Просвіта Херсонщини

Нариси з історії Бериславщини

Сергій Гейко

ЦЕРКОВ ВЕЛИЧНІСТЬ

Дана стаття є спробою розповісти про функціонування культових громад на теренах Бериславського району протягом кінця XVIII — першої чверті ХХ ст. З відомих причин офіційної політики державного безбожжя ця тема за усі роки радянської влади не порушувалася. Жодних публікацій з історії церков нашого району 70 років офіційна преса майже не допускала. А тому автор зарані вибачається за можливі неточності й похибки у тексті. Робота не є узагальнюючою капітальною працею, що охоплює увесь спектр життєдіяльності релігійних громад Бериславщини протягом понад півтора століття, а лише коротким нарисом з їхньої історії. Для повної фундаментальної роботи потрібен тривалий час, копітка праця і матеріальне забезпечення. Абсолютна більшість матеріалів узята з документів Державного Архіву Херсонської області (надалі — ДАХО). Праця над ними потребує неабияких зусиль. Адже майже усі вони писані від руки, дуже важко читаються, писані т.з. гражданським шрифтом, за багато років місцями зіпсувалися, частина документів втрачена. Після приходу до влади більшовиків і відокремлення держави від церкви, остання була позбавлена права вести документацію, а тому матеріали на ці теми розкидані по різним, часто взаємонепов’язаним текам, яких у сховищах ДАХО зберігається декілька десятків тисяч. Частина документів, безсумнівно, знаходиться в архівах столиці, а також (у зв’язку з постійною реорганізацією адміністративного поділу) — Одеси, Запоріжжя, Миколаєва, Криму. Цитати з газет узяті з матеріалів Херсонської Наукової бібліотеки ім.О.Гончара.

Більшість цитованих архівних документів ніколи не оприлюднювалися. Як правило, збережені стилістика й орфографія матеріалів; при перекладі максимально збережено відповідність. Дано посилання на джерела.

I

Першою церквою на території сучасного Бериславського ра йону була збудована у 1781 р. дерев’яна Свято-Миколаївська у с. Тягинка. Але вже за кілька років «по ветхости упразднена» і у 1807 р. закладена нова кам’яна, яка й простояла до кінця наступного століття (Историко-хронологическое описание церквей епархии Херсонской и Таврической. — Од., 1848). У 1782 р. до Берислава (тоді ще Кази-Кермена) у розібраному вигляді на плотах було переправлено дерев’яну церкву з селища Переволочна Полтавської губернії (зараз — біля м. Верхньодніпровська Дніпропетровської обл.). Збудована вона була ще біля 1726 р. з дубового дерева, без жодного цвяха на закрб.ках і довгий час служила запорізьким козакам у Переволочній. З колонізацією південної України чимало мешканців Полтавщини з числа колишніх козаків було переселено до Берислава. Незабаром вони вирішили забрати з собою й церкву, яка до недавніх часів серед народу так і називалася — Запорізька або Козацька. Відомий у XIX ст. літератор О.Афанасьєв-Чужбинський, подорожуючи північним Причорномор’ям у середині минулого століття, наводить текст з однієї книги даної церкви, де записувалися різні укази і постанови, у якій зберігся власноручний запис священика: «1726 г., месяца мая получен указ от господина полковника Ивана Ларионовича церковь строити. Плотников наняли 5 человек; дал господин полковник вышеупомянутым плотникам за строение церкви 30 крб. готовых денег, запасу 6 четвертей муки иржаной, гречаного (Надо подразумевать борошно) 3, пшона 3, сал 3 калаша, солы 4 пуда, баранов десять, кунтуш в три крб. и прочая, да притом робили-б гварнезонные работники человеков 15, горелки 10 ведр + десять (два слова нельзя разобрать)... денег крб.лей девять». (Записки Одесского Общества Истории и Древностей. — Од., 1844, т. 1, с. 606).

Після прибуття до Берислава церква була найменована в ім’я Воскресіння Христа-Спасителя. 29 вересня 1784 р. вона була освячена на новому місці. А місце було обране у центрі понад Дніпром, де зараз районний будинок культури. Разом з церквою з Переволочної прибули й церковні цінності: «...1) иконостас, весь резной работы, старинного письма; 2) напрестольное евангелие, с следующей надписью: «евангелие, или Благовествование Господа Бога и Спаса нашего Иисуса Христа за благополучные державы пресветлейшего и державнейшего великого государя нашего царя и великого князя Петра Алексеевича всея великия и малыя и белыя России самодержца, во св. великой, чудотворной Киевопечерской лавре, ставропигии великого господина святейшего кир-Адриана, архиепископа Московского и всея России и всех северных стран патриарха, при архимандрите Печерском великом господине отце Мелетии типом издася в лето от созданий света 7205, от воплощения-же Бога Слова 1697 месяца децемврия.» По листам на сьом-же евангелии приписано: «сию книгу, глаголемую евангелие напрестольное надал его милость пан Никита Романов, казак Запорожского войска, куреня Менского, до храма церкви Божественного воскресения Христова, року 1700». 3) напрестольный осмиконечный, серебрянный, вызолоченный, крест величиною в пол-аршина без особых украшений, на нем с одной стороны изображено распятие спасителя с предстоящими и лик святителя Николая, а на другой находятся следующие надписи: а) «Мощи Св. Печерских чудотворцев: преподобного отца Лаврентия затворника, преподобного отца Нестора, преподобного отца Кассияна, преподобного отца Моисея, преподобного Тита, преподобного отца Ипатия, преподобного отца Мора, преподобного Агафония, преподобного отца Зинова». в) «Лета SPOД, Марта в А день состроен сей крест при священнике Тимофее на прикладную на Никольскую казну». с) «Мощи св. Киевских Печерских чудотворцев положил в сей крест, по обещанию стольник и полковник Стефан Иванович Янов». (Записки Одесского Общества Истории и Древностей. — Од., 1844, с. 606).

«Историко-хронологическое описание церквей епархии Херсонской и Таврической» у 1848 р. повідомляє, що у Воскресенській церкві «На одной иконе иконостаса было написано имя вкладчика, но надпись стерлась; означенный же литерами 1776 год остается еще виден. Есть также надпись и на дверях, при входе в церковь такая: «Благословением Бога Отца, поспешением Сына и дейстием Св. Духа начася здатися Св. храм Воскресения Христова благословением преосвященного Варлаама Ванатовича, рукоположением пречестного отца Андрея протопопа Кобилятского, старанием Иоанна Лаврентиевича Чечерина и Никиты Сидоровича Шинкеева, июля 25 дня», но года неозначено. Должно догадываться, что это было между 1722 и 1730 годами, когда священствовал архиепископ Варлаам между означенными годами».

У 1811 р. службу у цьому храмі правили протоієрей Іоан Стринський, 57 років, указний дячок Трохим Шпаченко, 35 років та стихарний пономар. (ДАХО, ф. 207, оп. 1, спр. 979).

У тому ж 1782 р. було покладено початок Бізюків-Григорієвському монастирю у сучасному с. Червоний Маяк. Коротка історія цього монастиря викладена окремо у частині III статті.

У 1788 р. почали будувати кам’яну церкву св. Петра і Павла у с. Омеловому (сучасна назва — Милове), яку й закінчили у березні 1800 р. У 1811 р. тут правили священик Микита Бузонський, 34 років, стихарний дячок Сава Любистков та указний пономар Петро Дідушинський (ДАХО, ф.207, оп.1. спр.979).

Оскільки до самого встановлення більшовицькоі влади церкви вели метричні книги, можна дізнатися чимало цікавого про мешканців того чи іншого населеного пункту, оскільки усі вони з навколишніх сіл були, кажучи по-сучасному, приписані до найближчої церкви. Для прикладу візьмемо дані 1829 року по Тягинській Свято-Миколаївській церкві. Усього до неї належали мешканці власне Тягинки, Іванівки, Дядьківки (власник — поміщик майор Василь Васильович Енгельгардт), Царедарівки (власник — вдова поміщиця колезька реєстраторша Уляна Дем’яненко), селища поміщика штабс-капітана Івана Карачуна, поміщика Ерделі Любомирівки та поміщика Лопатинського. Загалом числиться 1342 особи. З них: чоловічої статі — 697, жіночої — 645. Поміщицьких селян і їх дітей, які эа малолітством не приймали того року святого причастя — 1317 осіб, службовців з дітьми — 13, різночинців — 2, духовних осіб — 10. До останніх належали: священик Стефан Раєвськнй, 62 років, його дружина Ірина, 54 років, діти — Надія, 17 р., Раїса, 14 р., Єлизавета, 10 р., диякон Яків Раєвський, 28 років, його дружина Анастасія, 24 р., діти Федір, 4 р., Ганна, 2 р., Марія, 7 р. По самій Тягинці значилися 201 двір, 407 чоловіків, 382 жінки. Найстаршими тут того далекого 1829 р. були селяни Данило Винник (101 рік), Омелян Шевцов (92 роки) та їх дружини Мотрона й Євдокія, що мали по 83 роки. (ДАХО, ф. 207, оп. 1, спр. 1774).

У першій третині XIX ст. у Бериславі була збудована ще одна церква — Успенська, що знаходилася у центрі міста біля базару (недавнє приміщення котельні). «Дело о сей церкви по прошению граждан Бериславских началось в 1809 году. Церковь заложена в 1811, кончена и освящена в 1835 году» (Историко-хронологическое описание церквей епархии Херсонской и Таврической. — Од., 1848).

З другої половини XIX ст., починається новий етап храмового будівництва на Бериславщині. З’являється євангельсько-лютеранська св. Іоанна церква у Старошведському (1885), євангельсько-лютеранська св. Петра і Павла у Зміївці, римо-католицька св. Боніфація у Костирці (1852, зараз це село у межах Зміївки), Покрови Пресвятої Богородиці у Качкарівці. Остання, яка височіє і зараз, до речі, була збудована 1910 року за проектом О.Й.Бернардацці — уже покійного на той час, — дуже відомого архітектора, що спорудив багато приватних та громадських будинків, зокрема у Кишиневі та Одесі. Новий храм св. Миколая постав у 1896 р. у Тягинці, Архангела Михаїла у Миловому, кладовищна церква Усіх Святих у Бериславі. Після закінчення російсько-турецької війни 1877-78 рр. серед бериславців зародилася думка спорудити ще один величний собор. З цією метою було розібрано старовинну дерев’яну Воскресенську церкву і перенесено на північну округу міста, де вона й височиє зараз. Тоді ж її перейменували на Введенську. А на її місці на пожертви населення у 1882 р. спорудили кам’яний собор трипрестольний, до якого й перейшла назва Воскресенської церкви.

Отож, на 1896 р. на території сучасного Бериславського району діяли 11 православних церков (4 у Бериславі, у Тягинці, Миловому, Качкарівці та 4 при монастирі), 2 євангельсько-лютеранських (Старошведське, Зміївка), 1 римо-католицька (Костирка), 3 єврейські синагоги (Берислав, Львове, Новоберислав) та 4 єврейських молитовних будинки (2 у Бериславі, у Львовому та Качкарівці) («Нариси з історії Бериславщини». — Берислав-Херсон: «Просвіта», 1999. — сс. 18-21).

Можна навести й такі дані, що містяться у періодичному часописі «Херсонские епархиальные ведомости». По усім чотирьом бериславським церквам землі церковної немає, будинки і жалування для служителів культу є. Жалування священика становило 147 крб1. Кількість парафіян чоловічої статі постійно коливалася: по Успенській церкві від 2301 чол. (1887 р.) до 1191 чол. (1894 р.), по Воскресенській — від 1229 чол. (березень 1894 р.) до 1944 чол. (серпень того ж року). До Введенського храму, що знаходився тепер на певній відстані за межами тодішнього Берислава, навідувалося, мабуть, найменше парафіян: у 1894 р. — 806 осіб чоловічої статі. У віданні цієї церкви були Запорізьке кладовище (зараз знищене, біля сучасного т. з. рибколгоспу) та кладовище у с. Дрімайлівка. Військовим кладовищем опікувався Воскресенський собор, а центральним, звичайно, — кладовищна церква Усіх Святих.

У Бериславі значна частина мешканців сповідувала іудейську віру. Тож вони мали свої молитовні споруди — синагоги. Найбільша і найвідоміша з них зараз слугує під один з корпусів міської школи № 3. Збудували її у 1905 р., 6(19) вересня урочисто освятили. Кореспондент губернської газети описував це дійство так: на освячення нової великої синагоги зібралася майже уся місцева єврейська громада і дехто з православних, люб’язно запрошених будівничими. “Нова синагога відзначається гарною зовнішністю, зручним розташуванням, багатством світла і простором приміщення. Особливо широкі і ефектні верхні галереї, крізь стрільчасті вікна яких відкривається чудовий вид на Дніпро і задніпровську далечінь. Обряд освячення полягав у тому, що після виходу усіх чоловіків з синагоги, двері були заперті, і висока честь уперше відперти їх була надана І.Г.Уманському, якому задля цієї мети староста синагоги п.Гінзбурґ підніс на срібному блюді ключ від неї. Потім почесні парафіяни з кантором і рабином на чолі обійшли із свитками тори усю синагогу, надавши можливість прикластися до святині усім, хто зібрався. Після цього були виконані молитви, народний гімн і сіоністська пісня (останні за участі оркестра). Потім, п.Камінський звернувся до парафіян з відповідною промовою, запрошуючи зробити пожертви для внутрішнього оздоблення синагоги; після чого парафіяни підходили до вівтаря, удостоювалися потримати тору і жертвували, хто що міг; причому за кожного жертвуючого кантор голосно проголошував моління, вихваляючи достойнощі кожного (відповідно сумі пожертви)" (“Юґ" 10.09. 1905 р.).

Треба зазначити, що існували церкви значною мірою за рахунок пожертв громадян. При цьому віруючі не скупилися. Так, до Качкарівської церкви у 1865 р. «парафіяни, державні селяни, офірували до своєї парафіяльної Покровської церкви: жертовник і надпрестольний балдахін, вартістю 185 крб.; вільні матроси — парафіяни тої ж церкви: срібну визолочену гробницю з футляром, вагою 2 ф. 12 з., вартістю 110 крб., два перламутових хреста, вартістю 5 крб.; а Качкарівські мешканці Димитрій Чумаченко та Іван Колозенко, обидва разом, офірували для тієї ж церкви панікадило, вартістю 130 крб.» («Епархиальные ведомости», № 4, 1865).

У 1894 р. до тієї ж церкви надійшли «…наступні пожертви: 1) хрест напрестольний срібний позолочений, вагою 112 з., ціна 56 крб., старанням Херсонської міщанки Меланії Мелохрено; 2) священі посудини: чаша, диксос, звездиця, лжиця, ковш, 2 блюдця срібні позолочені, вагою 233, 5 зол. ціна 116 крб. 75 к., офірував селянин Єлисей Григоренко; 3) він же офірував спис стальний з кістяною ручкою, ціна 1 крб. 50 к.; 4) хрест виносний дерев’яний живописний, ціна 25 крб., офірувала удова Ксенія Будькова; 5) лампаду накладного срібла, фабрики Фраже, офірував селянин Кирило Доля, ціна 7 крб. 50 к.; 6) 2 підсвічника ставникові мідні посріблені офірувала селянка Калузької губ. Ганна Чистякова, ціна 46 крб., 7) вона ж офірувала панахидне блюдо мідне посріблене, ціна 15 крб., 8) 2 лампади мідні позолочені офірував спадковий почесний громадянин Володимир Саханський, ціна 7 крб.» («Епархиальные ведомости», № 8, 1894).

До Миколаївського храму с. Тягинки у 1866 р. надійшли наступні пожертви:

- від почесного спадкового громадянина Олександра Івановича Волохіна — воздухи, пояс і поручі на суму 95 крб. сріблом,

- від губернської секретарші Мотрони Дем’яненко — воздухи сумою 18 крб.,

- від дружини місцевого священика Софії Владимирової — 3 срібні лампади, преднамісні ікони сумою 44 крб.,

- від селянки Зиновії Карпенко — 1 лампадка срібна на суму 11 крб.,

- від селянина Фоки Гайдученка — дерев’яний хрест за престолом сумою 37 крб.,

- від церковного старости Григорія Осадченка і селян Івана Кирпи, Прокопа Задорожнього, Марка Томенка, солдата Юхима Бабича — на гробницю футляр вартістю 25 крб.,

- від миколаївської міщанки Юхимії Хомиченко — убрання на престол і жертовник на суму 12 крб.,

- від херсонської міщанки Євдокії Честної — літон вартістю 2,50 крб.,

- від власників Ерделі — риза і єпітрахіль на суму 130 крб., а «церковний староста Григорій Осадченко при тинькуванні церкви та пофарбуванні покрівлі використав власних грошей понад 40 крб. срібла» («Епархиальные ведомости» № 7, 1866).

Або візьмемо офірування громадян на побудову нового іконостаса Воскресенської церкви у тому ж таки 1894 р., на що внесли кошти десятки бериславців. Так, Бериславське Міське Товариство внесло 1000 крб., купець М.В.Пономаренко — 536 крб. 65 коп., купець О.І.Живодар — 510 крб., поміщик К.Д.Санжаровський — 600 крб., купець Д.Д.Санжаровський — 606 крб. Багато людей жертвували по 1, 3, 10 крб.лів. Ще дехто зробив внесок речами, загалом на суму 861 крб. 80 коп., а міщанка Євдокія Гречкіна подарувала 2 визолочених хреста із срібла вартістю 118 крб. 80 коп. («Епархиальные ведомости», № 12, 1894).

Цікаве повідомлення опубліковане на першій сторінці «Епархиальных ведомостей» за № 2 від 15 січня 1894 р.:

«Высочайшая благодарность.

По случаю избавления ЕГО ИМПЕРАТОРСКОГО ВЫСОЧЕСТВА НАСЛЕДНИКА ЦЕСАРЕВИЧА от грозившей 29 апреля 1891 года в г. Отцу, в Японии, опасности2, к Синодальному Обер-Прокурору поступило в числе сообщений от Преосвященных разных епархий сообщение от Преосвященного Архиепископа Херсонского о том, что в память и ознаменование означенного события Бериславские мещане: Захарий Вареник, Исидор Перижка и Василий Шагун устроили в ограде Введенской церкви города Берислава, Херсонской епархии, ворота с аркою и калитками, стоимостию 30 крб., а Вареник, кроме того, пожертвовал в Успенскую церковь, того-же города, гробницу для плащаницы, ценою в 200 крб.

На всеподданейшем докладе Синодального Обер-Прокурора о таковых выражениях верноподданических и религиозно-патриотических чувств, ЕГО ИМПЕРАТОРСКОМУ ВЕЛИЧЕСТВУ, в 11-й день декабря 1893 года, благоугодно было собственноручно начертать: «благодарить».

Зі свого боку, церкви також займалися благодійницькими пожертвуваннями. Найбільше завжди офірував Григоріє-Бізюків монастир. Майже щорічно наприкінці XIX ст. він надсилав на утримання Херсонського духовного училища по 1000 крб., а, скажімо, у 1861 р. пожертвував на утримання бідних учнів нижчих духовних училищ 16 крб., Одеському єпархіальному жіночому училищу у 1894 р. — 2000 крб. Йшли пожертви й від парафіян, які збирали у церквах. Так, у 1887 р. Місіонерському Товариству було зібрано у Воскресенському храмі 2 крб. 10 коп., в Успенському — 2 крб. 64 коп., Тягинському Миколаївському — 2 крб. 48 коп. Відгукувалися віруючі й на людське горе. На користь постраждалих від землетрусу 1887 р. у м. Вєрний (зараз — Алмати) та Семиріченській обл. намісник монастиря архимандрит Інокентій надіслав до Херсонської духовної консисторії 150 крб., з яких 100 було вирахувано з церковних сум, а 50 зібрано у церквах. На ті ж потреби парафіяни Петропавлівського храму с. Милового офірували 15 крб. («Епархиальные ведомости» №№ 17, 20, 1887).

У 1905 р. на потреби російського флоту (який, утім, невдовзі був майже повністю потоплений японцями біля о.Цусіма) міське народне жіноче училище при Введенській церкві внесло 2 крб. 93 коп., а Бізюків монастир 25 крб. (“Херсонский губернские ведомости" 6.05, 22.06.1905 р.). окремою статтею завжди були пожертви голодуючим Поволжя. Так, 1907 р. священик Успенського храму К.Брижиський надіслав їм 9 крб. 20 коп., сама церква за підписними листами улітку зібрала 18 крб., Введенська — 3 крб. 11 коп., Воскресенська — 35 крб. 12 коп., а Миколаївська у Тягинці — аж 130 крб. 82 коп. (“Херсонские епархиальные ведомости" № 17, 1907 р.).

Одним з головних напрямків діяльності церкви завжди було посильне поширення освіти і грамотності. Для цього організовувалися церковно-парафіяльні школи. Вже на кінець ХIХ ст. такі школи діяли у Бериславі, Одрадо-Кам’янці, Качкарівці, Тягинці та при монастирі. Навчалося у них понад 120 учнів та учениць. Збереглися деякі дані про це навчання. Скажімо, 1 травня 1908 р. учні Одрадо-Кам’янської школи складали іспити при Воскресенській церковно-парафіяльній школі Берислава. Учнів було троє: 11-річний Порфирій Семенович Мірошниченко та 12-річні Яків Логвинович Матяш і Петро Микитович Матяш. Усі — селянські діти. Усі з О.Кам’янки. Усі склали іспити з середнім висновком «4». При цьому усно здавали Закон Божий, Співи, церковно-слов’янську грамоту, російську мову й рахування, а письмово російську мову і чистописання. Як бачимо, то було не просто для молодих хлопчаків. Тим паче, що приймали іспити аж 8 чоловік: протоієрей, 4 священика, 3 учителя. У той само день здавалися іспити і по Качкарівській школі при Ново-Кам’янській церковно-парафіяльній школі. Учнями були селянські діти 12-річні Антоніна Олексіївна Іванченко, Ганна Григорівна Коваленко та 11-річна Василіса Єлисеївна Любенко (чи Люберко), яка склала іспити з середнім висновком «5», а з рахування навіть отримала «5+». Наступного року з качкарівчан випускалися 13-річні Уляна Костянтинівна Проскура (дочка міщанина) і Фекла Микитівна Савенко (дочка місцевого селянина). Успіхи їх були від «5» балів до «3» з двома мінусами. Отож, середній бал у першої був «4», у другої — «3» (ДАХО, ф. 198, оп. 1, спр. 112).

…Отак жили-були бериславські церкви разом зі своїми духовними керівниками, парафіянами, клопотами, успіхами й невдачами. 14(27) липня 1906 р. «у дворі Воскресенської церкви сталася пожежа, яка знищила сарай і рухоме майно настоятеля церкви о.Клопотовського. Завдяки місцевій пожежній команді, пожежа невдовзі була загашена. Згоріле майно застраховане ніде не було. Збитків пожежею завдано на 500 карбованців. Причина пожежі невідома» («Родной край», 22.07.1906 р.). Різне траплялося й між священиками, адже вони теж люди. У 1831 р. пономар Успенського храму Іван Зубов образив священика цієї церкви Федора Башинського. Є документи про побиття дружини диякона церкви с. Омелового дружиною священика. Але подібні випадки були не характерними, відразу розслідувалися вищим єпархіальним начальством і винні несли завчасту вельми сувору кару. Більшість служителів культу користувалися заслуженим авторитетом і повагою своїх парафіян. Серед таких варто назвати настоятелів Свято-Миколаївського собору с. Тягинка Петра Ширяєва, Успенського — Федора Статкевича, Євгена Басанського, Костянтина Брижицького3, Введенського — Сергія Ногачевського, Олександра Калюжного, Воскресенського — Олександра Гординського, Василя Клопотовського (тут він і помер 23 березня 1908 р.), церкви Усіх Святих — Олександра Вишегородського, Качкарівського Покровського храму — Михайла Пухальського, Данила Белюкова (Белікова), Іллю Глядковського, Милівського Архангело-Михайлівського — Михайла Іваницького, духовного рабина Бериславської релігійної громади єврейського віросповідання Елью Нохомова Свердлова, кістера євангельсько-лютеранської церкви Якова Бюлера та багатьох інших. Їхня служба Богові і народу діставала заслужену дяку. Наприклад, 21 грудня 1893 р. духовна консисторія за пропозицією Херсонського і Одеського Архиєпископа Іустина нагородила серед усього 8 чоловік з усієї єпархії священика Успенського собору Михайла Стебліна і Миколаївського с. Тягинки Петра Ширяєва скуфією, у березні 1903 р. так само нагородили священика Качкарівського Покровського храму Д.Белюкова «за ревність у службі». Або ще факт:

«Государь Император, согласно удостоению Святейшего Синода и положению Комитета Министров, Всемилостивейше соизволил наградить установленными за человеколюбивые подвиги серебрянными медалями на Владимирской ленте диакона Успенской церкви заштатного города Берислава, Прохора Стаматьева…» («Епархиальные ведомости» № 1, 1864).

У серпні 1907 р. архієпископ Херсонський і Одеський Димитрій з інспекційною поїздкою відвідував Нововоронцовський благочининй округ. Завітав він і до Милового, де у церкві “запропонував парафіянам помолитися про упокоєння душі померлого раба Божия Михайла (Агаркова, будівничого цього чудового храму), причому усі проспівали з коліно-уклінністю: “Со святимі упокой…". Картина Архіпастиря, який коліно-уклінно молиться зі своєю паствою справила на усіх невідпорний вплив. При баченні цієї картини, багато хто плакав" (Херсонские епархиальные ведомости" № 20, 1907). Згаданий М.Ф.Агарков (за деякими даними, його дідівське прізвище було суто українським — Огарко) був великим меценатом, любителем старовини, відомими громадським діячем і заслуговує на окремий спогад, тут зазначимо лише, що збудована у Миловому на протязі 1888-96 рр. церква обійшлася йому у понад 100 тисяч карбованців.

Але якось несподівано почалася війна, яка переросла у Першу світову. Херсоно-Одеський архієпископ Назарій негайно заявив: “Наш святий обов’язок — узяти на себе різні піклування для полегшення долі хворих і поранених на війні вояків". Відразу з монастирських ієромонахів і братії був сформований невеликий загін, який після навчання санітарній справі відправили на фронт. У самому монастирі збирали кошти на підтримку армії, улаштували лазарет для поранених.

…Так поступово почалося ХХ століття з його гіркими метаморфозами, що так боляче вдарили по усім релігійним конфесіям колишньої імперії.

II

Перипетії подій 1917-19 рр. на Херсонщині вивчені ще надзвичайно мало. Адже на відміну від центральних районів Росії тут понад два роки не було сталої влади. Нескінченно мінялися більшовики, білогвардійці, війська УНР, Директорії, Антанти, загони Махна, Григор’єва, Свища, Чорного Ворона, знову більшовики. Вочевидь, було не до історії і не до архівів. Місцевих документів збереглося обмаль. Стосовно церков, то цей період був для них справді трагічним. Численні реквізиції, а то й відкриті пограбування різними зайдами поступово зводили їхню роль у суспільному житті нанівець. Особливо тут старалися комуністи, які ніколи й не приховували свого ворожого ставлення і до церкви, і до релігії взагалі. Відомі слова одного з ідейних провідників більшовизму, наркома освіти А.Луначарського: «Ми ненавидимо християнство і християн. Навіть найкращих з-поміж них ми мусимо вважати нашим найгіршими ворогами. Вони навчають любові до ближнього і милосердя, що суперечить нашим засадам. Християнська любов є перешкодою революції. Геть з любов’ю до ближнього! Те, чого ми потребуємо, це — ненависть. Ми мусимо навчитися ненавидіти, бо лише тоді ми можемо здобути світ». Отож, відразу після жовтневого перевороту у Петрограді нова влада починає наступ на церкву. «Церковні мракобіси», «чорні круки», «рясофорна контрреволюція», «церковна зараза», «обнагліла попівщина», «шкідники у рясах», «розсадник кримінальщини і розпусти» — ось далеко не повний джентльменський набір епітетів, що не сходили зі шпальт партійної преси. Головний безбожник Країни Рад О.Ярославський виявив, що релігійні організації є «політичною агентурою і політичним апаратом ворожих пролетаріату класових угруповань усередині нашої країни і міжнародної буржуазії». А оскільки тодішні ідеологи більшовизму Бухарін і Преображенський у популярному викладі програми партії «Азбука комунізму» визначили, що «релігія і комунізм не сумісні ні теоретично, ні практично», залунали вимоги почати «скажений наступ» на релігію, «ударити посильніше по релігійному дурману і хльоснути його найкраще», «зрити дощенту мразь землі — церкви усіх гатунків». Не відстав і «вождь усіх гнаних і голодних» В.Ульянов-Ленін, закликаючи «дати найрішучий і безжальний бій чорносотенному духівництву і придушити його спротив з такою жорстокістю, щоб вони не забули його на протязі кількох десятиліть… Чим більше число представників реакційного духівництва і реакційної буржуазії вдасться нам розстріляти, тим краще».

Вже у грудні 1917 р. виходять два Декрета Раднаркому, що обмежують роль релігії. Остаточне відокремлення церкви від держави і школи від церкви проголошувалося Декретом від 20 січня (2 лютого) 1918 р., який точніше називався «Про свободу совісті, церковні і релігійні громади». І хоча у самих декретах не було ще нічого загрозливого для майбутнього церков, на місцях малограмотні, а то й відверто авантюрно-бандитські поплічники нового режиму розуміли усе на свій копил. Так, погромник Києва відомий каратель Муравйов ще до виходу Декрету після взяття червоними української столиці заявив: «Ми йдемо з вогнем і мечем, встановлюємо радянську владу. Я зайняв місто, бив по палацах і церквах, по попах, по ченцях, нікому не давав пощади». Невдовзі почалася націоналізація земельних угідь, підприємств, медичних, навчальних, інвалідних та інших закладів, що належали релігійним об’єднанням. Можна навести численні приклади розстрілу служителів культу. Так, червоноармійці Муравйова у ніч на 26 січня 1918 р. забили київського митрополита і архимандрита Києво-Печерської Лаври Володимира. У Мгарському Спасо-Преображенському монастирі, що у м. Лубни на Полтавщині на початку серпня 1919 р. розстріляли 16 ченців та ігумена. Багатьох священослужителів арештували.

Потім почалася кампанія варварського розкриття святих мощей у храмах, зняття церковних дзвонів, закриття церков (див.: О.Нестуля. Доля церковної старовини в Україні. 1917-1941 рр. ч.1. К. — НАНУ — 1995). Усе це супроводжувалося відвертим пограбуванням культових споруд. Водночас, вже у I Конституції Радянської Росії, прийнятій у липні 1918 р. поряд з «буржуазними елементами та експлуататорами» суттєво обмежувалися цивільні права духівництва. 30 серпня 1918 р. Наркомат юстиції (НКЮ) прийняв інструкцію про втілення у життя Декрету РНК щодо відокремлення церкви від держави і школи від церкви. Релігійні організації позбавлялися права володіти якимось майном. Їм заборонялося вести педагогічну, благодійну, просвітницьку діяльність. Усе майно, у тому числі й храми, передавалося на баланс місцевих Рад, тобто віднині воно ставало державною власністю. Однак, ремонт віруючі мали здійснювати за свій кошт. Усі релігійні процесії, молебни на відкритому повітрі без дозволу влади заборонялися. Відбиралися «не потрібні» для богослужіння подвір’я, угіддя, гуртожитки, готелі, будинки, заїжджі двори, пасіки тощо. Усі приміщення духовних шкіл переходили у відання Наркомосвіти (див: В.А.Алексеев. Иллюзии и догмы. М., 1991). Тут і без коментарів зрозуміло, що церква перетворювалася у гнаного владою пасерба. Відверто цькуються почуття віруючих, священиків, церкви і релігії загалом. Писалося, наприклад, таке: «Ченці, священики, диякони, псаломники, ксендзи, пастори, рабини, мулли, шамани та інші представники духівництва усіх культів — живуть не на трудовий доход, харчуються на засоби, що добуваються експлуатацією релігійних забобонів, є громадськими паразитами». Або: монастирі — «осередки невігластва, суспільного паразитизму, політичної та церковної контрреволюції», а ченці «є найбільш контрреволюційним елементом, який відкрито агітує проти усякого церковного оновлення». Подібних прикладів безліч. Загалом, дослідники виділяють чотири великі кампанії гонінь на християнську церкву за радянської влади:

1) листопад 1917-1919 рр. — церква позбавлялася статусу юридичної особи, закриття частини монастирів, часткова реквізиція церковного майна;

2) 1918-1920 рр. — позбавлення духівництва політичних прав;

3) з кінця 1920 р. — робота по розколу церкви, її «розкладенню» із середини;

4) з весни 1922 р. — масове пограбування церков з наступною ліквідацією служителів культу (див: А.Латышев. Рассекреченный Ленин. — М.: МАРТ, 1996).

Офіційно Радянського Союзу ще не було. Радянська Росія формально визнавала незалежність Радянської України. Але, у дійсності, «українські» комуністи повністю дублювали дії і постанови своїх «старших братів». А потім і взагалі прийшла вказівка з Москви розповсюдити рішення ЦК РКП(б) та російського раднаркому на Україну. Єдина затримка виходила у зв’язку з тим, що повністю радянська влада утвердилася в Україні, зокрема на півдні, аж у кінці серпня 1921 р. після відступу за кордон Махна. Тим з більшим завзяттям запопадливі пахолки «світлого майбутнього» пристали до справи. Вже у жовтні 1921 р. вони провели перепис православних парафіян на Бериславщині. Було встановлено, що на чотири церкви міста припадає чомусь лише 1344 віруючих чоловіків та 1351 жінка. Села дали наступні дані:

(ДАХО, ф.р. 1887, оп. 3, спр. 694)

Уже наприкінці 1921 — на початку 1922 рр. радянська влада відповідно чинному тоді законодавству узялася за відокремлення церкви від держави. Була проведена націоналізація культового майна, закриті монастирі, заключені відповідні договори з релігійними общинами. Займався цим Наркомат юстиції України на чолі з С.Буздаліним та спеціально створений Ліквідаційний відділ НКЮ під керівництвом Івана Сухоплюєва. Саме їх підписи стоять під усіма документами стосовно церковних справ. На Херсонщині цим відав відділ управління Херсонського повітвиконкому на чолі з Гебелем. Робота кипіла. Але насував голод…

23 лютого 1922 р. Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет прийняв постанову: «Запропонувати місцевим радам у місячний термін з дня опублікування цієї постанови вилучити з церковного майна, переданого у користування груп віруючих усіх релігій по описам і договорам, усі дорогоцінні предмети з золота, срібла і каменів, вилучення яких не може суттєво зачепити інтереси самого культу». Через два тижні тотожну постанову приймає Всеукраїнський ЦВК «Про вилучення церковних скарбів у фонд допомоги голодуючим», а 3 квітня й політбюро ЦК КП(б)У повністю погодилося з циркуляром російського ЦК про цілковите вилучення цінностей.

25 квітня 1922 р. до Берислава надійшла телеграма від завідуючого відділом управління херсонського повітвиконкому Гебеля з вимогою до усіх волвиконкомів вилучити цінності з церков за три дні і здати їх не пізніше 1 травня. Того ж дня збирається спеціальна трійка: секретар партійного комітету Стасенко, начальник міліції Петренко, голова райревкому Мшар, яка вирішує для проведення вказаної роботи створити збройний загін з 25 комуністів і 2 кулеметів під орудою начальника місцевого гарнізону Цибульського. Але з невідомих причин за кілька годин відбулося друге засідання цієї ж групи осіб, де було змінено попереднє рішення і доручено «роботу проводити лише трійці» при трьох технічних працівниках, а також «зарахувати на утримання волкомдопголу загін, що несе охорону церковних цінностей». Операцію вирішили почати з єврейських релігійних установ. Прямо з засідання рушили до Головної Синагоги (зараз приміщення школи № 3), де й забрали цінності на суму 10 фунтів 57 золотників та відзначили, що усе пройшло «без перешкод представників вищезазначеної Синагоги», потім пішли до Першого Молитовного єврейського будинку, де вилучили майна на 8,5 фунтів. (Тодішній пуд рівнявся 16 кг, фунт — 409,5 г, золотник — 4,266 г). У наступні дні пройшлися по православних Введенській, Успенській, Воскресенській, автокефальній Українській Всіх Святих церквах, єврейській ремісничій синагозі. Перепочивши на першотравневих святах, подалися по селам. Спочатку — до відомого Григоріє-Бізюкова монастиря, де після його закриття владою ще у 1919 р. служба правилася у єдиній Покровській церкві. Звідти, як і з інших церков, забрали ризи, посріблені Євангелія, хрестики, дароносиці, кадильниці, чаші, ложечки, блюдця, монети, лампади і т.п., а ще прихопили дорогу митру — головний убір — архимандрита Онуфрія зі сріблом і перлами. Потім покотили до Качкарівки, Милового, оглянули костьол у Костирці, лютеранську церкву у Михайлівці і Зміївці, потім у Старошведському і констатували, що у трьох останніх нічого цінного не було. Таким чином, 5 травня роботу було зроблено (межі тодішнього Бериславського району не співпадають з теперішніми), можна було й спочити, аж раптом 13 числа телеграфом отримали вказівку з Херсона «терміново провести вилучення, не лишаючи нічого» і заборону заміняти церковні речі тим само металом у тій само вазі, що дозволялося робити віруючим і священикам раніше. Ще через місяць Гебель знову наказує «удруге ретельно перевірити чи усе вилучено і у разі вилучення цінностей не повністю, винних притягнути до суворої відповідальності». Довелося ще раз пройтися по церквам, причому ходить вже не трійка, а ціла ватага різнокаліберних діячів. Наслідком їхніх старань була заява уповноважених від об’єднаного зібрання парафіяльних Рад церков Берислава до комісії про те, що нею вилучені предмети, «залишення яких передбачається постановою ВУЦВК від 8.03.22» і прохання залишити украй необхідне для служби Божої. Чиясь владна рука наклала чітку резолюцію: «отказать». Серед архівних документів збереглася квитанція, «видана з Херсонського Повітового Фінансового відділу на посвідчення прийняття від Уповноваженого по вилученню цінностей з релігійних культів по Бериславському району т. Стасенко срібні речі вилучені з 1) Головної синагоги у м.Бериславі заг. вагою 10 ф. 50 зол. 2) Першого Бериславського Єврейського Молитовного будинку заг. вагою 8 ф. 42 зол. 3) Воскресенської церкви у м. Бериславі заг. вагою 1 п. 12 ф. 74 зол. 4) Успенської церкви м. Берислава заг. вагою 2 п. 27 ф. 06 зол. 5) Української «Всіх Святих» церкви м. Берислава заг. вагою 2 ф. 48 зол. 6) Введенської церкви у м. Бериславі 1 пуд 17 фун. 66 зол. 7) Церкви «Михайла Архангела» у селі Миловому заг. вагою 16 ф. 40 зол. 8) Покровської церкви у с. Качкарівка заг. вагою 17 ф. 11 зол. і 9) з Покровської церкви при Григоріє-Бізюковому монастирі заг. вагою 1 пуд 38 ф. 62 зол., а усього вісім пудів тридцять один фунт п’ятнадцять зол. (8 п. 31 ф 15 зол.) Травня місяця 9 чис. 1922 р.» Далі — печатка і підписи контролера, касира, бухгалтера. (Уважний читач має помітити невідповідність загальної ваги сумі вагів усіх цінностей, вилучених з храмів окремо). (ДАХО, ф.р. 39, оп. 1, спр. 7)

Вилучення цінностей, начеб для порятунку голодних, тривали й далі. Згідно зведення від 2 липня 1923 р. з Качкарівської церкви було загалом вилучено 28 ф. 46 зол. срібла, з яких спочатку було залишено 10 ф. 14 зол., які вилучили повторно дещо пізніше. З Милівської церкви за тими ж даними вилучили 24 ф. 26 зол. срібла. (ДАХО, фр. 2, оп. 6, спр. 39). Кампанія з вилучення церковних цінностей тривала до кінця жовтня 1923 р., коли була призупинена, бо вже не було чого вилучати.

Час від часу «праведні» труди радянських чиновників переривали зовсім несподівані події. Ось «Витяг з протоколу ч. 71 Позачергового засідання Президії Бериславського Райвик’у від 12 вересня 1925 р.

Слухали: 1. Заява священика успенської церкви м.Бериславу Федора Статкевича від 11 вересня про те, що у гр-на м.Бериславу Василя Ретенко 10 цього вересня ОБНОВИЛАСЯ ІКОНА. —

Ухвалили: Для з’ясування фактів обновлення ікони, скласти комісію у складі: представника райвику т. Опаліхіна, Райпаркому, та сільради з правом кооптації спеціалістів. Пропонувати комісії негайно виконати цю роботу та скласти належний акт».

(ДАХО, ф.р. 307, оп. 1, спр. 7, арк. 99).

А тут ще морока:

«Наросвіти Бериславської вол.

З А Я В А

Від імені наших гр-н с.Володіївки ми що нижче підписалися наставники Меннонітської громади Леандер Янц і Яків Регер за релігійними переконаннями бажаючи виконувати веління Іісуса Христа й обряди нашої громади як тобто по Недільним дням правити Богослужіння у нашому Громадському Домі, яке й є училище, у надії що ви задовольните наше бажання, прохаємо вашого розпорядження, у чому й підписуємося.

Прохачі: Леандер Янц, Яків Регер

16/ІІІ.23»

На папері резолюція: “Відмовити. На головсільради покласти відповідальність, щоб у школі ні у якому разі не допускалося провадження релігійних обрядів. 19/3.23 Каретникова" (Каретникова А. — тодішня зав. відділу народної освіти) (ДАХО ф.р.11, оп.1, спр.34, арк.43). До речі, на початку 20-х років дві общини менонітів та одна адвентистів 7 дня діяли на території Бургунської сільради.

А з осені 1922 р. з’явився головний клопіт: циркуляром НКВС від 24 жовтня усі раніше заключені правочини з церковними громадами анулювалися і рішенням херсонського губкому, який продублював циркуляр 26 грудня, встановлювався місячний термін на перезаключения правочинів, причому відповідальність за незаключення покладалася виключно на релігійну громаду з загрозою закриття відповідної церкви. Ще 26 вересня Наркомат юстиції відредагував примірний Статут релігійної громади, де, зокрема, говорилося:

«§1. Цель религиозного общества состоит в удовлетворении религиозных нужд своих членов, об’единенных единою верою в божество и единым духом любви к своим ближним…

§4. Религиозное общество не обладает правами юридического лица.

§5. Не обладая правами юридического лица, религиозное общество лишено права приобретать всякого рода имущества, как движимые, итак и недвижимые, заключать от своего имени договоры и обязательства, искать и отвечать на суде…

§23. Члены правления обязаны в своей деятельности руководствоваться существующими законами и декретами и, в частности, не допускать присутствия на собраниях, собеседованиях, докладах, чтениях или при преподавании догматов своей веры лиц моложе 18 лет, за что несут уголовную ответственность…

§31. Религиозное общество ликвидируется… б) по распоряжению подлежащих органов власти». (ДАХО. Ф.р. 2, оп. 6, спр. 46).

Статут разом з іншими документами поступово розсилався по периферії. Справа виявилася вельми довгою. Документи спізнювалися, до Херсона надійшли лише у середині січня 1923 р., а по Бериславській волості відповідне рішення НКЮ та губкому оголосили аж 7 лютого 1923 р. Місячний термін давно минув. Тому на 26 лютого договори були заключені лишень з двома синагогами с. Львове, а «що стосується інших громад, то договори ще не заключені з причини змін ними В/Статуту, який Бериславський ВВК їм не затверджує». Під цією цидулкою підпис тодішнього голови Бериславського волвиконкому Антона Мшара. (ф.р. 2, оп. 6, спр. 39, арк. 58). Дійсно, деякі релігійні громади висунули певні зміни до стандартного тексту Статуту, віддрукованого у Херсонській міській друкарні імені живого тоді ще Леніна. Так, загальні збори Успенської громади внесли наступне доповнення: «Органи релігійної громади перебувають під канонічним управлінням місцевого єпископа. У своєму внутрішньому церковному і релігійному житті громада керується існуючими церковними узаконеннями православної церкви на підставі правил св. апостолів, Вселенського і помісних соборів і Св. отців, які (правила) приймаються усією Вселенською православною церквою». (ДАХО, ф.р. 2, оп. 6, спр. 46, арк. 22). Подібні доповнення були зроблені громадами й інших православних церков. Судячи з усього, особливих нарікань органів влади вони не викликали. Інша справа, коли представники протестантських громад сел Зміївка, Михайлівка і Костирка внесли зміни, що суттєво суперечили вказівкам НК Юстиції. Так, громада євангельсько-лютеранської церкви Петра і Павла до §23 додала: «Заборона ця не стосується богослужінь і підготовки молоді молодше вісімнадцяти років до конфірмації, сповіді і причастя». Подібне прийняли й парафіяни римо-католицької церкви св. Боніфація: «недопущення означених п. 23 осіб молодше 18 років не стосується Богослужінь і підготовки до сповіді і Причастю». Але влада в особі Мшара категорично відкинула ці цілком слушні домагання і його ж рукою затвердила: «означений Статут Бериславський волвиконком засвідчує за виключенням приписки до § 23, яка анулюється», викресливши жирним синім чорнилом заувагу до тексту. Єдине, на що погодився голова, так це замінити слово «божество» на слово «Бог». (ДАХО, ф.р. 2, оп. 6, спр. 46).

Тепер ознайомимося з деякими церквами та їх парафіянами, чиї матеріали дають нам таку можливість.

5 лютого 1923 р. відбулися збори вірних Введенського храму з приводу прийняття вищезазначеного Статуту і заключення договору з владою. На збори з’явилося 200 чоловік. головою обрали панотця Ногачевського. Згідно вимог Статуту необхідно було відтепер обирати правління громади, кандидатів до нього, ревізійну комісію, а також уповноваженого представника, який від імені громади мав підписувати з органами влади договір. Отож, обрали: правління: Прокіп Петрович Новицький, Лаврентій Чудний, Іван Архипович Годун, Макарій Бондаренко, Митрофан Карленко. Кандидати: Пилип Сергеєв та Іван Дробот. Ревізійна комісія: Євфимій Симоненко, Михайло Федотченко та Гнат Усатенко. Уповноваженим обрали Новицького, що разом із Мшаром і підписали договір, себто Статут рівно через місяць. В описі майна, належного церкві, значилося, зокрема: храм дерев’яний, дзвіниця з 5 дзвонів, що займала площу у 3 кв. саж. (1 кв. сажень = 4,55208 м2), землі під храмом — 43,5 кв. саж., під храмом і оградою — 2204 кв. саж., два будинки для служителів у 32 кв. саж. та 36 кв. саж., 4 Євангелія, 3 хреста, 97 різних ікон, 200 книг бібліотеки (журнали, сповідні, приходно-розходні тощо), годинник та ще й 30 крб. 79 коп. капіталів (ДАХО, ф.р. 2, оп. 6, спр. 46).

16 лютого аналогічні збори відбулися у Воскресенському храмі, куди також прийшло 200 осіб. До правління обрали: Ф.А.Шкуропата, Ф.І.Загорулька, Й.Є.Зубенка, Я.А.Страшка, Гр.М.Глушка, кандидатами — Л.О.Міхненка (друге прізвище нерозбірливо), а до ревкомісії — М.Тр.Єременка, М.М.Димченка (третє прізвище нерозбірливо). Уповноваженим — Йосипа Євтихійовича Зубенка. Договір з Мшаром підписали 6 березня. Серед майна церкви нараховувалося: храм кам’яний, дзвіниця кам’яна, каплиця на військовому кладовищі, землі під храмом і оградою — 0,5 десятини (1 десятина = 1,0925 га), землі під кладовищем — 2 дес., будинків служителів — 2, 6 Євангелій, 85 ікон, 22 підсвідчника, 8 корогв, 3 дзвони на військовому кладовищі (ДАХО, ф.р. 2, оп. 6, спр. 46, арк. 73-75).

Того ж дня зібралися парафіяни «Старошведської релігійної громади євангельсько-лютеранського віросповідання при церкві св. Іоанна», у кількості 250 чол. Головував Семен Семенович Котц, секретарював Андрій Андрійович Утас. До правління увійшли: пастор Христофор Гоас, а також Іван Юрійович Бускас, Християн Християнович Аннас, Густав Петрович Утас, Петро Іванович Аннас, Андрій Андрійович Утас, Густав Семенович Гоас та Андрій Андрійович Мальмас. Кандидати: Андрій Матвійович Аннас та Іван Іванович Бускас. Ревкомісія: Якуб Андрійович Гоас, Вільгельм Ганович Кнутас та Іван Хомич Гоас. 5 березня договір підписали: С.С.Котц, та А.А.Утас, а з боку влади — Мшар. Ось майно церкви: храм довжиною 10 саж., шириною 6 саж. (1 лінійна сажень = 2,13356 м), церковний двір 800 саж.кв., церковно-парафіяльний дім довжиною 8 саж., шириною 5 саж. з сарайчиком і садибою 1200 кв. саж., збудовані 1914 р. Ще були: 32 довгі лавки, 6 коротких, 2 маленькі прості столи, 5 мідних нікельованих підсвічників, 2 люстри, дзвін розбитий вагою 5 пудів, а другий у 4 пуди, чавунна плита кругла, оргaн середнього розміру, табуретка маленька, дві рухомі драбини, один столик, дві жорстяні лампи, три старі «віденські» стільці і одна запрестольна картина. Наприкінці важлива приписка: церква і парафіяльний будинок збудовані на кошти, пожертвувані у Швеції (ДАХО, фр. 2, оп. 6, спр. 46, арк. 32-33).

Євангелісти-лютерани церкви Петра і Павла сс. Зміївка та Михайлівка (Шлангендорф і Мюльгаузен, як вони тоді називалися) у кількості 76 осіб зібралися 21 лютого. Членами правління обрали: Петра Ейхгорста, Іоганеса Гречмана, Густава Тинніса, Іоганнеса Бера, Христофора Томма, а кандидатами — Мартина Готліба й Отто Христофоровича Ковальського. Уповноваженим став інший Ковальський — Отто Едуардович, який і підписав від громади Статут-договір 1 березня. Майно церкви, зокрема, складало: кам’яна церква, садиба під церквою площею 0,5 дес., оргaн, два дзвони у 3,5 й 10 пудів, дерев’яні амвон і катедра, люстра з металу і скла, 54 дерев’яні лавки, дві дерев’яні ніжки для ялинок, кам’яний пасторат — «будинок для пастора і для треб хрещення і вінчання, особливо взимку», стайня, сарай, літня кухня без дверей, вікон і внутрішнього майна, «постраждала від фронту у 1920 р.», одна будова з 2 кімнат, що слугувала «для богослужбових цілей юнацтва, зараз частково без вікон, також постраждала під час фронту в 1920 році». Під трьома останніми будовами землі біля 2 десятин (ДАХО, ф.р. 2, оп. 6, спр. 46, арк. 44-45).

Римо-католицька громада церкви св. Боніфація зійшлася у Костирці 22 лютого, причому з’явилося 117 парафіян з 134. Обрали правління: Іван Іванович Еман, Іван Михайлович Таубергер, Готліб Вільгельмович Айхвірт, Іван Петрович Клейн, Карл Робертович Рейнлендер, кандидатами — Антін Іванович Бер, Готліб Адамович Бер, до ревкомісії — Фрідріх Іванович Айхвірт, Йосип Таубергер та Валентин Іванович Айхвірт. Майно церкви складали: церква, 9 дерев’яних статуй, 14 ікон масляних фарбованих (історія суду і розіп’яття Ісуса Христа), 27 лавок, 6 корогв, 2 люстри, фігура Ісуса Христа у гробу дерев’яна, 16 квітів штучних, оргaн зіпсований та 2 п’яти- і три-пудові дзвони. 2 березня уповноважений І.М.Таубергер договір підписав (ДАХО, ф.р. 2, оп. 6, спр. 46, арк. 84-86).

Тим часом продовжувалися подібні збори у Бериславі. 18 лютого вони відбулися в Успенському соборі у присутності 250 осіб і настоятеля Федора Статкевича. Головував Т.Р.Таран при секретарі С.Н.Дербушеву. До правління увійшли: Зацарний Василь Карпович, Дербушев Семен Никифирович (3 голоси проти), Таран Трохим Романович (одноголосно), Кисильов Петро Харитонович (5), Виноградов Трохим Юхимович (3). Кандидатами — Калін (?) Гнат Григорович (4 проти) та Петренко Микола Олександрович (10 проти). До ревкомісії одноголосно обрали Петра Івановича Димченка, Миколу Павловича Пономаренка та Федота Павловича Скрипку. Ухвалили також уповноваженого обрати правлінню зі свого числа. Наступного дня правління й зібралося, але Зацарний чомусь не з’явився, а тому його замінили Петренком, якого й уповноважили підписати договір, що він і зробив 2 березня. До майна собору серед іншого належали: храм кам’яний трипрестольний, кам’яна дзвіниця з 5 дзвонами (81, 16, 27, 22 та 2,30 пудів), будинок священика і будинок для сторожі і хрестильня. Поза оградою знаходився будинок для псаломника, а ще один був геть зруйнований. Землі під храмом і оградою було 1 дес. 17 кв. саж., 59 ікон, 6 напрестольних Євангелій, 4 вхідних дверей, а ось капіталів церква не мала. (ДАХО, ф.р. 2, оп. 6., спр. 46, арк. 16-18).

18 лютого відбулися збори усіх (!) 107 членів «Православної Християнської громади при Українській Автокефальній Усіх Святих церкві м. Берислава» (УАПЦ, як відомо, постала в Україні у 1921 р. і була знищена комуністичним режимом у 1930 р.). Головуючим обрали Я.Журавля, секретарем — М.Перевертуна. Правління громади склали Лука Петренко, Яків Даниленко, Григорій Журавель, Мирон Петренко, кандидати — Степан Мухомор, Іван Уляненко, ревкомісія — Микола Перевертун, Захар Школенко, Дарія (?) Гудим. Уповноваженим став Яків Гнатович Даниленко, який і підписав разом з Мшаром договір 5 березня про передачу храма у користування релігійній громаді разом з описаним майном. А майно було незавидне: храм, дзвіниця, прибудована до храму, землі під храмом 36 кв. м., приміщення для сторожі, що потребувало ремонту, сарай для опалення старий, 30 ікон, 2 мідні корогви, дві суконних старих, дерев’яний виносний хрест, іконостас двоярусний, 9 риз для священика, 2 мідних ковша, 4 Євангелія, 2 мідних блюда, 2 металевих хреста… (ДАХО, фр. 2, оп. 6, спр. 4, арк. 4-7).

Останніми до скликання зборів узялися представники іудейського віросповідання. Лише 14 березня відбулися загальні збори громадян євреїв Берислава. Зібралося усього 20 чоловік, які й обрали одноголосно правління: Бенціон Йосипович Таубін, Нахман Симонович Баркаган, Хаїм Аранович Токаровський, Шлема Хонов Сабсай, Ісак Файвусов Пейсахович, кандидати — Давид Беньямінович Курзон, Лібер Симонович Геккер, ревкомісія — Ельхонон Менделевич Шрайбер, Беньямін Айзіков Калманс та Ісак Вульфович Богуславський. Обрали й уповноваженого Таубіна Б.Й. Майно: будинок кам’яний, критий залізом у 1,5 поверхи, 2 кіоти, 2 амвони, 23 свитки Тори, 4 шафи з книгами, підсвічник на 7 свічок, 8 підсвічників на 5 свічок, 20 мідних люстр з кришталями, 7 ламп «Блискавка», 50 лавок, ще й 4 крісла (ДАХО, ф.р. 2, оп. 6, спр. 46, арк. 105-107).

Того ж дня зібралися віруючі євреї колонії Новоберислав. Обрали до правління З.М.Тоне, Х.-Л.Фельдмана, Ш.Фарбера, Д.Левенберга, В.Ямсона, кандидатами — Розенфельда Ш., (друге прізвище нерозбірливо), до ревкомісії — Я.Б.Клейна, Гризмана, С.Могилевського. В описі майна стоїть: 5 свитків Святого писання, кіот з занавісою, амвон, стіл для читання Тори, 15 дерев’яних лавок, рукомийник, лампа висяча, скатертина (ДАХО, фр. 2, оп. 6, спр. 46, арк. 95, 99).

У зв’язку з тим, що терміни закінчувалися, вже наступного дня Мшар підписав договори. Але з якихось мотивів у 20х числах квітня дав вказівку Бериславській та Дрімайлівській сільрадам перевірити наявність майна у єврейських молитовних будинках.

Для заключения правочинів релігійні громади мали подати до органів влади Статут у 5 примірниках, протокол загальних зборів у 3 прим., опис майна у 3 прим., та 44 карбованці гербового збору зразка 1923 р. Тобто, знову ж таки усе покладалося на організації віруючих. Та, щоб там не було, на 21 березня нарешті з усіма громадами правочини були підписані. Лишалися “2 синагоги, що знаходяться у місті Бериславі які вже опечатані до В/розпорядження про подальше", — повідомляв Мшар повітвиконкому. Відомо, що євреї, які до буремних революційних подій становили значний відсоток бериславців, за 1917-21 рр. частково загинули, частково розбіглися світ за очі. Тому лишилося їх кілька десятків чоловік. 3 квітня 1923р. член Бериславської сільради В.Д.Камінський та член Бериславського комітету незаможників Ф.Т.Сухорученко на підставі припису райвиконкому від 22 березня опечатали дві вищезазначені синагоги, “причому у синагозі, що знаходиться по вул. Раковського (зараз — 8 Березня — упор.), опечатані одні зовнішні двері, а у синагозі, що знаходиться по вул. Тараса Шевченко опечатано троє зовнішніх дверей; печатки прикладені до самих дверей". Наступного дня Бериславська сільрада просить райвиконком вказівок щодо майна цих синагог, оскільки “в останніх вибиті вікна, через які може розкрадатися майно, яке знаходиться усередині, як лавки, люстри та інш.". Ще через два тижні вже райвиконком просить Херсон “про використання лавок, які знаходяться в синагозі для райвиконкому позаяк правочин не заключений" (ДАХО, ф.р. 2, оп. 6, спр. 39). Важко сказати, що було далі, але за логікою речей Херсон мав тепер звертатися до тодішньої столиці Харкова з питанням про бериславські лавки.

Тим часом у травні 1923 р. почалися проводитися збори засновників кожної релігійної громади, т.з. “двадцятки". Варто зупинитися на кількох протоколах, які характеризують перипетії тих відносно недалеких часів. Оскільки безбожна влада не надто розбиралася у тонкощах різних віровчень, з’явилася ідея уніфікувати їх і підвести під одне “божество". Та ба! Лютерани Зміївської церкви ухвалили: “після довгих дебатів, одноголосно лишитися самостійно, позаяк інші релігійні громади, що знаходяться у нашому районі, за церковним обрядом не підходять до нашої церкви". (ДАХО, ф.р. 2, оп. 1, спр. 1387, арк. 164). Подібне рішення лютерани церкви св. Іоанна сформулювали так: “Населення кол. Старошведської без виключення кол. шведи, а тому не розуміють німецької мови а тому ми бажаємо утворити незалежно від німецької колонії єв. лютеранську громаду із шведською богослужебною мовою" (ДАХО, ф.р. 2, оп. 1, спр. 1377, арк. 101).

7 травня зібралися 24 засновника церкви Усіх Святих УАПЦ у присутності члена райвиконкому Руденка. Головував Семен Крючков, секретарем був Яків Даниленко. Ухвалили таке: “З огляду на незгоду з Тихоно-патріаршим напрямом, як таким, що йде у розріз з Апостольською церквою, за завітами Христа (дай притулок бездомному, нагодуй голодного, одягни голого тощо), здійснюючи свої Богослужіння на рідній Українській мові, а не незрозумілій для народу слов’янській і визнаючи главою церкви лише обраного народом Єпископа, як було в Апостольські часи, а тому і не сходячись з іншими церквами нашого району ухвалили заснувати Українську Автокифальну Православну Громаду окремо від громад нашого району".

Архівні документи донесли до нас цілу таблицю з даними про засновників цієї церкви:

(ДАХО, ф.р. 2, оп. 1, спр. 1387)

Одночасно у центрі міста зібралися «уповноважені засновники районної громади Православно-Канонічної общини Бериславського району», які вирішили організаційно об’єднатися перед наступом владних структур. Прибули представники Воскресенської, Успенської, Введенської, Миколаївської с. Тягинка церков та Пантелеймонівського молитовного дому с. Красносільського. Було обрано районне правління православної громади, до якого серед інших увійшли:

- Зацарний Василь Карпович, власник будинку по вул. Леніна (був напроти кінотеатру «Іскра»), хлібороб до і після революції, як сам писав;

- Пономаренко Микола Павлович, службовець, до 1917 р. — в армії, тепер безробітний, власник будинку по вул. Шевченка;

- Усатенко Гнат Тимофійович, землероб, жив по вул. 1 Травня;

- Ногачевський Сергій Миколайович, 27 років, настоятель Введенського храму;

- Клісич Михайло Маркович, священик с. Тягинка;

- Берлов Феодосій Фотійович, священик с. Красносельського;

- Державицький Андрій Федорович, 66 років, який і головував на зборах, до революції — службовець контори торговельних підприємств на причальній пароплавній пристані Російського Товариства Пароплавства і Торгівлі, потім став безробітним, мешкав по вул. Шевченка.

Усі члени «двадцятки» мали заповнювати анкети, у яких окрім даних про себе, звітували перед владою про своє ставлення як до неї, так і до надуманого Всесоюзного Церковного Управління, місцевого єпархіального управління, інспірованих більшовиками т.з. «обновленських рухів». Провокаційним було, насамперед питання про «Ваше ставлення до Радянської Влади». Щоб не накликати на себе лиха, усі засновники різних громад писали в анкетах: добре, доброзичливе, співчуваю, визнаю і т.п. Лютерани дружно відповіли нейтральне «лояльно». Навіть Ногачевський записав: «Как христианин не за страх, а за совесть признаю и подчиняюсь Советской власти». І лише Державицький глузливо відповів: «в покорности и подчиненности С.Властям». (ДАХО, ф.р. 2, оп. 1, спр.1387).

Спробу об’єднатися у районну громаду через тиждень здійснили і віруючі єврейської національності:

«13.05.23 В Бериславский Райисполком

Учредителей еврейских общин Бериславской районной религиозной общини Заявление

Желая организовать в районном масштабе религиозные общеста евреев г.Берислава и колоний Львовой и Ново Берислава в одну религиозную общину с назначением района в городе Бериславе с соблюдением всех формальностей требуемых обязательным постановлением Херсон. Окружн. Исполнит. Комитета от 30-го Марта 1923 г. за № 83, просим зарегистрировать устав в губ. от. Управе нашей районной общины» (ДАХО, ф.р. 2, оп. 1, спр. 1377, арк. 35). 3бори пройшли у присутності секретаря РВК Гольдріна, обрали «двадцятку» з числа 5 бериславців (Пейсахович, Курзон, Баркаган, Кельманс та Токаровський), 5 новобериславців, 9 львів’ян (там було дві громади) і 69-річного духовного рабина Елью Нахомова Свердлова, що мешкав у колонії Львове (ДАХО, ф.р, 2, оп. 1, спр. 1387, арк. 1). Мине лише кілька років і перебування у списку «двадцятки» стане одним з пунктів звинувачень щодо осіб, яких позбавляли виборчих прав з усіма випливаючими наслідками. На 1 січня 1926 р. вже були позбавлені таких прав священики:

«Бюлер Яків Іванович, 1872 р. н., німець, пастор, Старо-Шведське,

Вишегородський Олександр Михайлович, 1881, українець, священик, Берислав,

Гординський Олександр Васильович, 1877, українець, священик, Берислав,

Гоас Христофор Хомич, 1877, швед, пастор, Старо-Шведське,

Гейн Йосип Миколайович, 1866, німець, ксендз, Старо-Шведське,

Іваницький Михайло Іванович, 1861, українець, священик, Милове,

Клісич Михайло Маркович, 1882, серб, священик, Тягинка,

Ногачевський Сергій Миколайович, 1896, українець, священик, Берислав,

Принько Климентій Лукич, 1868, українець, диякон, Н.Райськ,

Півень Никифір Іванович, 1879, українець, священик, Н.Райськ,

Пухальський Михайло Павлович, 1867, українець, священик, Качкарівка,

Полтавченко Сафон Йосипович, 1866, українець, диякон, Качкарівка,

Розанов Василь Анатолійович, 1902, росіянин, диякон, Берислав,

Свердлов Ілля Наумович, 1853 (?), еврей, рабин, Львове,

Статкевич Федір Григорович, 1886, росіянин, священик, Берислав,

Семенов Іван Федорович, 1859, українець, священик, Берислав,

Щур Григорій Іванович, 1866, українець, священик, Тягинка,

Циммерман Адам Францович, 1896, німець, ксендз, Клостердорф,

Якименко Платон Олексійович, 1873, росіянин, архидиякон, Берислав».

(ДАХО, ф.р. 2, оп. 4, спр. 212).

...Так поступово церква сходила на свою Голгофу.

До речі, у листопаді 1923 р. усі договори знову анулювали, ухвалили заключити нові з новими заявами, зборами, статутами, списками, анкетами, протоколами і, звичайно, гербовим збором. Потім церкви закрили, священиків репресували, храми перетворили на склади, клуби, стайні, лазні, а то й просто зірвали. Та це було пізніше.

III

Окремо слід зупинитися на історії Григоріє-Бізюкова (або Бізюків-Григорієвського) монастиря. Засновником його був настоятель Софроніївської Молчанської пустині, що на Сумщині, Феодосій Маслов. Познайомившись наприкінці XVIII ст. з фаворитом Катерини II князем Потьомкіним, старець Феодосій просив того виділити землю під монастирське подвір’я з церквою на щойно завойованих Росією землях південної України. 23 травня 1782 р. (усі дати — за старим стилем) Указом Новоросійської губернської канцелярії йому відвели у Кази-Керменському повіті з правого боку Дніпра 3245 десятин степової землі разом з плавнями навпроти площею понад 2000 дес. Феодосій звів земляні вали, збудував кілька келій для ченців з каплицею і назвав усе це подвір’ям Софроніївської пустині. У вересні того ж року ігумен Феодосій просить дозволу на будівництво церкви. Допоміг знову Потьомкін, який звернувся до єпархіального Владики Никифора з листом:

«Преосвященнейший Владыко,

Милостивый мой Архипастырь!

Вручитель сего отец игумен Феодосий будеть иметь нужду в милостивом Вашем вспоможении; а потому покорнейше Вашего Преосвященства прошу принять его в милость и благоволение Ваше, как человека достойного. Всякое благодеяние, оказанное ему, приму я с истинным признанием, не переставая иметь честь быть с истинным почтением и нелестною преданностию, милостивый мой Архипастырь,

Вашего Преосвященства

покорнейший слуга Князь Потемкин.

P.S. Я приказал в Новороссийской губернии отвести землю для монастыря его, на которой он желает основать пустынь, а как сие зависит от соизволения Вашего, то покорнейше Вашего Преосвященства прошу дать Ваше на то позволение. Князь Потемкин». (Е.Горностаев. Григорие-Бизюков мужской монастырь. — Херс., б/в)

Дозвіл був даний і за півроку постала дерев’яна церква в ім’я священомученика Григорія Великої Вірменії, але невдовзі її розібрали і спорудили кам’яний храм під тією ж назвою. Це сталося у 1786 р., освячений 18 травня 1787 р. Потьомкін не забуває свого давнього знайомця і сприяє пожалуванню Феодосія до сану Архимандрита, а також виділенню у вічне володіння Софроніївській пустині 20 718 дес. землі з лівого берега р. Інгулець.

Тим часом у далекій Смоленській губернії занепадає колись відомий, заснований ще 1650 р. Хрестовоздвиженський Бізюків монастир. І після смерті Ф.Маслова у грудні 1802 р. управляючий Катеринославською єпархією доповів, що на усю єпархію немає жодного штатного монастиря. Тож 4 грудня 1803 р. Олександр I видав іменний Указ:

«По неимению в Екатеринославской епархии ни одного мужского штатного монастыря, обратить во второклассный штатный монастырь состоящую в Херсонском уезде Новогригориевскую пустынь, причисленную по именному Высочайшему, 1792 года сентября 23 дня, указу Курской епархии к Молчанской Софрониевой пустыни, и перенеся в оный штат состоящего в Смоленской епархии ставропигиального Крестовоздвиженского Бизюкова монастыря, именовать оный Григориевским Бизюковым, которому и состоять в ведении епархиального архиерея с оставлением при оном монастыре по прежнему всех тех угодий и монастырских заведений, какия он имеет и которыя подтверждены помянутым 1792 г. указом, а ставропигиальный Бизюков монастырь упразднить, и производимую на него по штатам сумму обратить на содержанию означенного Григориевского монастыря…» (Є.Горностаєв, зазнач. праця).

Поступово монастир зростав, розбудовувався, набував слави й авторитету. У 1822 р. збудували ще один храм — Покрови Пресвятої Богородиці. Мандруючи південною Україною у середині XIX ст. вже згадуваний О.Афанасьєв-Чужбинський писав: монастирю «дана земля, приписані угіддя, плавні, рибні лови, і ченці поживають собі в живописному усамітненні, забезпечені з матеріального боку. У них тепла й холодна церкви, впорядковані келії, сади, бджільник, велике хліборобство і скотарство. Рибні лови віддають вони у відкуп, за що звичайно отримують порядну плату, оскільки їм дісталися відмінні угіддя. Дніпро тут неймовірно глибокий і тече під самим берегом. Вид на його панораму з дерев’яної галереї захоплюючий. На цій галереї бачив я сивих ченців, які сиділи і мовчки перебирали чотки. Є проте й молоді ченці». (А.Афанасьев-Чужбинский. Поездка в Южную Россию, ч.1. — С.-П., 1863, сс. 256-257).

Новоросійський календар, що регулярно видавався в Одесі, у 1871 році повідомляв: «Нынешнее состояние сказанного монастыря следующее:

1) Церквей в монастыре две — каменные: Соборная во имя священномученика Григория и теплая в честь Покрова Пресвятая Богородицы; обе церкви, по давности устройства их, малы, но еще крепки и прилично украшены.

2) Церковная утварь и ризница в хорошем состоянии и отличаются благолепием. Библиотека монастырская довольно богата лучшими творениями Св.Отцов и произведениями позднейших христианских писателей.

3) Колоколов 6, из коих самый большой в 103 пуда поступил из Смоленского упраздненного Бизюкова монастыря, для которого он был вылит в Москве в 1765 году.

4) Братии с настоятелем положено по штату монастыря 18 лиц, а штатных служителей при нем 16; но состоит на лицо монашествующей братии 24.

5) На содержание монастыря и на жалованье братии и служителям отпускается ежегодно из казны 758 крб. 51 коп. серебром, но монастырь преимущественно содержится своими экономическими доходами, получаемыми от земли и прочих угодий.

6) Ограда монастырская, исправленная в 1860 году, составляет почти правильный четырехугольник, с 4-мя по углам башнями, увенчанными крестами, и с 2-ми воротами, восточными и западными. При ней, с северо-востока, выстроена новая каменная, на 16 саж. длины, палата с кладовою и ледником.

7) При монастыре разведен на 4-х десятинах виноградный и фруктовый сад, обнесенный с двух сторон, на протяжении 225 погонн. саженей, невысокою каменною стеною, а с третьей стороны примыкающий к монастырской ограде. На возвышенной отлогости горы, занимаемой этим садом, устроен Предтеченский скиток, состоящий из трех малых келлий, для любящего безмолвие инока. В версте от этого скитка, над самым Днепром, в скале, есть другой скиток или пещера, состоящая из двух келлий, которая, по преданию старожилов, ископана была некиим иеромонахом сей обители, в ней подвизавшимся. Ныне эта пещера не обитаема, но уважается народом, как памятник иноческих подвигов.

8) За оградою монастыря есть довольно поместительная гостинница для странников. За нею, в тени, находится деревянная новая, на каменном фундаменте, баня для братии, а на противоположной стороне виден конюшенный двор, обнесенный каменною оградою, с прочими хозяйственными обзаведениями.

9) Всей земли при монастыре 23,963 десятины. Они разделяются на три части: а) при самом монастыре 3,200 десятин; б) плавен за Днепром более 2,000 десятин и в) особая дача, в 25 верстах от монастыря при р.Ингульце, заключающая в себе 20,718 дес., которая в 1862 году отдана на 10 лет в аренду с ежегодною платою по 19,100 р. сер.

10) Рыбный завод в плавне, на Днепре, довольствует рыбой братию, а другой такой же завод при реке Конке, удаленный на 8 верст от монастыря, отдается в аренду.

11) В монастырской ризнице хранятся: а) три Св.Евангелия, по древности своей заслуживающие особого внимания, печатанные в 1636, 1657, 1689 годах, и б) следующие письменные акты: грамота царя Алексея Михайловича, данная 6 марта 7163 г. прежнему Бизюкову Крестовоздвиженскому монастырю; копия грамоты царей и великих князей Иоанна и Петра Алексеевича, данной, по благословению патриарха Иоакима, лета от сотворения мира 7200, в 3-й день марта, на утверждение Бизюкова монастыря в ставропигии Московского патриарха; грамота Императрицы Анны Иоанновны, о бытии ставропигиальному Крестовоздвиженскому монастырю вечно ставропигиальным и укреплении за ним всех прав и владений, ему предоставленных, данная в С.-Петербурге 1733 г. февраля 23 дня и написанная на пергаменте в золотом, глазетовом переплете, с начертанием Императорского титула золотыми буквами и с приложением двух длинных шнуров из шелка и золота, с кистями, к которым прикреплена Императорская Государственная печать, в серебро-позлащенном футляре; — грамота Императрицы Елисаветы Петровны того-же содержания, данная 19 марта 1743 года, и грамота, на пергаменте, о посвящении игумена Крестовоздвиженского Бизюкова монастыря Иоасафа в архимандриты, с дарованием приличных сему сану прав и почестей при священнослужении, и о назначении в сей монастырь, вместо игуменов, дотоле управлявших им, архимандритов. К грамоте сей приложена печать святейшего патриарха и подпись руки преосвященного Стефана Яворского (золотыми буквами), митрополита Рязанского и Муромского. Дана она в Москве, в 1706 году».

В одній з книг кінця XIX ст. надибуємо таке: «За своїм розташуванням цей монастир має захоплюючий вигляд. Не мало цікавості являє собою він і з археологічного погляду: одна з його церков збудована запорожцями за дуже оригінальним планом, з трьома банями в одній прямій лінії; тут само зберігаються: два дуже цінних за своєю старовинністю срібних хреста, осипані дорогоцінними каменями, ікона, грамота імператриць Анни, Єлизавети і чимало іншої старовини». (Настольная книга для священно-церковно-служителей. — Х., 1892, с. 102).

Свого часу про монастир, який був добре знаний в Російській імперії, доволі багато писали. Тому його історія до початку ХХ-го століття більш-менш ґрунтовно досліджена. Найкращою працею є робота М.Ф.Ногачевського (можливо, батька бериславського священика С.М.Ногачевського) «Григориевский Бизюков монастырь», що вийшла друком в Одесі 1894 р. З усіх цих видань відомо, що наприкінці XIX ст. монастир мав до 500 тисяч крб.лів щорічного прибутку, півтори сотні голів робочої худоби, понад 400 голів великої рогатої худоби, сотні овець, свиней. На майже 26 тисячах десятин землі вирощували жито й пшеницю, льон і кукурудзу, просо й овес. Врожайність на монастирських землях значно перевищувала середню по Херсонщині і становила до 70 пудів з десятини. Монастир володів млинами, виноробнями, олійницями, гончарними, вапнярними, цегельно-черепичними, ковальськими майстернями. Тут працювала електростанція, водогін, локомобіль. У монастирі на початку ХХ ст. налічувалося 70 капітальних кам’яних споруд, серед яких окрім церков можна назвати триповерховий братський корпус на 76 кімнат, будинок архимандрита на 43 кімнати, будинок намісника на 12 кімнат, дитячий притулок на 5 кімнат, дворянський і загальний готелі, заїжджі двори тощо. У монастирі були фельдшерський пункт, духовна семінарія та церковно-парафіяльна школа, у якій на 1894 р. училося 10 хлопців та 11 дівчат. Жило тут 145 осіб — 130 чоловіків та 15 жінок. Того року Херсонський і Одеський архиєпископ Іустин, подорожуючи своєю єпархією, завітав до Тягинки, Берислава (де переночував у заїжджому дворі монастиря, що зараз прилаштований під навчально-виробничий комбінат), Миловому і, звичайно ж, побував у монастирі. При цьому Іустин відзначив: «При обозрении епархии с 30 апреля по 14 мая сего года оказалось следующее: 1) в монастырях — Григорие-Бизюкове… мною замечен во всем должный порядок и возможное по средствам их благоустройство как во внешней обстановке, так и во внутреннем состоянии их… За труды по ближайшему управлению Бизюковым монастырем и особенно по постройке соборного монастырского храма, ныне мною освященного, исполняющий должность наместника иеромонах Митрофан утверждается в оной». («Епархиальные ведомости», 1894, № 11).

Мова тут йде про величний собор Вознесіння Господнього, який закінчений будівництвом у 1893, а освячений Іустином 9 травня 1894 р.

Після Столипінської реформи кількість бажаючих взяти землю в оренду швидко зростає. Це спричинило приплив до монастиря нових робочих рук. Не дивно, що за 20 років кількість мешканців монастиря зростає понад у 6 разів: у 1916 р. їх було 910 чол. Тепер у монастирі діють п’ять церков — Григоріївська, Покровська, Вознесенська, Спаська, Пантелеймонівська.

У документах надибуємо різне: “Розпорядженням П. Міністра Внутрішніх Справ, згідно клопотання Намісника Григорієво-Бізюкова чоловічого монастиря і на підставі ВИСОЧАЙШЕ затвердженого 22-го Червня 1900 року положення Комітету Міністрів, запроваджена при призначеному монастирі, що перебуває у Херсонському повіті, посада пішого урядника повітової поліційної сторожі, з правами і обов’язками ВИСОЧАЙШЕ затвердженою 5-го Травня 1903 р. думкою Державної Ради визначеними і з поверненням витрат скарбниці по утриманню названої посади, у кількості 300 крб. на рік, з коштів Григорієво-Бізюкова монастиря, з відведенням від нього ж уряднику квартири у натурі з опаленням і освітленням і з покладанням на ті ж кошти одноразової витрати по озброєнню урядника" (“Херсонские губернские ведомости" 28.12.1905 р.).

Або ось таке було: “День 20 січня виявився для братії Григоріє-Бізюкова монастиря вельми тривожним. Цього дня проїздили монастирською плавнею 4 підводи з запасними солдатами, що відправлялися до Херсона. Запасних було понад 20 чолов., й усі за звичаєм п’яні. Здибавши у плавнях монастирського об’їждчика, вони схопили його й побили до півсмерті. На нелюдські крики жертви прибігли робітники з монастиря, і тоді почалася спільна бійка і сутичка, що завершилася однаково печально для обох боків: кілька чоловік отримали серйозні ушкодження, знадобилася допомога лікаря. Того самого дня у монастирі від нез’ясованої ще причини виникла пожежа. Запалало у корпусній частині монастирського будинку. Хоча сама пожежа за своїми розмірами виявилася не надто великою, але, на нещастя, пожежа ця спричинила людську жертву: задихся у диму чернець Герман, 55 років, якого не вдалося привести до тями, не дивлячись на найенергійні і своєчасні заходи. До Григоріє-Бізюкова монастиря виїхав з Берислава судовий слідчий, міський лікар і помічник пристава. Телеграфно про усе повідомлено п-ну начальнику губернії та архієпископу" (“Юґ" 23.01.1905 р.).

Не лише богомольськими трудами опікувалися ченці: “Навесні 1904 р. біля Бізюкового монастиря розкопана була невеличка могилка; у ній знайшли людські кості, глиняний посуд і дві кістяні довгі підвіски. Посуд, на жаль, знищений, а підвіски зберіг ієродиякон Бізюкового монастиря о.Авдій, який передав їх, через М.І.Блажкова, до херсонського археологічного музею. Херсонська вчена архівна комісія звернулася до о.Авдія з проханням прийняти на себе тягар збереження для музея старожитностей, які тут випадково знайдуть" (“Юґ" 30.09.1905 р.).

Траплялися і жахливі випадки. Так, на початку серпня 1913 р. архієпископ Херсонський і Одеський Назарій «об’їжджав в екіпажі угіддя Бізюкового монастиря… Раптово чимось злякані коні понесли і розбили екіпаж. Владика попав під копита коней і був сильно поранений. Для надання допомоги виїхав до монастиря місцевий лікар п.Бонч-Осмоловський і деякі одеські лікарі. Стан Архієпископа Назарія, як нам передають, тяжкий» (“Юг" 20.08.1913). Утім, за півтора тижні з монастиря отримали телеграму, “що здоров’я високопреосвященого Назарія, архієпископа херсонського і одеського, швидко відновлюється". А справжня трагедія сталася 3(16) жовтня того ж 1913 р. Близько 14.00, коли настоятель монастиря архімандрит Веніамін (у миру — Власій Тузов, 1966 р.н., з селян Київської губернії, у монастирі з 1903 р., спочатку був скарбником, наступного року призначений намісником монастиря, з 1906 р. — ігумен, потім — архімандрит) зазвичай прогулювався монастирським двором, до нього підійшов чоловік і холоднокровно застрелив священнослужителя. Убивцею виявився колишній послушник монастиря, розстрижений чернець Аверкій, 40 років, з бериславських міщан, який “будучи ченцем, вів розпусний спосіб життя, унаслідок чого довго передував в опалі, і, нарешті, нещодавно був представлений архімандритом до консисторії на увільнення з монастиря" (“Юг" 5.10.1913 р.). Убивця зізнався, що хотів таким чином віддячити архімандриту.

У 1903 р. монастир відзначав своє сторіччя — на протязі 13-15 жовтня відбувалися урочистості. Приїхало чимало гостей, прибуло вище церковне начальство. Звіт про свято за авторством священика Ногачевського був опублікований у додатках до “Херсонских епархиальных ведомостей" ч.19 від 1903 р. Наведемо його повністю мовою оригіналу:

“Празднование Григориевским Бизюковым монастырем столетнего юбилея"

В сентябре текущего года Свято-Григорьевская Бизюкова обитель праздновала столетие своего существования. Праздненство, согласно выработанной программе, утвержденной Святейшим Синодом, было трехдневное: с 13 по 15 число включительно.

В Бизюков монастырь ежегодно ко дню Воздвижения Честного и Животворящего Креста Господня стекается масса богомольцев, — бывает их иногда более трех тысяч. К нынешнему же двойному празднику монастыря — Воздвижению Св.Креста и юбилею монастыря — их ожидалось еще более. Вследствие этого приготовления к торжеству начались много ранее. Огромное двух-этажное здание монастырской гостиницы после некоторой внутренней отделки приурочено специально под помещение почетных гостей; для богомольцев-же предназначались три барака: из них два, сложенные из дерева, а один каменный; все о четырех-пяти отделениях, каждое отделение вместимостью от 100 до 150 человек, с отдельными выходами и нарами у всех стен и простенков; бараки ночью освещались лампами внутри и фонарями снаружи, а охраняемы были поставленными от монастыря сторожами, которых было около 15 человек.

Уже 9 сентября народ стал прибывать в некотором количестве; тогда же явилась и полицейская стража; а со среды — 10 числа вечером богомольцев было уже несколько сот душ.

В этот же день монастырская братия встречала своего Архипастыря и Настоятеля, Высокопреосвященнейшего Иустина, Архиепископа Херсонского и Одесского, который прибыл в обитель утром в 9 часов на пароходе. Встреча Владыки происходила у святых врат монастыря, здесь находилась монашествующая братия, учащиеся в монастырской школе и много народа. Облаченный в мантию с посохом в руках Высокопреосвященный Иустин, в предшествии священнослужителей монастыря в облачениях, при колокольном трезвоне и пении монастырских певчих, последовал в главную монастырскую церковь, где, после обычной литии, было возглашено многолетие Государю Императору и всему Царствующему Дому, Святейшему Синоду и Высокопреосвященному Архиепископу Иустину, который после сего преподал всем благословение, при чем присутствующие прикладывались к святому кресту. По выходе их храма Его Высокопреосвященство, в сопровождении пребывающего на покое в Бизюковом монастыре Епископа бывшего Рязанского, а потом Уфимского Иустина4, о.о. наместника, казначея и прочих лиц, последовал в настоятельские покои.

В 12 часов дня того же числа Владыка, посетив Преосвященного Епископа Иустина, занялся обозрением всех помещений, предназначенных для богомольцев, при этом посетил и церковно-приходскую монастырскую школу, начавшую свои занятия с 1 сентября при сборе учащихся в количестве 17 душ; Архипастырь испытывал их в знаниях по Закону Божию; при чем разрешил учительнице прекратить занятия на время монастырских торжеств, что-бы во время всех богослужений дети могли посещать церковь Божию.

В четверг, пятницу и субботу богомольцев прибыло несчетное количество. Одни пароходы Русского общества и частные, во время шести ежедневных остановок у монастырской пристани, высаживая каждый 100-500 душ, доставили более пяти тысяч человек. Кроме того из Таврической губернии через Днепр монастырским дубком и двумя шаландами доставлено столько-же, если не больше, считая доставку в один раз 100-150 душ, при десяти-кратных переездах через Днепр и обратно в продолжение трех дней. Если же присоединить сюда еще пеших путников и прибывших в экипажах, то получится богомольцев, прибывших на монастырское торжество, тысяч до двенадцати.

В четверг прибыл в монастырь — ключарь Одесского собора протоиерей Владимир Величко, протодиакон Богданов и проч. лица свиты Владыки. В пятницу 12 числа в 3 часа пополудни сухопутьем из гор.Берислава приехал Преосвященнейший Кирион, Епископ Новомиргородский.

В 6 часов вечера этого дня начато было вечернее заупокойное богослужение в современной основанию монастыря Григориевской церкви; но и в прочих двух храмах одновременно отправлялась служба. Богомольцы, прибывшие из разных мест Херсонской и Таврической губерний на расстоянии 100-150 верст от монастыря, заполняли не только всю внутренность церквей, но и внутри-оградную монастырскую площадь. Высокопреосвященный Архиепископ Иустин и Преосвященный Епископ Кирион слушали церковную вечернюю службу в Григориевской церкви, а совершал оную чередной иеромонах; на заупокойную же литию вышли на средину собором: благочинный монастыря иеромонах Иннокентий и проч. священнослужители.

В субботу 13 числа в 9 часов утра по благовесту в большой монастырский колокол, народ собрался в церкви к заупокойной службе — литургии, совершенной Архиерейским служением в Григориевской церкви. В литургии Высокопреосвященнейшему Архиепископу Иустину сослужили ключарь Одесского кафедрального собора, благочинный монастыря и несколько местных иеромонахов. Пел хор монастырских послушников под управлением регента, прибывшего из Одессы диакона Кравченко.

После литургии была совершена панихида по в Бозе почившими: Государыне Императрице Екатерине ІІ, Государях Императорах Александре І, Николае І, Александре ІІ и Александре ІІІ, светлейшем князе Григории (Потемкине Таврическом), Преосвященных Митрополитах: Платоне, Леонтии и Сергии, Архиепископах: Гаврииле, Иннокентии, Димитрии, Иоанникии, Никаноре, настоятелях, братии и благотворителях Григориево-Бизюкова монастыря. Панихида отправлялась на открытом воздухе у могил кладбища, что вблизи Григориевской церкви. Совершена она былы Высокопреосвященным Архиепископом Иустином с Преосвященными Епископами Иустином и Кирионом, в сослужении нескольких священнослужителей монашествующих и из белого духовенства, прибывших на монастырское торжество.

В тот же день вечером в 6 часов в соборном храме Вознесения Господня торжественное всенощное бдение совершено было Преосвященным Епископом Кирионом при участии в службе о.ключаря, о.наместника, игумена Феодосия и других лиц; для совершения литии был выход из храма. Молящийся во время вечернего богослужения народ видел также и положенное по чину Воздвижение Креста. Взирая на последнее, он возбуждал в себе религиозное чувство и воспоминанием о давнопрошедшем, а теперь отпразднованном событии, когда православною Греческою царицею Еленою, матерью св.Константина Великого христианского императора, обретенный Крест господень был воздвигаем — поднимаем на высоту, чтобы все множество христиан могло его видеть и поклониться этой христианской святыне.

В воскресенье 14 числа ранние литургии были совершены, как и в предыдущий день в Григориевской и в теплой Покровской церквах, при чем причастников Св. Христовых Таин было больше четырех тысяч. В соборной же церкви в это время было совершено малое освящение воды. В 9 часов утра начался звон к поздней литургии, которая со всею торжественностию отправлялась в Вознесенском соборе Архиепископом и двумя Епископами в сослужении почетных лиц из монашествующего и белого духовенства.

По окончании литургии, на средине храма начался благодарственный молебен. После возглашения протодиаконом “Бог Господь" при пении положенных при чине тропарей, духовенство вышло из собора и совершило крестный ход вокруг храма, с возглашением на каждой стороне литийных эктений, с осенением св.крестом и окроплением стен храма св.водою, а на восточной стороне с прочтением Апостола и Евангелия. Во время литургии и молебна пение было на два хора: монастырские певцы управляемы были регентом диаконом Кравченко, а любители-певцы из селения Большой Александровки монахом Алипием. При совершении крестного хода народ широкой стеной окружал собор, а также в огромном количестве шествовал за торжественной процессией. Молебствие окончилося в соборе обычным многолетием.

По выходе из церкви благословлялась трапеза для богомольцев. Вблизи бараков, расположенных в монастырском парке, было устроено около десяти столов; готовилась же пища в трех котлах вместимостью 25 ведер каждый, пищу варили 4-5 раз в день борщ или суп; подавали к столу и прочим раздавали ржаной хлеб, который, кроме имевшегося запаса, пекли ежедневно в количестве 75 укрухов в 25 порций каждый хлеб. В чайной, кроме того, богомольцы могли пить чай, который отпускался с 7 часов утра до 11 часов ночи, желающие размещались на трех столах в 300 душ каждый. Из приведенных подробностей усматривается, что удовлетворена была пищевым довольствием от монастыря одна треть общего количества всех богомольцев, прибывших на Воздвиженский и юбилейный монастырский праздник; а именно улучшенной пищей в трапезе 200 душ, обыкновенной у котлов 4500, а кроме того одним хлебом и огурцами 1500; всего же 6200 богомольцев. Остальные же богомольцы довольствовались или своими пищевыми запасами, или продуктами базара, который был устроен в виде частной торговли при монастыре. Такая не полная удовлетворенность в прокормлении народа извиняется более всего неожиданностью массового притока богомольцев по случаю столетнего юбилея монастыря. Тоже позволительно сказать и относительно ночлега в помещениях; последними пользовалось приблизительно тысяч десять; остальная же часть народа устраивала свой ночлег под открытым небом: на монастырском дворе, около монастырских стен, у экономических жилых помещений, а также вблизи построек для молочного хозяйства, что у прибережья реки Днепра.

Накануне праздника Воздвижения Честного и Животворящего Креста Господня и в самый праздник богомольцам в благословение и в память о юбилее обители были розданы св. иконки и книжки под заглавием: “Краткая историческая записка о Григориевском Бизюкове монастыре, Херсонской епархии"; иконок в даровой раздаче вышло около 14 тысяч, а брошюр 8 тысяч.

Окончилось богослужение в день Воздвижения Честного и Животворящего Креста Господня в один час дня, после чего служащее духовенство и почетные гости были приглашены в настоятельские покои, где для них была приготовлена трапеза, а прочих посетителей братия угощали в братской трапезе. За столом Его Высокопреосвященство Архиепископ Иустин выразил, что монастыри в нашем Отечестве были твердой опорой православию и народности и впредь будут таковыми-же, и провозгласил “многая лета" Государю Императору Николаю Александровичу, под верховным покровительством которого процветают русские монастыри, все присутствовавшие на обеде пропели трижды “многая лета!". Преосвященный Епископ Кирион, упомянув о плодотворной деятельности монастыря за сто лет его существования, остановился на его развивающейся благотворительно-просветительной деятельности в последние десять лет т.е. в период управления епархией и Настоятельства в монастыре Высокопреосвященного Архиепископа Иустина, при чем поздравил его с исполнившимся пятидесятилетием Архипастырства и провозгласил здравицу на многия и многия лета; все дружно пропели также трижды многая лета. Владыка благодарил Преосвященного Епископа и прочих гостей за благожелания. Н.И.Блажков земский начальник, сосед-помещик также сказал краткую речь о том, что знает о монастыре и его процветании сам и по рассказам старожила — отца своего, которому развитие монастыря более всех было известно и который видел монастырь в то время, когда он не имел еще каменной ограды и многих братских каменных корпусов, когда братия жила почти в лачугах; в заключение г.Блажков выставил последнего из почивших в монастыре деятеля, способного и энергичного игумена Митрофана, сделавшего монастырь за 8 лет против прежнего неузнаваемым; современным-же местным представителям монастыря высказал доброжелательство продолжать и впредь идти по тому-же пути прогресса в духовно-благотворительной жизни, который проложен выдающимися Настоятелями и наместниками монастыря.

Вечернее богослужение 14 сентября отправлял новорукоположенный в этот день во время литургии иеромонах Герман, а в понедельник 15 числа литургия совершалась соборне наместником монастыря, игуменом Феодосием в сослужении двух пар иеромонахов, а после нее молебен Святителю Григорию, просветителю Армении с присоединением на сугубой эктении моления о здравии и спасении всех живущих в монастыре и благотворителей и с возглашением обычного многолетия. Молебен совершал Архиепископ с двумя Епископами в сослужении черного и белого духовенства.

По окончании молебна в помещении монастырской трапезной палате, представляющей вместительную комнату, состоялось чтение исторической записки о монастыре, рисующей особенные события, бывшие в монастыре за сто лет его существования. Чтению предшествовало пение учащимися монастырской церковно-приходской школы молитвы Св.Духу; читал же историческую записку М.И.Осипов, уполномоченный Палестинского Общества в г.Одессе. После чтения монастырский хор исполнил русский народный гимн, а затем Владыка обратился ко всем с краткой речью о том, чтобы в новом столетии нам быть верными сынами Церкви Христовой и не поддаваться лживым учениям темных личностей, после которой пожелал Его Величеству Государю Императору многих лет драгоценной для нас Его жизни. Певцы-послушники пропели три раза “многая лета!", а учащиеся заключили торжество пением “Достойно есть". Его Высокопреосвященство приблизился к детям монастырской школы и милостиво наставлял их учиться — не лениться, слушаться своей учительницы и быть безукоризненного поведения; в это же время он передал учительнице школы около двадцати экземпляров брошюр разного содержания для предварительного прочтения школьникам и последующей раздачи им. От монастыря дети были угощаемы чаем и сластями. На чтении присутствовали — кроме монашествующей братии, учащихся и почетных лиц — не мало также простого народа обоего пола, которые оставались до конца юбилейных торжеств; всего слушателей было не менее 300 душ.

Во вторник 16 сентября в 7 часов утра Преосвященный Епископ Кирион, простившись с Высокопреосвященным Иустином, архиепископом Херсонским и Одесским и Преосвященным Епископом Иустином и с св.обителью, отправился в дальнейший путь для продолжения обозрения церквей и школ Херсонской епархии. В 12 часов того же дня по удару в большой монастырский колокол монашествующая братия собралась в церковь проститься со своим Настоятелем Высокопреосвященным Архиепископом Иустином, который вышел при трезвоне из покоев; простившись в церкви с братией и преподав им Божие благословение, Архипастырь в сопровождении о. наместника, о. казначея, своей свиты и некоторого количества братии и народа отправился на пристань, где благословив собравшихся детей-учеников церковной монастырской школы и прочих, Владыка отбыл из Бизюкова монастыря на пароходе при общих благожеланиях счастливого пути.

Так закончились у нас два праздненства, два торжества: одно главнейшее и знаменательнейшее праздненство Воздвижения Честного и Животворящего Креста Господня, другое второстепенное и достопримечательное торжество исполнившегося в настоящее время столетия святой Бизюковой обители".

Вірилося, що у монастиря славне і велике майбутнє. За задумом наступного архієпископа Херсонського і Одеського Дмитра 17 серпня 1914 р. (напередодні І Світової війни) відбулося урочисте відкриття при монастирі церковно-богословського училища — семінарії. До 1 класу було відібрано за численними критеріями 40 учнів, що мали провчитися 3 роки; переважно це були вихідці із селян. Будинок семінарії відповідав усім вимогам того часу. Для семінаристів збудували гуртожиток на 100 осіб, кожному семінаристу виплачувалася стипендія.

Але прийшов 1917 рік і усе полетіло шкереберть. Спочатку з’явилися більшовики і заходилися ділити землю. Їх вигнали німці, які землі монастирю повернули. У лютому 1919 р. більшовики заявилися знову і монастир зачинили. Дозволили службу лише у Пантелеймонівській церкві, а потім перенесли до Покровської (ДАХО ф.р. 1887, оп. 3, спр. 702). Ченців, які чинили спротив, не довго думаючи, розстріляли (“Православна Таврія", 2000 р. ч.3). Потім наскочили гри-гор’ївці, у серпні 1919 прийшли денікінці, а навесні 1920 р. повернулася влада Рад. Цього разу надовго. І почалося: „Від пожежі, яка сталася у радгоспі „Червоний Маяк" (кол.Бізюків монастир) згоріла дощенту величезна триповерхова будівля, яка на момент пожежі пустувала. Причини пожежі не з’ясовані" („Херсонский коммунар" 2.11.1922 р.). Доволі образно, хоча дещо юродствуючи, писав Юрій Дольд у “Наддніпрянській правді" від 19 серпня 1928 р.:

“Прийшла революція, — і манастир, що жив виключно з орендової плати й жертов богомольців, — розпався. Частина монахів раптово втеряла релігійність і позамінювала молитовники на самогонні апарати; инші — акліматизувалися і стали хліборобами; третя ж частина залишилася в великих корпусах манастиря, надіючись на дурість проїжджаючих. Багаті манастирські церкви позачинялися. Горобці домовито отаборилися в їхніх банях та кумполах і лише иноді неспокійно цвірінькали, коли якийсь партизанський загін заскакував у церковне подвір"я щоб позичити в церкви полотняних картин — ікон собі на леї. І лики святих, змальовані з тих же монахів, майстерними руками італійських художників, назавжди ховали свої обличчя, будучи міцно пришиті до партизанських штанів" (“Наддніпрянська правда", 1928, 19 липня).

Нова влада у 1921 р. спробувала тут створити радгосп “Червоний Маяк", виділивши йому 600 дес. орної землі, 400 дес. цілини та 1000 дес. плавнів. Оскільки українські селяни, що звикли працювати на власному обійсті, особливого бажання господарювати на чужій землі не мали, сюди переселяють 200 осіб з Рязанської губернії. Та невдовзі почався голод і новопоселенців, рятуючи від нього, повертають додому (“Херсонский коммунар", 1922, 9 березня). Радгосп розвалився, лишилися сотня мешканців та ще “3 священика, 2 диякона й 6 ченців" (ДАХО ф.р. 407, оп. 1, спр. 176). З травня 1922 р. комісія з вилучення церковних цінностей, наїхавши до монастиря, відібрала головний убір архимандрита — митру з перлами й сріблом та інші речі — загалом вагою 1 пуд 38 ф. 62 зол. У серпні Бериславський ревком (яким керував усе той Мшар) вирішив “просити дозволу повітвиконкому використати чернечі підрясники, що знаходяться у Бізюковому монастирі для обмундирування дітей" (ДАХО ф.р. 1887, оп. 3, спр. 279, арк. 27). Але у наступні дні було не до риз.

Ще 15 червня влада закрила останню з монастирських церков — Покровську. Цього разу віруючі не змовчали. Наступні архівні документи (ДАХО ф.р. 2, оп. 6, спр. 39), які подаються майже без коментарів, наочно свідчать ставлення “будівничих світлого майбуття" до потреб людей.

20 серпня 1922 р. до Херсонського ліквідаційного відділу надійшло

“Православных граждан

прихожан Покровского храма

при совхозе “Червоный Маяк"

(бывш. Григ. Бизюк. Монаст.)

Прошение

Июня 15 сего дня сего года Покровский храм наш был закрыт, неизвестно почему. Мы лишились нашего духовного утешения. Поэтому просим разрешить нам опять иметь наш храм, а так же и дом при храме для причта. При этом сообщаем, что в состав нашего Покровского прихода входят следующие населенные пункты

1) Червоный Маяк 2) пос. Куцая Балка 3) село Старошведское 4) хут. Рогуля 5) хут. Полуденный 6) хут. Блажков 7) хут. Крупицын 8) пос. Ново-Райск, всего 65 дворов, а в них 750 душ. Что касается описей церковного имущества Покровской церкви, то эти описи находятся в Рабочкому “Червоный Маяк". Это наше прошение передаем через наших представителей 1) гр. Эсаулова Петра Федоровича 2) Дядлова Григория Григорьевича 3) Гринько Кирилла Лукича..."

Далі йшли підписи десятків людей, завірені головою сільревкому. Через два дні юрист повітвиконкому якийсь Цирлін наклав резолюцію: “Оставить без движения впредь до оплаты гербовым сбором...". Дійсно, не було коли державному службовцю займатися церквами, бо як повідомляє

“Выписка

из сводки 4-й группы ХУО ГПУ за время с 13-го по 17-ое ноября с.г. включительно. Уисполком: тов. Гебелю. Зав. Оделом ЗАГСА, т. Баглов ежедневно пьянствует с юристконсультом Цирлиным" (ДАХО ф.р. 1887, оп. 3, спр. 70).

Але виявилося, що віруючі одночасно звернулися й до Одеського губернського начальства, бо звідти прийшла депеша:

“Одесская Губ. Комиссия по отделению церкви от государства при Отделе Управления Губисполкома предлагает немедленно представить сведения о том, когда и по чьему распоряжению была закрыта Покровская православная церков, находящаяся на территории б. Бизюкова монастыря и где находится все богослужебное имущество, принадлежащее этой церкви..."

Довелося заст.завідувача відділу управління повітвиконкому терміново звертатися з аналогічним запитом до “Призедиума Ком’ячейки совхоза “Червонный Маяк" (правопис збережено!). Відповідь з радгоспу надійшла аж 8 лютого 1923 р., та й то лише до Берислава:

“Президиум Ком"ячейки Совхоза Червонный Маяк просит Вас сообщить Херсонскому Уисполкому, что Покровская церковь Бизюкова Монастыря в означенном совхозе закрыта Старошведским Волревкомом по распоряжению комисии по отделению церкви от Государства имущество изъято по распоряжению Херсонского Уисполкома в детские дома и приюты. Кроме икон в закрытой церкви никакого Имущества не имеется.

Секретарь ячейки (підпис)".

Але так довго губернія чекати не могла, тож давно прийняла рішення:

“Херсонскому Исполкому

С получением сего предлагается об’явить жителям села Новорайск, что в ходатайстве их о передаче им в арендное пользование одной из церквей и части богослужебного имущества, закрытого Бизюкова монастыря, постановлением Заседания Губликвидкома от 21/1 с.г. — отказано.

Секретарь Губликвидкома (підпис)".

Воістину, “усе в ім"я людини, усе для блага людини"!

Так ліквідували Григоріє-Бізюків монастир.

Натомість з’явилися американці-колоністи, які наївно повірили казочкам і приїхали за тридев’ять земель будувати “рай". Їхня артіль “Селянська культура" узяла в оренду частину земель колишнього монастиря. Більша ж частина відійшла до радгоспу, що поволі почав відновлюватися. Свідченням цього став якийсь небояка, який “забравшись на високі манастирські ворота, прив’язав дощану вивіску з написом “Савецькое хозяйство “Червоний маяк".

Ще можна було щось вберегти, щось урятувати. Той само Юрій Дольд, який незабаром став відомим письменником Дольд-Михайликом, писав у 1928 р.: “Використовую вільний час, щоб заглянути у колишні манастирські церкви. ЇІх три. Одна стара запорізька і дві новіші. В запорізькій ще й досі збереглися старі рукописні ікони, але вся вона стоїть запущеною й брудною. Але найбільше вражіння справляє друга церква. Художня її цінність надзвичайно велика. Всі стінки й простінки заповнені картинами роботи італійських художників. Звертає увагу величезна картина біля самого входу — нагорна проповідь. Виконання цієї картини прекрасне. Між іншим, автор її, італійський художник, загинув у цій-же церкві. Малюючи картину, він так захопився, що забув про те, що він стоїть не на підлозі, а на риштуванні. Він одступив назад, щоб глянути на наслідки своєї роботи. Упав — і розбився насмерть.

Загалом, художня цінність картин цієї церкви — дуже велика. Слід віддати справедливість нашому відділові культури, що береже він її надзвичайно... погано.

Зберегти-ж її треба, як велику художню цінність" (“Наддніпрянська правда", 1928 р., 22 липня).

…Не зберегли.

***

Устає з руїн Україна.

Відновлюється Віра, Надія, Любов.

Дуже важко усе це дається. Попередні десятиліття не минулися безслідно. Певні сили чинять відчайдушний спротив на шляху відродження духовних цінностей українського народу, на шляху державотворення.

Та, попри усе, українське суспільство має йти уперед.

Віруючі й невіруючі, богомільці й атеїсти — усі ми віримо у щастя, добро, справедливість, правду, здоров’я і добробут. У кожного свій Бог. Аби лише він не заважав іншим людям.

Зараз на території Бериславського району діють 15 релігійних громад Української Православної Церкви Московського Патріархату (2 у Бериславі, Качкарівці, Веселому, Тягинці, Бургунці, Львовому, Одрадо-Кам’янці, Раківці, Високому, Червоному Маяці, Миловому, Миколаївці, Ольгівці, Вірівці), 6 громад Української Православної Церкви Київського Патріархату (Зміївка, Новорайськ, Новокаїри, Костирка, Новоберислав, Берислав), 3 громади євангельських християн-баптистів (Берислав, Львове, Тягинка), громади греко-католицька, євангельсько-лютеранська (німецька), лютеранська (шведська) (усі у Зміївці), 6 християн віри євангельської п’ятидесятників (Інгулівка, Берислав, Веселе, Зміївка, Шляхове, Ударник), адвентистів сьомого дня (Берислав).

Поступово передані залишки споруд відродженому Григоріє-Бізюкову монастирю. Кілька років тому повернуто віруючим колишнє приміщення Успенського храму у Бериславі.

Життя триває!

Вірмо у краще!

Миру і злагоди усім!

1 Щоб узнати реальну вартість цих грошей, ознайомимося з цінами на продукти Херсонського базару у дещо пізнішому січні 1909 р.: кілограм яловичини І сорту – 33 коп., ІІ сорту – 28 коп., філейної вирізки – 38 коп., язика – 33 коп., телятини – 35 коп., баранини – 30 коп.

2 Під час візиту майбутнього царя Миколи ІІ до Японії якийсь самурай завдав йому удару своїм мечем по голові.

3 „Херсонский коммунар" 1 жовтня 1924 р. опублікував повідомлення: "Миколаїв. Затриманий священик, що переховував білогвардійців. ДПУ затриманий священик Новокупецької церкви Костянтин Брижицький, у квартирі якого переховувався білогвардієць, що мав зв’язки із закордонними білогвардійцями. Двоє синів Брижицького офіцери, служать закордоном". Не важко передбачити, якою виявилася доля панотця.

4 Іустин (Михайло Полянський) — колишній Єпископ Новомиргородський, вікарій Херсонської єпархії, помер через 11 днів після торжеств — 26 вересня (за старим стилем) 1903 р. Був “відомий у науці, як автор численних наукових богословських праць" (“Херсонские епархиальные ведомости" ч.19, 1903 р.). Там, біля стін монастиря був і похований.

Просвіта "Херсонщини"