Минуле нижньодніпровських фортець або городків, як їх називали, здавна привертає увагу дослідників. Однак проблема в обмалі документів (до того ж кримсько-татарські й турецькі нам поки не доступні), та й ті, що маються, вельми суперечливі. Однак, вивчати старовину усе одно необхідно.
Почнемо з передісторії. До мандрівки Катерини ІІ Дніпром до Криму у столиці імперії 1786 р. видали книгу “Путешествие её императорского величества в полуденный край России, предприемлемое в 1787 г.”. У ній зокрема писалося про “Бериславль. З першопочатку Ольвіополь, а за іменем збудувавших його Мілетополь, що називався пізніше від древніх Русів Білою Вежею, а від Татар Кизикермен пойменований, стоїть на правому березі Дніпра, на нарочито високому місці. Збудований він Греками Мілезіянами для торгівлі з народами, які угору по Дніпру жили. Первісного укріплення його рештки немалі і по нині на горі, що стоїть біля самого Дніпра, видні…Від Мелезіян дістався він хозарам, і за володіння їхнього названий від Руських Білою Вежею, може бути за білою баштою в ньому бувшої, яка висотою своєю відмінну приміту заслуговувала”. Далі невідомий автор повідомляє, що князь Святослав, розбивши хозарів, усі їхні міста узяв, після чого “місто Біла Вежа Печенігами укінець спустошено. Місце це довгий час було пусте, а після Татарами володарями усього тутешнього краю відновлене і назване Кизикермень, тобто дівоча фортеця, а чому не відомо”. Ці дані переписав до своїх творів і відомий російський історик ХІХ ст. Болтін. Утім, жодних підтверджень існування на місці Берислава Мілетополя чи Білої Вежі учені так і не виявили.
Більш реальним видається побудова тут після переходу Правобережної України під владу Великого Князівства Литовського у XV ст. князем Вітовтом митниці — т.з. Вітовтової бані. Безумовно, давній тутешній перевіз (або перехід) — Княжий, Бей-Гечу, Бек-Гечу, Казикерменський тощо — не міг діяти без відповідного митного контролю. Побутує й думка про заснування на о.Тавань, що знаходився тоді на Дніпрі проти сучасного Берислава, князем Вітаутасом (так литовською звучить Вітовт) фортеці святого Іоанна. Таку тезу відстоює, зокрема, сучасний вільнюський історик З.Зінкявічус.
Набагато більше ми знаємо про історію нашої місцевості турецько-кримсько-татарської доби (необхідно завжди враховувати, що попри спільне походження, татари (так звані казанські) і кримські татари — це два різні народи). Однак, переходячи до опису тих подій, варто, мабуть, відмовитися від одного стереотипу, а саме — нав’язаного нам образу Кримського ханства, кримських татар, як історичного ворога українського народу, невпинного аґресора, поневолювача, загарбника, який перетворив землі Південної України у плацдарм своїх експансіоністських планів. Не можна й надалі будь-які дії козаків подавати лише як спробу оборонити, захистити рідну землю, водночас пояснюючи усі дії татар жагою насильства, грабіжництва. Історія взаємовідносин будь-яких народів, а українського й кримсько-татарського й поготів, — питання надто складне, неоднозначне, має різні відтінки. І шукати, хто був більш правий в історії, а хто менш — марна справа. Тим паче, що відомі численні факти дружби, взаємодопомоги та взаємопідтримки двох народів. Не варто й забувати, що живемо ми тепер в одній державі і іншої Батьківщини, іншої землі немає ані в українців, ані у кримських татар…
Отож, що відбувалося тоді у Дніпровських плавнях?
Наприкінці XV ст. більша частина сучасної Херсонщини опинилася під владою Кримського ханства. Закріплюючи за собою ці землі, татари почали зводити на Дніпрі невеликі, але міцні фортеці — Тягин, Бургун, Іслам-Кермен. З давніх часів у цій місцевості існував перевіз, відомий ще з доби Київської Русі. Перевіз цей називався Таванським (за назвою острова) і приносив ханові величезний зиск. З появою вище за течією запорізьких козаків виникла потреба захистити від них перевіз. Уже 1492 р. біля сучасної Тягинки запорожці напали на турецький корабель, започаткувавши для нас письмові свідчення про своє існування. (Саме тому 1992 р. у Тягинці на державному рівні за участі Гетьмана українського козацтва В.Чорновола, Прем’єр-Міністра України В.Фокіна, інших посадових осіб, відзначалося 500-річчя козацтва). Свідченням цього є лист Великого князя Литовського Олександра Казимировича 19 грудня 1492 р. до хана Менглі-Гірея, у якому говорилося: “Писав я до вас в ярлику своєму, що наші люди черкасці і канівці прийшовши по Дніпру, під Тягинею корабель твій розбили”. І хоча князь виправдовується, ніби напад цей “стало без нашої волі” і що він повелів знайти винних “аби того обшукали межи козаки” і видати ханові, для нас цей документ дає вельми значне свідчення — на 1492 р. уже існувало татарське поселення, а відтак і укріплення, — Тягинка. Що ж нам відомо про старовинну фортецю Тягин? За переказами, збудували її турки, інші ж відносять початки фортеці до генуезців. Дмитро Яворницький вважав роком побудови фортеці 1491-й і стверджував, що назва походить від тюркського “тегенек” — будяк, терник. А ось що писав відомий дослідник старовини першої половини ХІХ ст. князь С.Мишецький: “…велике містечко Тягинка і при ньому трикутний замок із круглими вежами, навколо оточений водою; в довжину те містечко верста, а в ширину більше півверсти, підмурівок кам’яний і нині помітний. А побудований там від давніх німецьких народів франків”. Розкопки, які проводилися наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст., зокрема, херсонським істориком Гошкевичем, виявили гарматні кам’яні ядра, косу, серп, побутові предмети, кераміку, залізні вістря стріл. Розкопані земляні рови, залишки кам’яних споруд і навіть підземний хід. На березі за кілометр від острова знайдено 15 поховань воїнів. На карті братів Сансонів (1674 р.) показано річку Тягинку, а у її гирлі — місто із замком і баштами, обнесене рівчаком з водою. Відомий літератор позаминулого віку О.Афанасьєв-Чужбинський у середині ХІХ ст. ще бачив таке: “У старовину це місце було варте уваги, як кажуть дослідники старовини, знаходженням тут язичницького храму…На великому [острові] виразно видні сліди давно уже не існуючих будов. Городище це являє вид неправильного п’ятикутника, який, мабуть, із східного і південного боку, тобто від Дніпра, обведений був кам’яними стінами, тому що й до сих пір, не дивлячись на розробку, ще помітно безліч каміння і трапляються шматки битого старовинного посуду. Від сходу ж і півдня уся місцевість порита глибокими западинами, а зі сходу йде цілий ряд квадратних ям і, прямуючи на захід, упирається у доволі високий курган, обведений канавою …Тут, вірогідно, й існував храм, про який збереглися свідчення. Курган поритий у багатьох місцях, та усюди, в усіх заглибленнях, зроблених сучасними шукачами скарбів, стирчать каміння…П’ятдесят років тому ще видно був мур (кам’яна стіна), але…згодом звідти багато вибрано каменю. Що було знайдено при цих розробках — лишилося таємницею, внаслідок загальної у нас неповаги до пам’ятників старовини”.
Отож вірогідно, Тягин була першою турецько-кримсько-татарською фортецею у пониззі Дніпра. Раніше потреби мати якісь надто укріплені містечка тут у мусульман не було. Але з появою запорізьких козаків, які вже дозволяли собі навіть нападати на кораблі (а бувши номінально литовськими підданими, вони чудово мали розуміти, яка кара їх може чекати, а, отже, вже тоді мали упевненість у своїх силах), постає завдання: негайно укріпити ці місцевості і гарантувати безпеку “Великого перевозу”. Тому розгортається посиленими темпами будівництво ще низки фортець на Дніпрі. Хан Менглі-Гірей писав свого часу до Москви: «на Дніпрі на Тавані хочу доспіти одне місто велике, а городище є, і я хочу місто доспіти» (ЗООИД, т.5, 1863, с. 173). Це викликало ремствування у далекій Москві, звідкіль великий князь Іван ІІІ рекомендував ханові Менглі-Гірею: “ти б нині одноосібно ту справу повідставив”. Хан не послухався.
Так і з’являється скоріш у тому ж 1492 р. (деякі історики називають 1505-1506 рр.) ще одна фортеця. По різному звуть її у документах: Іслам-Кермен, Аслан, Арслан-Керман, Шахін-Керман, Іслам-Городок, Аслам-Городок, Асламкерман, Слам, Гаслан-Город, Ослам, Олан, Аслан-Ердак, Аслан-Олу, Аслан-Оглу тощо. Поза сумнівів, що мова йде про один і той населений пункт. Сучасний київський дослідник В.Тимченко аналізує походження назви фортеці, виходячи з поняття Аслан-Кермен: «Aslan” у перекладі з турецької означає “Лев”. Тому питання назви фортеці вирішується вельми просто і є турецьким аналогом назви французького міста Ліон чи українського Львів. Друге припущення відносно назви фортеці базується на документі який датується 10 листопада 1686 р. під назвою “Лист царів Івана і Петра до кошового отамана Федора Іваника”. Там записано: “у Казикермені і у Тованському і в Олані турки й татаров’я живуть у великій сторожкості” [Яворницький]. Слово “олан” (oglan) у турецькій мові означає юнака, молоду людину. Звідси походить назва російської легкої кавалерії “улани”. Можна припустити, що тюрки Придніпров’я, ще до підкорення османам, могли користуватися назвами, подібним східно-тюркським зразкам (Улан-Уде, Улан-Батор), які пов’язані із словосполученням “юнак” — “богатир”. У вітчизняній літературі найприйнятнішою назвою фортеці залишається Іслам-Кермен, тобто “Фортеця Ісламу”. Довгий час вважалося, що містилася вона на місці сучасної Каховки. Та археологічні розкопки ідентифікують фортецю з постскіфським городищем біля с.Любимівка Каховського району. Турецький географ і мандрівник XVII ст. Евлія Челебі у своїй “Книзі подорожування” дає опис Іслам-Кермену: “Цю фортецю заснував хан Шахін-Гірей у … році. Це доволі гарна фортеця на Дніпрі у вигляді квадратної кам’яної споруди. Якщо йти довкола неї піщаним берегом, довжина її кола складе тисячу сто кроків. У фортеці є двоє воріт з п’ятьма чудовими баштами, критими черепицею. Одні з них — це великі ворота, звернені у бік кібли з нахилом на схід. Інші ворота дивляться на північний бік. Це залізні ворота на березі Дніпра, і вони ведуть до пристані, напроти якої на тому березі Дніпра знаходиться фортеця Гази-Керман, або Доган-гечит. У середині фортеці є лише біля восьмидесяти татарських будинків з земляним дахом і одна мечеть. Вона належить султану Шахін-Гірею. Усього там вісім крамничок. Але заїжджих дворів і лазень там немає. Гарна мечеть фортеці розташована біля воріт, звернених у бік Криму. З боку суходолу є глибокі рови. У фортеці є комендант і п’ятсот чоловік гарнізону. Необхідний провіант постачають туди кримські хани оскільки фортеця належить їм. Однак територія фортеці перебуває у володінні рода Османів, тому що лежить за межами фортеці Ор.
Причина спорудження цієї фортеці така. Вітроподібні татари раніше завжди безтурботно переходили Дніпро, грабували області поляків і козаків; і коли вони при поверненні переправлялися у цьому місці через Дніпро на кримський бік, кяфіри [невірні, тобто не мусульмани] — козаки ховалися на суходолі і у прибережному очереті. Коли ж татари з труднощами і бідами переходили Дніпро, кяфіри побивали і трощили їх, забирали назад усе майно і здобич і йшли до своїх областей. У решті решт Гази-Шахін-Гірей-хан з дозволу султана Мурада хана IV заснував цю фортецю на цьому самому місці, і татарські вояки щасливо, без остраху і боязкості пройшли сюди під прикриттям гармат і облаштувалися тут у безпеці.
Аж до сучасності фортеця є чудовим притулком і місцем, зручним для броду і переправи. І тепер у фортеці перебуває сімдесят — вісімдесят човнів і баркасів, які завжди стоять у бухті біля фортеці. А за межами фортеці є кілька сараїв і питтєвих будинків. Садів і палісадників там немає, однак багато городів, обнесених тинами. Там славляться дині, кавуни і просо; тому і татарська буза відома гарними якостями.
Це — крайній рубіж кримських земель, і тут зустрічаються дивні хоробрі, сміливці і герої, які завжди б’ються з поляками, московітами і бунтівливими козаками. З цих місць до Криму відстань у три переходи. І усе це степ Хейхат. Звідси усі татарські вояки, — хто на суднах, а багато тисяч — на своїх конях, — сміливо кинулися у Дніпро і щасливо переправилися на інший берег”.
Звичайно, Іслам-Кермен став значною перешкодою для виходу запорожців до Чорного моря та соляних ям. Окрім того, він приваблював їх ще й можливістю захопити якусь здобич. Не дивно, що козаки неодноразово ходили штурмувати цю фортецю. Так 1556-го (можливо, 1557-го) року один з перших запорізьких ватажків Дмитро Вишневецький (Байда) узяв Іслам-Кермен, вирізав усе населення, а гармати вивіз на Січ. Того ж року уперше об’єднані сили московських та запорозьких козаків, очолювані отаманами Глинським та Єськовичем і дяком Ржевським, після шестиденних боїв захопили фортецю, де заволоділи великою кількістю коней та артилерією. Деякий час вони навіть утримували це укріплення. Інший відомий похід під проводом отамана Богданка (Богдана Ружинського) 1576 р. (в інших документах — 1575 або 1577 р.) був невдалим. Не маючи гармат, козаки здумали здобути Іслам-Кермен, заклавши вибухівку у підкоп під стіну. Та вибух стався зарано, чимало козаків і сам Ружинський загинули.
Не маючи спокою від запорожців, мусульмани вирішили поставити напроти Іслам-Кермену через Дніпро ще одну фортецю. Її й спорудили на місці сучасного Берислава. Автору вже доводилося зазначати, що загальноприйняте на Херсонщині потрактування назви попередника Берислава як фортеці Кизи-Кермен, тобто “Дівочої фортеці, не знаходило і не знаходить підтримки більшості дослідників старовини. Якщо друга частина сполучення — слово “кермен” (фортеця) не викликає ані найменших сумнівів, то написання і відповідно переклад першої частини вельми суперечливий. Як на старовинних мапах та у літописах, так і у нинішніх працях зустрічаються написання Казікерман, Каза-Кермен, Ґазікермен, Кизикермен і т.п. Скажімо, в академічній Радянській енциклопедії історії України йдеться про Казікермен, не менш академічна “Історія Української РСР” подає Кизикермен, Самійло Величко у своєму відомому “Літописі” пише про Казикермен, полковник Генерального штабу Російської імперії середини ХІХ ст. А.Шмідт називає фортецю Казі-Кермань або Ґазі-Кермань, рекомендовані останніми роками Міністерством освіти і науки України шкільні атласи містять напис Ґазікерман тощо. Бачимо, що істину тут встановити важко. Ще Д.Яворницький зазначав: “Слово “Кизикермен” одні виводять від турецьких слів “кизи” — дівиця, другі “кизил” — червоний, треті від “кази” — суддя і “кермен” — фортеця; у російських актах пишеться Казикермен”. Від себе висловлю власну гадку. Не могли турки й кримські татари назвати свій форпост на Дніпрі на честь українських дівчат-полонянок, яких буцімто тут продавали — “Дівочою фортецею”. Ніякої логіки тут немає. До того ж не зрозуміло, чому у такому разі у Білозерському районі населений пункт носить назву Кізомис, що також перекладають як “Дівочий мис”. А під Бахчисараєм у скелях є фортеця Киз-Кермен, що також перекладають як “Дівочу фортецю”. Але до чого там, у горах, у скелях, дівчата? Тому, думається, походження назви інше. Відомо, що поруч з Кази-Керменом існували й інші фортеці (про них далі), які у документах різних часів і назви носять різні — вже згаданий Іслам-Кермен, Мубарак-Кермен, Шах-Кермен, Джан-Кермен. Відомо також, що серед правлячої ханської династії Гіреїв (Ґераїв) були і Кази-Гірей, і Іслам-Гірей, і Мубарак-Гірей, і Шахін-Гірей, і Джанібек-Гірей. Аналогії, як на мене, очевидні. Мабуть, називали ці укріплення просто за іменами їх засновників і будівничих — високих кримських можновладців. Враховуючи, скажімо, що чимало істориків відносять будівництво Кази-Кермена до близько 1596 р., а Кримським ханом тоді був (1588 — 1607 рр.) саме Кази-Гірей, таке припущення видається слушним. Отож, здається, найбільш вірним було б написання саме Кази-Кермен, тобто фортеця хана Кази-Гірея. У подальші ж часи після численних руйнувань і відбудови фортець, вони цілком могли змінювати й назву. Хоча й розумію, як прикро буде бериславцям розлучатися з виплеканою десятиліттями гарною леґендою про тисячі бранок, яких продавали тут у рабство і які своїми гіркими слізьми виплакали назву фортеці. Проте, повторюю, це поки особисте припущення. (Автор тут і у подальшому послуговується назвою “Кази-Кермен”).
Рік побудови Кази-Кермену у дослідників дуже різниться — від 1450 р. (Яворницький) до 1665 р. (Крип’якевич). Є й проміжна дата — 1596 р. Але, як зазначалося, укріплення часто руйнувалося козаками, до того ж, бувало, дощенту, а потім відбудовувалося. Тому, скажімо, француз Г.Л.де Боплан, подорожуючи у 30-і роки XVII ст. тутешніми краями, у своєму досить детальному “Описі України” нічого не згадує про Кази-Кермен, а лише про “руїни давнього замку Іслам-Городка (Aslan-Korodicke)”. Підтверджує це й згаданий Евлія Челебі, який побував тут років через 20-25 після Боплана: у розділі “Опис міцної фортеці — прихистку безпеки Ґазі-керман, або фортеці Доган”, пишеться: “Ця фортеця розташована на крутому виступі скелі, біля берега Дніпра, мов сокіл, що сидить на урвищі і назва її у відповідності з сутністю означеного ним — фортеця Сокіл, і сокіл цей завжди виглядає здобич”. (Ось маємо й іще один варіант назви фортеці, адже у сучасній турецькій мові слово “dogan” означає саме сокіл); в іншому місці цей само автор пише: “На високій стрімчастій скелі є зруйнована фортеця. Поруйнував цю фортецю Тимур-хан ще у часи Тохтамиш-Гірея. Але саме місце це таке, що воно має бути упоряджене, бо коли переправляються через Дніпро із здобиччю з земель козаків, то тут — головний брід. Якось у цьому самому місці ворог напав на нас. Однак, оскільки усі наші полонені вже були заздалегідь переправлені у потойбічні річки володіння Криму, до фортеці Шахін-керман, то ми з нашими людьми, не обтяжені обозом, помчали і перемахнули на той само бік. І тут вже невірним лишалося тільки розводити руками… а ось аби у цьому місці османський або кримський хан збудував фортецю, то це було б благодіяння для усіх татар. Якось я знайшов тут чотирикутну плиту білого мармуру, на якій було написано: “ми перемогли”. Кажуть, що у минулі часи тут була якась міцна фортеця. І ось у цьому саме місці з допомогою суден із Шахін-кермана, на плотах і плоскодонних барках ми переправили через Дніпро усе військо, три тисячі возів і колимаг. Звідси люди наші разом з полоненими рушили до Криму, а ми лишилися одні”. І далі Челебі завершує: “Оскільки у минулі часи тут знаходилася будівля фортеці Доган-хан, татарський народ помилково вважає саме цю фортецю відомою фортецею Доган, а османи називають її Ґазі-керман”. В.Тимченко робить висновок: “Таким чином, для придніпровських фортець характерний дуалізм назв (Ґазі-керман або Доган, Іслам-кермен або Аслан (Олан), Джан-кермен або Очаків. Певно, він зумовлений язичницьким, тобто автохтонним татарським шаром топонімії, пізніше — прийшлим ісламсько-османським мовним шаром”. Історики також знають про лист хана Мухамед-Гірея ІІІ до султана Османської імперії від приблизно 1625-26 рр., у якому він пропонував збудувати на обох берегах Дніпра та Таванському перевозі для стримування запорожців низку фортець. Спорудження однієї з них хан брав на себе. Султан Мурад IV відразу згодився. І калга-султан (брат і співправитель хана) Шахін-Гірей поставив фортецю Доган (в українських та російських джерелах — Таган, Табан, Таван, Тавань). Дехто ототожнює її з Іслам-Керменом. Тобто з назвами маємо цілковиту плутанину.
Щоб там не було, вірогідно, що на середину XVII ст. турки й кримські татари мали у пониззі Дніпра дві міцні фортеці — Кази-Кермен та Іслам-Кермен. А ще дві менші — Тягин і Бургун. Останню збудували приблизно у середині XVI ст. і назвали від тюркського “бургу” — свердло, за формою гострого мису зі скелею понад Дніпром (зараз там Бургунка). Сучасний російський історик А.Р.Андреєв у книзі “Історія Криму” пише, що після кримсько-татарського набігу 1555 р. “неподалік від Кизикермена татарами будуються фортеці Бургункермен та Асламкермен”.Але цього виявилося замало і тоді розпочинається будівництво ще двох, хоча й невеликих, але малоприступних укріплень. Довгі роки між сучасними Бериславом і Каховкою розташовувався острів Тавань завдовжки 11—16 км, завширшки 2—6 км. Острів був цілком придатний для населення, але піщаний, отож поступово підмивався течією аж до цілковитого зникнення наприкінці ХІХ ст. У двох урочищах острова — Туган (Яструб) та Хан-Бурун (Щасливий мис) — і поставили нові укріплення: Мустріт-Кермен — “Задовольняюча фортеця” (інші назви — Таван, Таванськ, Нусрет-Керман, Шехісламкермень) і Мубарак-Кермен — “Благодатна фортеця” (інші назви — Шагін-Гірей, Шан-Гірей). В історичній літературі також зустрічаються Шах-Керман, Шингірей, Саксагань, Шек-Кермен, які, швидше, є іншими назвами зазначених фортець. Точної дати їх побудови немає. Деякі дослідники пишуть про 1627 р., але є дані, що на початку 1675 р. кримський хан звертався навіть до уряду Річі Посполитої з проханням прислати інженерів для спорудження цих фортець. Відомий вітчизняний історик Олена Апанович пише: “На будівельних роботах були зайняті 4 тис. молдаван та волохів. Боячись нападу запорізьких козаків та російських військ, турецьке командування прислало для охорони будівництва 10-тисячне кінне та піше військо, очолюване Мухамед-Мехтедар-пашею і Хусейн-пашею, а також 15 тис. кримських татар. “Городки” були кам’яні і являли собою типові укріплення того часу. Фортеця Муберек-Кермень, наприклад, складалася з чотирьох башт висотою в чотири сажені. Відстань між баштами становила 10 саженів; вони з’єднувалися стінами висотою в три сажені, шириною в 14 п’ядей. Стіни оперезувалися ровом, ширина та глибина якого дорівнювала двом саженям. Гарнізони фортець, що складалися з 300 і 400 чоловік, комплектувалися з “гулящих”, “вольницы”, тобто з добровольців — жителів турецьких володінь, які прийшли на будівництво як робітники. Оскільки вони одержували тільки грошову винагороду (2 алтини і дві деньги на чоловіка), а хліб для них закуповувався купцями з Криму, завжди існувала загроза, що козаки перетнуть шляхи і приречуть їх на голод. Гарнізони нових фортець, як і решти турецьких укріплень у пониззях Дніпра, підпорядковувались кизи-керменському бею”. Артилерійський парк однієї фортеці становив 52 гармати, іншої — 24.
Та основним турецько-татарським форпостом у пониззі Дніпра стає Кази-Кермен. Казикерменський бей був у цих місцях головним представником султанського уряду. Йому підпорядковувалися й усі інші укріплення. Зберігся лист кошового отамана Івана Сірка до гетьмана Самойловича 1680 року, у якому він дає характеристику ролі цього правителя: “Бей казы-керменский непостоянный, изменный пёс, который будто страж от турчина и резидент пограничной между Крыма и Украины пребывает”.У 1676 р., коли казикерменським беєм призначили вихідця з литовських татар Муравського, йому дали спеціальне доручення — притягти запорожців під владу султана і виділили на ці витрати 30 тисяч червінців.
Довкола фортець — у передмістях, проживали рибалки, чабани, купці, ковалі, які у разі небезпеки ховалися за міцними мурами. Нелегке то було життя — холод узимку, страшенна спека улітку, незчислимі орди сарани, різні хвороби — усе це не милувало людей, незважаючи на їхні чини, звання і посади. Так, 1680 р. морова пошесть (чума) “значне поґрассовав у турецькому місті Кизикермені, вона звідти розповсюдилася по усьому Запоріжжю і тут велику шкоду учинила” (С.Величко). Першою жертвою епідемії став сам бей з усіма домочадцями. А у 1688 р. у Кази-Кермені лишилося усього до 1000 осіб, а інші внаслідок голоду розбіглися ще попереднього року і хоча із Стамбула прислали 20 суден з хлібом, його вистачило лише на півмісяця (Д.Яворницький).
Задля того, аби козакам зробити водний шлях зовсім непрохідним, між Кази-Керменом та Іслам-Керменом через укріплення на о.Тавань мусульмани натягували залізні ланцюги, посеред яких були “ворота”, що за необхідності відчинялися для проходу своїх кораблів. Ось як описує усе це відомий український письменник ХІХ ст. Данило Мордовець: “На стінах Кизи-Кермен стирчало щось з дюжину чорних гармат, похмурі дула яких, звернені до Дніпра, ладні були щомиті вивергати вогонь і смерть тим зухвалим смертним, що насмілилися б з Дніпра пробратися в заповідний басейн падишаха, в голубе море, назване Чорним тому, що під час бурі на ньому, як запевняв Копичі-паша московського посла Українцев, “стають чорними серця людські”. Крім того, біля фортеці, з одного берега на другий перекинуто було ланцюги, які перегороджували ріку, а якщо й не могли цілком її перегородити, бо від власної ваги занурювались у воду досить глибоко, і, у всякому разі, глибше, ніж сиділи на воді легкі козацькі чайки, що, наче горіхова шкарлупа пливли майже по поверхні — якщо, повторюємо, і не могли цілком загородити Дніпра, то завдяки різним поплавкам, прикріпленим до них, і дзвінким металевим брязкальцям, попереджували сторожу фортеці, особливо темної ночі, що ворог крадеться через ланцюги. Тоді гармати, наведені саме на це місце, на загороджувальні ланцюги, робили кілька пострілів, і ворог мав неодмінно загинути під ядрами або піти на дно з усіма своїми чайками раків ловити, як казали запорожці”. Та козаки частенько обдурювали мусульман. Вони, як писав знаний дослідник старовини Адріян Кащенко, “підпливали до тих міст темної ночі й, зрубавши з десяток верб, зв’язували з них торок (невеликий пліт), та й пускали його за водою. Торок розгойдував ланцюги, а то й розривав їх, турки мерщій палили з гармат, а запорожці, виждавши, доки вщухне стрілянина, непомітно виходили повз фортеці до лиману”. Ще важче було козакам повертатися з походу, бо турки вже знали про них і чатували. Бувало, доводилося ціною втрат бойових побратимів пробиватися силою, іншим разом переносили свої чайки на плечах, обходячи фортеці суходолом, а траплялося, й топили чайки у лишень їм відомих місцях і пішки йшли на Січ, кидаючи по дорозі чимало цінної здобичі.
Отож не дивно, що запорожці палали лютою ненавистю до подніпровських городків, які, як самі казали, болячкою сиділи їм у печінках. Так, в одному з козацьких листів читаємо заклик знести Кази-Кермен з “сатанинського основанія” і “в кінець богомерзьких агарян поганські жилища розорити”. Майже усі кошові отамани починали свою діяльність з походу на фортеці і коли вони були вдалими, козаки мали 5-6 років відносної безпеки, аж поки турки не відбудовувалися.
XVII століття стало періодом неупинних походів запорізьких козаків на дніпровські фортеці. Часом у них брали участь гетьманські козаки, а бувало й московські загони. Після хоч і не зовсім вдалого штурму Ружинським, Іслам-Кермен був усе ж таки значно поруйнований. Остаточна відбудова його сталася аж 1627 р., як зазначалося, за хана Мухамед-Гірея ІІІ. Та уже наступного року гетьман Михайло Дорошенко, оточивши замок із суші і з моря, узяв його штурмом, перебив усіх мусульман, захопив близько 20 гармат, іншу зброю, а фортецю зруйнував. Під час Визвольної війни середини XVII ст. проти Польщі, Богдан Хмельницький, аби заручитися підтримкою кримських татар, дозволив відновити фортецю, хоча й розумів, що “і так чиниться велика тіснота, а як поставлять город, буде ще тісніше”. 1660-го року запорожці “ходили на місто Ослам (Арслань), фортецю його узяли, мешканців частково порубали, частково забрали у полон і полонених продавали потім у Переяславі та інших українських містах”(Яворницький). У 1667 р. 300 січовиків “ходили під Аслам-городок, громили там татарські улуси, побили чоловік близько 50 мусульман, узяли 10 чоловік язиків і захопили багато стад корів, овець, коней” (Яворницький). 1670 р. на Кази-Кермен ходив знаменитий Іван Сірко, та не маючи великих гармат, його не узяв. Наступного року разом з правобережним гетьманом Михайлом Ханенком він повторив похід, цього разу більш вдало. 1673 року той само Сірко знову “узяв узяттям і розорив кримське [тобто кримсько-татарське] місто Аслам і багато людей у полон захопив, а зробив він це тому, що у попередні часи від Аслам-города запорізьким козакам “тіснота велика бувала” (Яворницький). Наступного року запорожці біля о.Тавань розбили війська калги-салтана, що повертався з грабіжницького походу до Криму, відбили у нього значну частину ясира і навіть захопили особистий намет калги, який послали гетьману Самойловичу у подарунок. Ще через три роки Сірко “був затіяв похід з низовим військом у Чорне море для воєнного промислу і, надибавши нижче Казикермена на Дніпрі сорок турецьких суден, що пливли до Казикермена з усілякими хлібними запасами, вибив з них усіх турків. Він забрав собі з козаками найпотрібніші користі і здобичі, а всі інші хлібні запаси з суднами позатоплював у Дніпрі і щасливо повернувся з усім військом до свого коша” (С.Величко). 1678 р. великий візир Османської імперії Кара-Мустафа наказав відбудувати й укріпити усі подніпровські фортеці. Вважається, що саме він був ініціатором протягнення залізних ланцюгів через Дніпро. Відбудову укріплень доручили головному наглядачу якомусь Мімай-азі, а захист працівників — Каплан-паші, якому дали під оруду аж шість яничарських полків ! (Це є свідченням того, яку вагу для турків і татар мали подніпровські укріплення). Однак, щойно скінчилося будівництво, наскочив Сірко з 15 тисячами козаків, перебив сперш татар, відібравши у них худобу і коней, потім напав на робітників-турків, яких порубав та яничар, які розбіглися. Разом із січовиками були й ратники московського стольника Перхурова. У 1681 р. було заключено на 20 років Бахчисарайське перемир’я, за яким турки й татари зобов’язувалися не відбудовувати міст між Бугом і Дніпром й не будувати нових. Однак, султан цю угоду не ратифікував, а в останній її редакції 1685 р. наказав, щоб з Кази-Кермена та Очакова гарнізони не виводити. На початку 80-х років XVII ст. казикерменський бей установив велике мито за користування правобережними лісами, добування солі та рибальство. Справедливості заради треба сказати, що одним з мотивів численних походів козаків на дніпровські городки було саме ханське мито. У 1694 р. гетьман Мазепа відверто писав московським “государям” Івану й Петру, що козаки не люблять перемир’я з мусульманами, оскільки, повертаючись з рибних, соляних, мисливських промислів, вони мусили 1/10 частину здобичі віддавати до Кази-Кермена. Скориставшись відмовою султана від перемир’я, запорожці продовжували походи. 1687 року до Кази-Кермена ходили загони кошового отамана Філона Лихопоя та царського воєводи Григорія Косаґова: “турських людей побили і узяли на тому бої два ушкала, а на тих ушкалах прапори та п’ять гармат та турків 29 чоловік”. Як відомо, 1687 та 1689 були роками т.з. Кримських походів гетьмана Самойловича та московського воєводи князя Ґоліцина, які скінчилися невдачею. Війну з турками продовжували Австрія та Венеція. Отож, Москва передала побажання урядам цих країн вимагати у султана задоволення і своїх потреб. Серед трьох вимог значився й перехід до Московії або у крайньому разі знесення Кази-Кермена, Шах-Кермена та Очакова, щоби запорожцям “вільно мати по Дніпру і по усім запольним рікам аже до самого Чорного моря, як риби так і звірині лови і усякі промисли”. Тоді ж у Венеції чимало говорили, що козаки під Кази-Керменем та Шах-Керменем відволікли значну частину турецьких військ і цим полегшили венеціанському флоту дії на морі.
Кілька походів на дніпровські фортеці пов’язані з іменем відомого козацького полковника Семена Палія. Зимовий похід 1693 р. був невдалим — маючи значні сили, він разом з іншим полковником Новицьким та січовиками штурмував казикерменські передмістя; нападники розбили татарські чамбули, пошкодили гарматним вогнем мури і башти, завдали втрат гарнізону, але узяти укріплення не змогли. Пізніше запорожці звинуватили Палія у цій “даремній” справі — “о 20 000 військ полонив 18 чоловік татар і на те місце стільки ж поморозив своїх козаків” (Д.Яворницький). Щоб виправдатися, він через рік разом з Леонтієм Свічкою знову йде на Кази-Кермен. Цього разу спалили навколишні поселення, погромили кількасот татар, а інших загнали у місто, учинили велику шкоду фортечним мурам. Як писав сам Палій, “умертвили багатьох ворожих людей … нагодували ворогів крайнім страхом і жахом і таку велику завдавши шкоду, якої вони в тому містечку не дізнавали ніколи ні від кого” (С.Величко).
Мабуть, відлунням усіх цих подій стала складена у ті часи народна пісня:
Оврамиха, стара мати,
А три сина мала,
Гей, у дорожіньку та велику
На ніч не пускала.
Тільки пустила сина Данила
В Тавань-город погуляти.
З воцарінням у Москві Петра І головним завданням зовнішньої політики було визначено боротьбу за вихід до Чорного моря. На перешкоді цим планам знаходилося Кримське ханство, яке ще з кінця XV ст. стало васалом Османської імперії. Головними форпостами мусульман у Північному Причорномор’ї були фортеці Кази-Кермен та Азов. З настанням 1695 р. Петро І переходить до відкритої підготовки до війни. Майже офіційно оголошується про похід на Крим та Кази-Кермен. Готується величезна 100 — тисячна (у депеші австрійського резидента при царському дворі О.Плейєра до Відня йдеться про 120 тисяч) армія, основу якої складали Білгородський, Путивльський та Севський полки. До неї мали пристати українські козаки гетьмана Мазепи та запорізькі козаки, що мали величезний досвід бойових дій у цих краях. Головнокомандувачем цієї армади призначили боярина Бориса Петровича Шереметєва. Той відразу почав скаржитися до столиці, мовляв, не вистачає озброєння, затримується грошове утримання тощо. З відповіді московського чиновника Т.Стрешнєва довідуємося, що військо отримало належну кількість рушниць, недодано лише пістолів та мушкетів. Облогову артилерію мали дати з Києва.
Утім відкрита підготовка походу боярина робиться “аби здурити турків і несподівано напасти на Азов” (С.Соловйов). Інша армія усього у 35 тис. чоловік, але складена переважно з полків т.з. “нового строю”, краща за озброєнням і оснащенням, нишком готується до походу на Азов. Командували нею генерали Лефорт та Гордон, та головним був, звичайно, сам цар Петро.
З настанням літа обидві армії рушили у похід. У першій половині липня українські слобідські, лівобережні козацькі та компанійські полки об’єдналися з Шереметєвим біля Переволочної і пішли на Кази-Кермен. До фортеці підійшли 24 липня години за дві до настання темряви. З ними були й запорізькі козаки під проводом кошового отамана Максима Самійленка. При підході удалося захопити кілька турецьких кораблів, решта відпливла униз за течією. Відразу сталася й перша сутичка з ворогом: “І того ж дня у вечір полків наших у ратних людей з казикерменці, які виходили з того міста на вилазку, був бій і на тому бої узяли “язика”, волошеніна казикерменського мешканця”. На ніч стали табором поза зоною досягнення ворожих ядер. Кази-Кермен був добре підготовлений до бойових дій, мав значний гарнізон, кілька десятків гармат. Поблизу кочували татарські орди Нуреддіна та Ширін-бея.
Зранку 25-го турки спробували здійснити вилазку, але були відкинуті назад. Переслідуючи їх, козаки увірвалися у приміські сади й городи, розташовані під мурами. Водночас запорожці разом з гетьманськими козаками на човнах відрізали орди Нуреддіна й Ширін-бея від Кази-Кермена. Фортеця була узята у цілковиту облогу. Мазепа порекомендував воєводі вирити шанці і таким чином наближатися до мурів. Так і зробили — викопали неглибокі траншеї, встановили перед ними плетені корзини з землею, серед яких прилаштували гармати. За одну ніч фортеця була оточена шанцями. Як відписував пізніше Шереметєв, намагалися “з яких було можливо сторін чинити промисли”. Зранку 26-го почали “денно і нощно неодступно, не жаліючи голів своїх з усяким належним і ретельним завзяттям” безперервну стрілянину з гармат та ручної зброї. Вдало застосовувалися й гранати: “від тої гранатної стрілянини … людей духом піднімало і за місто кидало” (Шереметєв). Чимало турецьких пушкарів при тому вибули з ладу. Дійшло до того, що бей обіцяв бажаючим замінити їх кругленькі суми грошей, але “охочі до того не одзивалися, видячи у тому чині явну погибель” (С.Величко). У решті решт були позбивані верхні бійниці й тури на фортечних мурах і захоплено кілька гармат. Але стіни Кази-Кермена, викладені з міцного каменю, витримали бомбардування. До того ж, чимало ядер заривалися у землю, не долітаючи до мурів, а чимало й перелітало через укріплення. Тоді вирішили зробити підкіп. Рили під крайню, т.з. Очаківську вежу.
30 липня 1695 р. о п’ятій годині ранку підірвали закладену у підкіп вибухівку. Стіна разом з гарматами на ній була пошкоджена. Почав вибухати й порох, що зберігався тут. У місті запалав вогонь. У цей час нападники увірвалися у пролом з прапорами й барабанним боєм на міський мур і у саме місто. Турки з татарами чинили відчайдушний опір на вулицях, який тривав близько 5 годин. Та сили були нерівними. Зазнаючи великих втрат від чаду, вогню, ядер, обложені відійшли у менше, нижнє містечко і зачинилися там. Гетьман заборонив козакам до світанку ходити у місто, але багато хто його не послухався і кинувся у верхнє місто аби пограбувати що прийдеться. Та пожежа завадила і деякі самі заледве порятувалися від вогню. Перед заходом сонця захисники фортеці, збагнувши своє безнадійне становище, “підняли великий крик і плач, вибігли з меншого міста на проломану стіну, опустили прапори, замахали шашками і почали просити про пощаду і про готовність віддати решту міста й гармат” (Д.Яворницький). Для переговорів турки вислали польського татарина — “чемериса” — писаря Шибан-Липку разом з кількома городянами. Казикерменський бей разом з іншими урядовцями здали ключі від міста і були відправлені в обоз до здачі усіх переможених у полон.
Одночасно з облогою Кази-Кермена запорожці, оточивши чайками о.Тавань, штурмували Мустріт-Кермен. Чисельність турецького гарнізону тут була незначна і відразу після здачі Кази-Кермена ця фортеця також “уклонилася” переможцям. Жителі Іслам-Кермена та Мубарак-Кермена кинули свої великі гармати напризволяще й утекли з малими та деяким скарбом до Криму. Як писав пізніше Шереметєв цареві, “І той городок випалили і відтої пожежі у тому городку порох взірвав і нині той городок пустий”.
Зранку 31-го липня Мазепа й Шереметєв з військами вийшли до воріт міста, щоб приймати полонених, особисто спостерігаючи, аби, спокушені багатою здобиччю, козаки не чинили бешкету. Частина полонених вийшла через ворота і козаки, попри заборону, багатьох з них пограбували, інші ж з дітьми та речами самі кидалися з фортечних стін у запорізькі чайки й перевозилися на о.Тавань. Загалом до рук переможців потрапили сам поранений бей Амір, близько 10 аг, 2 турецькі прапори, три десятка мідних гармат, три міські ключі від Кази-Кермена та інша багата здобич. На мешканців Шереметєв наклав ще й значну контрибуцію. Усе добро, захоплене запорожцями, було звезене на Тавань у величезну купу й чесно поділене. Більшість полонених мусульман погнали на Січ, а потім до Сум і розіслали частину до “Великоросії на роботи. Інші лишалися в Україні і у квітні наступного року були відправлені, у кількості 360 чоловік, на роботи до Воронежа” (М.Костомаров), частина померла шляхом, частина, охрестившись, була відпущена на волю, інші ж, хто не скорився запорожцям, усі, від малого до великого, чоловіки й жінки, — нещадно порубані. Жорстокий час породжував жорстокі звичаї.
Після здобуття дніпровських фортець постало питання: що робити з ними надалі ? За спільною радою гетьмана і боярина вирішили Кази-Кермен зруйнувати дощенту, оскільки для відбудови та утримання його не вистачало вапна, лісу, каменю й майстрів, а фортечні мури були зруйновані й спалені. Щоби турки й татари не могли відновити фортецю, усі будинки були знищені, міські мури й вежі висаджені у повітря на відстані щокілька метрів. Шереметєв доповідав пізніше Петрові: “…той город із спільної ради і згодою з гетьманом з Іваном Степановичем повеліли ми, холопи ваші, ратним людям розрити дощенту, щоб той город їм неприятелям надалі для пристановища не бував”. Як писав Самовидець, “І того ж часу Казикермен розвалили войска доґрунту”.
Оскільки під час штурму інші фортеці були пошкоджені, вирішили залишити лише у Мустріт-Кермені, “перейменованому” на Таванськ, кілька сотень московських солдатів та українських козаків Сердюцького полку під командуванням Ясликовського і полковника Ляронта. Лишилися й 6 сотень запорожців. Подальші стосунки між ними не склалися, але то тема окремого дослідження, зараз же звернемо увагу на реакцію різних кіл громадськості на описану подію.
Цар Петро з кращими силами московської армії, до яких приєдналися донські козаки, у цей час безуспішно намагався узяти Азов. 18 серпня надійшло повідомлення від боярина. Один з наближених царя І.Желябужський згадував: “Серпня у 18 день приїхали від боярина Бориса Петровича Шереметєва сеунщики [вісники чи гінці із важливими вістками]: Милостію Божою Кізикермень узяли; і з тим присланий був князь Александро Іванов син Волконской. І той город взірвало підкопом. Полону узяли багацько, а також і пожитків. А стояли під ним 5 днів, у шостий узяли. Тавань город узяли … Ширингерей город узяли, Ослан город узяли … Кізикермень розорений. А в Тавані ратні люди – великих государів черкаси запорізькі. А з тих городів неприятельські люди вибігли і скарбницю вивезли. У Кізикермені воєвода був амір-бей і вісім чоловік агій. А прийшли під ті городи липня у 26 день, а узяли Кізикермень липня у 30 день. Та узято у Кізикермені 30 гармат”.
Інший придворний генерал Гордон писав: “Потім ми стали пити за здоров’я його величності, а також боярина і гетьмана, і, нарешті, усіх вірних слуг в армії, причому за кожним тостом давався залп з крупних і малих гармат в усіх трьох таборах і у траншеях, що хвилювало турків”.
До Мазепи й козаків з урочистими вітаннями з перемогою звернулися московський патріарх Адріан, київський митрополит Варлаам Ясинський, префект колеґіуму Київського братства Стефан Яворський.
Пізніше, підбиваючи підсумки кампанії 1695 р., Петро І писав: “ Знатне місто Кизикермен, з іншими трьома містечками, з рук неприятельських турських приступами взяли й оволоділи, і ворота, і вільний шлях на Чорне море … Дніпро військам нашим відчинили”. Через рік, під час другого походу на Азов, було використано досвід облоги Кази-Кермена і фортецю було здобуто.
У Москві Шереметєву за взяття Кази-Кермена влаштували урочисту зустріч. Цікаво простежити також відлуння цих подій за кордоном, навіть досить далеко від Москви. Того ж 1695 року у Річі Посполитій, у Львові польський поет Петро Терлецький видав окремою книжкою польською мовою панегірик у віршах, присвячений “ясновельможному його милості пану Борису Петровичу з нагоди взяття Кизикермена”. На картинці у цій брошурі зображені: першим у відкриті ворота Кази-Кермена в’їжджає на колісниці, запряженій двома левами, Петро І, за ним на коні з булавою скаче Мазепа і позаду – воєвода Шереметєв в оточенні інших вершників. 1702 року відомий київський майстер Леонтій Тарасевич написав дуже популярний пізніше дереворит (гравюру) на титульному листі Києво-Печерського Патерика, присвячений перемогам під Кази-Керменом та Азовом. Невідомий український майстер другої половини XVIII ст. на іконі “Богоматір Азовська” умовно зобразив Кази-Кермен з падаючими баштами й мінаретами. А щодо воєводи, то під час післявоєнної закордонної подорожі Шереметєва усюди – у Відні, Римі, Польщі, на Мальті — приймали як знаменитого переможця “невірних”, а мальтійські лицарі з поваги до його досягнень у боротьбі з “ворогами хреста Христового” навіть наполягали, аби боярин узяв на себе командування на час маневрів їхньою морською ескадрою. Відлуння цих подій знаходимо навіть у Олександра Пушкіна в “Історії Петра І”: “ На початку весни військо, із 100 000 складене, рушило під начальством боярина Б.П.Шереметєва. У ту ж весну були узяті ним турецькі міста Кизи-Кермень, Нустріт-Кермень і Мурабек; перше було знову укріплене, інші розорені. На Дніпровському острові Тавані збудована знову фортеця Тавань”.
Подальші перипетії боротьби за дніпровські городки у 1696-1700 р. добре описані у статті В.Заруби, що подана вище. За умовами Константинопольського миру 1700 р. усі укріплення мали бути зруйновані, що й було виконано, хоча царські посли пропонували, щоб фортеці Азов і Кази-Кермен Москва залишила за собою “не для якоїсь собі слави”, а лишень задля “утримання нападів свавільних людей” з обох боків. Та турецькі дипломати на таку хитрість не купилися. Власне кажучи, проблема Кази-Кермена була ледь не головною на мирових перемовах.. Представник турецького уряду рейс-ефенді заявив, що вимоги повернути завойовані землі для них були неочікувані. Царські посли відповідали, ніби дніпровські городки “укрывают разбойников: до взятия казыкерменского жили в том городе беи, у которых был промысел, что загон за загоном отпускали, и за то великия подарки у татар брали”. З-за цього переговори затягнулися аж на три місяці. Лише 24 лютого (ст.ст.) 1700 р. петрові посланці оголосили, що цар “волить Казикермень та інші городки розорити до основи, а землею пустою поступитися султану, аби наперед від тих городків недружби і війни не було”. Султан на це заявив, ніби “потрібно городки віддати султану цілими, збудував їх батько нинішнього султана задля утримання запорізьких козаків”. Перемови зайшли у тупик. У цей момент єрусалимський патріарх прислав своїх гінців з порадою, що “з-за Казикерменя не варто починати війну і щоби вони з-за такогого малого діла не перешкоджали миру”. У свою чергу кримський хан раз у раз посилав у Стамбул прохання “аби Казикермен не полишати Росії, у противному разі буде він татарам противний”. Отож і домовилися, щоб “біля Дніпра ріки поселення Тавань, Кизикермень, Устріткермень, Сагінкермен городки да разоряться з тим уговором, щоби наперед ніколи на тих місцях городкам і ніякому поселенню не бути”. Виконуючи умови миру, наступного року загін московського князя Кольцо-Масальського попри невдоволення козаків, які стільки зусиль поклали на здобуття подніпровських укріплень, зруйнували усі зазначені фортеці. А восени 1705 р. за межевою запискою, складеною на р.Буг на з’їзді царського та султанового комісарів, було підтверджено трактат про зруйнування Кази-Кермена. Острів Тавань потрапив під владу запорожців, які невдовзі відновили тут переправу; у 1724 р. тут ходили 4 їхні пороми. Татари хотіли влаштувати і свій перевіз, але запорожці виступили категорично проти. Та усе ж, уже 1740 р. після закінчення бойових дій, кримчаки відновили власний перевіз і заборонили своїм купцям переправлятися десь в іншому місці. Це призвело до численних сутичок з козаками. У 1736р. під час російсько-турецької війни на о.Тавань збудували Андріївський ретраншемент, а під час наступної війни 1768-74 рр., а саме 1771 р., на місці Шагінгерея (Мубарак-Кермена) був споруджений Шагінгерейський ретраншемент для забезпечення військових магазинів та прикриття транспортів, які рухалися до російських військ у Крим. Щодо ж Кази-Кермена, то після знищення його укріплень, у літописах надибуємо фрази на кшталт “кизикерменські пусті місця”. Фельдмаршал П.Рум’янцев у 1765 р., проходячи тут військом, зазначав, що між Дніпром і Дністром “турки і татари …на цих степах ніяких поселень не заводять”. Але, безумовно, місто тут існувало увесь час. Про це свідчать і документи. Були навіть спроби відновити укріплення. Так, 1736 р. під час вищезгаданої війни з Портою, фельдмаршал граф Мініх, рухаючись з військами на Крим, спорудив у трьох місцях – на р.Самарі, у Білозерці та Кази-Кермені “фортечки”, у яких залишив невеликі залоги козаків та драгунів. З історії цієї війни відомо, що 7(18) травня 1736 р. авангард Мініха досяг Кази-Кермена, де вже почали відновлювати опорний пункт російської армії. Солдати звели міцний ретраншемент, посилений з боку степу 6 редутами, які простяглися на 33 км. Ще 10 редутів збудували між Білозеркою і Кази-Керменом. У кожному редуті лишили по маленькому гарнізону у 40-50 чоловік з хворих вояків, “які до походу не вельми здатні”. Тоді ж неподалік Кази-Кермена сталася й вельми запекла сутичка військ Мініха з татарами. Після наступної війни 1768-74 рр. загони генерал-майора Чорби, а потім князя Баґратіона стояли поблизу Кази-Кермена “для спостереження за Очаковом” (А.Шмідт). З іншого боку, оскільки до 1774 р. навколишні землі залишалися під владою Кримського ханства, черговий його правитель Крим-Гірей (ханствував у 1758-64 рр.), невдоволений периферійним становищем Гьозльова (сучасна Євпаторія), навіть планував будівництво сучасного торгового порту на новому місці, а саме – у Кази-Кермені. Та планам ханським здійснитися не судилося. За умовами Кючюк-Кайнарджийського миру (сучасна Болгарія) 1774 р. території між Дніпром і Південним Бугом перейшли до Росії. Цікаво, що опинилася тоді Бериславщина у складі імперії зусиллями фаворитів Катерини ІІ братів Орлових і, зокрема, Григорія Орлова. Ще при підготовці умов договору з Портою на засіданні царської ради вони заявили, що треба відібрати “Очаків і усю належну туркам між Дніпра і Дністра землю”. У самих умовах миру ця пропозиція була повністю врахована: територія “з достатньою округою по лівому берегу Дніпра і з кутом, який являє собою степи, що лежать між річками Буга і Дніпра, лишається у повне, довічне і беззастережне володіння Російської імперії”. Ще одним пунктом договору надавалося “обом імперіям повна і безмежна вольність будувати знову в областях і кордонах своїх у таких місцях, які знайдуться зручними, усякого роду фортеці, міста, житла, будинки і поселення, нарівно як ремонтувати або відновлювати старі фортеці, міста, житла та інше”. І уже 13(24) червня 1781 р. при генеральному межуванні імперії на генерал-губернаторства був утворений великий (між Дніпром та Інгульцем) Кизикерменський повіт, який було скасовано 22 січня (8 лютого) 1784 р. і тоді ж Указом Катерини ІІ місто було перейменовано на Берислав (аби там дійсно були “пусті місця”, то не було б чого перейменовувати): “Кизикермень, де будуть збудовані різні потрібні за становищем того краю магазини, перейменувати містом Бериславом”. Місто увійшло до складу Катеринославської губернії. На початку 1795 р. воно було приписане до Херсонського округу Вознесенського намісництва, а наприкінці 1796 р. передане Новоросійській губернії. За деякими даними, під час правління неурівноваженого імператора Павла місту було повернено стару назву — Кизикермен (так само як Севастополю – Ахтіяр тощо). Восени 1802 р. Берислав увійшов до складу Миколаївської губернії, а з 1806 р. був серед позаштатних міст Херсонської губернії. Про період розбудови міста після переходу його під владу Росії, коли ще Туреччина не змирилася із втратами своїх земель і готувалася до нової війни (яка й точилася у 1787-91 рр.), відомо з досліджень історика В.Тимофієнка. Він повідомляє, що для посилення оборони уздовж Дніпра планувалося реконструювати фортецю у Кази-Кермені. 1780 року тут було скориговано фортецю з 4 бастіонами і напівбастіонами, які з боку степу підсилювалися 2 равелінами, оточувалися ровами і гласісом з плацдармами. Та будівництво таких міцних укріплень поблизу Херсона було недоцільним і тому тоді ж вирішили спорудити меншу за розмірами фортечку. Тепер вона мала мати капонірний обрис фронтів з реданами для флангового захисту з північного й східного боків. У 4 кварталах проектувалися ряди казармених будівель, а за ними – місто у 3 ряди кварталів. Планувалася площа з церквою посередині і торгові ряди з боків. У 1785 р., готуючись до візиту Катерини Другої, спорудили палац і затвердили план міста, складений ще два роки тому із урахуванням модуля кварталів 1780 р. Берислав проектувався у вигляді компактного селища у формі прямокутника уздовж берега. Усього передбачалося 4 ряди по 11 кварталів у кожному. Своїми торцями вони мали стояти до Дніпра. У першому прибережному ряду планувалося звести 2 великі торговельні площі, забудовані по периметру крамничками. На одну з них перенесли дерев’яну церкву (зараз – Введенська; тоді її поставили на місці сучасного Будинку культури). На той час у Бериславі уже було 120 будинків у 12 кварталах двох прибережних рядів. На площі з церквою поставили торговельні ряди. На прибережній вулиці уздовж обриву звели кілька казенних будівель. На плані 1790р. зафіксовані забудови і намічені перспективи розростання міста. Тому й накреслено 3 ряди по 10 кварталів. З півночі показаний провіантський магазин, а зі сходу – колишній царський палац. Неподалік решток фортеці знаходився наплавний міст. На кресленні 1793 р. показані також 3 ряди по 11 кварталів. Дві прибережні площі являли собою геть не забудовані квартали. Як і 5 років тому, житлові будинки обмежувалися 12-а кварталами посеред міста. Лише біля мосту з’явилися сторожові будівлі. Абсолютно ідентичні креслення Берислава були виконані 1798 і 1799 рр.; не спостерігалося суттєвого зростання житлового сектора, нічого не будувалося й за державний кошт.
Катерина ІІ, подорожуючи Дніпром до Криму і назад до столиці, увечері 11(22) травня 1787 р. прибула і до Берислава. Звідси вона писала у Москву генералу П.Д.Єропкіну: “Гарно бачити ці місця своїми очима; нам говорили, що наїдемо на спеки нестерпні людству, а ми наїхали на повітря тепле і вітер свіжий, вельми приємний і найвесняніший; степ, щоправда, що безлісий, але шар ґрунту найкращий і такий, що без великого труда усе на світі виробляє; вважався він безводний, а ми бачили усюди струмки і річки, біля яких поселень уже у немалій кількості”. Переночувавши зі своєю челяддю, де були і Потьомкін, і австрійський імператор Йосиф ІІ, й інші можновладці, у Бериславі в спеціально спорудженому задля цього палаці (у районі сучасної вулиці Павловського; відразу після від’їзду імператриці палац чомусь знесли), Катерина відбула до Криму. Через три тижні, 1(12) червня 1787 р., повертаючись, вона знову побувала у Бериславі, де її зустрічав правитель Катеринославського намісництва генерал-майор І.М.Синельников (похований у Херсоні). З міста шляхом через Давидів Брід, Кривий Ріг, Кременчук і далі імператриця рушила до Петербурга…
…Підступало ХІХ століття.