Просвіта "Херсонщини"

Іван Немченко

Співоче Надросся

Ой ти краю співочий - Надросся,
Солов'їних пісень сторона.
Твої ранки купаються в росах,
З твоїх плес прозира давнина.

Ой, Надросся, бузкова країно,
Я люблю твій травневий розмай.
Став давно вже тобі я за сина.
Краще тебе на світі нема.

Усміхнися мені колосково
Там, де стежка веде край села.
Подаруй чари рідної мови,
Щоб у слові душа ожила.

Ой Надросся, до тебе я лину
Журавлем із південних світань.
Ти куточок моєї Вкраїни,
Що сія, мов зоря золота.

Автоакровірш

І як же вабить корсунське привілля!..
В піснях про це хотілось би сказать,
А ле чи в змозі пишне словопілля
Нам почуття найглибші показать?

Дзвенить над світом росяне Надросся,
О чима милої окіл весь осява
Й шепоче золотом щедротного колосся,
Чарує мовою, що як вода жива.

Великим гетьманам
(диптих-присвята)

Від Богдана до Івана
Не було гетьмана
(Народна приказка)

I
Богданові Хмельницькому

Ой батьку Богдане,
Славетний гетьмане,
Повірив ти рано
Словам москаля.
На тебе він зразу
Дививсь, як на блазня,
Котрий за наказом
Царя звеселя.

Ти думав про волю,
А цар про сваволю,
Ти світоча долі
В нім бачить хотів.
На злім перехресті
Ти міряв по честі,
Бо лицарство пестив,
Закони святі.

Ти був не холопом,
А сином Європи,
Чужий мізантропам,
Невігласів тьмі.
Московський правитель
Тебе міг лічити
Лише фаворитом
У злотнім ярмі.

Як дуб і калина,
Москва і Вкраїна
Сусідити чинно
Ніяк не могли,
Бо варварство дике
І муки без ліку
Несли споконвіку
Двоглаві орли.

II
Іванові Мазепі

Коли твій рід,
Осліплений любов'ю
І відчаєм,
Зігнувся у журбі,
О тій порі
Вкраїну, вмиту кров'ю,
Порятувати
Марилось тобі.

Але судьба -
Відьмівна чорнокрила -
Зачарувала
Дзеркало Дніпра,
І в нім раба,
А не борця-стосила
Побачив
Здавна героїчний край.

І ти не зміг
Зродить минулу славу.
Ні, не почули
Віщий голос твій.
Катам до ніг
Вже кинуто Полтаву,
Сконав Батурин…
Тільки ти живий.

Тобі - тавро
Не на одне століття,
Щоб чули всі
І вірили олжі.
Та не народ
На тебе кидав сміття -
Із ним ти вічно
На одній межі.

Чаїний сум
Розкраяв серце мужа,
Запікся гнівом
На твердих вустах.
Ось-ось ясу
Знов подаси ти дужо
Народові,
Що із колін устав!

З циклу "Шевченко живий"

І
Апостол українства

Такого осяйного лику,
Антипатичного сваволі,
Р аби не бачили справіку
А чей із днів, коли за волю
Спартак водив свої ватаги.

Шевченко став закличним стягом,
Е нергією мас народних,
В еличним співом про свободу
Ч еркасів-українців гордих.
Е кспресію, жагу, наснагу,
Н епоборимість і відвагу
К обзар віддав народу в спадок,
Оборонивши од заглади.

ІІ
Наш Тарас

Стоїть на березі Дніпра
І, озираючи простори,
Плечима небо підпира,
Вкраїнське небо неозоре,

Немов ікону неземну,
Що в душу кожному зоріє
Ласкавим поглядом Марії,
Надію нам дає ясну.

Стоїть у рідній стороні,
А понад ним летять жарптиці,
Блищать в одвічному вогні
Снопи надхмарної пшениці.

І пада зернятко у грунт,
І дивословом проростає,
І колоситься: "Як умру...",
І золотиться: "Аж світає...".

Стоїть як оберіг землі,
Якій буяти-процвітати:
"І буде син, і буде мати..." -
Летить луна пророчих слів.

І видно в сяєві краси
Бадьору славну молодицю,
Що сніп злотистої пшениці
Несе в прийдешнії часи.

ІІІ
Євангеліє від Кобзаря

Чорнява дівчино з Шевченкового краю,
Куди це ти з квітками поспішаєш?
Чому поломенієш, як зоря?
"Іду я на уклін до Кобзаря".

Юначе запальний, чому суворість
Проглянула в твоїм веселім зорі?
Хто серце молодече підкоря?
"Несу свої думки до Кобзаря".

Громадо, що усіх нас поріднило?
Що кличе нас на праведнеє діло,
А за байдужість гнівно докоря? -
Немеркнучії очі Кобзаря.

Коханий краю,що несеш у далеч
Крізь лихоліть і горя чорну галич?
Що твою душу сонцем озоря?
Євангеліє від Кобзаря.

ІV
Біля Шевченкового пам'ятника в Херсоні

Зайшов до міста зелен-травень,
Мов хлопець із сільських країв,
Що у шапчині стародавній
Між хмарочосів заблудив.

І, вражений одноманіттям,
Спинився в повнім сум'ятті,
Не знаючи, куди ступити,
Як осягти людський потік.

І раптом з поглядом зустрівся,
Що проглядає з давнини
І наче знов на світ родився,
Побачив і Дніпро, й лани.

То Кобзареві мудрі очі
Витеплюють через роки
Серця хлоп'ячі і дівочі,
Як сонце ніжні пелюстки.

І сяють душі молодечі,
Як ватра чисті та палкі.
Послухаймо завзяті речі -
То присягають юнаки:

"Тобі, Кобзарю, сину правди,
Я обіцяю в дні журби
І в час великої відради
Свою Україну любить.

Коли ж дочасною труною
Зла доля перепинить шлях,
Хай схилиться понаді мною
Блакитно-золотавий стяг!"

V
Тарасів каштан у Корсуні

Про щось замріявся каштан
У парку понад Россю.
Віта і весни і літа
Бадьористою бростю.

І згадує, бува, не раз
Давноминулу днину,
Коли до нього йшов Тарас
Побути на часину.

Про що з ним говорив Кобзар,
Каштан про те не мовить.
Чи гнівним був, мов грім-гроза,
Й кресав палюче слово,

Чи був відкритим, як дитя,
І лагідним, як промінь, -
Каштан стрічав із співчуттям,
Знімав печаль і втому.

Із деревом поет ділив
Сердечні болі-рани.
Вони карбами запеклись
На тілі у каштана.

VІ
Шевченко молиться Христові

Лиша солдатчина триклята
Карби огуди на душі,
Смертей незримі палаші
Воліють дні його потяти -
То Кобзареві щедра плата,
Що не поласивсь на гроші,

Не осквернив себе в обмові,
Ні в помислах, ані в ділах…
Вогонь душі вже відпалав,
Але зібравши силу в слові,
Шевченко молиться Христові,
Щоб Україна ожила.

Шевченко Господа благає,
Аби охоронив народ
Од глупоти й лихих незгод,
Воздав свавільникам за злая,
А занапащеному краю
Хоч трохи дарував щедрот.

У Каневі, в краю Дніпровім,
Спочило тіло Кобзаря.
Та сяє світ його добра
І квітне квіт його любові:
Шевченко молиться Христові -
І Україна не вмира.

VІІ
Його мова
(акровірш)

Широка й вільна, як весняні води,
Е нергією сповнена і силою,
В иразна й лагідна, як усміх милої,
Ч арівно-бажана, як смак свободи...
Е краном стала ти - висвічуєш чесноти
Н ародних висуванців-патріотів.
К омусь ти - біль, що серце розрива,
О рган, що полонить красою звуків,
В елична ватра, що й у стужу зігріва,
А ще - світ мислі, пошуку, науки.

Могутня наче сонячна ріка...
О громом сяйва душі осіни,
В ідроджуй у рабові вояка,
А перевертневі сумління поверни.

З циклу "Корсунські співанки"

Пісня про Корсунь

Там, де Рось кам'яниста
Синім поглядом грає,
Підвелось дивне місто,
Перло рідного краю.
Ярославове серце
В ньому б'ється завзято,
І козацькії герці
Часто сняться хлоп'ятам.

Приспів:

Пісня лине над Корсунем
І купається в просині.
Нам з тобою журитися
Не до лиця.
Будьмо завше крилатими -
Все зумієм здолати ми.
Сяйвом волі світитися
Нашим серцям!

Тут Богданова слава
На знаменах тріпоче,
Гайдамацькії лави
Проглядають крізь ночі.
Тут немеркнучі кроки
Вогняного Тараса,
Його думи глибокі,
Непідвладнії часу.

Приспів.

Тут життя віддавали
Уенерівські вої,
Щоб Вкраїна буяла,
Щоб не гас дух героїв.
Звідси йшов у безмежність
Юний Павлик Янчевський,
Щоб була незалежність,
А не рабство й безчестя.

Приспів.

Там, де Рось кам'яниста
Всіх красою чарує,
Ярославове місто
У майбутнє мандрує.
Місто квітне, зростає,
І соборна Вкраїна
До грудей пригортає
Цю коштовну перлину.

Приспів.

Град Ярослава

Над Корсунем вихрасті коні мчать -
Сріблясто-білі осяйні хмарини.
А він орлино поза обрій лине -
Своїх прадавніх літ не поміча.

Для когось він - золотобризний слід,
Що залишивсь по князю Ярославу.
Для інших - свідок лихоліть та бід,
Що звідав ласку ворога лукаву.

Комусь він дід, нескорений вояк,
Що береже про випадок шаблюку.
Комусь - мрійливий і палкий юнак,
Що осягає вічності науку.

У нього серце завше молоде
І щедре на дерзання та неспокій.
Чоло - як думи сонячно-високі,
Які віншує кожен Божий день.

Таким він був, таким і нині є
Із року в рік, од віку і довіку -
Несе в душі любов свою велику
До України, що мов цвіт стає.

Тяжіння

Станція Корсунь!
Стоянка 2 хвилини
(З оголошення)

Станція Корсунь! Станція Корсунь!
Тільки дві хвильки стоянка трива.
Де ж тут з вагона розгледиш Надросся,
Що пташим гомоном зве-зазива.
Десь там, у місті, гожі собори
Високо в небо підносять хрести.
Там давній парк у величнім уборі -
Таїнства повний, краси й простоти.
Там край стрімкої скелі любові
Ян і Наталка вже лічать віки:
Їм, вічно юним, оспіваним в слові,
Нині несуть молодята квітки.
Там дивозамок піднявсь над горою -
Йди і легенд наслухай досхочу.
Там під каштаном нічною порою
Кроки Шевченка ще можна почуть.
Як по гостинах до автовокзалу
Підеш пісні ластів'ячі вивчать,
Гляне на тебе Кобзар з п'єдесталу,
Мов запита: ти ще не яничар?
Там, де притулок довічний Сошенка,
Поряд із Музою стань у журбі...
Ще раз на Корсунь поглянь хорошенько -
Та й у дорогу, сказавши: "Дай, Біг!.."

Станція Корсунь... Гостинність перону...
Жде стольний Київ годинки за дві...
Хай він пробачить: я вийшов з вагона!
Корсунські роси збираю в траві.

Над могилою Івана Сошенка в Корсуні

Він в цій землі лежить, і Муза ще і досі
Так безутішно понад ним голосить:
"Чому зарано ти у безкрай відійшов,
Лишивши нам надію і любов".

"Буржуазний націоналіст"
(Іван Нечуй-Левицький)

Інтелігент, палкий украйнофіЛ,
Він думав про народ, а не про себЕ.
Академіст із вітчизняних ФіВ
Науку рухав і просвітницькі потребИ.
Над краєм звів духовності палаЦ
Енергією серця і словесних працЬ.
Чекав, щоб рабський дух навіки зниК
У малоросів, щоби дзвін веснИ
Й свободи завше чувся голосниЙ .

На вічну славу Чорноволу

Він був звичайним чоловіком
З Шевченкового дивокраю,
Та в серці мав журбу велику,
Якій ані кінця, ні краю.

Журба була тяжка-тяженька,
Що й велетові не здолати,
Бо у ярмі стогнала ненька -
Стражденна Україна-мати.

На прю з радянською добою
Він став, як витязь ясночолий,
Немов сурма, що зве до бою
За українську вільну волю.

І хоч зазнав і мук, і тюрем,
Та залишився в непокорі,
З братами ставши твердо муром
За тихі води й ясні зорі.

І Україна усміхнулась,
Кайдани скинувши додолу,
Й вінець лавровий простягнула
На вічну славу Чорноволу.

Леготова пісня з Лондона

Вишневого цвіту прибій...
Од нього стаю сам не свій.
Од нього у хвилі розмаю
Коханої усміх згадаю.
Од нього у краї чужиннім
Я марю про весни вкраїнні.

Вишневого цвіту прибій,
Печалі мої ти розвій!
Мене занеси на часину
В далеку мою Україну,
Де вишнями квітне Надросся,
Бджолиним гуде стоголоссям...

Вишневого цвіту прибій,
Ти в браму прийдешнього бий,
Щоб люди мудріші ставали
І квіти душі не втрачали,
Щоб вибравши вірну дорогу,
Служили вітчизні та Богу.

Андрію Леготові

А Корсунь ще Вашими кроками мріє
(Нічною порою їх парк чує знов).
До нього йдете Ви, коли сутеніє,
Розлуку здолавши і часу покров,-
І так на душі після смутків ясніє,
Юнацьке завзяття зворушує кров.

Лебідка десь плине ставищем Мартанським...
Едемською піснею спомин озвавсь...
Гризоти сердечні у дикому танці
Одно тільки й хочуть, щоб щем не ховавсь.
Тужити й тужити... А може, вернути?
Одкрий, рідний краю, забуті стежки!..
- Відкрити недовго... та тільки спокути
І болю душі не сприймуть "землячки".

Повернення на круги своя
(акровірш про британського корсунця)

А край дідів лишився вдалині,
Н а березі, куди нема дороги.
Д уша в чужім тумані чи в бридні.
Р обота, клопоти, буденні сірі дні
І ночі, повні спогадів розлогих,
Йому судились там, на чужині...

Ліричний гін у серці не змовка,
Е нергією-силою сповняє:
Г усті отави з батьківського краю
І шум калини й тиха Рось-ріка
Так ваблять, що зневіру проганяють.

І вир десятиліть вже чує мову:
"З вітчизною ще стрінуся я знову!

Коли б скоріше ця щаслива мить!
О х, певно, стільки часу відшумить..."
Р оки... Роки... І Корсунь старовинний
С вого зустрів-таки вигнанця-сина.
У нього з серця туга відійшла.
Н атомість квітка втіхи процвіла
Я сним промінням вільної Вкраїни.

Черкаська полтавчанка
(візії Наталки Лівицької-Холодної)

Отави хутора у сріблі ранніх рос,
Копиці сіна, запашні мов трунок,
І чорнобривців усмішки в дарунок,
І рідний-рідний прастарий Дніпро…

Як хороше полинути над вами
Хоча б у сні (хай вічно він трива,
Бо від пробудження лиш гостре лезо тями:
Ти зірвана й забута квітка степова).

Як солодко пройтися по Ліпляві,
Золотоношу, наче неньку, пригорнуть…
Тебе, Вкраїно, бачити у славі,
Таку величну й на весь світ одну.

Як хороше полинути над вами
Хоча б у сні (хай вічно він трива,
Бо від пробудження лиш гостре лезо тями:
Ти зірвана й забута квітка степова).

Черкаські самоцвіти на чужинецьких бруках

Черкаські самоцвіти
На чужинецьких бруках -
Прекрасні дивні квіти,
Зів'ялі від розлуки…

Шевченкові Арали
І Петербурги млові
Од нас не заховали
Слова Його любові.

Осьмаччині страждання
І геніальні злети -
Сумні оповідання
Про довгий шлях до Лети.

Збираймо словочари
Лівицької Наталі -
Ніхто вже не захмарить
Її ліричні далі.

Ходімо на розмову
Із Леготом Андрієм -
Його огнисте слово
І в непогідь зігріє.

…Черкаські самоцвіти
На чужинецьких бруках -
Прекрасні дивні квіти,
Зів'ялі від розлуки.

Ветеран

В безмежності подаленіли луни -
Відгомін призабутої війни.
А в серці ветерана щемні струни
Не стихнуть, бо незмовкнії вони.

Минулі битви, що усім з екрану
Доносять проминулі голоси,
Для нього вісточку несуть неждану,
Якої вихор часу не згасив.

Це усміх друзів, їх останнє слово,
Що канули у вічності ріку,
Та через біль розлук приходять знову
Озвучить мову пам'яті стрімку.

Це те горнило, що усіх зріднило,
Як пісня, що не має берегів.
Лишило рани й дарувало крила,
Щоб далі міг летіть на ворогів.

І був полон, і втечі, і в'язниці,
І знов бої і смерті мертвий спів...
Все він пройшов, бо був немов із криці,
Ввібравши в себе всенародний гнів.

А як воєнна стихла хуртовина,
Ще зміряв соловецькії шляхи,
Бо приписали зраду чи провину,
Що вижив, перебувши бран лихий.

Було доволі на життєвім полі
І смутків, і напастей, і образ,
Та не корився він своїй недолі -
Ще й іншим додавав снаги не раз.

І хоч і нині труднощі незборні,
Та він одною думкою пала,
Щоб Україна, вільна і соборна,
Із року в рік гарнішою була.

9 травня

Доноситься голос немовкнучих лун,
Не меркнуть нітрохи часини ті грізні:
Радянський солдат і подвижник ОУН
Життя віддавали заради Вітчизни.

Червоний вояче й повстанцю УПА,
Вже вік 21-й підноситься в мирі -
Пора пригасити розбрату запал,
Потиснути руки одверто і щиро.

Елегія

Коли відійду, як луна, що змовка,
Як вечір, що тихо вмирає у гаю,
Я знаю: бринітиме часу ріка,
І всесвіт цвістиме одвічно-безкрайо.
І зелено буде сміятись трава,
Убравшись у роси а чи самоцвіти…
А я усміхнуся до кожного з вас
Катальповим цвітом, катальповим цвітом.
Коли хоч когось та зігрів мій привіт,
Як сонячний промінь із висей надземних,
То я недаремно відвідав цей світ
І в безкрай із нього піду недаремно.

Хата журиться

Стоїть облущена, покинута хатина.
Сумує кожна в ній віконниця й шибчина.

Бур'ян шепоче їм, що ждати вже даремно:
Надія на повернення нікчемна.

Надія на повернення хазяйки
(Весь двір тремтів од жінчиної лайки),

Надія на повернення щасливе
Старого Мойше і малої Риви.

Та хай би вже сварилася теперка
Ота вертлява і нестримана Естерка -

Тоді б до хати дух живий заглянув
І пустку звідси геть прогнав мертв'яну.

Та порожнеча тут за господиню.
Безмежна тиша, мов у домовині...

А десь далеко, в ізраїльськім краї
Крихітна Рива ляльку колисає.

І маряться чомусь маленькій Ривці
Ласкавці і духмяні чорнобривці.

І заспіває, а чи спогадає:
"Тихесенький
вечір...
на землю...
спада-а-а-ає..."

Одвічна пісня

Над корсунськими вулицями в небо
Злітає пісня голосистим птахом.
І звідки тая звичка чи потреба
І болі й радощі із серця виливать?
Гойдаються замислені дерева,
Верхівками кивають понад дахом,
Заслухалася тиша полуднева,
Як хтось джерельні звуки добува.
Немов розверзлась віковічна брама
І з неї вирвався козак нестримно, -
Як буйний вітер, він помчав степами,
Щоб силу молодецьку показать.
А дівчина за тином посмутніла,
А дівчина сльозу змахнула зимно:
Так присягався у коханні милий...
А як пропав, то й чи верне назад?..

Аж під склепінням корсунського неба
Лунає пісні вічне лебедіння.
І звідки тая звичка чи потреба
Всі болі й радощі в мелодію вкладать?
Та скільки б не зникали в даль століття
(Таке вже, певно, Боже провидіння),
Козацька воля - на коні вихрити,
Дівоча доля - вірити і ждать.

Ярославград

Ярославград, Ярославград!
Ти, прадавній Корсунь!
Де твої Ярила-Хорси?
Де вояцькі лаври?

Чи дзвенять копита сміло
По старезних бруках?
Чи бринить, чи не зотліла
Тятива на луках?

Чи комоні мчать одважних
Гриднів дужу лаву?
Чи шукають вої княжі
Злотну птицю-славу?...

Ти з минулого зорієш,
Із віків давнешніх.
У ясній живеш надії
На часи прийдешні.

Поєднав ти і хай-теки,
І старі молитви,
Маркети й гніздо лелеки,
Й комп'ютерні битви.

Отакий ти, пане Корсунь!
Давній і новітній!
Пахнеш грушами під осінь
І цвітеш у квітні,

Влітку - сяєш від засмаги,
Взимку - станеш білим...
Та під синьо-жовтим стягом,
Україні милим.

Пісня про Янталку

В Корсуні є скеля мовчазна,
Ронить сльози в Рось вона незримо.
Покохала там Наталка чарівна
Яна із блакитними очима.
І не знали двоє голуб'ят,
Що кохання стане їм виною,
Що не зможе Ян за дружину взять
Юної Наталки чарівної.
Щастя їм пророчили зірки,
Усміхались їм бузкові квіти.
Та тільки не батьки, бо присуд їх такий,
Щоб Яна і Наталку розлучити.
"Не дозволю! - батько-граф кричав, -
Щоб панич з безрідною побрались!"
"Бог нас покарав, що лях дочку украв", -
Так козачка-мати побивалась.
"Хай, кохана, смерть нас поєдна!
Від людей не знати нам покою…"
Чула бистрина і скеля мовчазна,
Як прощались двоє над рікою.
Кинулися з кручі молоді,
Гілочка бузку за ними впала.
Розійшлись тоді лиш кола по воді -
Рось навіки пару повінчала.

Корсунські світанки

Світанки в Корсуні! Які ж вони духмяні,
Бузковою метелицею п'яні.
Конвалій ледве вловним ароматом
Запрошують у казку завітати.
Ходімо в казку, в пісню світанкову
І вчуймо пращурів священну мову.
Їх тіні на межі між днем і ніччю
Покажуть, де знайти перо жарптиче.
Їх голоси, що губляться в століттях,
Озвуться вітром у ранкових вітах.
Їх наслухає Корсунь стародавній
У цім пахучім незрівняннім травні.
Ті голоси сплітаються у слові,
Карбованому з чистої любові.
Те слово лине над Мартанським ставом,
Над Россю і над парком величавим.
Те слово, що у всі віки до речі,
У душі западає молодечі.
Те слово щирозлотне і незгасне:
- Любіть цю землю, бо вона прекрасна!

Пісня

На острів Коцюбинського прийду,
Твій слід у травах росяних знайду.
Ми стрінемось під квітами бузку,
Щоб більш не розлучатись на віку.

І хай хлюпоче унизу вода,
Нагадує, що в світі все минуще,
Любов лишиться завше молода
На всі роки, на всі часи грядущі.

Цей парк, що понад ним підвівсь музей
Для нас, немов для римлян Колізей.
Тут кожен крок в історію верта,
Яка нас таїною огорта.

І хай хлюпоче унизу вода,
Нагадує, що в світі все минуще,
Та пам'ять буде завше молода
На всі роки, на всі часи грядущі.

У ріднім слові пісня нас єдна,
З минувшин княжих в серці вирина,
З легенд козацьких квітом проросла,
Щоб не забули ми праджерела.

І хай хлюпочуть хвилі і пливуть,
Нагадують, що в світі все минуще,
В тобі й мені прапращури живуть,
Любов і пам'ять їхні невмирущі.

Великдень у Корсуні

Дзвонять дзвони понад містом,
І радіє люд увесь.
Лине пісня урочисто
І вістить: "Христос воскрес!"

Люди й вулиці - барвисті,
Як узорні писанки.
Парк одяг яскраве листя
І святкує залюбки.

Гіацинтові стежини,
Возраділи: "Вже збулось!
Вже прийшла Велика днина,
Вже воскрес Ісус Христос!"

Від тюльпанів і конвалій
Світ довкола оп'янів.
Над Янталкою і далі
Чується пташиний спів.

"Тінь-цвірінь! Радіймо святу,
Славмо цей величний день!" -
Заливаються пернаті.
Вторять їм квітки: "День-день!"

Великоднево-святковим
Сонцем повниться блакить.
В кожнім серці веселково
Дзвонить благодатна мить.

Будується храм

Будується церква над синьою Россю,
Як в давню епоху Мазепи,
Щоби корсунчани, як завше велося,
Не знали душевного лепу.

Щоби у молитві і в рідному слові
Міг кожен себе відродити,
Звільнити від скверни, міцніти духово,
Із людьми у злагоді жити.

Будується церква у Корсуні славнім,
Ляга до цеглини цеглина.
Радіє їй замок - сусід величавий,
З-за річки зорить соколино.

Не журися, корсунчанко!

Не журися, корсунчанко!
Віджени печалі.
Хай тобі всміхнуться ранки
Й золотисті далі.

Усміхнися, чарівнице,
Подаруй смішинку -
І добріші стануть лиця
І вікна в будинках.

Заспівай "Червону руту"
А ще "Черемшину" -
І зніми зажури пута
Із серця хлопчини.

Весняне

Яворина зеленокрилами
Колихає малят-вітренят.
На довкілля очима несмілими
Задивилося ромашеня.
А калинонька марить казкою.
Пелюстки... Мов сніги, вони:
Сипляться зимовою ласкою
У звабі і згубі весни.

Фантазія

На Мартанському ставі туман...
Ні, це давній ватаг-отаман
Розгорнув довгополу кирею
В царстві сивих примар та оман.

А то що там за постать гінка?
Білу квітку тримає в руках...
Цвіт лілеї? О так! Цвіт лілеї!
То любов отамана п'янка.

А довкола - дерев косяки...
Ні, то, певно, ідуть вояки,
Щоб схопить отамана з тією,
Що несе білий квіт крізь віки.

Та не бути нежданій біді:
Зашуміли крильми лебеді -
Й отаман із любов'ю своєю
Розчинились у тихій воді.

* * *

І знов весна
Хмеліє без вина.
Знов чарівна
Мелодія луна.
Нехай струна
Два серця поєдна -
Хоч негучна,
Та на весь світ одна.

Місточок над Россю

Над Россю місточок
Запрошує врочо
Усіх до країни кохання:
Ідіть, не чекайте! -
Цвіт серця плекайте,
Свої найсвітліші бажання.

Дві слові любові
На цьому місткові
Казали, мабуть, спервовіку.
І Рось наслухала,
Як тут присягали
Закохані пари без ліку.

Місточку, місточку!
Вдягну я сорочку,
Що вишита чорно-червоно.
Із милою стану,
У вічі погляну,
Що ваблять солодким полоном.

Почують дерева,
І чаєчка-мева,
І квіти на пишнім бузкові,
І рибки грайливі,
І хвилі мінливі
Дві слові моєї любові.

Осінь у Корсуні

Ой тітонька Осінь
Заблукала в Корсунь
І питає кожного:
Бути їй погожою
А чи дощовитою,
У туман повитою?

Та всі заклопотані,
Та всі за роботами
Говорить не хочуть.
Тому тітка Осінь
То осяє Корсунь
Сонечком охоче,
То дощами змочить.

Бо їй кожна днина -
Названа дитина.
Може пригорнути,
Може й ущипнути.
Тому днини в Корсуні
То сухі, то росяні,
То із тепловіями,
То з легеньким інеєм,
То в промінні граються,
То в дощі купаються.

Святий Миколай

Ой моє село
Снігом замело.
Лиш зірки зорять,
Іскрами іскрять.
Місяцю, палай,
Щоби не погас:
Святий Миколай
Поспіша до нас.

Ой моє село
Пісню завело.
Чути голоси -
Тенори й баси.
Місяцю, палай,
Щоби не погас:
Святий Миколай
Завітав до нас.

Ой лунає спів
Аж до хуторів.
Ніченька ясна
Грає, мов струна.
Місяцю, палай,
Осявай усе:
Святий Миколай
Нам дари несе.

Ой по всім селі
Дітки сплять малі.
Сняться їм вві сні
Іграшки сяйні.
Місяцю, світи,
Місяцю, палай,
Щоб до всіх зайти
Встигнув Миколай.

Буде на зорі
Радість дітворі -
Після сонних мар
Їх чекає дар.
Місяцю, гори,
Місяцю, палай,
Щоб у всі двори
Встигнув Миколай.

Ой моє село
Снігом замело.
Лиш зірки зорять,
Іскрами іскрять.
Місяцю, палай,
Щоби не погас:
Святий Миколай
Не забув про нас.

Новорічне

Над Корсунем сніжинки захмеліли
У запальному бравому таночку.
Вдягає місто свиту білу-білу,
У рік Новий вступає преохоче.

І ми з тобою часу не прогаєм,
По келиху піднімем ради свята,
Колядок і щедрівок заспіваєм -
Сам Корсунь піде в танці танцювати!

Романс білого парку

Яка засніженість! Яка сніжиста ніжність
Так лагідно вітає лагодою віт.
Крижано крижні крякали на тижні,
Почувши осені прощання-заповіт.

Яке затишшя! Вітерець не дише...
Лише сніжинок сніжний реверанс.
Солодке соло сонно теше тиша,
Снує самотньо срібний свій романс.

Січневі сни

- Мартанський ставе, що тобі насниться
Містичної такої ночі в січні,
Коли іскриться місяць-паляниця
І зорі - наче свічі новорічні?
Чи скрасить сон твій осяйна поява
Снігуроньки з палючими очима?
А чи прийде сама Зима білява
Із Холодом-Морозом за плечима?
- Вві сні я плину до Весни у гості,
Щоби відчути крізь льоди січневі
Тремтливий запах весняної брості
Й жагу життя у кожнім промінцеві.

"Читаймо наше!"

Мов ластівки, щебечуть понад Россю
Газети-вісниці різноголосі.

Такі вони і спритні, і крилаті,
Що гомонять заледь не в кожній хаті.

"Черкаська правда", відлетівши в рай,
Заповіла: читай "Черкаський край!"

"Я - "Корсунь". Вибачте, заженихавсь,
З дистанції зійшов і геть пропав".

За "Корсунем" явилась "Корсунчанка" -
Тримає високо інформаційну планку.

Чи ще триває економіки ходьба,
Розкаже вам завжди "Нова доба".

Почуйте благовіст - до згоди кличе "Дзвін"
(Народну партію репрезентує він).

Із святом вас "Надросся" привітає
І щастя в вашім домі набажає.

Із "Молоддю Черкащини" дружіте
І юний пломінь в серці бережіте.

Читаймо надросянськії газети,
Що додають і настрою, й кебети.

Газета-друг
(акровірш)

Над Россю крильми виграва,
А хто крилатий, той дола
Дрімучі нетрі кривди й зла,
Радіє дневі осяйному,
Осанну доброті співа,
Співа на ганку твого дому -
Словами душі зігріва,
Як сонця ніжність вікова.

Газеті лиш вісімдесят,
А це ж для вічності миттєвість.
Зате яка снага життєва,
Енергія у "надросян"!
Турботи - тільки гартували,
А болі - віри додавали.

Кому б не довелось читать
Ошатно дібранії смуги,
Радіє зустрічі із другом,
Світліша серцем неспроста.
У гурті корсунських росян
Нехай шумує яснозоро
Читацьке невгамовне море,
А ще із гордістю говорить:
"Надроссю" аж вісімдесят!"

Голос нового видання

Як тільки "Корсунь" славний позавмер
(А святе місце не бува порожнє),
Здолавши купу перешкод-химер,
З'явилося нове видання гоже.

Газету стали звати "Корсунчанка"
(Як задушевно й лагідно звучить!).
І хоч не кожного виходить ранку,
На тиждень раз лебідкою ячить,

Та чується той голос безсумнівно.
Його чекають старші і малі.
Тож хай лунає звучно-переливно
На славу материнської землі.

Жага ріднослова

Довкола себе із цеглин віків
Збудуймо гоже місто Ріднослів
Хай там гніздиться радість молода,
А не стареча рабськості біда.
Нехай буяє-квітне Ріднослів
Од сивих гір до золотих полів.
Хай у серцях коріння заснує.
Хай у віках святить ім'я своє.

З циклу "Корсунські двовірші"

Андрій Легіт

Чужинське поле перейшовши до кінця,
Красою слова полонив серця.

Григорій Зленко

У Корсуні, в училищі, у днини незапам'ятні
Він вирішив нетлінне записати в Книгу пам'яті.

Володимир Метелиця

Його поетична метелиця
Байками-гострухами стелиться.

Владлен Ковтун

Гіллястим явором приймає блискавиці,
Щоб з усіма вогнем любові поділиться.

Михайло Волков

Відомі й невідомі імена
Черкащина разом із ним пізна.

Григорій Жирний

Про Корсунь стільки в нього є історій!
Не менше, аніж хвиль у синім морі.

Леонід Ворошило

Він рухається з Рухом завше в ногу,
В майбутнє прокладаючи дорогу.

Катерина Лазаренко

Природи і фантазії суцвіття
Вона плекає не одне десятиліття.

Станіслав Двірняк

Між блискавиць лежать стежки поета,
А стільки ніжності у кожному сюжеті.

Валерій Шмаренков

І в небо лірики, і в танцеві світи
Він прагне привнести шал висоти.

Вадим Нікітенко

Вадимові епічні "Дві вдови"
В любові скупані од ніг до голови.

Микола Шевченко

Як трапив він до вальсу у полон,
Так і вальсує з серцем в унісон.

Лідія Уменко

Щоб осягти байдужість і мовчанку,
Вона у світ пускає "Корсунчанку".

Ольга Сахно

Писанки її чудові
Кличуть до Краси й Любові.

Володимир Лисак

Від його музики і співу Шендерівка
Аж розцвітає, мов красуня-дівка.

Віталій Матвієвський

Єднає в медицині та в поезії свій хист
Хірург, онколог, терапевт... і гуморист.

Іван Легенький

Фейлетони нічогенькі
Пише пан Іван Легенький.

Ганна Савранська

Щоб економить час на іменописаннях,
Вона позамість "Ганна" пише: "Анна".

Петро Ткаченко

Хоч у степу таврійському родився,
Навічно із Надроссям поріднився.

Валентина Прокоф'єва

Ріка натхнення дні її несе
У Росі сни й красу березових пісень.

Ярина Яр

Біг струмочок-веселунчик через яр
Та й приніс поетку нам - Ярину Яр.

Сергій Давиденко

Щоб стрепенулась не одна душа,
Він частку серця у полотнах залиша.

Іван Гречуха

Із піснею і пензлем без утоми
Він вибудовує Краси сяйні хороми.

Степан Клевак

Коли на серці росяні світанки,
Слова ряхтять-іскрять безперестанку.

Антін Шевченко

В його руках (не різьбяра - чарівника!)
Співає дерево, неначе у казках.

Василь Толюпа

На Благовіщення родився він,
Щоб лікувати сміхом Гарбузин.

Валентина Фесенко

"О часе, не спіши!" - співа вона, і завше
Час зупиняється, у вірші закохавшись.

Володимир Усаченко

Веде за віжки кониченька,
а щойно відпуска на волю -
Зліта Пегасом вороненький -
означує поету долю.

Василь Бур'ян

Від сонцеповені стає такий гарячий -
Цілує небо в пісні ластів'ячій.

Яків Рева

Зайдіть, усміхнені і реви,
Увічнитись у знімках Реви.

Світлана Касяненко

Її цілюща сміхотерапія
Всім додає завзяття і надії.

Сергій Калініченко

Співає бард. Але на чому грати?
Гітару десь "позичили" фанати.

Віталій Прошин

Збирає літ розсипане намисто
У травах пам'яті, у спогадовім листі.

З циклу "Корсунське літо"

Де справжня краса?

Не треба їхать світ за очі,
Аби побачить диво-дивне.
Для цього ти до Росі йди-но.

Розкриєш очі ти охоче
Од мальовничої картини:
Світанок проглядає з ночі,
Сріблить духмяні ранні роси...
Югни на човнику по Росі,

Ковзни по плесах спраглим зором -
Одраду знайдеш у прозорім
Ласкавім погляді ріки -
Осяє він твої роки.

Кинь оком по гранітних скалах -
Од їх величчя і краси
Росте у серці небувала
Снага і рветься в небосинь.
Умиєшся сріблом води -
На світ немов ти знов родивсь...
Яких тобі ще треба див?

Вечір

Прощається Корсунь із дниною знову,
Веде з надвечір'ям блакитну розмову.
Ховає у сутінки замок свій чар,
Мов кличе до царства вечірніх примар.
За парком лягає натомлена тиша.
Ось-ось її в травах вітрець заколише
Й полине по хвилечках Росі-ріки
До плес, де купаються перші зірки.

Понад Россю

Сутінками стелиться
Нічка над рікою.
Зоряна хурделиця
Небо непокоїть.

Ніжними сніжинками
Зіроньки іскряться.
Ковзкими крижинками
Заводі срібляться.

Рось збирає в мисочку
Зорі, як перлини,
І про нічку місячну
Хтось співа за тином...

Корсунське літо

Весна позахмеліла поміж трав
І не бажає повертать до міста.
Тим часом літо на коні огнистім
Розпочинає в Корсуні парад.

Травневим дням до купи не зібраться -
Їх вітер розвіває, наче пір'я.
А містом вже крокують новобранці -
Червневі ранки, днини, надвечір'я.

Гордиться ними літо-отаман:
Яка хода! Які засмаглі лиця!
А ще ж тут липня вісників нема,
А далі й серпень надійти не забариться.

А липень з серпнем, наче близнюки.
Такі палкі, гарячі, сонцеликі.
Як підуть містом їхні вояки,
Всі корсунчанки кинуться до вікон.

Бравує з військом літо-отаман.
Прапороносці сяють з корогвами.
Їм байдуже, що осінь і зима
Іздалеку махають вже шаблями.

Ноктюрн

На плеса впала ніченька крилатая,
Лебідкою пливе поміж лататтями.
А може, муза то прилинула негадано,
Щоб вірш родивсь під зорями-лампадами -
Екфразисом полотен ненаписаних
І просторів неспійманою піснею…
Ступаємо стежками кам'янистими
Над зарвами нестримно-прямовисними
На зустріч із лункою млоснотишею,
На чебрецях настояній-замішаній.
А нічка-чарівничка - аж не віриться -
Рядками Карабовича верлібриться.

У парку

Давній парк запустів і збіднів,
Озирається в марево днів,
Що минули чи не навіки,
Поховавши веселі гадки.

Наслухають дерева печаль,
Що знайшла тут надійний причал, -
Так незвично їм тут, в самоті,
Поринати в думки золоті...

Стільки люду бувало між них!
Стільки танців, пісень запальних!
Линув парком нестриманий сміх,
Стільки жартів було та утіх!

Де ж поділось містечко розваг?
Чи його десь заніс дивний маг?
Каруселей - і сліду нема,
Та й орелей шукати дарма.

Ніби колесом чорт прокотив
І на пам'ять собі прихопив
Чи ледащо яке тут пройшло
Й під мітелку все-все підмело?

Мають лави трухляві біду -
На концерти сюди вже не йдуть.
Бо і сцени давно вже катма,
Тільки купа бетонна дріма.

Сниться їй дерев'яний поміст,
Що на нього виходив артист.
Сниться їй: стукотять каблуки...
То спадають дрібненькі грушки...

Гей, дерева стрункі й мовчазні!
Може, ви й не сумні, не смутні?
Може, гамір, що геть відлунав,
Був для вас, наче кара одна?

Може, то і на краще воно -
Це затишшя німого кіно:
Вітерець ледве чутний, легкий
Гармонійно гойдає гілки;

Он метеликів двійко в траві
Наче кажуть: "Ми - барви живі";
А квіток розмаїтий вінок
Нас п'янить, як прадавнє вино.

Скрикне зграя далеких крякух,
Шум машин донесеться до вух.
А за мить знову тиша лунка.
Така лагідна й наче м'яка.

Із тобою я тишу ту п'ю...
І здається, ми ніби в раю.
І птахів негучні голоси
Кличуть нас в царство тиші й краси.

Це було тут немов з правіків -
Запах сосен, могуття дубків,
Вітерець і трава лугова,
І ця пташка, що любо співа.

В дивотиші купаємось ми
І неначе стаємо дітьми.
Отакий оцей парк-чародій -
Він вселяє чуття молоді

Дідусеві й отим юнакам,
І задуманим літнім жінкам,
І дядькам, що десь поряд без зла
В доміно забивають "козла"...

Корсунські вулиці

Що особливого в провулку або вулиці?
Лежить собі спокійно простонеба,
Чи до шосе, чи до місточка тулиться,
Замріяно міркує щось про себе.

Ось вулиця Шевченка зеленава.
Так затишно на ній і так привітно,
Крокує нею Кобзарева слава
І лине далі по усьому світу.

А поряд в'ється вулиця Сошенка...
А далі Костомарова Миколи...
А вулиці Мазепи й Дорошенка
Спогадують козацький бій за волю.

І вулиця Хмельницького Богдана,
І Наливайка, й Палія Семена
Литаврів чують гуки крізь тумани.
Їм запорозькі маряться знамена.

На вулиці Кармелюка виводить
Хтось давню пісню, й обрій наслухає,
Як десь там, за Сибіром, сонце сходить,
А хлопці-побратими не зівають...

На стінах гарних-ошатних будинків
Вас стрінуть написи статечні й чинні:
Це вулиця Грабовського, це - Українки.
Ця - Рильського, а та - Павла Тичини.

Тут Польова, там Лісова. Ось Яблунева.
Квіткові аромати ними плинуть.
А тут Садова, Щедра і Вишнева -
Солодкими плодами завше стрінуть...

Що особливого в провулку або вулиці?
Лежить собі спокійно простонеба?
Та ні. До твого серця тулиться.
По-дружньому всміхається до тебе.

Таїна дива

Від сонця палкого весна захмеліла,
І любиться з небом блакитна ріка.
Про перше кохання шепоче невміло
Струмка течія гомінка.

І кожна пелюстка, і кожна травина
Бентежиться дивним-незнаним чуттям.
На ватрі любові згора кожна днина -
В тім вічна загадка буття.

Сон

Сон чаклує знов біля колиски.
Пропливають пам'яті човни.
І крило підстреленої лиски,
Мов докір, махає з далини.

Сон ворожить понад осокою.
Осока та серце дотика.
Не лиша і хвилі супокою
Споминів нестримана ріка.

Середина літа

Надросся в полоні липневої спеки.
Повітря загусле - киплячий кисіль.
Вистрибують всі мов з гарячого глека -
До Росі спішать звідусіль.

А річка принадно сріблиться-чарує:
Спокусі назустріч пірнеш залюбки -
Зимовою свіжістю враз обдарує
Й зігріє в обіймах палких.

З циклу "Ромашковий світ"

І

Моя дитяча вишиванко,
Відкрий-но світ малого Йванка -
Де тиха пісня колискова
Спада на душу веселково,
Де казка ниткою прядеться,
Щоб доброту вбирало серце,
Де ніжна усмішка матусі
І таткові колючі вуса,
Де дні були такі ласкаві
У ромашковім сонцетрав'ї.

II

На табунську могилу
Так хотілось зійти -
На табунську могилу
Позирають світи.
Як бажалось почути
Таємницю хмільну
Від зеленої рути,
Від сивин полину.
Гей, висока могило,
Свідку старовини,
Вільно ти височіла
Від весни до весни.
На тобі, наш маяче,
У твоїй бороді
Наші ноги дитячі
Не лишали слідів.
Ми співали й гукали -
Аж дзвеніла блакить!
...І з землі виходжали
Скіфи і козаки...
На табунську могилу
Не зійти нам ізнов -
Розорали могилу
Трактористи давно...

III

Призабутою стежиною
Поспішаю в рідний край.
Поросла вона ожиною,
А ожина - то розмай.
Я за давньою розлукою
Не приспав свою любов,
І вона бринить над лукою
І у затишку дібров.
Ой, метнулася стежинонька,
Завела аж до ріки:
- Покупайся-но, хлопчинонько,
Змий усі свої гріхи...
А тепер іди до хатоньки,
Що біліє на горі.
Там тебе чекає батенько
І матуся край воріт.

IV

Де ріка, мов рибонька, виблискує,
Заблукали дні мої минулі.
Озовіться ранішньою лискою
Чи куванням першої зозулі.
Ой ви, днини, сонячні та лагідні,
Вам у пам'ятку моє бентежжя,
І надії зеленаві пагони,
І задуми піднебесні вежі.
Покажіть мені стежини в'юнисті
До дитинства золотої брами,
До палацу сонячної юності,
Де мені було так любо з вами.
Ходять мої днини проминущії,
П'ють із річки, наче коні, воду.
Та між ними, давніми й грядущими,
Не знайду я золотого броду.

V

Усміхнись, ромашковий обрусе,
Крізь років пломінкі сторінки
І, мов килим казково-бабусин,
Віднеси до дитинства ріки.
Ромашковий обрусе дитинства,
Не втікай у заобрійну даль.
Ромашковий обрусе дитинства,
Ти малого мене пригадай.
Неповторні твої аромати
Чулу душу виповнюють знов.
Рідне слово і пісня крилата
Над тобою п'янять, як вино.
Огорни, ромашковий обрусе,
Освіжи найчистіші чуття.
Коли я за тобою журюся, -
Мабуть, схибив не раз за життя.
Та набравшись від тебе наснаги,
І любові, і віри, й тепла,
Знов запрагну я дії-звитяги,
Щоб життя не прожить - пропалать.

VI

Світанкова ромашка до сонечка
Пелюстки підніма від землі.
Так до нені синочок чи донечка
Простягає долоньки малі.
То усмішка засяє росиною,
То сльозина спаде мимохідь.
То вишневою, то солов'їною
Україна в мені защемить.
Ромашкова метелиця стелиться
По Вкраїні моїй весняній:
Все гірке ще колись перемелеться!
Не змовкайте, дитячі пісні!

З циклу "Діти Надросся"

Маринка

І струнка,
І гінка,
Наче тополинка, -
Ось яка,
Ось яка
Дівчинка Маринка.
Осяйна,
Як весна Як сонця краплинка, -
Це вона,
Це вона,
Дівчинка Маринка.

Назарко

У Назарка чорні очі -
Чорні-чорні, як у ночі.
А ось зубки в нього білі,
Наче хмарки білокрилі.
Є в Назарка бровенята -
І темненькі, і густенькі.
Як у кого? - Як у тата!
Як у кого? - Як у неньки!

Черевичок загубився

Чом, Назарку, засмутився?
"Черевичок загубився..."
Не сумуй, дитинко, годі!
Стане, може, у пригоді
Черевичок твій синичці,
Чи зайчатку, чи лисичці.
Піде в танці танцювати
Чи пташина, чи звірятко.
Прожени з обличчя хмарку,
Усміхнися знов, Назарку!

Помічник

Готувати хоче неня
Абрикосове варення.
Взявсь Назарко помагати -
Абрикоси промивати.
А вони ж бо ароматні,
Соковиті, запашисті...
Ще варить?.. Зими чекати?..
Краще зараз їх поїсти!

Нові друзі

Виглянув Назарко з хати -
Та й побачив: цуценята!
А вони такі маленькі,
А вони такі гарненькі.
Каже мама, каже й тато:
"Це веселі знайденята.
Хочуть не кусатися,
А з Назарком гратися".

Невдячна публіка

Є гармонійка в Павлуся
Голосиста-басовита.
Каже хлопчик: "Я ще вчуся,
А вже схожий на артиста".
Тільки слухачів немає
Як на горе у дитини -
Лиш мелодію заграє,
Розлітаються пташини.
Песик заскавчить-загавка
І сховається під лавку.
Аж дзвенить у кицьки в вусі -
Утікає від Павлуся.

З циклу "Корсунські екфразиси"

Вірні подруги

Є для Тоні заборона
(Не бажає й вражині!)
Не вживати ні солоне,
Ні солодке й смажене...

Але лікар зрозуміти
Не хоче одного:
Є у Тоні апетити
До всього смачного.

Лиш відвернеться де мати
Чи стане дрімати,
Тоня вже й почне шукати
Чим поласувати.

Але знає хитра ненька
Тонину натуру -
Тож ховає все смачненьке,
Виставля мікстуру!

Тільки Тоня й на хвилинку
В розпач не впадає,
Бо подруженьку Галинку
Вона здавна має.

Вірна подруга ласунки
Помагає Тоні -
То таємно їй підсуне
Огірки солоні,

То найкращеньку конфету
(Хай тільки не плаче!),
То розкішненьку котлету
Й пиріжок гарячий.

А як хворощі озвуться -
Знов нездужа Тоня.
Та не зна зовсім матуся,
Чим займалась доня.

"Краще біль перетерпіти! -
Вчить Тоня Галинку, -
Ніж без ласощів прожити
Хоч одненьку днинку!"

Дві куми, або Останні з могікан

Ми - дві куми.
Нерозлучні ми.
В щасті ми й горі ми -
Дві куми.

Як гули громи,
Із журбою ми
Поріднилися,
Слізьми вмилися -
Наридалися,
Як прощалися
Із коханими,
Із жаданими...
Не діждалися...
Удовицями полишалися.

Звикли ми
Між людьми
Жити-пробувати.
Любим працювати
І в полі, і в хаті.
Та тепер людей
Нема аніде.
На увесь куток -
Твій та мій садок.
Квіти коло хати -
Не дамо зів'янути,
Є сили доглянути,
Хоч і небагато...

Хат довкола тьма,
Та пустка у кожній.
Та печаль сама.
Та думи тривожні.
Валяться хатини,
Садовина гине.
Пустка - ген куди!
Діждались біди...

Та живемо ми
Всім смертям назло:
Як помремо ми,
То помре й село.

З циклу "Коломийки"

I
Корсунська коломийка, або
Забувайте рідну мову - голосуйте за язик!

За шмат гнилої ковбаси
У вас хоч матір попроси,
То продасте…
Т.Шевченко

Поставили "дєржавнікі" в Корсуні наметик,
Щоб там люди розбирали безплатні газети,

І листівочки церковні, й щоденники гожі.
- Ой, які ж ці "дєржавнікі" святії та божі!

Половцями обступили корсунці ту "хатку" -
Надурняк чого б не взяти і собі, й дитятку.

Особливо ж спокушає дорогий щоденник -
Так, як у смачній сметані бравенький вареник.

А "дєржавнічок", даючи базплатнички, каже:
- Ніхто возом не поїде, поки не підмаже.

А тому ось тут швиденько підписи зробіте,
А як можна, то й сусіда сюди приведіте.

Ну, а що ж то за бомага, що то за папірчик,
Що підписують і Тося, і Степан, і Вірчик?

(Підписують, не читавши! Продиктують дані
І щасливі, залишають "хатку" на майдані).

А бомага та, між іншим, не така простенька, -
Перш ніж її підписати, думай хорошенько!

Пропонують в Україні "дєржавнікі" рвійні
Мові російського люду статус офіційний.

Це, здається, й непогано, так демократично!
(Хай вкраїнська мова буде наймичкою вічно!)

Триста років нашу мову гнітили-топтали,
Щоб її між "малоросів" більше не лунало.

А тепер, коли ця мова воскресає з ями,
Їй труну готують знову - залазь, панімамо!

І чому ж це у Росії, де "хохлов" мільйони,
Тая ж мова українська завжди у загоні?

Чом "дєржавнікі" не підуть до Москви й Тамбова?
Офіційною хай зроблять там вкраїнську мову.

А тоді вже піднімають проблеми російські
В незалежній, а не рабській державі вкраїнській.

II
Петербурзька коломийка, або
Лист пітерського українця

Заскучав я, любі друзі, та й по Україні:
Все співаю "Ой, у лузі" при кожній часині.

Не утримався - подався в простори південні,
До Херсона аж дістався, в край благословенний.

От де, думаю, почую українську мову.
От де душу відрятую, відроджуся знову.

Та мов кулаком у скроні, а чи межі очі:
"Вон хохлы, жиды с Херсона!" - гасла скрізь лопочуть.

Уявімо, що так сталось - і всіх українців
Та євреїв не зосталось в херсонській глибинці.

Та тоді б замість Херсона, сіл, містечок цілих
Лиш безлюддя, мертві зони й пустки залишились.

Довелось би писарчатам - новітнім вандалам -
Здичавіло озирати порожні квартали.

III
Херсонська коломийка, або
Лист пітерського українця -2

Ой, відкрили у Херсоні крамничку "Хохлушка",
Щоб там брала макарони котрась Проня-душка,

Чи Свиридко Голохвастов з модної цилюрні,
Чи на локшину вухасті малороські дурні.

Подививсь я на те лихо, на ту чудасію -
Ніби із Росії їхав, а трапив в Росію.

Та у Петербурзі, браття, більше України,
Ніж у цих краях "хохлатих", де вкраїнство гине.

На цім лист маю скінчити і поставить крапку -
Їду в Пітер, щоб відкрити магазин "Кацапка".

Бо цікаво мені знати: а чи росіяни
Дадуть себе зневажати слівцем препоганим.

Мабуть, у великоросів можна б поучитись,
Як свій край до зір підносить, берегти й любити.

З циклу "Від гуморинки до сатиринки"

Ну й тамада!

Плине Россю грайвода,
Їде в Корсунь тамада.
- Як зовешся, ясна пані?
- Просто: тамада Тетяна.

- А надовго ти до нас?
- Це залежить вже від вас:
Коли грошенят багато,
Можу й тиждень розважати...

У Черкасах знає всяк,
Що Тетяна - то мастак.
У самому Богуславі
Добра йде про неї слава.

А у Смілі й Городищі
Виступати їй ще ближче.
В Саморідні й Карашині
Лиш про неї чутка лине.

І Тараща, й Шендерівка,
І Валява, й Комарівка,
І Журавка, і Дацьки
Стрілись з нею б залюбки.

І Стеблів, і Гарбузин
Марять нею, як один...
Та Тетяна, добре знаєм,
Більше Корсунь полюбляє.

Ну вже, кажуть, язиката!
Не язик - млинок завзятий:
Жарти, дотепи, пісні
Сипляться, як взимку сніг.

Ну і жіночка, нівроку,
Голос сильний і високий.
Як співає "Чари ночі" -
Вразить, хочеш чи не хочеш.

А "Ромашки" заведе -
Зала слідом аж гуде.
З нею й лихо не біда -
Отака вже тамада!

Моралісти напідпитку
Затуляють вуха діткам,
Бо як вчеше та гоструха,
І в дорослих в'януть вуха.

Щось примовить там, де треба, -
Регіт здійметься до неба.
І на хвильку не змовка
Цокотуха отака.

Як зовуть завзяту пані?
Просто: тамада Тетяна.
Плине Россю грайвода -
Їде в Корсунь тамада!

Корсунь торгує

На Соборному майдані
Люди бізнесово п'яні.
Напира торговий хміль
Зусібіч і звідусіль.
- Помідори!.. Помідори!..
- Ось креветки… просто з моря!..
- Свіжі-свіжі коропи!..
Ну, підходь, хто не скупий!..
- Кавуни!.. Ось кавуни!..
Віддаю за півціни…
- Хто забув купити дерті? -
Чутно крик у круговерті.
- Закуплю свиней, бичків!..
- Маю дині ось які!..
- Апельсини!.. Апельсини!..
- А почім приймаєш свині?!..
- Ось зерно!.. Така пшениця,
Що і в сні вам не насниться!..
- Цукор! Цукор - наче мед…
- Продаю велосипед…
- Цукор! Цукор - білий рай…
За двадцятку забирай!..
- Борошно! Найкраще в світі…
- Тьо! Купіть забавку дітям…
- Борошно! На всю планету…
- Буряки для вінегрету!..
- А по чім приймеш горіхи?
- Це горіхи? Вмру від сміху!..
Нащо нам такий горох?..
- Та прийми!.. Хоча б відро!..
- Дя-а! Купіть у мене качку!..
Можу скинути троячку,
Або навіть гривень п'ять…
Скину так, щоби узять…
Бігають і тьоті, й дяді -
Бізнесмени тому раді,
Виставляють свій товар,
Щоб крутилася грошва.
Бігають, кричать, регочуть,
Змовкнути й на мить не хочуть...
Дивиться собор з висот:
- Ну й мурашки!.. Ну й народ!..

Патріоти напоказ

Академік проречистий,
І доцент, і асистент
Закликають урочисто
Під сьогоднішній момент:

"Рідну мову солов'їну
Всім плекати треба нам,
Бо вона ж у нас єдина,
Веселкова й запашна!"

Академік до коханки:
"Детка, ты мой идеал".
Лається доцент ізранку:
"Мой декан меня достал!"

Асистентик-початківець
Із дитиною балака:
"Брать вот это некрасиво.
Говорю же: это кака!"

Та лиш на трибуну скоче
Хтось із них, то весь народ
Тільки й чує: "Слово отче!
Я твій лицар! Патріот!"

"Не зрозуміли"

Рік Росії об'явили
В вільній Україні,
Щоб були ми до могили
Дружбою єдині.

А чинуші наші знову
Це так зрозуміли:
Українську книгу й мову
Мерщій до могили!

Лакейський етикет

Раби, підніжки, грязь Москви…
Т.Шевченко

Пан керівник себе у груди знову
Ударив: "Бережімо рідну мову!
Щоб слів чужинських я від вас не чув!
Кохайтесь в рідній мові досхочу!"
Та раптом він аж облизнувсь, немов щеня,
На задні лапки став, мов до зірок піднявсь,
І аж хребет зігнув. Від гідності - ні сліду.
"Ах, Анна Павловна, как радостно вас видеть!"
(Бо секретарка то була ще вищого цабе,
Яка державною не зна ні "ме", ні "бе").

"Как можно петь на этой мове?!",
або Про невдячність

Співачці В.

Пісень криниця українська
Дала їй все, що в неї є.
Співачка дякує по-свинськи
І в ту криниченьку плює.

Рятуйте печінку!

Двоязичієм чиновник наш пропах,
Бо йому державна мова - в печінках!

Слово і діло

Є поміж нас на диво пребагато
Таких собі зразкових патріотів,
Що люблять на весь світ галасувати
Про мову рідну та її пишноти.

Та тільки галас той щось пахне лжою:
Підіть із патріотами отими
Й почуєте, як мовою чужою
Вони говорять з дітками своїми.

Бо діти, мов, іще не розуміють
Усіх принад Шевченкового слова.
Ну, а російською вже какось краще вміють
Балакати на теми побутові.

Хотілося б усім нам побажати
Не розривать ніколи слова й діла,
Щоб у такі халепи не трапляти,
Щоб ми поменше з вами червоніли.

Соску немовляті - буде мовчати,
або Закон про мову

Реве та стогне Дніпр широкий…
Т.Шевченко

На пенсії Дніпро-Славута,
А взяв ще й сина народив.
Чи то лихий його попутав,
Чи, може, Бог нагородив?!
Зібралось друзів пребагато:
"Ах, Днепр, какой ты молодец!
А наши думали ребята,
Что роду твоему конец!"
Маля те слухало, терпіло,
А потім як заверещить,
Що гості любі остовпіли
Та й повтікали у кущі.
І радяться собі на лоні:
Ну, що б таке дитині дать,
Щоб виростало тихосонне,
Не так, як батько-грайвода.
А то ж і це ревтиме знову!
І щоб замовк Дніпрів малий,
Із написом "Закон про мову"
Дитині соску простягли.

Хай я буду лиш вороном білим

Рідне слово, незгасний маяк,
Возведу тебе з серця жаринок,
Щоб не вів тебе покруч-земляк,
Мов раба, на невільничий ринок.

Рідна мово, палюча свіча,
Освіти-но верховні палати,
Щоб не міг депутат-яничар
Двоязиччя зміїне ховати.

Спопели своїм чистим огнем
Ниці думи і погляди ниці.
Хай розплата того не мине,
Хто загачує рідні криниці.

Рідне слово, фортеце моя,
Хай я буду лиш вороном білим,
Та в тобі - мого серця биття,
І надія, і віра стокрила.

"Турбота про мову"

Вимагаю створити
Комітет захисту української мови!
Б.Олійник

Великий наш поете-комуніст!
Ми високо цінуємо Ваш хист
І ваші поривання,
Та є у нас прохання:
Однопартійців потягніть за віжки -
Про Україну хай подумають хоч трішки,
А то все про Москву їхні зітхання.

Нехай згадають, що вгорі вкраїнське небо,
Хай віддадуть данину ріднослову -
То й Комітетів захисту не треба:
Самі від себе захистіть нещасну мову.

Російській мові

…Москалю живу вказали мову
І привели його ід пушкінському слову
(П.Куліш, "Національний ідеал")

Разучите эту мову…
(В.Маяковський, "Долг Украине")

Ніжна мово, дзвінка і чудова!
Твої звуки живуть у мені -
Я люблю твоє пушкінське слово,
Та не слово зневаги й брехні.
Ти прийшла з угро-фінської пущі
І в дарунок взяла від Русі
На століття потомні-грядущі
Гарну назву і зерна-посів.
І зміцніла, й пішла крізь тумани
В невмирущому слові пісень.
І ніякі вітри-урагани
Не гасили твій сонячний день.
…Коли нотка граційного Фета
Нам дарує і радість і сум,
Ми дивуємось вмінню поета
Передати у мові красу.
У російському слові кохались
І Шевченко, й Куліш, і Франко -
Гранували те слово й плекали
Щирозлотним правдивим рядком.
Щедрий Гоголь, журливий Некрасов
З українського ґрунту зросли.
Ну, а Чехов - Росії окраса?
Мережковський? Бурлюк? Все "хахли"…
А коли Гумільов і Єсенін
Свої думи на плаху несли,
Вболівав край Дніпровий пісенний
За співців, що зазнали хули.
Не забути Волошина слово
І цвєтаєвські з серця пісні,
Дивоспіви Миколи Рубцова,
Що зорею осяяли ніч…
Ніжна мово, всевладна й безбідна,
Де згубила ти зерна тепла?
Чом ти стала для слабших сусідок
Уособленням кривди і зла?
Наче зашморг на шиї народу,
Що тебе ж піднімав до життя,
Ти висиш і вкраїнському роду
Пророкуєш ходу в небуття.
Ти дзвениш переможно-святково,
Бо тобі вже й біда - не біда.
Коли ж совість озветься раптово,
Ти про борг Україні згадай.

Двоязичіє,
або Солов'їний порятунок

У солов'їнім царстві-государстві
Посіла трон Свиня.
Чому так сталося в пташинім господарстві -
Того ніхто не зна.
Мабуть, прийшла й назвалася
(Чи просто нав'язалася!):
"Я солов'ям рідня.
Бо прадіди у нас з одної колиски,
А часом ще й питво пили з одної миски.
Як візьмете мене ви за царицю,
Ніколи вже не будете журиться".
А солов'ї - як солов'ї -
Не стали суперечить їй.
Бо ж тим птахам у голові лише пісні:
Співати б цілий день і ніч,
Лящати до нестями...
А за державними постами
Ганятись їм незвично
(Хай Свинка править вічно!).
І ждуть та ждуть: ось прийде справді рай,
Найменшим клопотам-турботам буде край.

Ось насидівшись на своїм престолі,
Взялась Свиня народжувати кволі
Чи вірші чи пісні
Супроти тій бридні,
Яку, мовляв, їй солов'ї пропонували
Та денно й нощно трелями все набридали.
Кохане рило
Вже вкотре відвертає Свинка від такого корму
І споважніло
Кувікає: "Дайош реформу!"
Для солов'їв пора настала непроста:
Як не захрюкаєш у відповідь від серця,
Дають тобі такого перцю,
Що не лишається ні голови, ані хвоста!
І що ж придумали пернаті,
Щоб націю порятувати?
Двомовне двоязичіє знайшли
І в царстві солов'їнім розвели.
Така реформа неважка була:
Щоб догодить Свині, взяли Осла
Чи Цапа-відбувайла
(Бо і такі між солов'їв бували)
І наказали замінити кожну другу трель
На те, що їх царицю за душу бере.
Відтоді завше чутно над Дніпром -
Чи вийди уночі, або стрічай зорю:
- Трійю-тіх-тіх-хро-хро!
- Трійю-тіх-тіх-хрю-хрю!..

Мова "старшого брата"

Москва слезам не верит,
Она кровушки жаждет
(З російського фольклору)

Російська мово, ніжна і чарівна,
Могутня, переможно-веселкова!
Ти іноді - ласкава голубівна,
Частіше - кібець, що жадає крові.

Російська мово, ти того не знаєш,
Що на полях не одного народу
Хвороботворні спори розкидаєш?
Добра бажаєш, а приносиш - шкоду.

Російська мово, чом величну силу
Ти витрачаєш на діла підлотні?
Вже стільки мов загнала ти в могилу
Під прапором любові і турботи.

Російська мово, символом свободи
Могла б ти бути у вінку лавровім.
Ти ж відбираєш кисень у народів -
Їх вимучене прадідівське слово.

Російська мово, стань знаряддям миру,
Добра і щирості, позамість зла й лукавства.
Орел-двоглав нехай несе довіру,
А не ярмо, зневагу та напасті.

Тарасова гілка
(екологічна казка по-канівськи)

Коли в нашім краї пощезла зима
І землю весна оновила,
Бабуся Вкраїна, немов жартома,
Синочка собі народила.
Назвала його, як з давен повелось,
Ім'ям презвичайним - Чинуша
І вчила: люби рідне поле й село,
Не плюй у криницю і в душу.
Та ледве-бо стало на ніжки дитя,
То кинуло мамці старенькій:
"Без тебе я знаю, яким є життя,
І ти мені менше теленькай!"
Побачив Чинуша: широкі лани
Женуть буруни аж під хати.
"Якби ж то калюжами стали вони,
Кораблики міг би пускати!
Гей, мати! Давай-но штани та бриля!
Піду я Дніпром керувати".
А щоб не вважали Чинушу малям,
Солідніш назвавсь - Бюрократом.
"За синього велета взятись пора! -
Гукав парубкам яснооким.-
Зламаєм хребет у старого Дніпра
І дужими станем нівроку!"
І диво! Чинуша рукою махне -
І хлопці степи заливають.
"Оспівуйте,- скаже,- у пісні мене!"-
Дівчата його величають.
"Вирубуйте давні правічні ліси!"-
Винищують сотні гектарів.
"Вирощуйте квітку-будяк для краси"-
Вже садять з осотом у парі…
"А я перерию, - рече Бюрократ,-
Могилу у Каневі нині".-
Та тільки ламаються леза лопат,
Не хочуть сквернити святині.
"Та що це? - обуривсь Чинуша-малюк.
Таке-бо уперше зі мною".
Без сил і підтримки із туги-жалю
Він брилою став крижаною.
І де відступає отой льодовик,
Чинуші живучая раса,
До сонця підносяться з-поміж трави
Стражденні долоні Тараса.
Терпляче Кобзар дожидає з висот
Дощу без кислот і отрути
І садить у грунт не будяк, не осот,
А гілку верби призабуту.

Дурисвіт зі стажем

Колись на Рух брехню клепав
Та насилав трутизну,
Тепер - на вояків УПА:
"Пособники фашизму!"

Мана
(Думка хлібороба)

На нашій рідній чужині...
М.Старицький

Яка нестерпна рідна чужина!..
В.Стус

І чом це так судилося одвіку
Вітчизні нидіть, бідкатись, ридать?
У чварах-суперечках пропадать,
Нагадувать примару чи каліку?

Здавалось би, чого б ще їй бажать,
Як Волі і Державності святої.
Прийшли вони. І мирною рукою
Благословили українців-небожат.

Та тільки знов у рідній стороні
Байдужно-мертві душі лихо сіють,
Купаються в багатстві та брехні
В той час, як інші ледве животіють.

І ллються безконечні словеса -
Запевнення в любові до Вкраїни,
Та чортів хвостик у людців звиса
І каламутить воду безупинно.

Промовлять пару українських фраз -
І вже вони для мови обереги,
Хоч змішують її з багном не раз
Без будь-яких докорів та бентеги.

"Селу, глибинці - лиш пріоритет!.."
Але насправді там обійми смерті.
Руїни ферм. Бур'ян довкіл росте
І покриває "писанки" обдерті.

Одна утіха - випиті сто грам
Та про колишнє низка теплих згадок...
Та думка: чи не встав би знов тиран,
Щоб навести хоча б якийсь порядок?!

Вже клан чинуш до неба підроста
І потирає розжирілі клешні,
Почувши, як нещасна біднота
Батькує українську незалежність.

Один гребе вагонами добро,
У другого в кишені півкраїни.
В калюжах догнива старий Дніпро,
Все виглядаючи щасливої години.

То є ж та незалежність а чи ні?...
Лукаві люди фахово подбали,
Щоб українці в рідній стороні
Своєї Неньки не упізнавали.

Малотиражний плагіат

Химерний долі поцілунок
Чи натяки на жменьку грошей?
Г.Якутовича малюнок,
Як свій, друкує А.Войлошин.*

Не відає маляр столичний,
Що в тому ж Наддніпрянськім краї
Його ж бо пензель динамічний
Комусь кар'єру просуває.

Навіщо ніч не досипати
І длубати науки щебінь -
Вже розвідку у пана Крата
Тихенько цупить пані Щербінь.*

Чи відає пан Анатолій,
Поринувши у творчий шал,
Що на його ж таки мозолях
Хтось наживає капітал?

Регочуть псевдоавториська:
"Безстрашні ми. І чорт нам брат.
Не приведе туди, де слизько,
Малотиражний плагіат".

"Тому привласнюй все, що стрінеш.
Які там авторські права!
На лаврах слави ти спочинеш,
Коли ще варить голова".

"Звітуй про кожну "власну" книгу,
Комусь усівшися на карк,
Та тільки ніженьками дригай,
Не знаючи ні бід, ні кар".

Та слухаймо Надійку Дичку,
Яку окрадено не раз:
"Запалимо, братове, свічку,
Щоб плагіату дух погас!"

Що тут додати ще, панове?
Тираж - ні чорт, ні брат, ні сват.
Не знає тільки безголовий,
Що плагіат є плагіат.

* Прізвища плагіаторів змінені, але не настільки, щоб вони себе не впізнали.

З циклу "Мабуть"

I

Мабуть, у мене вірші не без хисту,
Коли натхнення з них черпають пародисти.
Спасибі за пародій мікродрами -
Мелодії безплатної реклами.

II

Мабуть, статті у мене - стимулятори, Коли їх полюбляють плагіатори.
Та за таку "рекламу" я не дякую -
Обмежуюсь словесною ломакою.

Оповіді, легенди, балади

Оповідь про Кунтувдія Надросянського

Заспів

Івле, биндо київська,
Ленто половецькая!
І ти, Росе ясная,
Стрічко берендейськая!
Скільки червоніли ви,
Стільки ви кривавились?
Чули крики відчаю,
Вигуки звитяжнії
Мовами несхожими,
Мовами чужинськими.
Натомились, річеньки,
Ви щораз оплакувать
Білі кості русича
Й половця смаглявого.

І

"Року 6698... Тої ж осені Святослав
схопив Кунтувдія, торчського князя,
по наговору, і прислав до нього сват
Рюрик [посла], заступаючись за нього..."
(Літопис Руський)

Князю Святославові
Донесли-звідомили
Про гріхи Кунтувдія
Із містечка Торського.
Чи було намовою
Слово вірнопідданих,
Чи блищала правда в нім,
Як червоне золото, -
Та правитель Києва
Покарати вирішив
Хана-повелителя
Торків і берендичів.
Гірко та несолодко
Довелось Кунтувдію
Смакувать неволеньки
І ганьби вселюдної.
Та всміхнулось сонечко
І до нього лагідно -
Заступивсь за гнаного
Рюрик Ростиславович,
Надіслав посла свого
Вельми красномовного,
Щоби гнів послабити,
Кару Святославову.
Прозвучало слово те
У палатах князевих,
Прозвучало слово те
Променем-надією.
Вчувши з вуст посланцевих
Раду свата Рюрика
Не карать Кунтувдія,
Мужа прехороброго,
Святослав задумався,
Світлий князь замислився -
Та й пустив опального
На чотири сторони.
Взявши клятву вірності
З нього пресуворую.
Тільки воля-воленька
Не втіша Кунтувдія,
Запеклась образа в нім
І ненависть лютая,
Що зазнав приниження,
Сорому великого.
І присягу іншую
Чує серце зболене:
- Відплачу я помстою
Князю Святославові,
Принесу я Києву
Горе і розорення...

ІІ

"Року 6698... Половці ж, побачивши,
що стада їхні забрано, і жінок,
і дітей, [і], поспішивши, вбрели
в Дніпро, і настигли їх [русичів
і чорних клобуків - І.Н.] на [ріці]
Івлі у третій день [путі] од Дніпра"
(Літопис Руський)

Осінь понад Тесменню
Видалась чудовою,
Люд радів завершенню
Літа урожайного.
Пахло паляницями,
Яблуками стиглими,
Залунала музика
І пісні весільнії.
Але що за вогнище
Встало над Чюрнаєвом,
Що за коні в річеньці
Воду скаламутили?
Половецькі зграїща
Розбрелись по краєві
Разом із Кунтувдієм,
Ханом розтривоженим.
Де ж це ви, пресвітлії
Святославе й Рюрику?
Все вас панна-владонька
Не лишає в спокою?
А того й не бачите,
Що горять окраїни
І зовуть до виступу
В бій за землю Київську.
Рюрик десь у Вручому
Про своє піклується,
Святослав із браттями
Радить раду трудную
За Дніпром-Славутою,
Вдалині від Тесмені.
Та знайшлися лицарі,
Піднялися грізнії
Зупинити половців
На шляху заклятому -
Ростислав, син Рюрика,
Із мужами чесними,
Наче сокіл кинувся
На ворожі полчища,
З Ростиславом-княжичем,
Сином Володимира,
З клобуками чорними,
Спільниками вірними.
Захопили русичі
Шатра половецькії,
І стада незмірнії,
Багатьох невільників.
Затремтіла силонька
Воїв Половеччини -
Князів Урусобичів
І трьох ханів Колдечів,
Кобана і Бігбарса,
Також Кочайовичів.
Івля-річка бачила
Очі їх засмучені,
Івля-річка виділа
Лиця їх приречені,
Івля-річка вислала
Хвилями червоними
Чорну-чорну вістоньку
В землю Половецькую.

ІІІ

"Року 6699... І половці, втікаючи
од города, обломилися на Росі, -
і тут вони [русичі - І.Н.] тих
захопили, а других побили, а інші
потопилися, а Кунтувдій втік"
(Літопис Руський)

У душі Кунтувдія
Злість повзе гадюкою,
Кожна дума помстою
Грізною запалена.
З Тоглієм і Якушем,
Ханами-сміливцями,
Він іде на русичів,
На залоги Київські.
Тільки не гостинно їм
Стелиться доріженька,
Ждуть коло Кулдюрова
Вої Святославові -
Сили їх нелічені,
Мужність їх небачена.
Знов тобі, Кунтувдію,
Ні з чим повертатися?
Та упертість ханова
Межами не мічена:
Жде він, що повернеться
Святослав до Києва.
Ось тоді й потішаться
Половецькі воїни,
Палячи й плюндруючи
Землю придніпровськую.
Ось почули половці,
Що вже князь у Києві
І не буде вражинам
Більше перешкодою.
Вийшли до Товарова.
Може б і до Канева
Простяглись пожежами
Їх сліди зловіснії,
Тільки кара Господа -
На шляху завадили
Вої Гліба-княжича,
Сина Святославова.
Де мечі схрестилися,
Трави зчервонилися,
Понад Россю-річкою
Був бенкет нечуваний.
Тих у січі січено,
Тих у бран позабрано,
Ну, а треті кинулись
Геть у Половеччину.
Знайте, зайди-недруги:
З Руссю-Україною
Жартувати зброєю -
То остання справонька.

ІV

"Року 6700... Рюрик тоді, одаривши
половців дарами многими і водивши їх
до присяги, одпустив їх до себе,
а Кунтувдія зоставив у себе і дав йому
город на Росі Дверен Руської землі заради"
(Літопис Руський)

Все не заспокоїться
Серденько Кунтувдія.
Вже не рік він мешкає
В стані Половецькому,
Та немає ханові
Ні утіхи-радості,
Ні розради дружньої
В сумові глибокому.
Честолюбство вражене
Не задовольнилося,
А до нього й іншая
Хворість домішалася -
Ностальгія змучила
По землі берендичів,
Торськими дібровами
Снить Кунтувдій знічений.
Серце роздвоїлося -
Гнівом і любовію
Сповнилось, мов піснею,
Що не відспівається.
І речуть Кунтувдію
Хани половецькії:
- Кличе нас до злагоди
Рюрик Ростиславович.
Передав нам вісточку,
Просить на розмовоньку
Не на поле ратнеє,
А в палати можнії...
Вирушили половці
До ясного Рюрика
Не з підступним наміром -
Як сусіди добрії.
Привезли й Кунтувдія
Перед очі княжії.
І була бесідонька,
Наче Рось камінная,
І була розмовонька,
Наче Івля тихая,
Радонька душевная,
Мов між побратимами.
І вернулись половці
У краї коханії
Із дарами княжими -
Свідченнями злагоди.
Рюрик Ростиславович
Залишив Кунтувдія
На землиці прадідній -
Торків і берендичів,
Дарував Кунтувдію
Він містечко Дверенське -
Для добра загального
В краї придніпровському.
Гомоніли радісно
Рось та Івля-річенька,
Що не будуть хвилі їх
Більше каламутитись,
Та не будуть води їх
Кров'ю червонитися
Українця-русича
Й половця смаглявого.

Янталка

"Янталочко! Янталко!" -
Виспівують пташини.
Про Яна і Наталку
По світу пісня лине.

У замку, у достатку,
Жив Янко-сиротина.
В підзамчі мала хатку
Бідняцькая дівчина.

Наталочкою звалось
Дівчатко прехороше,
З сім'єю бідувало -
Ані землі, ні грошей.

Як зіронька, сіяла
Наталя злотокоса,
Хоча й чобіт не знала,
Ходила змалку боса.

А в Янка в позолоті
Розкішна одежина.
Живе він у пишноті
У тітоньки-княгині.

Та, мабуть, це від Бога
Судилося і сталось:
Багатий та убога
Неждано покохались.

Ось та верба плакуча,
Що чула любі речі.
Тут розцвіло жагучо
Кохання молодече.

Ось скеля височенна.
І лячно їм, і мило
Над урвищем страшенним
Дивитися на хвилі.

"Як прірва ця глибока, -
Світ бідних і багатих.
Ну як? З якого боку
Цю прірву нам здолати?"

І молоді ховали
Своїх чуттів криницю -
Було причин чимало,
Щоб мати таємницю.

Ні срібла, ані злата
Княгиня не жаліє,
Щоб небіж став магнатом
І про корону мріяв.

І бачаться вже "цьоці"
Картини довгождані,
Як Янко в силі й моці
Зійде на трон жаданий.

Але одна турбота
Гризе шляхетну пані:
Немає ні на йоту
Пихатості у Яна.

Усе він пропадає
Між бидла, між схизматів.
Пісні їх наслухає,
Став віршики складати.

"Та це ж ганьба для роду! -
Кричить владарка замку, -
До нижчих май погорду,
Бо то лиш хами й хамки.

Віднині - ані гадки
Про ті мужицькі нори!
Будь як покійний татко, -
І владним, і суворим!

Бо то все - гайдамаки,
Насіння отаманське.
Із ними не балакай,
А бий, січи по-панськи…".

Та Янко не зважає
На крики та погрози -
Його дівча чекає
Там, де зелені лози.

Бо з ночі до світанку,
Від рання до смеркання
Ян дума про Наталку,
А Талочка - про Яна.

Та ось презаздре око
Уздріло юну пару -
І доля прежорстока
Чорніє, наче хмара.

Хтось поспіша до пані
В надії на подачку -
Повідати про Яна
Та про його біднячку.

Не встиг договорити
Донощик слово кляте,
Як пані гордовита
Вже крикнула: "Скарати!"

І ось вже панські слуги,
Немов хорти презлючі,
Біжать зеленим лугом,
Спішать до скелі-кручі.

А слідом на коневі
Вельможна пані скаче
І голосом сталевим
Чи то гука, чи кряче:

"Дівчисько порубайте
Й розкидайте по лугу,
А панича хапайте
Й кнутами - мов злодюгу!.."

Закохані почули
Про наміри зловісні,
Над урвищем зітхнули:
"Скінчилась наша пісня…"

"Не буде нам, кохана,
Життя на цьому світі.
Обіймемось востаннє,
Немов зелені віти.

Прийми нас, Росе-ненько,
За сина і за доньку!
Прощай, моє серденько!.."
"Прощай, мій соколоньку!.."

І одчайдушно-сміло
Стрибнули в Рось камінну.
…Дивилась оніміло
Прислуга на княгиню…

"Янталочко! Янталко! -
Шепочуть сиві хвилі. -
Тут Яна і Наталки
Сховались кості білі".

Ім'я тії княгині
Ніхто вже й не згадає,
А скелю ту донині
"Янталка" називають.

"Янталочко! Янталко!" -
Виспівують пташини.
Про Яна і Наталку
По світу пісня лине.

Сповідь
(З давнього)

Юністю п'яніли ми тоді,
І життя здавалось вічним святом.
Нам хотілось бур і холодів,
І кохати так, немов співати.

Та життєві іспити прийшли,
Скаламутили душевний спокій.
І шляхи сибірські розвели
Нас із милою на довгі-довгі роки.

Я до неї линув крізь роки.
Я до неї прагнув, як до світла…
Отче, відпусти мої гріхи!
Сам собі не зможу я простити.

…Це було чи сон чи явина?
Я зайшов до рідної хатини
І побачив, як моя жона
Обіймала красеня-хлопчину.

Зради я пробачити не міг
І за мить шаленим вітром звився -
Мертвим впав хлопчисько їй до ніг,
Їй, на кого досі я молився.

Я до неї линув крізь роки.
Я до неї прагнув, як до світла…
Отче, відпусти мої гріхи!
Сам собі не зможу я простити.

"Чоловіче, що ж ти наробив? -
Затужила жалібно небога, -
Ти ж свого синочка загубив…
З ним тебе чекали ми так довго…"

Ті слова, мов камінь претяжкий,
І донині серце моє душать.
Господи, навіщо гріх такий
Ти дозволив взять мені на душу?

Я до неї линув крізь роки.
Я до неї прагнув, як до світла…
Отче, відпусти мої гріхи!
Сам собі не зможу я простити.

Вмерла того дня моя жона -
Серце розірвалося од горя.
Я ж неначе дика звірина
Все біжу то в дебрі, то у гори.

І немає спокою мені,
І нема ніде мені спочину.
Хоч би вмерти десь в трясовині
Чи в проваллі глибочезнім згинуть.

Я ж до неї линув крізь роки.
Я ж не знав, не знав, що маю сина.
Отче, відпусти мої гріхи.
Муку вже терпіть мені несила…

Балада про кухоль пива
(З народного)

"Ой шинкарко Варко,
В тебе чорні брови,
В тебе чорні брови,
Кличуть до любови.

А я на ті брови
Та й не подивлюся,
Та й не подивлюся -
Мед-вина нап'юся.

Ой ти згубо Любо,
В тебе біле личко,
В тебе біле личко,
Наче печеричка.

А я на те личко
Та й не подивлюся,
Та й не подивлюся -
Горілки нап'юся.

А ти краля Галя!
В тебе очі карі,
В тебе очі карі -
Будь зі мною в парі!

Бо я в твої очі
Та й не надивлюся,
Та й не надивлюся -
Я в них утоплюся".

Каже краля Галя:
"В мене очі карі,
В мене очі карі -
Будемо у парі!

Але для початку,
Милий козачино,
Купи мені хатку,
Дачу і машину.

Згодна й на простого
Хоч би й кадилака -
Тільки після того
Будемо балакать".

А козак їй хвацько:
"Ти така примхлива.
Все моє багатство -
Оцей кухоль пива..."

Корсунська містерія

Три пам'ятники Кобзареві
Прийшли північної пори
Поглянути на Корсунь древній
З вершин Соборної гори.

Спинилися коло Собору.
Де ж помолитись, як не тут?
Сюди вкраїнець душу хвору
Завжди несе на Божий суд.

Співала Рось і камінь гризла,
Що спав ледачо в берегах,
Та не будила пісня грізна
Богатиря застиглий прах.

І каже Перший: "Боже милий!
Частіше чуються мені
Думки безвільні та безкрилі
І чужинецькії пісні".

І каже Другий: "Милий Боже!
Черв'як байдужості гидкий
Дола щоднини переможно
Серця землячі та гадки".

І каже Третій: "О Всевишній!
Невже ізнов надій нема?!
І всі обіцянки препишні -
Лиш рафінований обман…"

Мовчить Собор у риштуванні
І спрагло слухає крізь ніч,
Чи не почує гук Богданів
Або Мазепи гордий клич.

Мовчить Собор. В імлі сталевій
Спурхнув передранковий птах.
Три пам'ятники Кобзареві
Порозійшлися по місцях…

Просвіта "Херсонщини"