пародист!
Ти або з воза злізь,
Або іди-но пішки.



Бомба для пана Остапа

...Потаємна сила
прослизнула в хату
і мені у тапчані:
вмостила бомбу?!
(О.Лапський, "Лячно")


Підказало якось аварійне окО
(А воно зоріє в профіль і в анфаС):
"Не придума, пане, ніякий фантасТ
Отакої кари, як твоя морокА -
Віднайшовся десь-то котрийсь живолуП
І в тапчан підсунув бомбу немалУ!
Де ж тепер починеш у вінку з похваЛ?!
Ось вже й на тапчані - фронт, передовА!"
Бомбу ніжно гладить відчайдух ОстаП:
Рюмка-чарка смерті - то йому як шнапС.
Оковиту вип'є та й по бомбі - блисЬ!
Доведе, що любить він козацький рисК.
З бомбою у парі лячно так і милО.
Екстремал-тапчанчик служить молодилоМ -
Юну вдачу пану поверта і силУ.

 


Мій склероз

Хтось лише слово привіз
(О.Лапський, "Зима")

Привіз
Під Новий рік
Тадейкові привіт
А гостинець забув
Привіз
Мілічці
Привіт
А комплімент забув
Привіз
Кобрину
Привіт
А про поклін забув
Хтось лише
Слово привіз
Той хтось
Ось

 

Поезорецепт від пана Остапа

Хай пізно
а таки писнулося і писнулося
(О.Лапський, "Мистецтво")


Писнулося зразу, а писнулось на загаЛ
Аж пізніше, як з'явилася жагА.
Ні, можливо, й не жага, а все ж перо: рип-скриП!
Ось вже й віршик зріс, мов кипариС.
Сказано ж: як маєш хист - берисЬ
Та й пиши, щоб чувся вже не писК,
А орлиний клекіт з кожної стопИ:
Пісню подаруй! Твори! Не будь скупиЙ!

 

Дует чи двоїна, або двох струн луна

Пливу й пливу повз береги краси
(Є.Маланюк, "Стилет чи стилос...")

Красо, пливу до тебе день і ніч
(О.Лапський, "Романтичне")

Красо, пливу до тебе, певна річ,
І день і ніч.
Зове мене вітрів принадний клич
У тьму сторіч.
Десь риба-кит реве з глибин.
Пливу один.
А марево навпроти. Хто ж цей він,
Той марев син?
О Боже! Та ж це Женька Маланюк!
Це ж мій близнюк!
Як гордо держиться його каюк
Між водних лук.
А я ж то думав, що згоряю в однині...
Щастить мені!
Тепер згорятимемо в гордій двоїні,
Як дві струні.

 

Де ж голова?

Шукаю голови
до: не пустого діалогу?!
(О.Лапський, "Шукаю голови")

Так хочеться бува
Сказати щось собі
На здогад буряків
Дивлюсь у дзеркало
Ну де ж та голова
Не бачу голови
Хоч як би не хотів

Куди ти клята ділася
До: кого ти пішла?!
Гримасою скрививши ногу
До: кого?
До: себе повернутись поспішай?!
До: не пустого діалогу?!

 

Співайте, жабоньки!

Жаба часом крекнула
а часом кумкнула
чи квакнула: півголосом?!
(О.Лапський, "Дрімаючи")

Як тільки задрімаю
Причуду маю
Жаб'ячі концерти
Я наслухаю
І насолоду від того відчуваю
Як жаба часом крекне
А часом кумкне
Чи ще й до себе квакне
Півголосом
Півкваканням
Півспівом
З переливом
Рідний поліський став
І той подивувавсь
Яким знавцем
Жабоспівань
Я став

 

Дірка від бублика

З базару
батьки везуть бублика
о
(О.Лапський, "Чекання")


Осанна бублику
О
Ти окраса базару
О
Ти моя мрія
Бублику
О
Тебе везуть
Матінка й татко
О
Бублику
О
Нікому не дам
З'їм сам
А всім вам
О

 

Дубовий вечір, або синя смерть

Липа одубіла
я синю
смерть виписую
(О.Лапський, "Вечірнє")

Липа одубіла
Вишня одубіла
Слива одубіла
І абрикос
Дубовий вечір
Ось
Так синьо-синьо
Одубіла днина

 

У всьому винна істина
(ота, що у вині)

Старе проректи
немає нас
без нас
(О.Лапський, "Не випивши")

Немає нас
Без нас
Немає їх
Без їх
Нема тебе
Без тебе
Нема мене
Без мене
Та всі ми є
Коли ми є
І є поезія
Коли вона
Поезія

 

Зубний біль

Ясно відпаде
а зуб ще білітиме
(О.Лапський, "Вечірнє")

Ясно посиніє
І відпаде
І сліду мого
Не буде ніде
Тільки зуб ще білітиме
Тільки зуб ще болітиме
А щоб ти задубів
Біль зубів

 

Лист на радіо

Груди коханої жінки
двох жаданих антен коливання
(з книги поета і радіожурналіста
А.Крата "Координати часу")

"Здрастуйте! Мій сват больтає,
Що у вас на радіо
Є Панкрат, що помагає
Всім жінкам порадою.
Ніби й груди він рівня
З якимись антенками.
Записатись хочу я
До нього по-женському.
А не зміг би він прибути
До мене - до Таї,
Бо на радіо з ним бути
Я трохи стісняюсь.
Ви б, товариші премилі,
Відписали чесно:
Чи Панкрат отой при силі?
І чи інтересний?
Чи він справді помагає,
А чи просто цвенькає?
Остаюся: сваха Тая
З вулиці Близенької,
Дом дванадцять, зла собака,
Но бува прив'язана,
Коло хвіртки є два бака,
То вода заказана.
Передайте, добрі люди,
Що я жду Панкрата.
Хай антенки не забуде,
Щоб груди рівняти".

 

 

 

Шаржі й епіграмки без золотої рамки

 

Олександрові Гордону

Олесем Ольсичем співучо так озвався -
В ліро-музичній табакерці заховався.
Та тільки впізнаємо: то рука
Не кого іншого, як Гордона Сашка.

 

Критикові Євгенові Барану

Скільки є зірок у піднебессі,
Скільки листя на старезних кленах,
Скільки по Вкраїні сіл і весей,
Стільки псевдонімів у Євгена.

 

Анатолієві Кичинському

Пане Анатолію! Де ж ви, де ж ви є?
"Між сучасних класиків кріселко моє".
Пане Анатолію! Муза Ваша де?
"Музонька?.. Затрималась. Жду: ось-ось прийде.
Прилетить зозулькою і скаже "ку-ку",
Золотою бджілкою сяде на піску,
Прибіжить собачкою і мовить "гав-гав"
Ще й гризне Іваночка, щоби міру знав".

 

Степанові Процюку та "Новій дегенерації"

"Новим дегенератам" не звикати
До слів цнотливо-лагідно-пестливих:
Вони з'їдають їх, запивши пивом,
Приправивши добірно-чистим "матом".

 

У дебрях неоковирності

Херсонському критикові В.Кононенку

Він любить авторів неоковирних.
Неоковирних любить авторів.
Співцям неоковирним завше вірний,
У пошуку неоковирних слів
У ліс неоковирності забрів.

 

Оригінальний підхід

Хто Миколу Братана
В нашій Таврії не зна,
Той отрима стусана
Од Миколи Братана.

 

А серцем - українець

Панові Анатолієві Крату

Крат - це скаже вам усяк -
Рафінований поляк.
А от серце не чужинське,
Точно наше, українське.

 

Верлібрист-реформатор

А.Кратові

Щоб здивувати всіх скоріш,
Пан Крат, що запанів,
Свій найвільніший вільний вірш
Од вільності звільнив.

 

Астронавт кохання

В.Куликові

Коханням він зове свій зореліт.
У нім піїт у далеліт рушає,
Любов'ю Всесвіт повнячи безкраїй, -
Исніть без неї неспроможний світ.
"Кохай!" - співа Кулик поміж орбіт...

 

Різдвяний монолог таврієзнавця
Я.Голобородька

Сію-вію-посіваю...
Знову книжку видаваю,
Видаваю-видаю
Все про Таврію свою:
Таврія - моя Лейлуня,
Ну, а я - її Меджнуньо.

 

Холмський верлібрист

З віршів рими, як окови,
Зняв Тадеуш Карабович.
Він у Голі на роздоллі -
На верлібровому полі.

 

Поетові Тадею Карабовичеві


Пане-вкраїнче з сузір'я, де сяє ЛучаК,
Оповісти нам, куди подалась чайковитА.
Ех, неземний галактично-чаклунський той чаР
Тільки найкращим дарує та муза-кобітА.
Ось пан Остап свій словесно-мистецький єдваБ
Вільно під ноги їй стелить-склада гоноровО.
І пан Тадей світанкових пісень заспіваВ:
"Ти галерничко на празнику-святі ПокровИ…"
Ах! І чому я лише бідний словоклепаЧ?
Де вже мені сотворити писаннячко труднЕ?!
Емму… Емілю б алмазами слів засипаВ -
Юною чайкою Мілею красила б буднІ!

 


Мілі Лучак


Милій Мілі - чайці Божій
І жрекині чар натхнення
Лист-листочок шле прохожий
Із таврійського південня.

Лет я втратив і морочусь
У пісках за поторочу.
Чайко, кинь мені пір'їну
Або дві - і я полину…
Кахи-кахи!.. як підскочу!..

 

Горелихо Чайкомеві

Мілі Лучак

Мілігорелихо Мілі -
Чайкомеві понадхмарній:
Причепивсь якийсь безкрилий
Тавричанин незугарний.
Причепився той хлопчище,
Мов кліщищереп'яшище.
Цур тобі та пек, причепо!
Одв'яжисяодчепися!
Звідки ця мені халепа?!
Ой, рятуйте, небовисі!

Ти, лайдачегультіпаче
Із пісків сухогарячих!
Дам тобі вже дві пір'їни.
Не для лету - для перини,
Бо літать ти не готов:
Кахикахинездоров.

Тож залізь собі на пічку
Та й літайвитай всю нічку.
Віршиком обпережись,
А до мене не в'яжись!
Хай тобі насниться небо,
Коли маєш в нім потребу.

 

Отаман херсонських музик

В.І.Киселеві


Він обходив свій край - музика і співаК -
І в ноти увібрав таврійські сонцедзвонИ.
Коли захочете, то прийде і до ваС
Та й срібло звуків понасипле у долонІ.
Одвічний піснескарб таврійських сіЛ
Репрезентує отаман КисілЬ.

 

Письменник-рекордсмен

До книги Гінеса

Микола Каляка
По-свойськи балака -
Душа корабельного краю.
Усе занотує,
Усе зафіксує,
Що в творі відбитися має.

За нічку єдину
Напише книжчину -
Й до друку, аби видавали.
Приходьте, читайте
І Колю не лайте,
Коли десь себе упізнали.

 

Просвітниця-ентузіастка

Олені Марущак


Од церкви до "Просвіти" невсипучо
Літає, мов бджола непосидюча.
Ентузіазмом заряджає всіх щедротно,
Наснагою, жагою до роботи.
А що ж - таке вже Панченків коріння.

Музей - її просвітницька твердиня,
А там - вітальня, подивління варта.
Романтики непогасима ватра
У тій вітальні звабно так палає -
Щемливо-рідні українства животоки
Ані на хвильку там не пригасають,
Коли Олена порядкує на всі боки.

 

І пісняр, і цегляр

Авторові "Пісні цегли" В.Загороднюкові


За піснею цегли у світ він пішов,
А пісню ту згодом удома знайшов.
Гримить та гуркоче той спів у робітні,
Одначе такий він ласкаво-привітний.
Робота триває, й цегляр наш співає,
Одну піраміду і другу складає -
До пенсії буде мільйон пірамід!
Напевно, тоді подивується світ.
Юначої вдачі таврійський піїт
Краянам позичить і через сто літ.

 

Просвіта "Херсонщини"