Просвіта "Херсонщини"

Солов’їні ночі

Земля, де ми народилися, для нас має бути рідною, як мама. Бо коли вона нас носила, вона ходила по цій землі, дихала її повітрям, милувалася її красою.

Люди, що народилися на цій же землі, мають бути нам теж рідні. Бо їхні мами теж дихали, ходили і милувалися цією ж землею. Можливо, їх тому і називають земляками.

Ганьбити свою землю, чи земляків — це рівнозначно, що ганьбити рідну маму, а це — великий гріх.

Тетяна проснулася від страшної задухи. Здавалося, немов у скроні било молотками, а в голові щось велике посекундно збільшувалося. Було таке відчуття, що ось зараз вона розірветься на дрібні частинки. Що це — сон, чи дійсність? Підійняла руку, вона була важка, немов чужа. І темно, немов у домовині. Стало страшно. Треба негайно звільнитися від цієї темряви. Під рукою щось холодне — ліжко. Металеве, а чому металеве? Раптом до її свідомості почало доходити — це ж вона лежить на металевому ліжку в будиночку піонерського табору.

Тетяна встала і вийшла з будиночка, але тут теж не було чим дихати, а все ж, можливо від того, що тіло рухалося, їй стало краще, в голові посвітлішало. Підійшла до їдальні, присіла на дерев’яні східці. Навкруги така тиша, немов усе завмерло, і вона залишилася одна на всьому білому світі. Мовчало все, навіть коники, які ось уже скільки ночей не давали їй спати.

Раптом десь зовсім близько відчула життя. Ніч була темна, вона не бачила, але відчувала щось живе. Подивилася навкруги — зліва майже біля ніг дівчини сидів їжак. Він, мабуть, теж здивувався, зустрівши в цій мертвій тиші живу істоту. Якусь мить їжак вивчав навколишній світ своїми «антенами»-колючками. Впевнившись, що йому нічого не заважає, він висунув свою мордочку і побачив Таню. Дівчина завмерла, так не хотілося його лякати.

— Хороший мій, побудь біля мене, — прошепотіла.

Та у їжака було своє життя, свої проблеми, і він побіг під кущ.

До будиночка повертатися не хотілося. Згадала, яка там задуха. А тут пісок лоскотав ноги своєю прохолодою. Пішла по алеї, попід туями. В кінці алеї зупинилася. Біля стовбура мигнув, як малесенький ліхтарик, світлячок.

Раптом дівчина почула зойк, чи то стогін. Разом з тим розуміла, що цей звук видавала не людина, стало моторошно. І знову мертва тиша, якась гнітюча, як вакуум. Було відчуття пустоти, самотності. Дівчина почула удари свого серця. Тіла свого вона не відчувала, здавалося, що вона може відірватися від землі і полетіти. Тетяна підіймає догори руки, розводить їх немов крила, дивиться в небо, шукаючи ціль свого польоту і... плач, ні це не плач, це ж пісня солов’я, але яка пісня!

Солов’я вона чула кожної ночі, він співав десь на протилежному березі затоки. Від того співу і її душа співала, на думку приходили вірші. Це ж була не пісня, це був — стогін, плач, крик, він роздирав душу. Соловей то тихенько розмовляв з кимсь лагідно, душевно, то підіймався своєю піснею до такої висоти, що не можливо було сприймати. Звучало щось неземне, святе, недосяжне людині.

Таня закриває очі і відривається від землі. Вона не бачить, але відчуває, як збільшується відстань від землі до неї. Простір манить, кличе, обіцяючи насолоду й спокій, мелодія несе її до Раю. Вона вже колись так літала.

В пам’яті виникла картина з її дитинства:

— Дідуню, а де живе Бог, на небі?

Дід подивився на небо. Діти підсунулися ближче, попритулялися до його теплого тіла, чекаючи цікаву розповідь. Рядно мало гріло, тому дідове тепло, пахощі сіна й феєрверк серпневих зірок здавалися Раєм.

— Ніхто не знає, де живе Бог. А чому це ти, Таню запитала?

— Бо говорять, що на небі. А мені цікаво — на місяці, чи на зірці?

— Ні, на місяці Бог залишив двох братів. Ось придивіться уважно — бачите тіні? Он постать чоловіка, який підіймає догори вила з нанизаною на них людиною. Діти розглядали небесне світило і, чим більше вдивлялися, тим ясніше бачили картину, описану дідом. Петрик ще ближче притиснувся до діда.

— А чого він їх туди підійняв, дідуню? — голос його тремтів.

— Бо не послухали вони Бога. Неділя свята людині дається, щоб вона відпочивала і в молитвах із Богом спілкувалася. А брати не послухалися, почали в неділю сіно складати. Один ліг відпочити під копицею, а другий не помітив його та й нанизав на вила. Отож Бог і залишив їх там, аби люди бачили й пам’ятали, що робити у неділю гріх.

— А ти Бога бачив? — знову Петрик.

— Ні, його ніхто не бачить, поки ходить по цій землі грішній. Він являється людині, коли вона покидає цей світ.

Мерехтіли зорі. Пахло полином і деревієм, і ще чимось знайомим, та дівчинка не могла згадати чим саме. Дідове тіло приємно гріло. Голос його був тихим, лагідним, як колискова. І раптом до її свідомості дійшло значення дідових слів. Це ж він говорив про смерть. Дідусь вже старенький, важко працює. А що, коли він помре? До кого ж вона тоді бігатиме за розрадою? Їй стало жаль і діда, і себе. Сльоза покотилася по щоці, і вона відчула її солоний смак на губах, непомітно змахнула сльозу і вткнулася дідові в плече.

— Я люблю тебе, дідуню, — прошепотіла.

Дід підніс пальця до вуст, показуючи, щоб мовчала. Петрик уже спав, гаряче дитяче дихання лоскотало дідові шию.

Як хотілося йому повідати онукам мудрість пройденого життя, та розумів, що багато чого і сам добре не знає, а в чомусь беруть сумніви. Підуть до школи, там усьому навчать. А чого наука не дасть, добавить життя — найрозумніший, суворий, а іноді і жорстокий учитель. Ось і онука не спить, щось думає своєю маленькою голівкою. Нехай думає, попереду в неї ціле життя.

А зорі все розсипалися й падали в простір, а ті, що лишалися, мерехтіли, як світлячки. Дівчинка була зачарована. Вона закривала очі, і тоді якісь невидимі сили підіймали її і несли туди, де звучала музика. І вона танцювала, не торкаючись землі, в повітрі. На ній було не ситцеве рожеве платтячко з біленькими горошинами, а довге, легке, як вітерець, вбрання. Зірочки лагідно посміхалися, і вона торкалася їх долонею. А там унизу була земля, і бабусині білі косинки сушилися на плетеному з лози тину. На толоці лежала колода, яка була схожа на дрімаючу корову. А он і дідусь з Петриком лежать на сіні. Треба відкрити очі, щоб опинитися поряд із ними. Пахне сіно, посміхаються зорі, спить Петрик. Спати пішов і місяць, який напевне знає, де живе Бог.

— Ти чого не спиш, сороко?

— Я, дідуньо, на небо літала.

— То ти спала?

— Ні, я закрила очі і... полетіла.

Стояла зачарована, боялася поворухнутися, хоча розуміла, що співак далеченько. Яка краса й біль! Що спонукало цю маленьку пташку так співати? Була впевнена, що це вона, а не він. Тільки жива істота жіночої статі могла ось так: співати, кохати й страждати. Це чулося в кожному звуці. Дівчина відчувала це своїм серцем.

— Таню, це ти? — вона здригнулася. — Як ти мене налякала. Слухаєш пісню? — це був дід Степан — сторож.

— Степане Васильовичу, що це?

— Хіба не чуєш? Соловей співає.

— Та ні, на пісню це мало схоже. Більше на плач чи стогін.

— Спів, звичайний спів солов’я, сумний тільки. Я, коли його перший раз почув, теж отетерів. А потім привик, як до рідного. Він тут кожного літа, вже років п’ять співає. І що цікаво, співає тільки ось у такі темні ночі і сам. Я його кожного літа чекав і не міг наслухатися. А тоді мені баба тут одна, стара, як трухлява колода, розповіла історію про цього солов’я. Тепер і мені моторошно, коли його почую.

— А що за історія?

— Іди вже спати, завтра розповім. Ти мене налякала. Дивлюся, в темряві якась примара в білій сорочці стоїть. Коси розпущені, руки розвела, немов когось схопити хоче.

— Думали, Васильовичу, — сміялася Тетяна, — русалка з Дніпра вийшла і підкрадається до чоловічого будиночка, щоб когось залоскотати?

— Та ні, — сміявся дід. — У нас такі козаки цей рік. Боюсь, аби після їхнього лоскотання ніяка у воду не скочила.

Тані вже зовсім перехотілося спати. Вона сміялася з діда:

— Діду, та вам ще б фартуха і руки в боки — і чисто тобі Галька з їдальні. У цієї тітки всі — «підозрілі лічності».

— Іди вже спати, «лічность». Бо завтра твої шибеники так голову наспівають, що до вечора не витримаєш.

— Витримаю, я звична. Думаєте, як худа, то вже й слабка? Ви мене ще мало знаєте.

— Знаю і бачу, що не ликом шита, та відпочинок потрібен усім. Чомусь тільки ця мудрість приходить дуже пізно, коли тіло стає, як ганчірка, а душа ще молода.

— Овва! Діду, це на вас так соловей подіяв, що потягло на лірику? Піду я, бо ви ще залицятися почнете, — жартувала.

— Іди спати, бо я тебе ось цим ціпком по одному місці, як позалицяюсь!

— Іду, іду, а вам щасливо залишатися і ще й півнів послухати.

Дід посварився ціпком, дівчина шмигнула в будиночок. Тільки під ковдрою зрозуміла, що замерзла. За розмовою з дідом не відчула передранішньої прохолоди. В будиночку пахло безсмертниками, які діти вчора сплели у віночок і подарували їй. Десь біля вікна дзижчав комар. Крізь відчинені двері почулося кукурікання півня й Таня, вже майже сонна, посміхнулася. А сон все тепліше і тепліше вкривав її своєю ніжною, пухнастою ковдрою, заколисуючи. І десь далеко співав соловей, а тільки у цього солов’я була зовсім не сумна пісня.

А дід сидів на лавочці біля Таниного будиночка і щось малював ціпком на піску. Небо посвітлішало, сховалися зорі. Слідом за першим півнем почулося дружне кукурікання. Починався день.

— Тетяно Володимирівна, а ви підете з нами на пляж?

— Піду, Олечко, — Тетяна перевіряла санітарний стан будиночків свого загону, помітила у хлопців сміття, заховане під відром, не встигли, напевне, прибрати. Сьогодні її це аж ніяк не дратувало. Вона тільки посміхнулася сама до себе і зробила вигляд, що не помічає. Була впевнена, що вони за мить виправлять свої недоробки.

— А хочете, я вам сьогодні ще одного віночка сплету?

— Нащо ж мені два віночки, Олечко? Ти краще Світлані Іванівні сплети.

— А я сьогодні сплету з колосочків. Мене бабуся навчила.

Таня бачила, що ось ця білявенька дівчинка тулиться до неї. І їй вона теж подобалася. Хоча хлопчиків любила більше, вгадувала, що вони замислили, заставала зненацька на якійсь шкоді, наперед знаючи, хто і як прореагує.

А ця дівчинка чимось полонила її серце. Олечка була дитиною, про яку говорять — «гидке каченя». Виділялися тільки очі. Вони були чорні, як дві тернини. В таких очах завжди «живуть» бісики, а у дівчинки вони були завжди лагідними. Отож, дивлячись у них, не помічаєш ні рідкого волосся, ні ластовиння, ні двох великих, як кабачкове насіння, зуба. Тому обличчям її були очі, які завжди випромінювали стільки тепла, що хотілося пригорнути до себе дівчинку і поцілувати.

— Олю, ти вже ліжко застелила?

— Так, я сьогодні дуже рано встала, вмилася, почистила зуби, застелила ліжко — і вже тоді заграв горн.

— А чому ти так рано встала?

— Мені сон поганий приснився. Це мабуть, тому, що крізь сон я чула, як хтось плакав. Так плакала моя мама, коли тато від нас пішов. Вона заховалася від нас із бабусею в кінці городу під абрикосою і плакала.

У Тані защеміло серце. Така маленька крихітка, а серце вже зранене. Раптом збагнула: плач — це ж, мабуть, дівчинка чула той незвичайний спів солов’я. А інакше — хто б плакав?

— І давно вас залишив тато?

— Тієї весни, а взимку, на мій день народження, приходив і приніс у подарунок шапку кролячу. А ще розповідав, що у мене народився братик і що він дуже гарненький.

Дивна ніч дарма не минула. Тетяна ходила, як під гіпнозом, робила все, немов заведена лялька. Навіть тітка Галька здивувалася.

— Е, дівко, та ти сьогодні якась загальмована. Що це з тобою? Не закохалася, бува, в кого? А ну зізнавайся, до кого на побачення бігаєш, кого чаруєш?

Тетяну захопив тітчин веселий настрій і вона, наздогнавши Світлану на порозі їдальні, відповіла весело Гальці:

— До діда Степана бігаю, цілу ніч його чарувала, — дівчата реготали. Галька теж посміхнулася, потім по її обличчю пробігла тінь.

— Еге, тут ти ніякими чарами не візьмеш. Не той це парубок, якого можна причарувати, — і чомусь зітхнула.

Переміна в Галчиному настрої заінтригувала Тетяну.

— А це ж чому? — здивувалася.

— Бо він однолюб.

— Що? — разом вигукнули дівчата.

Їх шокувало, що у Гальки знайшлася людина, про яку вона сказала добре слово. А ще — дід Степан і раптом ... кохання. Дівчата так і стояли з повідкриваними ротами і здивовано дивилися на жінку, та розреготалася:

— Роти позакривайте, мухи залетять.

Подруги обмінялися поглядами, й Світлана з удаваною серйозністю запитала:

— Галино Пилипівна, — тітка Галька аж підросла. — А кого ж це він так кохав, вірніше, кохає? Говорять, що дід Степан ніколи не був жонатий.

— А це вже ти у нього запитай, — настрій у тітки різко погіршав. — Як сонце зайде, бо він цілий день сидить у своїй конурі. А вночі, як сова, вилазить поговорити — то з собаками, то з мурахами, яких уже років із тридцять, мабуть, і в окулярах не бачить.

Вона зі злістю жбурнула ганчірку у відро, почала мити підлогу, водночас бурчала:

— Мураха і та шляхетніша, — і сплюнула.

Дівчата розуміли, що це вона цитує діда.

— Чого стоїте, повитріщалися? Ідіть працювати.

Дівчата вискочили на подвір’я.

— Дивно, що це з нею? — дивувалася Таня.

— Дістав, мабуть, її дід Степан. Ой, як цікаво! Вона мене заінтригувала. Тут криється якась таємниця, треба розслідувати.

Дівчата побігли до свого загону, бо якась із дівчаток уже верещала: «Я скажу Світлані Іванівні». Побачивши піонервожату та виховательку, хлопці притихли, стали ховатися за дівчатами. Світлана налетіла на них, як шуліка:

— Так, хлопці, я бачу, купатися сьогодні не хочуть.

— Ні, ні, — наперебій закричали хлопці, дивлячись на виховательку, благаючи.

— Як вам не соромно? А купатися тепер не піде весь загін.

Діти незадоволено загули. Та дівчата ще зарані домовилися, що поведуть дітей на прогулянку до феїнського замку, а вже потім купатися. Але треба ж було і дисципліну держати, тому вона, зробивши серйозний вираз обличчя, оголосила:

— Будемо біля феїнського будинку готуватися до огляду художньої самодіяльності.

Діти знову загули, Світлана підійняла вказівного пальця:

— Оскарженню не підлягає.

Таня в душі сміялася над цим педагогічним проявом майбутнього педагога. Дівчата були студентками педагогічного вузу.

Світлана по-змовницькому моргнула подрузі:

— Тетяно Володимирівна, шикуйтеся по два з товаришами піонерами і чимчикуйте до замку. А я візьму зошит із піснями і вас наздожену.

День пройшов, як і всі інші. Нічого особливого, якщо не брати до уваги того, що хлопці налякали дівчаток змією, і одну з дівчаток дві години потім заспокоювали, пообіцявши, що подзвонять мамі, аби та приїхала й забрала дівчинку додому. За вечерею хлопці знову відзначилися, насипавши солі дівчаткам у стакани з какао. Отож, коли прозвучав горн, сповіщаючи, що пора спати і піонерам і вожатим, Таня здійняла догори руки:

— Спасибі небу, день прожили і всі живі й здорові, в загоновому журналі двадцять три чоловіки.

— Двадцять п’ять, — заперечила Світлана. — Бо ми з тобою швидше них можемо «лапки скласти» від такого багатого на пригоди життя. Вночі треба буде навідатися до дівчат. Оксанка дуже злякалася. І де вони її знайшли, ту змію?

Дівчата пішли до будиночків свого загону вкладати спати мешканців загадкової країни «Піонерія».

На лавицях уже сидів чоловічий склад обслуговуючого персоналу. В повітрі літав аромат одеколону «Шипр» і «Саша». Страждав баян: «Где тебя отыскать дорогая пропажа...». Час пролетів, не встигли й наговориться. В кінці алеї з’явився директор табору. Це був знак, що пора спати і вожатим. Почали розходитись по будиночках. Таня зі Світланою жили разом.

— Нам, Таню, треба було не затримуватися. Завтра загін чергує, хоча б не проспати.

Згадавши за їдальні, Тетяна засміялася:

— Я й забула, мені ж ще на побачення йти.

— До кого? — здивувалася подруга, вона вже лежала в ліжку.

— А до однолюба, ти забула?

— А що? Сходи — може, клюне.

Рівне дихання Світлани свідчило про те, що вона вже міцно спить. А Тані не спалося, навіть очі не закривала. Чомусь із думки не йшов дід Степан. Мало знала цього старого чоловіка — здавався хорошою людиною, спокійний, серйозний і завжди один. Знала, що дід тут жив і взимку, коли нікого немає. Уявила, як йому одному самотньо, холодно. Вітер виє у грубі, а він сидить, спершись на ціпка, дивиться на полум’я і думає. Про що він думає? Про своє велике кохання, яке прийшло один раз і на все життя? Мабуть, це правда. Бо інакше хіба б жив отак один все життя?

Тетяна тихенько встала, знайшла в темряві халата, одягла й вийшла. Постояла, вагаючись, потім пішла до воріт. Знала, що дід там. Степан сидів і курив. Таню він помітив ще як тільки вона вийшла з будиночка.

— Не заснеш? Сідай, погомонимо, — дід сидів, курив, щось думав.

Дівчині не терпілося почати розмову.

— Степане Васильовичу, а ви когось кохали? — їй здалося, що дід здригнувся. Він із жадністю втягнув у легені дим, аж вогник на кінці цигарки з’явився.

— Так он чого ти не спиш.

Дівчина бачила, що дід думає, мабуть, підбирає слова, щоб розповісти. Вона вже приготувалася почути цікаву історію.

— Розумієш, Таню, на цім світі, мабуть, немає людини, яка б пішла звідси, не покохавши. Чоловік народжується, і разом із душею йому дається доля. А що таке доля? Це і радість, і горе, і щастя, і біда, і, коли хочеш, кохання. А от яке воно буде, це вже залежить від самої людини, її душі. Є душа, як пісня, сама співає і другим біля неї радісно. Така людина здатна на справжнє, красиве кохання. Підла і зла людина теж кохає, по-своєму. Приходить воно до кожного у призначений час. І або ти його переживеш, або воно тебе.

Таня сиділа, зачарована дідовою розмовою. Ніколи не думала, що ось така зовні звичайна людина може так красиво мислити. Вона вже була впевнена, що він мав красиве кохання. А інакше — чому б він так говорив про нього?

— А чому ви не одружилися, ви ж кохали, правда?

— Бо вона померла.

— Вона хворіла?

— Ні, це сумна історія.

Дівчина ладна була себе покарати за безтактність, та цікавість брала верх.

— Чому ж вона померла?

— Бо кохала.

— Когось іншого?

Дід подивився на дівчину і вона побачила в його очах тінь туги й смутку, потім так сумно, що у дівчини аж подих перехопило.

— Мене, Таню, мене вона кохала.

Вона розуміла, що продовжувати цю розмову просто безжалісно по відношенню до діда, і різко змінила тему:

— Ніч сьогодні красива, зоряна.

— Іди, Таню, спати. Пізно вже.

Дівчина розуміла, що своїми запитаннями повернула діда в те далеке минуле, що боліло, пекло душу. І ніяка розмова його тепер не заспокоїть. Та все ж хотіла довідатися про причину такого ставлення до нього Гальки і вона наважилася.

— Іду. А не женилися ви тому, що однолюб, як говорить тітка Галька.

Діда немов хто підмінив. Очі його загорілися злістю:

— Що там тобі ще та тітка Галька наговорила? Пліткарка нещасна. Рота їй аби хто заштукатурив, щоб менше пасталакала своїм поганим язиком.

— Можливо, жінка вас любить. А ви оце так про неї.

Дід уже опанував себе, заспокоївся.

— Ти, Таню, бережись таких людей, бо вони залазять у душу і там гадять. Обходь їх десятою дорогою.

— Спасибі, Степане Васильовичу, піду я, — дівчині було незручно, розуміла, що наговорила зайвого.

— Добраніч, приходь, коли не хотітиметься спати.

— Добре, прийду.

Тихенько, навшпиньках зайшла в будиночок, щоб не розбудити подругу. Зняла халата і лягла в ліжко.

— Де ти була?

Тетяна від несподіванки сіла в ліжку.

— Чого ти не спиш?

— Спатимеш тут із вами. Проснулася, а ліжко пусте. Чекала, чекала, вже хотіла йти переполох бити. Скільки годин?

— Не знаю. Що, засвітити подивитись?

— Не треба. То де ти була?

— На побаченні, — Тетяна посміхнулася.

Подруга не вловила іронії, тому запитала:

— Із ким?

— Із дідом Степаном.

— Кінець світу!

Лежали мовчки.

— Тань, не спиш?

— Ні.

— Ну, що там дід?

— А що дід?

— Слухай, не муч. Ти з ним говорила? Кого ж він так усе життя кохає, що аж Гальці свербить?

Таня посміхнулася словам подруги. Вміла та сказати по-народному. Коли хтось на це зауважував, завжди говорила: «Спілкуюся з масами, звідти й черпаю». Та про розмову з дідом не хотілося розповідати, тому обмежилась коротким:

— Не знаю.

— Оце вже цікаво. Про що ж ти з ним півночі говорила?

— Про кохання.

— Кінець світу.

— Свєт, давай спати.

Знову мовчання. Таня розуміла, що подруга образилась. Завжди довіряли одна одній, а тут недомовки. Й дівчина вирішила заспокоїти подругу:

— А дід кохав, Свєто, ще й як кохав. Можливо, нам з тобою і не дано так покохати. Ти знаєш, а він унікальний дід.

Кожна думала про своє, знаючи, що подруга не спить.

— Ти знаєш, Таню, а мені здається, що Галька до нього не байдужа.

— Ти помиляєшся. Вона набагато молодша за нього, та й живуть вони в різних вимірах. Давай спати, завтра важкий день.

— Уже сьогодні.

Соловей у ту ніч не співав. Дід Степан навіть не помітив, як викурив останню цигарку. Навкруги все завмерло. Знав — ще мить і з’явиться перший промінь. З голови не йшла розмова з Танею. Що вона, та Галька наговорила? От же злий язик має жінка.

І чому воно так: на одній землі живемо, під одним небом, одне сонце гріє, один соловей співає. Чому ж ми такі різні? Чому в одного добра стільки, що воно не дає йому жити, коли не віддає комусь. А другий — своєю черствістю, безмірним злом не дає всім іншим жити. Як може така людина не бачити, що добро гріє, до нього тягнуться, його боготворять. І чому в хорошої, доброї людини доля, майже завжди, гірка?

А хтось же придумав, що людина сама кує своє щастя, — дід гірко посміхнувся. Кують наше щастя обставини. Біжиш, біжиш. Здається, ось воно — щастя, тільки рукою дотягнутися. А тут, як із-під землі — стіна, і така висока та гладенька: ані тобі виступу, ані зазубринки, не перелізти. І б’єшся об ту стіну головою в розпачі, розбиваючи... голову. І чим міцніша голова, то довше б’єш.

Замайорів схід, і все навкруги ожило, зустрічаючи день.

Уже скільки днів Тетяна все поверталася в думках до тієї ночі «відвертості». Що б не робила — купалася, чи працювала з дітьми, читала, а дід із голови не виходив. Кортіло піти поговорити, та чомусь не наважувалася. Знала по собі: буває, відкриєш душу, а потім ніяково перед тією людиною. Хто знає, можливо, діда вона спровокувала на відвертість, а він тепер кається. І нічого тепер без запрошення знову в душу лізти. Захоче — сам заговорить.

Дві ночі підряд співав самотній соловей. Хотіла розбудити подругу, аби послухала, та передумала.

Ось і сьогодні ніч темна, тиша навкруги, аж моторошно. Чекала, ось-ось має заспівати. Щасливі люди, хто вміє записувати мелодію на папері. Вона б записала, людям треба це чути. Ось і він — розспівується коротким тьохканням, замовк... І вже пливе, розливається чиясь туга. «Чию ж ти пісню співаєш, пташко?»

Таня встала, підійшла до відчинених дверей і остовпіла — на лавиці біля будиночка сидів дід Степан. Одягла спортивного костюма і вийшла. А соловей плаче, журиться, дорікає комусь на свою долю. Стояла на порозі, не рухалася, щоб не заважати дідові слухати пісню. Раптом почула шепіт:

— Сідай, я й на тебе білета купив.

— Добрий вечір, — прошепотіла, сідаючи.

Дід тільки кивнув. А соловей, немов здогадуючись, що ось цим двом друзям треба поговорити, замовк.

— Як тобі твої нові бешкетники?

— Хто їх знає, ті теж були не меншими бешкетниками. Дівчинка була в тій зміні хороша. Жаль було розставатись.

— Ти ж хлопчиків любиш.

— А як ви знаєте?

— Не вмієш приховувати. Я бачив, як ви купалися, а я за вербою рибу ловив. Що ж це наш співак замовк?

— Степане Васильовичу, а пам’ятаєте, ви обіцяли розповісти якусь історію про цього солов’я. А знаєте, де він співає? Біля феїнського фонтану.

— Вислідила?! От відчайдушна. Там же братська могила. Не боялася?

— Боялася, та я не сама, я з вашим Полканом.

Дід мовчав, Таня здогадувалася, що він збирається з думками.

— Ти, мабуть, чула, що тут колись жив пан, німець — Фальц-Фейн.

Таня вже колись чула від дідуся про цього пана, але не хотіла перебивати дідову розповідь, тому мовчала.

— Це його маєток був. Жінка в нього була друга. Не знаю, де поділася перша. А тільки точно знаю, що коли він одружувався на цій, то перша була жива. Жінки його обидві були гарні. Та й він, кажуть, красень був. А тільки мав одну ваду: дуже вже він полюбляв гарних дівчат. Мав гарну жінку, яка його кохала. А він, як тільки гречка, то вже і вскочить. Матері ховали від нього дочок, умів пан приворожити. От і соловей — хто знає, чия то душа співає. Можливо, якась із його жінок. Старі вже могли й померти. А може, котрась із тих красунь польових, що, ховаючись від матері, ділила кохання з паном. А кінець у такого кохання був завжди один. Отож і співає тепер соловей про свою долю, та кохання. Ну що, хороша історія?

— Красива.

— Отакої, чим же вона красива?

— Розповідь про кохання завжди красива, нехай навіть і сумна.

— Сумна... — дід важко зітхнув. — От і моя історія сумна. Ти запитувала, чому померла моя дівчина. Не хотіли її батьки віддавати за мене, силували вийти за іншого. І раптом вона померла. Ніхто не знав чому. Та я здогадувався, що наклала вона на себе руки. Через мене, через наше кохання її не стало. І не міг я переступити через це, забути її. Так і залишився один. Та я не шкодую, що сам. Буває важко, самотньо. А почну згадувати минуле — і полегшає. Пішли, Полкан, сторожувати.

Дід пішов, спираючись на ціпок.

Таня дивилася йому вслід і розуміла, що аж ніяк йому не легше від спогадів. Он як зігнувся, давить туга чоловіка до землі.

Тетяна зайшла до будиночка, почала тихо роздягатись. Здалося, що подруга не спить. Прислухалася, та мовчала. Лягла у ліжко, не могла зігрітись, куталася в ковдру з головою.

— Що, дівко, замерзла біля парубка?

Тетяна злякалася, що Світлана стала свідком їхньої з дідом розмови.

— Ти все чула?

— Ні, ти дивна. Що ж ти мені пропонуєш, щоб я вуха позатикала ватою?

— Я нічого не пропоную, — боялася, аби не образити подругу. — Розумієш, як ото кажуть, існує тайна сповіді.

— Не хвилюйся, хоча я й не священик. Ти знаєш, а я з ним не згодна. Він міг зробити щасливою якусь жінку. Вона б йому народила кучу дітей. Уявляєш, яким би він був хорошим батьком. І діти б його гріли. А так, не розумію, кому треба оця його жертва? Тій мертвій вона вже точно не потрібна. Йому самому — теж не подарунок. І чому в житті все так несправедливо?..

Таня мовчала. Вона добре знала Світланине дитинство: з десяти років без батька. Щастя допомагали кувати мама з бабусею. І набагато кращим стало б її життя, якби з’явився у них із мамою ось такий дід Степан.

А сон все підкрадався і підкрадався. Дівчина його вже помітила. Це ж не сон, це пан підкрадається і думає, що вона його не помічає. Ось він вже зовсім близько, та це ж не пан, а Олег, однокурсник, лагідно посміхається до дівчини... Будильник, як прикро, такий сон!

Дзвінок сповістив про кінець уроку. Діти, немов по команді, розслабилися, та продовжували сидіти, чекаючи, поки вчитель закінчить думку. Тетяна підійшла до столу і поклала збірник поезії Маяковського.

— Тетяно Володимирівна, дочитайте, будь ласка.

— Ти ж говорила, що не розумієш поезію Маяковського.

— А вона тільки те, що він говорить про кохання, розуміє, — із неприхованою іронією сказав Сергій Бондаренко, дивлячись дівчині в потилицю.

— Овва! Вам, сер, щось відомо про кохання? — різко повернулася до нього дівчина.

— Голову звернете, міс, — хлопець спокійно дивився дівчині в очі. — Куди нам смертним? Нам це почуття невідоме.

— Ідіть відпочивайте, — вирішила припинити сварку вчитель. — Візьми, Наталко, збірник, почитаєш удома, а потім передаси Сергію. Я бачу, у нього теж з’явився інтерес до поезії Маяковського.

Сергій сидів, катаючись на задніх ніжках стільця, впершись руками в стола. Хлопець посміхався, та очі його горіли.

— Ні, Тетяно Володимирівна, я віддаю перевагу Пушкіну, — і продекламував:

Когда б вы знали, как ужасно

Томиться жаждою любви,

Пылать — и разумом всечасно

Смирять волнения в крови...

Усі в класі знали, що Наталка була закохана в Сергія, тому клас завмер. Дівчата були готові в кожну хвилину кинутися подрузі на допомогу. В кожної в очах горіла неприхована злість. А хлопці задоволено посміхалися. В самому незручному становищі опинилася Наталка. Обличчя її пашіло. Вона кусала верхню губу. «Сер» же почував себе переможцем. Але Тетяна давно бачила, що Наталка йому теж подобається, хоча він це старався приховати.

Учителька звернулася до хлопця:

— Мені жаль, що хлопці вчили тільки лист Онєгіна. Та коли ти «віддаєш перевагу Пушкіну», то мабуть, читав усього вірша і пам’ятаєш, що там є і такі слова: «А счастье было так возможно...».

Сергій здивовано подивився на вчительку. Дівчина, що сиділа поряд із ним, сердито штовхнула його:

— Ну ти, Онєгін, пропусти, перерва у нас, — хлопець випустив сусідку, яка побігла вслід за Наталкою.

До класу зайшла технічка:

— Тетяно Володимирівна, вас до телефону.

— Іду. А хто там?

— Ваша мама, здається.

Тетяна була здивована. Мама знала розклад і ніколи на маленькій перерві не дзвонила. Відчувала: щось термінове.

— Добрий день, мамочко. Щось трапилось?

— Та нічого. Як ви там?

— Спасибі, всі здорові.

— Ти не зможеш прийти до мене на півгодини?

— Зможу, у мене на четвертому уроці «вікно». А що трапилося?

— Треба порадитися. А тільки це не телефонна розмова. Приходь, я вареники з картоплею ліплю, якраз і пообідаєш.

— Гаразд, домовилися.

Задзвонив дзвінок.

— Чую, чую, іди вже. Тато тобі привіт ось передає.

— Спасибі.

Ішла на урок. Із голови не виходила розмова з мамою. Що ж там трапилося? Мама зверталася за порадою, коли треба було прийняти якесь серйозне рішення. А так усе старалася уладнувати сама. Дуже любила робити сюрпризи. Могла не спати цілу ніч, аби пошити якусь подушечку, чи переставити меблі, щоб вранці здивувати доньку і вже тоді запитати чи подобається. Цінувала доньчину думку. Стосунки у них були теплі, ніжні. Вони захоплювалися одна одною. Таня знала, що мама гордиться нею. Не розуміла, за що, але твердо це знала. Свої ж почуття не знала, як і назвати. Більше всього це була ніжність. Маму вона любила по-своєму. Вони ніколи не цілувалися при зустрічі, як це роблять інші. Ніколи не говорили, що люблять одна одну. Та маму вона боготворила. Більша частина її життя була заповнена не чоловіком, не дітьми, а саме мамою. Завжди хотілося робити їй щось приємне, вірніше, вона завжди була в пошуках цього приємного. Бачила всі мамині не тільки хороші риси, а й вади. Та коли з чимось не згоджувалася, довго думала, як про це сказати мамі, аби її не образити. Бо найбільшим її недоліком була черезмірна уразливість. Дуже емоційно реагувала на несправедливість, зраду.

Тетяна подивилася на годинника: в її розпорядженні залишилося сорок хвилин. Поспішила, бо затрималася на перерві зі своїм класом. Якийсь неорганізований клас їй дістався. Діти не дружні. Кожен день якісь проблеми, конфлікти. В кінці коридору побачила доньку.

— Оленко, ти чому не на уроці?

— Ми пишемо переказ два уроки, а я вже написала і вільна.

— Вареників хочеш?

— Хочу.

— Побігли до бабуні.

Часу залишилося мало, тому вирішили йти городами. Батьки жили недалеко від школи. Таня часто бігала до них на великій перерві.

Мамин город майорів здалеку. Це був не город, а витвір мистецтва. Овочі були посаджені так, що до пізньої осені город стояв зелений. Ось і тепер — вересень, а в неї город — килим. У сусідки он чистенька грядка, ні однієї травинки — була картопля, далі чиста латка після цибулі. А мама між картоплею садить буряки. Картоплю викопала, а буряки розрослися зеленим килимом. Далі капуста й квіти... Квіти на цьому городі не запитували сусідства, бо їм тут була проголошена повна влада. Чорнобривці, айстри, майори. А біля огірків, під самою садибою, гордо стоять, як улани гусарського полку, — гладіолуси і гордість мами — пітушиний гребінь.

— Ой, мамочко, глянь, який красивий гладіолус розцвів у бабуні.

— Оленко, як ти думаєш, на кого схожі гладіолуси?

— Як це — «на кого»?

— Ну, кого вони тобі нагадують?

— Чорногузів.

— А чому — чорногузів?

— Бо вони, як і ті, стоять гордо на одній нозі.

Тетяна посміхнулася, уявила чорногузів.

Оленка йшла першою по стежці, оглянулася:

— А тобі вони кого нагадують?

— Солдатів, — чомусь сказала неправду Тетяна.

— Ой, бабунічка! — дівчинка кинулася бабусі на шию, яка вже чекала біля хвіртки.

— Моя малесенька, — цілувала бабуся онучку. — А чому не на уроках?

— Вигнали, — дівчинка лукаво усміхалася. — Бабунічко, от скажи, на кого схожі гладіолуси — на чорногузів, чи на солдатів?

Анастасія Пилипівна подивилася на квіти, потім на онуку:

— А що? На чорногузів вони теж схожі. На солдатів... мені здається, що вони схожі на отих солдатів з кіно, де дівчата в гарних шляпках, — на гусарів.

Тетяна здивовано подивилася на матір:

— Дивно, ти вгадала мої думки, я їх теж із гусарами порівняла.

— Нічого я не вгадала. Ви запитали, я відповіла.

Оленка вже обіймала дідуся.

Тетяна тихенько звернулася до мами:

— То що там у вас? Яка порада треба?

— Є розмова, — мати таємниче посміхнулася. — А тільки ж ти зі свідком.

— Це так серйозно?

— Ні, ні, не хвилюйся. Потім поговоримо. Пішли пообідаєте.

Їли вареники і запивали компотом.

Батьки поглядали таємниче один на одного і посміхалися. Тетяна не витримала:

— Ви мене заінтригували. Говоріть, що там у вас. Оленка вміє мовчати.

— Дивись мені, Оленко. Нікому нічого поки не говори.

— Мамо, — перебила її Тетяна, — у мене через двадцять хвилин урок починається.

— Не знаю, з чого й почати. В цьому році Фальц-Фейнові виповнюється сімдесят п’ять років. Він вирішив цей день провести на Батьківщині. До нас приходили парторг із головою сільради, просили, аби ми прийняли до себе. Хочуть відсвяткувати йому день народження.

До Тетяниної свідомості ніяк не доходила суть сказаного.

— Не розумію, як це — ви прийняли?

— Ой, бабунько, як це цікаво! — загорілися у дівчинки очі.

— Почекай, — перебила її мати. — Сядь і сиди спокійно. Мамо, ви розумієте, на що ви згоджуєтеся? Це ж зовсім із другого світу людина. Та й, сама знаєш, він буде не один. Навіть не уявляю, як ви могли погодитися приймати такого чоловіка у себе.

— Ми? Ні, дорогенька, вони сказали, що на твою допомогу надіються.

— На мене??? А хто я така? — Тетяна розхвилювалася. — Ні-ні! Я б на вашому місці відмовилася. Цікаво було б, звичайно, поговорити, побачити, але... — вона бачила, як в Оленки від розчарування видовжувалося обличчя.

— Ти, Таню, заспокойся, будь ласка. Я згоди ще не давала. Вони прийдуть ввечері. Обіцяли, що всім забезпечать.

— Мамо, чим — «всім»?

— Продуктами, звичайно. Я сама боюся. Що думаєш — дурна? Не розумію, наскільки це серйозно?

— І ще — я кожен день на роботі. І взагалі, я не уявляю, чого від нас треба. Їда — це пусте. Він їде на Україну, — нехай їсть те, що ми тут їмо. Говорили, що коли він перший раз приїздив, його борщем і гарбузовою кашею пригощали.

— Таню, який гарбуз, який борщ? Йому день народження.

— Тоді я не знаю.

— І що ви, дівчата, з цього історію робите? — умішався батько. — Що він — не розуміє, що ми прості люди? Просять — то треба вважити. Якось воно буде.

Оленка аж підросла:

— Ура! Я побачу живого Фальц-Фейна!

Усі засміялися.

— Я ще сама поговорю з парторгом і головою сільради, — не здавалася Тетяна. — А ти, мамочко, не хвилюйся. Тато правду каже, якось воно буде.

До школи бігли і вже на порозі почули дзвінок.

— Оленко, дивись мені, нікому нічого, — дівчинка промовчала, та мати знала, як їй буде нелегко це зробити.

Пішла на урок, працювала, як і завжди. Та час від часу ловила себе на думці, що думки її літають далеко від школи. Он як воно виходить: чим старіша людина, тим дужче тягне її у ті місця, де, як кажуть, була відтята пуповина.

Тетяна все частіше приходила до висновку, що нами таки керує якась сила, від котрої ми повністю залежимо.

Дитина формується в материнському тілі, росте. І для цього мати дає все, що потрібно для будови маленької істоти, дає через пуповину. Воно ще не може саме існувати. Та приходить час — і дитина готова для земного життя. Звідки мати знає, що пора? А бач — знає. І дитя народжується. Роз’єднується міст, що сполучав матір із дитиною, — пуповина відтята. Хто керував цим? І ще: в утробі матері повітря дитині не потрібне, а на землі треба дихати, легені розпрямляються. Й ось він — перший подих, малюсінький об’єм повітря, де ти народився, тієї часточки землі, що зветься Батьківщиною. Воно дає нам життя і, мабуть, тому рідне.

Людина за життя міняє місце проживання. А чим старіша, то все більше тягне на Батьківщину. Чому ж не дихає цим дорогим їй повітрям усе життя? Бо доля. А що воно — доля? Хто її нам дає? Коли? Можливо, вона дрімає ще в першій пелюшці, чекає, коли народиться людина, і разом з пелюшкою зігріває маленьке тільце, проникаючи в нього, розчиняючись у кожній клітиночці. І ніде вже від неї не дінешся, з нею йдеш і в домовину. А дух залишає людину з останнім подихом і висить у повітрі. А можливо, це пам’ять про людину, яка дихала ось цим повітрям, ходила по цій землі, давала життя другій людині.

Маленьким хлопчиком залишив Батьківщину Едуард Фальц-Фейн. Що він пам’ятає, і чи пам’ятає взагалі? А бач, старішає, — й тягне його земля, яка дала життя.

З цими думками Тетяна йшла додому. На порозі колгоспної контори побачила парторга, який їй приємно посміхався.

— Я знав, Тетяно Володимирівна, що ви нас підтримаєте.

— В чому підтримаю? — розгубилася жінка.

— Ваша мама подзвонила й сказала, що говорила з вами, і згодилась на нашу пропозицію.

— Ніякої я згоди не давала. Я боюся. Я навіть не уявляю, яка моя місія в цьому. Не буду заперечувати, мені б хотілося познайомитися з цим чоловіком. Я стільки про нього чула. Головне, що це історія мого краю.

— От і добре. Оце і буде нагода, щоб познайомитися, — поклав руку їй на плече. — Він звичайна людина, цікавий, розумний чоловік. Ось побачите — він вам сподобається.

— Я з вами згодна, але... зрозумійте, це ж зовсім з іншого світу людина.

— А що ви знаєте про їхній світ?! Нічого. Отже, нам необхідно спілкуватися з такими людьми, аби узнати більше про них і їхній світ. За чотири дні ще встигнете підготуватися.

— Чотири дні? — на Тетяну немов вилив хто відро крижаної води.

— Тетяно Володимирівна, мене починає дратувати ваше ставлення до всього цього. Заспокойтеся й ідіть додому. Завтра на роботу не виходьте, я з директором домовлюся. Завтра зранку приходьте до мене і все обговоримо.

Своє роздратування чоловік не приховував, і це Тетяну якось заспокоїло. Як і завжди в таких випадках, вона вирішила віддати себе в руки течії.

Ввечері розповіла чоловікові, чекала реакції, та Анатолій усе це сприйняв, як її чергове громадське доручення.

— Тебе чотири дні вдома не буде, я правильно зрозумів?

— Як ти можеш? Я так хвилююся.

— Чого ти хвилюєшся? Що це — екзамен, чи ситуація, яка вирішує твою долю? Просто зайві клопоти. Бабуню жаль, — бабунею він називав тещу. — У неї тиск підніметься до кінця ртутного стовпчика.

— Який ти...

— Нормальний я. Це у тебе комплекси. Ну приїде старець, пообідає, переночує й поїде. Чого ти колотишся?

— Я не колочуся. Просто хочу, щоб усе було добре. І ніякий він не старець. Кажуть, він дуже молодо виглядає. Це тільки ми його не бачили, а всі ходили на зустріч, коли він приїздив перший раз.

— От бачиш, — не приховував іронії чоловік, — він спеціально ще раз приїжджає, аби ми на нього подивилися.

— А хто тобі сказав, що ти його побачиш? Тебе туди ніхто не запрошує, — говорила серйозно, а очі сміялися.

— Що? Та я навіть і не подумаю відпустити таку гарну жінку в товариство «ще молодого», не жонатого чоловіка, та ще й такого багатого! — чоловік уже реготав.

Тетяна схопила його за чуба. Анатолій узяв цигарки і вже у дверях продовжив серйозно:

— Та бережи себе, бо я вас знаю — бабуня до дня народження готується завжди, як на весілля, а це впаде.

— А я думала, ти задоволений, що тебе теща так зустрічає.

— А кого ж вона ще може зустрічати краще? Адже я найдорожча для неї людина у світі, — він підняв вказівного пальця.

— Що будемо вечеряти, «найдорожча людино»?

— Жарені гвіздки.

Тетяна посміхнулася. Була вдячна чоловікові, що зняв напруження, яке сковувало її цілий день.

Три дні пролетіли, як одна мить.

Село гуділо. Люди вигадували таке, що іноді було смішно. Кожного вечора, вже в ліжку, чоловік розповідав новини:

— Ти знаєш, Таню, я тепер у центрі уваги. Смішні люди — сьогодні запитували, чи правда, що моїй тещі привели до двору дві рябі корови із сусіднього колгоспу.

Тетяна сміялася так, що довго не могла заспокоїтися.

— Слухай, а чому рябі? Ні, таки нашому народу притаманне почуття гумору — це тема для фейлетону. І що ти їм відповів? Хоча я уявляю, що ти міг відповісти!

— Помиляєшся, я культурно пояснив, що у барона алергія на червоних корів. А дві — тому, що він ще й купається в молоці.

Тіло в жінки гуділо, за день дуже стомлювалася, — домашньої роботи восени, як ніколи. А ще й у мами цілий день треба було допомагати. Наступного дня почула від чоловіка, що «завезли нові меблі».

— А старі де поділи? — запитала стомлено, жартувати вже не мала сил.

— Не знаю, думав — нам подарувала теща. А оце дивлюся — немає нічого нового. Виходить — порубали для шашликів. Що там у меню — шашлики будуть?

— Ні, — не витримала, щоб не посміхнутися, жінка, — шашликів не буде.

Вона поливала з ківшика воду чоловікові на спину.

— А жаль, шашлики — хороша річ, та ще з винцем!

— А от винце буде. Сьогодні привезли наше, таврійське.

— От бачиш, за вино мені ще й не доповіли. Прокол у роботі інформаторів.

Такі хвилини знімали з Тані не тільки втому, а й напругу. Чим ближче до дня зустрічі, — тим більше росло її хвилювання.

Вранці прийшли ще дві тітки — мамині рідні сестри. Розуміли, що при всьому тому «щасті», про яке гуділо село, їхня допомога теж необхідна. Варили, ліпили, жарили. Хвилювання росло по мірі пересування годинникової стрілки.

Усе готове, залишилося тільки чекати.

Прибігла Оленка:

— А я вже Фальц-Фейна бачила. Він біля сільради з людьми говорить.

— Із ким говорить? — здивувалася Тетяна.

— Там зібралося дуже багато людей, про щось запитують, він відповідає. Я не слухала, бо побігла вас повідомити.

Тетяна подивилася на маму. Та зняла фартуха, причесалася. Видно було, що вона хвилюється.

— Дідуньо, ти готовий? — звернулася вона до чоловіка.

— Я ще вчора був готовий.

Усі засміялися, пішли до воріт, зустрічати гостя. Біля двору зупинився легковий автомобіль. Вийшов голова сільради, підійшов до господарів. З дворів виходили сусіди. З-за рогу показалися декілька машин, зупинилися біля двору.

Оленка прошепотіла: «Он він у середньому». Тетяна легенько стисла їй руку. З автомобілів почали виходити чоловіки. Їх було багато. Та Тетяна вже й без Оленки знала, хто з них барон, тому що на ньому була сконцентрована вся увага приїжджих. Він посміхався, щось говорив. Вона не чула, та зрозуміла, що це стосується їх.

Голова сільради познайомив барона з господарями. Батько спокійно подав руку, барон потис її обома руками. Мама не могла приховати свого хвилювання, перевела погляд на дочку. Таня як можна лагідніше відповіла мамі поглядом. Мати посміхнулася.

Барон обійняв господиню і поцілував. Таня чула, як він тихо сказав:

— Не бійтеся, я не хворий.

І, мабуть, ці слова жінку розчулили, бо вона з неприхованою щирістю обійняла його і теж поцілувала.

Усіх запросили до господи.

Як би Тані хотілося, щоб Толя був тут! Вона згадала його «старця». Ні, це був ще повний життя чоловік, високий, стрункий не по роках. Порівняла з батьком, який був на одинадцять років молодший. З болем у серці подумала, що батько виглядав навіть старішим. По обличчю барона не можна було сказати, що він молодий. Але постава, рухи, хода говорили про ще повну сил людину.

Мама ішла поряд із бароном, він розглядав подвір’я.

— У вас багато квітів. Ви любите квіти?

— Дуже люблю.

— І на подвір’ї у вас чисто, затишно.

Мама підвела барона до дочки:

— Познайомтеся — це наша донька Таня. А це онучка Оленка.

Усі почали заходити до хати.

Це була не хата, а новий дім, який вони побудували вісімнадцять років тому. Анастасія Пилипівна сама помазала від каменя, боялася комусь довірити. Хотілося, аби дім був найкращий, і високий, і світлий, і просторий. Тому відхилений був не один проект, поки господиня не згодилася. Усе робила з любов’ю, кожній кімнаті дала свою назву. Згідно цій назві кімната одягалася. Пізніше, коли мода переможе її, вона позаклеює свої рівненькі білі стіни шпалерами і змінить назви на: вітальня, дівоча (невідомо чому, дівки в домі давно вже не було), казкова...

Гостя запросили в залу. Стіл було накрито у вітальні. «Свита» налічувала майже двадцять чоловік. Були тут і кореспонденти з обласних та республіканських видавництв, і телебачення, і представники товариства «Батьківщина», про існування якого Тетяна навіть не чула. Один із них чомусь нагадував їй Шерлока Холмса. Клацали фотоапарати, в кутку працювала телекамера. Тетяна стояла осторонь, ловила кожне слово. Барон озирався, вивчав кімнату.

— У вас хороше, головне — чисто. Я люблю, коли чисто й акуратно, — говорив на російській мові, дуже добре, як для іноземця, словарний запас багатий.

Тетяну це здивувало, вона знала, що майже все життя він прожив далеко від Росії.

— Це дуже добре, що ми з вами ось так зустрілися. Ви мене розумієте? Я українець, як і ви, й нам необхідно зустрічатися. Ви про мене чули раніше, про моїх батьків? — звернувся він до господаря.

— Я живу тут три з половиною десятки років. А от дружина моя тут і народилася. І вся рідня її з діда-прадіда тут жили.

Барон захвилювався, повернувся до Анастасії Пилипівни:

— Ви тут теж народилися? І, мабуть, ваші батьки знали моїх? Вони вам щось розповідали?

— Звичайно, розповідали, дуже багато чого цікавого.

— І що вам розповідав ваш батько? Якими були мої батьки? Як він їх запам’ятав?

— Говорив, що ваш батько був розумним, справедливим. Багато допомагав людям, особливо тим сім’ям, у яких хтось хворів. А мій дядько бачив вашого тата. Він, правда, був ще малим, але добре все пам’ятав. Вони ходили з батьком до вас у маєток — носили чоботи. Його батько був чоботарем, і ваш тато йому замовляв чоботи. Дядько завжди з гордістю розповідав про цю подію.

— Бачите, якби мій батько погано ставився до людей, — про нього так не згадували б.

— А ви знаєте, що у нашому селі ще жива жінка, яка вас маленького доглядала?

— Так, мені говорили й обіцяли привезти її сюди.

До Тетяни підійшов чоловік, якого барон відрекомендував, як друга.

— Я бачу, ви тут із мамою розділяєте права господині.

— Ні, я не живу з батьками. Але все мені тут рідне і можу, звичайно, бути за господиню.

— Покажіть мені, будь ласка, де у вас тут можна помитися з дороги.

— Ой, пробачте, що зразу не запропонувала. Барону теж треба було б помитися.

— Нехай поговорить, він такий задоволений. Скільки чекав такої зустрічі. Бачу, ваші батьки йому дуже сподобалися, особливо мама.

— Моя мама всім подобається.

Говорили про зовсім прості речі, та жінка з першої миті визначила — це незвичайна людина. Очі були якісь лагідні, добрі, говорив задушевно, хотілося його слухати й слухати. Це був уже немолодий чоловік із гарним сивим волоссям.

— Ось тут можете помитись, рушники, мило. Почувайте себе, як удома.

Залишила Михайла Григоровича, побігла в дім, хотілося нічого не пропустити.

Привезли няню. Барон уважно її слухав, боявся пропустити хоча б одне слово старої, згорбленої жінки. Проводжаючи няню до машини, підтримував її під руку, допоміг сісти.

Тетяна дивувалася вихованості цього чоловіка. Звернувся до неї, цікавився всім: і де працює, і яка сім’я, і хто чоловік.

Нікого не залишив без уваги, до кожного звернувся, щось запитав.

Та солов’я байками не годують, треба було садити до столу. Приготували всі звичайні страви, хотілося щось українське, тому вирішили ще й вареники із сиром зварити. Барон подивився на стіл, перевів погляд на Тетяну, потім на Анастасію Пилипівну:

— Для чого стільки їжі?

— Та ви ж із дороги, голодні, їжте на здоров’я.

— Та цієї їжі вистачить для нашої компанії цілий тиждень їсти. Це ж вам скільки готувати довелося! Ну нічого, будете місяць їсти, — засміявся барон.

— Хіба це багато? Бачили б ви наші столи на весіллях чи проводах в армію, — не вгавала господиня.

Барон посміхнувся:

— Я не їм багато. Вважаю, що це шкідливо для здоров’я.

За столом господарював парторг:

— За сімдесят п’яту річницю дорогого гостя і за щасливу нагоду ще однієї зустрічі зі співвітчизниками!

Барон подякував, пригубив вина, але пити не став. Велась жвава розмова, підтримували кореспонденти й Михайло Григорович.

— Едуарде Олександрович, що ви відчуваєте у день свого народження на рідній землі?

— Я щасливий. Не можу навіть висловити свого задоволення таким прийомом. Пам’ятаю, в Асканії Новій мене годували в кафе, я не міг там їсти — було стільки мух... І не тільки це. Я бачив сьогодні обличчя людей біля сільради, їхні очі. Із якою зацікавленістю вони мене слухали. Я радий цій зміні відношення до мене. Можливо, це тому, що я багато зробив для Росії. Мені довелося багато працювати, щоб це сталося.

— Це тому, — сміявся голова сільради, — що ви вже наш — Гаврилівський.

— А в цьому що, хтось сумнівався? — барон дістав з кишені паспорта і подав голові. Паспорт пішов по колу, і кому він потрапляв до рук, — кожен посміхався.

Тетяна чекала своєї черги. Треба було бігти до кухні. Та вона вирішила хоча б це не пропустити, кожну розповідь чула наполовину. І ось вона читає: місце народження — Фальц-Фейново, Херсонської, Україна. Підійняла очі і зустрілася поглядом із бароном. Очі його світилися гордістю. Хтось із гостей запитав:

— Едуарде Олександрович, а в якому зараз стані ваші пошуки Янтарної кімнати?

Уже у коридорі почула:

— Ми з Юліаном Семеновим ідемо по сліду. Але тільки-но почне щось прояснюватися, як сліди зникають...

А Тетяна думала своє: ні, який би він там не був капіталіст, чи то бізнесмен, а душа наша. Ось вона дійсність: мати росіянка, батько німець, а душа руська. Народився на Україні — от і живе в чоловікові руський дух.

Знову зайшла до кімнати. Барон розповідав про материн рід — Єпанчиних. Всі уважно слухали. Таня дивувалася його знанням історії нашої держави, все життя прожив на чужині. А вона тут живе. Соромно, звичайно, та ні історії держави, ні так глибоко свого коріння не знає. Можливо, так все тому, що виховували його мама й дідусь — Єпанчин Микола Олексійович, який керував Пажеським корпусом при трьох імператорах. Було про що розповісти онукові. А ще ностальгія по рідному краю багато важила.

Хтось із гостей уставив з іронією: «Тепер Гаврилівка теж увійде до історії», на що барон зовсім спокійно відповів:

— Ви знаєте, коли мене запитують, звідки я родом, я завжди відповідаю, що село тепер зветься Гаврилівкою. Це в Херсонській області, на Україні.

Хтось кинув: «Барон із Гаврилівки!». Всі засміялись, а барон якось замріяно повторив:

— Барон з Гаврилівки.

Таня згадала, як декілька років тому їхня агітбригада стала лауреатом на обласному огляді і була нагороджена поїздкою в Київ. Музеї, театр, та головне — вони мали виступати на виставці досягнень народного господарства. Виступ відбувався на літній сцені під відкритим небом. Вийшовши на сцену, вона остовпіла: скільки сягало око, стояли люди. Були тут і негри, і китайці, і в чалмі, і в сарі. Гучномовці було вмонтовано по всій території, тому коли прозвучали перші слова, вони прокотилися, як грім. Здавалося, що їх чує вся Україна. Учасників зустріли дуже тепло. Сценарій було написано російською мовою, тому майже всі розуміли, час від часу аплодували. І «артисти» вже почували себе вже зовсім розкуто. Люди з цікавістю слухали їх. Коли настала її черга говорити, Таню охопила гордість, адже вона говоритиме про село, якого ніде ні на одній карті світу не вказано. Й ось тепер вона, проста сільська жінка, стоїть на цій сцені перед людьми зі всієї планети і славить своє рідне село, людей веселих, добрих, працьовитих, гордих за свій край. Ступила крок уперед, подивилася в далечінь, де мало знаходитися їхнє село. Серце стугоніло так, що вона боялася, аби його не чутно було в гучномовцях. І пролунали слова:

Гавриловка моя!

Куда б не занесла судьба твоих детей,

Везде мы скажем людям:

Мы из Херсонщины, мы родом из села,

Гавриловкой своей всегда гордиться будем!

Навкруги стало так тихо, що Тетяна навіть злякалася. Вона не пам’ятала, чи говорила свої слова, чи тільки збиралася… І раптом: грім аплодисментів! Люди аплодували з підійнятими догори руками. Аплодували їй, Україні, Херсонщині, маленькій, нікому до сьогодні невідомій і такій рідній для неї Гаврилівці. В першому ряду, біля самої сцени стояв їхній голова сільради і... плакав.

Чому вона все це згадала? Бо розуміла, що барон відчуває зараз те, що і вона тоді у Києві, — гордість за той шматочок землі, де ти народився, який зветься Батьківщиною.

І знову історія, історія, історія. Та — колишня. Сучасну тактовно обходили. А їй чомусь було прикро, немов чогось недоговорювали. Говорили про Суворова, Катерину II, Потьомкіна. Згадала події, що описані в романі Федорова «Кам’яний пояс».

— Едуарде Олександрович, а ви знаєте, що по дорозі, якою ви до нас їхали з Херсону, колись їхала Катерина до Потьомкіна? — барон зацікавився. — Потьомкін — це і наша історія. Він жив і помер у Херсоні. Там є церква, де було його поховано.

Гість різко повернувся до своїх «гідів», не міг стримати хвилювання:

— Як ви могли? Возили мене по всіх стадіонах, спортивних комплексах, а про такий факт змовчали.

Усі незадоволено подивилися на Тетяну. Вона зрозуміла, що поставила всіх у незручне становище, та пізно. Сиділа, як на голках. Але Ангел-Хранитель завжди в скрутну мить посилає їй допомогу — на порозі стояв Толя.

— Добрий вечір, — його рука легенько торкнулася її плеча, зняла напругу, що скувала все її тіло.

Чоловік сів до столу. Вона торкнулася його коліна рукою. Він накрив своєю і потис, непомітно для всіх моргнув, посміхнулися один одному.

Гість із любов’ю розповідав про свою матір, яка любила цей край, страждала, що вже ніколи не побачить, заповідала синові вклонитися землі, де пізнала і щастя, і горе.

Гостей розмістили по кімнатах. Барону відвели «дівочу». Попросив, аби повністю відкрили вікна. Господар знітився: вікна ще з нову не відчинялися, користувалися тільки квартирками. Гість наполягав:

— Зрозумійте мене. Я хочу навіть тоді, коли сплю, дихати цим повітрям. Це моя Батьківщина.

Вікна відкрили. В домі затихло.

Оленка вже куняла, Толя повів доньку додому. А Тетяна залишилася, треба було все прибрати, помити.

Підійшов Михайло Григорович:

— Поморилися? Спасибі вам. Ви навіть не уявляєте, яке ви добре діло зробили. Я ще ніколи Едуарда не бачив таким щасливим тут на Україні. Завжди офіційні прийоми, а ви йому зробили хороший подарунок.

Тетяна цілий вечір хвилювалася, аби все було добре, тому вирішила, що чоловік угадує її думки і хоче її заспокоїти:

— Спасибі вам, Михайле Григорович. А тільки не треба мене заспокоювати, я вже й сама заспокоїлася.

— Спасибі мені ні за що говорити, а ви просто молодець. Гарна у вас донька, — звернувся до господині.

— У мене всі гарні. Зять — он бачили, який красень.

Чоловік засміявся:

— Тещі всі зятів хвалять на людях. Піду я спати. Нічого не робив, а заморився. Уявляю ваш стан.

Усе вимили, поскладали посуд. Можна було йти додому.

— Ти ж, донечко, завтра раненько.

— Прийду, прийду, мамочко. Іди вже відпочивай.

Ніч була гарна, які бувають тільки у вересні. Вийшла з двору. Біля вишні, що росла навпроти вікна, де спав барон, стояли два чоловіки. Спочатку здивувалася, хто б це міг бути? Придивившись, впізнала чоловіків із товариства «Батьківщина». Чомусь згадалися слова з пісні: «Не может без охраны жить король...». Так всю дорогу і мугикала мелодію тієї пісні.

Світло не вмикала — надворі було місячно, як удень.

Зайшла у кімнату до Оленки. Ковдра, як завжди, лежала на підлозі. Підійняла, вкрила. Дівчинка повернулася на другий бік. Тихо вийшла, щоб не розбудити.

Помилася й зайшла в їхню з чоловіком спальню. Той спав. Не лягла, притулилася до ліжка, щоб не розбудити, потягла за краєчок ковдру. Чоловік повернувся до неї, обійняв і зарився обличчям у волосся:

— Ти пахнеш котлетами.

— Ти голодний?

— Їсти... — він не закінчив фразу. А вона добре знала зміст, та все ж запитала:

— А чого ж ти хочеш?

— Тебе.

Таня притулилася устами до колючого обличчя чоловіка:

— Я не тільки пахну котлетами. Я ще заморилася і дуже хочу спати.

— Катерино, моя ти, Катерино...

— Ти чув?

— Звісно, чув. Заходжу в коридор — чую, а моя жінка гастролює. Я зупинився, щоб не сполохати, аж тут — фіаско. Ну, думаю, треба виходити на арену, щоб не загризли.

— Ти пізно прийшов. Він стільки цікавого розповідав. Яка це людина!

— Слухайте, Тетяно Володимирівна, а ви часом не закохалися у цього...

— «Старця»? — засміялася. — А ти, що, ревнуєш?

— І не подумаю. Немає там, до кого ревнувати.

— А він хвалився, що — Казанова, — продовжувала гру жінка.

— А я — Папа Римський.

— Так, ну годі! Поведінка «два», і завтра прийти до школи з батьком. А тепер — спати.

— Заснеш тут із тобою. Піду покурю.

— Уявляєш, він побажав, щоб йому повністю відкрили вікно, щоб мати змогу більше вдихати повітря Батьківщини, — поклала руки під голову і замріяно подивилася у стелю. — «И дух Отечества нам сладок...»

— Відкрили?

— Відкрили, з сокирою тільки. Було зафарбоване навіки. А ті тепер стоять під вікном.

— Чого стоять?

— Охороняють.

— А я думав, комарів ганяють, — жінка загрозливо взялася за подушку. — Іду, іду, бо це вже й батько не допоможе.

Лежала, думала. Ні, таки чоловік у неї цинік. Сміється над її душевним станом. Вона сьогодні зустріла дуже цікаву людину, незвичайну.

Як тепло він про маму говорив! Це вона його таким виховала. Як же треба було любити свою землю, рідний край, щоб ось так, там на чужині, прищепити цю любов сину. І скільки ж їй довелося страждати, знаючи, що ляже в чужу землю. Як там у Шевченка: «У чужу землю, чужі люди мене поховають, а своєї ся крихітка наді мною ляже...»

І раптом думка, як блискавка — вона зможе заспокоїти душу тієї жінки, яка літає десь там, над її могилою. Жінка встала, відкрила шафу і почала ритися в обрізках тканини. Зайшов Анатолій.

— Що ти робиш, чому не спиш?

— Толю, ти зможеш завтра, вірніше вже сьогодні, вранці поїхати до маєтку і взяти землі?

— Що? Ти забула, що мені на сім годин на роботу? А поратися хто буде вдома? Ти ж полетиш туди вдосвіта?

— Толю, рідненький, послухай, що я придумала: я пошию кисета. А ти від маєтку привезеш землі, якої я насиплю у кисет і віддам барону. Нехай розсипле на материній могилі. Знаєш, як важко лежати в чужій землі.

— Ні, ти таки одержима жінка. Піди на город, набери землі і віддай. Якісь два кілометри не грають великої ролі.

— Ні, я так не можу. Вона там жила, ходила, дихала, кохала. Їй там співав соловей. А ти кажеш — на городі.

— То дай якомусь їхньому шоферу, нехай набере завтра.

— Вони вже туди їздили і більше не поїдуть. Толю, я тебе благаю...

— Добре, лягай спати, я щось придумаю. Веселе у нас із тобою життя, нічого не скажеш.

Ледь торкнулася подушки, сон окутав її своєю пеленою.

А чоловік уже не міг заснути, вийшов, завів машину і поїхав до маєтку.

Тетяна проснулася, коли чоловік уже повернувся й заходив до кімнати.

— Котра година?

— За п’ятнадцять п’ята.

— Треба йти до мами. А ти чому не спиш? Щось болить? — чоловіка часто ночами мучила виразка шлунку. — Чому так рано проснувся?

— Я ще не лягав.

— А що ти робив? — тільки тепер звернула увагу на відро у нього в руці. — Що у тебе у відрі?

— Земля, привіз від маєтку.

Жінка багатозначно подивилася.

— Не віриш, піди торкнися мотора — ще гарячий.

Тетяна була зворушена таким жестом із боку чоловіка, заглянула у відро і розсміялася:

— А для чого стільки? Тут жменьки вистачило б.

— Е ні, заховай у погріб, щоб не пересохла. Можливо, ще якийсь земляк приїде. Я більше не поїду. Там уночі страшно.

Тетяна обійняла й поцілувала чоловіка:

— Зайчику ти мій, рідненький, який же ти молодець.

— Я знаю, що я молодець. Погано тільки, що твій зайчик цілий день тепер носом клюватиме.

— Розбуди Оленку, нехай допоможе попоратися.

— Сам попораюся. Нехай спить дитина.

Летіла на крилах — кисет грів руку. Прокручувала зміст слів, які скаже, коли вручатиме землю. Хотілося, щоб сприйняв, як святиню. І як це зробити, коли? Та нагода допомогла.

До від’їзду все було готове. За старим звичаєм, сіли на дорогу. Таня підійшла до барона:

— Едуарде Олександрович, ось у цьому кисеті лежить земля Фальц-Фейново. По ній ходила ваша мама, любила й захоплювалася її красою. Там народилися ви. А це багато важить для жінки. Візьміть її і розсипте на могилі вашої мами. Нехай рідна земля, де вона колись була щаслива, зігріє її.

Барон узяв кисета й опустив очі. Всі розуміли його душевний стан.

Прощання було теплим, зворушливим. Проводжали, як рідну людину. Довго не заходили у двір. Обступили сусіди, розпитували. Мама розповідала. Помили посуд, розставили в шафи.

Тетяна взяла віника, щоб двір мести.

— Ні, — заперечила мати, — віник сьогодні нехай відпочиває.

Так було завжди: коли хтось із рідних був у дорозі, — у хаті не мели. Цей звичай жив у сім’ї ще з прадідів.

* * *

Тетяна сиділа у кріслі. Треба було вимкнути телевізора, та вона не могла зрушити з місця. Ноги й голова були важкі. В середині нудило, точило і ссало під серцем, як гидко було на душі. Не пам’ятала, коли ще відчувала себе настільки спустошеною. Що це вона чула і бачила? Це дійсність чи сон? Невже це говорив барон? Ні, вона, напевно, щось не зрозуміла. Не міг він ось так. Знала його як благородну, мудру людину. Спробувала відтворити побачене в пам’яті, слово за словом. Ось журналіст запитує:

— Едуарде Олександрович, що керувало вами, коли ви вкладали такі кошти, аби викупити й повернути ті цінності на нашу з вами Батьківщину?

— Так, ви правий. Я вважаю Росію і Україну своєю Батьківщиною. І всі пограбовані цінності мають повернутися сюди. Це справедливо.

— Ми вам вдячні за це. Ім’я Фальц-Фейнів довго буде жити в історії України.

— Поки я живий, я буду продовжувати пошуки, хоча мені це коштує немалих зусиль і грошей, звичайно.

— Дуже вдало це змальовано у книжці Юліана Семенова «Аукціон». Адже головний герой — це ви?

— Так, це я. Юліан довго збирав матеріали про мою сім’ю і писав. Довго жив у мене, та має погану звичку — він п’є. Я мусив ставити на стіл пляшку горілки, аби він писав. Кінчалася горілка — не писав. Та мені не жаль. Я купував горілку. А тільки це недобре. Ви любите багато їсти і пити. А я їм мало, не п’ю, встаю рано, працюю цілий день і, як бачите, маю хороший вигляд. Люблю ще дівчат. Я — Казанова, — це прозвучало якось зухвало. — Я не шкодую грошей на хороше діло. В Альпах уже стоїть пам’ятник Суворову. Мені дуже багато людей допомагали в цій справі. Тільки от росіяни й українці не дали ні копійки.

Барон щось іще говорив, та Тетяна його не чула.

В уяві пропливали картини з минулого. Ім’я Фальц-Фейна ввійшло в її життя, коли доля її жалувала: був чоловік, який кохав і розумів її, як ніхто інший, мама...

Мамо, матусю, чому ти мене залишила в таку важку годину? Чому не стала мені опорою й розрадою в горі? Як за руки взялися, пішли разом: спочатку Толя — після тривалої хвороби. А за двадцять днів і мама пішла у вічність.

А картини з минулого пропливали перед очима: ось мама стоїть біля хвіртки, а вони біжать з Оленкою. Цвітуть гладіолуси — «чорногузи-гусари». А це вже Фальц-Фейн цілує маму: «Я не хворий, не бійтеся».

Новий рік, мама радіє, що донька із сім’єю прийшла. Загавкав собака, мама вибігла з хати, батько сміється:

— Бігає до поштової скриньки, чекає поздоровлення.

— Від кого?

— Та від Фальц-Фейна. Дурна баба, він уже забув, яка й вона із себе.

В хаті запала тиша. Таня зніяковіла. Мама — така щира, добра душею, думає, що і він сприйняв її так, як і вона його. «Мамо, мамо, майже прожила життя, а залишилася такою ж наївною».

— Ой мороз на дворі, аж обличчя коле.

— То не бігай раз-по-раз. Він тебе на восьме березня привітає, — сміявся очима батько.

— Хто «він»?

— Та Фальц-Фейн, хто ж іще?

— І таке придумав, — знітилася мама. — Чого б це я його вітання чекала?

— Та бачу, бачу, що чекаєш.

Тані було ніяково за батьків, і від душі жаль маму.

— Мамо, він ніколи тебе не привітає. Цей чоловік чекає, аби ти його привітала. Ми для нього дуже маленькі люди.

— Як це? Я буду вітати? Він був у мене у хаті. Я його приймала, як могла... та й адреси його я не знаю. Ти знаєш?

— Знаю.

— То чому не привітала?

— Мамо, облиш.

Спогади, спогади... Залишилося тільки це та обличчя на граніті.

А барон усе говорив. Це був той же чоловік. Обличчя його майже не змінилося, навіть не постарів. Ті ж манери, інтонація. Але чому він так говорить? Ще тоді, коли перший раз зустрілася з ним, чула його відгуки про Юліана. Говорив, як про друга. Тепер цинічно висміює перед п’ятдесятимільйонною аудиторією. Ще й ще раз проаналізувала почуте. Ні, вона таки не помиляється — барон облив свого колишнього друга багном. Яким би він тепер не став, але Юліан віддав не один рік свого життя, аби сім’я Єпанчиних та Фальц-Фейнів залишилась в історії саме такою, якою хотів її бачити сам барон. Розповідав ще тоді, як вони разом розшукували оці ж цінності. Чому ж він тепер так принижує свого друга? Хто змінився: барон, Юліан, світ?

А що, коли вона тоді помилялася і стільки років вважала його своїм кумиром незаслужено? Вона збудувала кришталевий замок, і тепер він на її очах розсипався на маленькі осколки звичайного скла. Як прозаїчно. Вона спустилася на землю, де живуть люди різні і не дивуються один одному. Вони крокують разом із часом, який буває інколи жорстоким, та для практичних людей це не страшно. Це вона прожила «білою вороною», керуючись принципами, що колись навіяли рядки:

Человеку не надо жалости и щедрот,

подносимых на блюде,

Люди, будьте горды, пожалуйста,

будьте добрыми, люди.

Не согласны, так возражайте,

а не правы — не раздражайтесь,

Помогая, не унижайте.

Получая, — не унижайтесь!

Важко було жити за такими принципами. Часто її просто не розуміли. Але ніколи не зрадила їм, не відступилася. Життя не щадило, жбурляло від однієї біди до іншої, несло, як соломину у швидкій воді. Інколи навіть боялася за себе.

Безсонні ночі доводили до відчаю. Світло вночі дратувало. А темрява й тиша снували тяжкі думки, які гнітили, виснажували психіку. Ти одна в ліжку, в кімнаті, в домі. Стає себе жаль, з’являються сльози. Вдень, аналізуючи, розуміла: це вже діагноз. Що це — депресія? Має бути якийсь вихід. Іти до лікаря? Ні, треба самій дати собі раду!

Вона мусить відганяти сумні думки, треба їх планувати, думати про хороше. Та хороше — це минуле. І знову спогади-туга.

Згадала, як колись поспішала, долаючи шлях, сперечалася з людиною, до якої йшла, аби довести свою правоту. Не помітила, як подолала немалу відстань. Отже: в думках має бути співрозмовник. Еврика! Він є — барон. Це ж він вивів її на декілька днів із рівноваги. І вона розпочала «дискусію».

І — чудо! Дві ночі спала, мало, але засинала, щось навіть снилося. Третя ніч — постіль знову незручна, простирадло зім’яте, а сну немає. «Ну, що, шановний бароне, поговоримо? На чому ми зупинилися?» А от на чому, — вона не пам’ятала. Треба було записати. Сумно посміхнулася: як записати, коли сон долає? А що, коли не думати, а писати? Встала, підійшла до столу, взяла зошита, ручку, замислилася. Якби хто розповів їй це про когось іншого, сміялася б. Так, це смішно. Але ж вона нікому про це не розповість. Це буде її таємницею. Так навіть цікавіше. І що тут такого? Вона пише своєму давньому знайомому листа, якого ніколи не отримає адресат. Та написати мусить, аби зняти тягар з душі. Якби то зустрітися і поговорити!

І була зустріч.

П’ятнадцять років пройшло від того дня народження. Барон не раз приїздив у село, але нагоди не випадало, щоб зустрітися.

В селі побудували церкву на кошти, що дав барон. Кожен раз чекали, як спонсора. Ось і цей раз священик чекав. Церква стоїть, а паркану немає. Час такий, що з того, що пожертвують прихожани, не збудуєш.

Зустріч мала відбутися у сусідньому селі. Людей прийшло небагато, та зустріч була цікавою. Відповідав на запитання, люди з цікавістю слухали. Знову мова йшла про історію сім’ї, особисте життя. Коли запитання було стосовно його діяльності, був задоволений, говорив: «Хороше запитання».

Автографи. Підійшла, привіталася — не впізнав. Нагадала про день народження, тільки тоді пригадав. А їй хотілося почути відповідь про те наболіле. Дочекалася, коли всі розійшлися.

— Едуарде Олександрович, мені було неприємно чути, як ви говорили в телестудії про Юліана. Я вважала, що він ваш друг. В радянські часи не кожен міг так, як він. А Юліана було признано всім світом. Тоді, повірте, це було нелегко.

— Я сказав правду. Все йому було легко. Йому допомагали, а він був п’яниця, — барон дав зрозуміти, що тема закрита.

— А ще, пам’ятаєте, ви говорили про пам’ятник Суворову, про те, що всі дали гроші, а Росія й Україна — ні. Ви нас пробачте, так уже вийшло, що ми «бідні родичі».

— Ні, — заперечив барон. — Я не мав на увазі таких людей, як ви. Я говорив про уряд. А ви така ж, як і тоді, — посміхнувся барон.

Тетяна відповіла йому посмішкою. Та навряд чи здогадувався барон, що творилося у неї на душі. Барон привіз нову книжку про сім’ю, яку написала його біограф, декілька років працювала з ним. Тепер барон допоміг надрукувати. Отримав книжку й священик, тому мала надію, що прочитає.

Прощаючись, розуміла, що більше не зустрінуться. Взяли і барона роки.

Знову безсоння. Та тепер вона йому рада — під подушкою книжка «про російського аристократа — Великого світу цього, барона, емігранта».

Читала із захопленням. Стиль написання вдалий. Тому і не помітила, як майже прочитала до кінця. Та ось заголовок: «Як барона обгодували в Гаврилівці» — це вже, мабуть, якийсь гумор. Та коли прочитала, а перечитувала декілька разів, не захотілося жити. За що ж він їх так? Добре, що мама не дожила до цього ганебного часу. Як би вона це пережила?

Оце барон, оце аристократ! Знову й знову перечитувала рядки, що так схвилювали:

«Зі мною такий казус трапився в Гаврилівці. Чимось мене обгодували, я так і не зрозумів чим. Я пошкодив собі шлунок. Запитую, де туалет. Господар вийшов із-за столу, повів через сад, потім городами і показав мені дерев’яну будку: ось туалет. Дверей не було, внизу дірка. Спочатку я не здогадався, що це таке. Потім дотямив. І ось чую: хтось іде мимо. А я без штанів. Добре, що трава висока. Він поряд зовсім пройшов і говорить: «Сереш?»— «Серу», — відповідаю — неввічливо мовчати. — «Ну, Боже поможи!». Тільки потім я узнав значення цього слова, раніше не знав.

Далі ішов перелік усіх «свят», які організував барон.

А потім: «Прогримівший на весь світ своєю прекрасною благодійністю, барон став центром тяжіння жебраків, дармоїдів, шахраїв і авантюристів різних мастей. Пишуть «родичі», в основному з України, Херсонської області, невдахи, розшукуючи слізні історії, як вони розорилися, вимагають грошей: а чого вам це коштує, ви ж мільйонер».

І знову пам’ять прокручує касету минулого:

Мама... вона навіть схудла за ці дні, готується до прийому барона, хвилюється. Останній штрих — туалет. Мама фарбує в туалеті, а батько глузує, витираючи фарбу на її обличчі:

— Ой, Насте, буде тобі те, що в отому анекдоті: повертаються три чоловіки з санаторію. Одного жінка з квітами зустріла. Другому — лімузина до перону пригнала. А Петро теж дав телеграму, та ніхто його не зустрічає, бо його дружина коли дізналася, що чоловік повертається, наварила, напекла, а в хаті трохи не язиком вилизала, залишився поріг. Миє вона поріг, а чоловік — у двір. І так йому гірко стало, що людські жінки з квітами, на лімузинах, а його — не причесана, сьомий піт сходить, хотів сплюнути з горя, подивився — скрізь чисто, немає куди плюнути, то він плюнув на жінку. Плюне й на тебе, Насте, барон.

І плюнув. Ще й як плюнув. І не тільки на господарів, які його так привітно зустріли. На всіх херсонців плюнув. Он, які в нього земляки — тільки і чекають, аби він щось кинув. Та хто ж вам, шановний Едуарде Олександрович, винен, що ви спілкуєтеся з такими людьми, пробачте? Але це бізнесмени — люди вашого кола. У них є все — діло, бізнес, гроші. А коли вони є, то все здається, що мало, от вони і просять.

А касета пам’яті крутиться: ось вона цілує чоловіка за те, що привіз землю. А це барон ховає очі, повні сліз.

Потім отримала листа від Михайла Григоровича: вишліть, будь-ласка ще землі, барон загубив кисета. Вислала до Ліхтенштейну разом із листом про отого солов’я, що співає біля маєтку, який звався колись Фальц-Фейново. А у відповідь отримала листа. Лежить той лист в особливому місці, де всі сімейні цінності зберігаються. Говорить барон російською добре. А от писати не вміє, та все ж спромігся і написав: «Дуже вдячний за землю й лист. Казка для мене! Обіймаю й цілую всіх! Едуард Фальц-Фейн».

А ще згадала його очі, коли говорив: «Барон із Гаврилівки».

Хотілося кричати, та так, щоб почули в далекому Ліхтенштейні: «Люди! Чому ви такі сліпі? Чому не цінуєте тих, хто вас мовчки поважає, а відкриваєте душу для хвалебних од?» Похвала — це приємно, головне — чи щира.

Коли востаннє прощалися, запитала, якою мовою він мислить. Барон спочатку не зрозумів. Вона пояснила:

— Розумієте, людина може бути поліглотом, але мислить вона своєю рідною мовою, яка їй ближча.

І тоді барон коротко відповів:

— Французькою.

Їй до безтями жаль стало цього легендарного чоловіка, який народився у мальовничому куточку України, батьки були — німець та росіянка, говорив німецькою, англійською, російською мовами, більшу частину свого життя прожив у Ліхтенштейні, а мислив французькою мовою.

А все-таки: яке щастя, що вона живе на Батьківщині, дихає її повітрям, любить людей її — таких різних і дорогих їй; може спілкуватися з ними рідною мовою; весною стрічає світанок у полі разом із жайворонком, що п’є сріблясту росу з озимої пшениці, дякуючи чарівним щебетанням; чує чарівну пісню солов’я і, коли гірко, зрошує свою рідну землю сльозою.

Ні, таки вона — щаслива!

Ота єдина

Тобі, одинока жінко. Одинока не в розумінні — вдова чи кинута. Буває, що поряд з нормальним, здавалося б, чоловіком жінка почуває себе одинокою. І не знають вони, обділені, що в душі кожної жінки глибоко-глибоко лежить скарбничка, заповнена теплом, ніжністю і ласкою. Та не кожен чоловік може відімкнути, а то й не хоче. І страждає тоді жінка від своєї незатребуваності.

Отож прошу: читаючи, в образі героїні бачити не автора і не свою ближню подругу, а саме себе.

У вас, напевно, є кімната, куди ви ховаєтесь від липневої спеки. Уявіть спеку і оцю кімнату. Уявили? Тоді поїхали!

Яке щастя, що у неї є прохолодна кімната, де можна ось так лягти, розпластавшись на підлозі. Навіть душ не зміг остудити розпашіле тіло, а в хаті на килимі і затишно, і прохолодно. Лежати б отак вічність. Нехай не вічність, хоча б до того часу, коли червоненька змійка термометра впаде нижче тридцяти градусів. Подивилась на годинника — ще має годину. Можна й задрімати. Заплющила очі. «Кукуріку, кукуріку!». «О, нещастя! Подрімаєш тут. Та чи ж там і півні несуться, що зчинили такий лемент?». Ні, мусить поспати, тілу треба відпочити... «Ту-ту-ту. Газ, кому треба газ, — виносьте пусті балони».

— О, Господи!

Сіла. Від такого відпочинку голова стала важчою. Ніколи вдень не лягала. Якби не їхати на поле! Уявила, яка там спека! І для чого згодилась на ті рядки? А тепер їдь і поли. Добре, що вивозять зранку і надвечір. Вдень не змогла б, не ті роки. Почала одягатись. Підійшла до дзеркала, пов’язала косинку, згадала, що сапу не нагострила, вийшла з хати і немов у піч попала. «Покотюсь, покотюсь по Івасикових кісточках. — Брешеш — по Оленчиних!» «Тьху! І прийде ж таке на думку». Нагострила сапу, замкнула хату, подивилася, чи є в курей вода, сіла на стілець під хатою. Біля воріт зупинився і засигналив автомобіль. Схопилась і пішла до воріт.

— Відпочили, тьотю Валю?

— Відпочинеш тут. Як в Москві.

— А як у Москві?

Вона посміхнулась:

— Шумно. А де ж всі?

— Нема нікого, ви сьогодні одна.

— І що, мене одну повезеш?

— А що, мені все рівно людей з поля забирати. Чи може, ви боїтеся сама в полі залишатись?

— Чого б я боялась.

— Та хто його знає? А може, який прибулець прилетить і сяде саме на нашому баштані. А ви ж у нас ще жіночка нічого.

Шофер — чоловік років двадцяти п’яти, лукаво поглядав на тітку. Вона сміялася.

— Скажи спасибі, що за кермом. А то потягла б я тебе за чуба.

— А нема чуба! — він зняв камуфляжного кашкета і погладив себе по бритій голові.

— Крута зачіска, — пояснив. — І не жарко, — потім заспівав: «На твоей бритой голове тает снег, как на батарее...»

— Баламут. Чим же ж ти тепер дівчат зваблювати будеш?

Хлопець повернув голову до жінки:

— Ви, тьотю Валю, останнім часом, якась не сучасна стала. Зовсім не розумієтесь на чоловічій красоті.

В цей час машину так підкинуло, що жінка ледве втрималась, щоб не розбити голову об скло.

— Держи кермо, «красень», і на дорогу дивись краще.

До поля їхали мовчки. Валентина думала, що хлопець образився. Вже й пошкодувала, що присоромила. Та хлопець, від’їжджаючи, крикнув весело:

— Ну то що, залишитесь з прибульцями, чи приїжджати за вами?

— Я тебе «залишу»! Щоб у вісім годин був, — і показала кулака.

Сховала воду в холодок у лісосмузі й почала полоти. Годинника не мала, тому орієнтувалася по сонцю. Почало вечоріти, прийшла до лісосмуги, а машини немає. Щоб не стояти дарма, почала підполювати рядки.

Сонце вже скотилося зовсім низько, захвилювалася. Зовсім звечоріло. «Що ж це він не їде?».

Взяла сапу й пішла в кінець поля, ближче до села, та й дорогу звідти видно. Зовсім смеркло. Навпростець ближче, та мусила йти по дорозі, щоб не розминутись. «Де ж це він їздить? Отак тобі й треба, щоб знала, як погоджуватись, сиділа б оце вдома. Та чи ж вони там не подуріли: знають, що одна в полі». Бачила, як далеко попереду їхали по трасі машини, прискорила ходу.

Вадим їхав і прислухався до роботи двигуна. Щось нове з’явилось у звуці. Працює, здасться, нормально. Швидкість набирає вільно. А от звук новий, немов метал за щось зачіпається. Хоча б до ближньої станції техобслуговування доїхати. Вже ніч. Не хотілося б ось тут заночувати, кругом степ. Десь кілометрів п’ять від траси видніються поодинокі вогники якогось села.

Як міняються часи. Колись їхав вночі по цій дорозі — села горіли, як ялинкові гірлянди. А тепер де-не-де вогник. Як же там люди вночі ходять?

Він був дуже далекий від сільського життя. Для Вадима це була інша планета. Виріс в місті, одружився на міській дівчині. Згадав колишню дружину, маленького сина. Тепер має двох онуків. Працював все життя у місті.

Багато знайомих були родом із села. Це лежало відбитком на їхньому характері. Якісь вони були доступніші, чи що.

Раптом у машині щось заскреготало, стукнуло, і двигун заглух. Це ж треба? Ніколи в дальні поїздки не вирушав без водія. І ось на тобі — поїхав. І треба ж було саме сьогодні двигуну застукати. Взяв запальничку, відкрив капота. Що можна побачити вночі, та ще й із запальничкою?

Закурив, спробував ще раз завести машину — глухо. Оце й маєш: «Серед степу широкого...».

Взяв мобільний, спробував набрати номер — глухо. Та що ж це за біда? Бермудський трикутник чи що за холера? Номер не набирався. Сидів у відчаї. Про те, щоб завести двигуна, не можна було й думати. До ближньої станції техобслуговування доведеться шукати буксира. Ніч. Чи хто погодиться? Дістав портмоне, полічив гроші — погодиться.

Вийшов, щоб зупинити когось. Та автомобілі пролітали повз нього, не звертаючи уваги. Нарешті один зупинився. Вийшов молодий чоловік:

— Щось серйозне? Може, чимось допомогти?

— Та яка тут допомога? Буксир треба. А в мене і тросу немає. У вас щось є?

— Та трос поганенький у мене є. А тільки ж вам у зворотному напрямку. До ближньої станції техобслуговування кілометрів тридцять.

— А ви б не змогли? Я заплачу, — і Вадим поліз до кишені за гаманцем.

— Ні, пробачте. У мене в машині дуже хвора мати. А їхати нам ще далеко. Я вам співчуваю, та допомогти не можу. Хіба що трос можу залишити.

— А ви як? Кажете, що далеко. Мало що в дорозі може трапитись. Ні, спасибі, буду якось сам викручуватись.

— Ну, то бувайте тоді.

— До побачення.

І знову наодинці з темрявою.

До траси залишилось метрів зо двісті. Головне — перейти її. А там далі свій степ, рідний. Хоча йти ще п’ять кілометрів до села. «Ну попадись мені, бритоголовий паразите, я тобі всиплю, знатимеш».

Була впевнена, що хлопець заглянув у чарку і забув про неї. Обабіч дороги, по якій ішла, росла кукурудза по один бік і соняшники по інший. Складалось враження, що йдеш по тунелю.

Чомусь пригадався випадок, як спасали жінку, яку вкусив каракурт. Пам’ятала, як та страждала: нестерпний біль у м’язах доводив її до шоку. Жаль було дивитись на муки.

А в цих хащах, можливо, причаївся не один каракурт і тільки й чекає, щоб вжалити. Стало моторошно. І де понабиралось цієї нечисті: каракурти, вовки… Вдень небезпечно, не те щоб вночі.

Раптом Валентина побачила силует машини. Вона стояла на трасі, яку їй треба було пересікти. Що ж робити? Автомобіль легковий. Хто в ньому?

Стала, як вкопана. Добре розуміла: якщо вона побачила в темряві темне авто, то її, у світлому одязі, вже давно помітили. Думки блискавично пролітали одна за одною, та вірне рішення так і не приходило.

До дороги, що веде в село, треба було пройти ще метрів зо двісті по трасі. Це означало, що вона мала пройти біля машини. Можна було б побігти кукурудзою, але ж там, як у джунглях. І можна зустріти каракурта чи змію, хоча її тепер і заєць налякає. Та це й безглуздо — з машини її вже давно помітили.

Раптом побачила, як загорілась запальничка. Хтось прикурював. Значить чоловік, і можливо не один.

Жінка впала у відчай. Завжди цінила в собі єдину рису — уміння заспокоїти себе в найскладніших ситуаціях. Так, треба твердо все зважити. Те, що мало статися, вже сталося: за нею не приїхали, це — рок. Переборовши страх, пішла вперед. Автомобіль стояв на узбіччі справа. Вона ж повернула по лівому боці дороги і раптом почула:

— Жіночко!

Тіло, немов блискавкою, з голови до ніг пронизав струм. Зупинилась, але голову не повернула.

— Жіночко! — благав голос.

— Чого вам?

— Не бійтеся, я не зроблю вам нічого поганого. Розумієте, у мене щось трапилось з автомобілем. Треба буксир, а ніхто не зупиняється. І мобільник, як на гріх, не працює, — голос здався підступним.

Чоловік зробив до неї два кроки...

— Не підходьте! — зняла з плеча сапу і націлилась, немов з неї мала ось зараз вилетіти куля.

Чоловік підійняв руки, немов здаючись:

— Я нічого не зроблю вам. Повірте, я б ніколи не звернувся, як би біда не примусила, — потім посміхнувся. — Хіба я такий страшний для жінки, яка не боїться ходити вночі одна полем? Вам не страшно було в полі?

— Страшно, — з усмішкою в голосі сказала жінка. — Та мене теж біда примусила. Забули, мабуть, за мене. Я чекала, чекала, а потім вирішила йти. А ви один? — немов між іншим, запитала.

— Один, один, — поспішив запевнити Вадим.

— Чим же я вам допоможу? Моя сапа навряд чи зійде за буксира.

— До вашого села ще далеко йти?

— П’ять кілометрів, а що?

Він подивився на годинника, присвітивши запальничкою.

— Десять годин. За годину ви не дійдете?

— Дійду, якщо більше нікого не зустріну.

— А у вас там є поблизу телефон?

— У мене вдома є.

— О, та це ж чудово. Я вам дам номер телефону мого водія, а ви подзвоните. Скажіть, де я знаходжусь. Нехай виїжджає другою машиною. Цю відтягнемо на станцію. І він нею буде займатись. А тою я поїду додому.

— Добре, пишіть номер.

Чоловік підійшов до машини, включив світло і почав писати.

Тепер можна було на нього роздивитись. Акуратна зачіска, одяг говорили про людину інтелігентну. Ще тоді, коли вони говорили на відстані десяти кроків, вітер доносив його парфуми.

Зрозуміла, що це не простий собі шоферюга.

— Ось візьміть. Шофера звати Геннадій. А це ось гроші.

— Навіщо гроші?

— За телефон. У нього мобільний. Це дорожче, чим звичайний.

— Не треба. Що це ви придумали?

— Беріть, беріть. І я буду впевнений, що подзвоните.

— То ви думаєте, коли я візьму гроші — подзвоню, а даром не подзвоню? Це вже занадто.

— Не ображайтесь, будь ласка. Ну чого ви будете витрачати свої кошти? Хто я вам такий? Це мої проблеми. І ще — якщо за кожного подорожнього платити, грошей не стане.

— Нічого. Грошей у мене, дійсно, не так багато. Але я вважаю: допомогти подорожньому — що зайвий раз Богу помолитися.

Раптом вона побачила, як по дорозі, що веде з села, їхала якась машина. А що, коли це Василь згадав про неї?

— Це з села, можливо, повернуть в нашу сторону.

Стояли чекали. Машина доїхала до траси і повернула наліво. У Валентини відлягло від серця. Хто б це не був, головне — свої. Почала махати руками, щоб зупинились. Та машина й так зупинялась, бо за кермом був саме той бритоголовий Василь. Тільки-но відчинились дверцята, почувся винуватий голос:

— Валентино Михайлівна, пробачте мене! Як я міг? Не розумію. Вийшло так, що мене послали до району. А я нікому не сказав, щоб вас привезли з поля.

Якби вона його зустріла хоча б на півгодини раніше, коли ще йшла до траси, ой і влетіло б йому! А тепер Василь був їхнім рятівником. Тільки з докором сказала:

— Як же ж ти так, Васю? Мене ж вовки могли з’їсти!

Хлопець ще з самого початку побачив і машину і чоловіка. Та йому треба було загладити провину, отож і оправдовувався. Зрозумівши, що він прощений, заспокоївся і запитав:

— А це що за чоловік?

Жінка розсміялась:

— Це, Васю, отой прибулець, що ти мені наврочив.

— А ви що, не знали? Я ж екстрасенс, — і собі сміявся хлопець.

— Біда он у чоловіка. Машина не їде. Може, ти чим допоможеш?

Василь підійшов до машини:

— О, та тут крута тачка! Що трапилось?

— Щось із двигуном.

— А ну сідайте і попробуйте завести, а я подивлюсь. Почекайте, у мене ліхтарик є, — побіг до своєї машини і повернувся з ліхтариком. — Заводьте!

Вадим почав заводити, двигун заскреготав. Василь замахав руками:

— Досить, досить! Каюк, тут треба спеціаліста.

— Та я дав вашій знайомій номер телефону мого водія, завтра приїде, щось придумаємо.

— А ви що, тут ночуватимете?

— А що ж робити? Не залишу ж я тут свою «тачку», — сміявся чоловік.

— То давайте я вас в село відтягну.

— У мене не одна біда. Я ще й тросу не маю. Чи, можливо, у тебе є?

— Все у нас є, — хизувався хлопець.

За хвилину він вже ніс троса.

Поки чоловіки вовтузились із тросом, Валентина вкинула сапу в кузова і сіла в кабіну Василевої машини. Тільки тепер відчула, як замерзла, почала розтирати руки. Вадим побачив і запропонував свого жакета, та вона відмовилась.

Василь це помітив. Підійшов і прошепотів:

— Поїдете зі мною, чи може з прибульцем в «тарілці»?

Жінка розсміялась:

— З тобою, Васю, з тобою. Дуже вже я скучила за твоєю бритою головою.

Василь посміхався:

— Ну, тоді поїхали!

Їхали повільно, мовчали. Василь часто дивився в дзеркало на Вадимову машину.

Під’їжджаючи до села, Василь раптом запитав:

— Ну то могорич мені завтра поставите, чи ні?

Жінка відверто здивувалася:

— За що могорич, що залишив у степу ночувати?

— Як, за що? За кавалера! Якби я не затримався, ви б його не зустріли. А так, дивіться, якого гарного мужика підчепили.

— Слухай, хлопче, я тобі, прямо ось зараз такого могоричу всиплю, що й не видихаєш. А завтра ще й господарю пожаліюсь.

— Я впевнений, що ви цього не зробите, ви ж класна жінка. Бо коли скажете, то він мене вижене, давно нахваляється.

Під’їхали до двору, відчепили машину і закотили у двір. Вадим підійшов до Василя:

— Чув, що мою нову знайому звуть Валентиною Михайлівною, — подав хлопцеві руку, — а мене — Вадим Сергійович.

Василь потис руку:

— А мене, ви вже теж чули, Василь. Ви знаєте, у нас тут є хлопці, які розуміються на таких машинах. Якщо хочете, завтра прийдемо. Нехай подивляться. Можливо, чим допоможемо.

— Спасибі, Васю. Коли так, то я скажу водію, щоб до ранку не їхав, а чекав мого дзвінка. О котрій ви прийдете?

— Годин на сім, я думаю.

— Ну от і добре. До десятої я, можливо, і результат узнаю. А водій знайде там швидше запчастини і привезе.

— Ну, тоді я поїхав, до побачення.

Вадим попрощався і підійшов до машини, щоб розкласти сидіння, збирався спати в машині. Валентина пішла до хати. Бачив, як загорілось світло. Здивувався, що жінка так пізно приїхала, а ніхто не зустрічає.

Жінка вийшла на поріг:

— Заходьте до хати. Хочете, помийтеся. Ось тут ванна. Будемо вечеряти, я ось тільки розігрію.

— Яка вечеря? Перша година!

— Хоч перша, хоч друга, а голодні спати не ляжемо. Ви тут мийтеся, а я піду в кухню, щось приготую, — повернулась і посміхнулась. — Я думаю, нам треба познайомитись. Мене звати Валентина.

— Чув, що Валентина Михайлівна. А я Вадим Сергійович. Можна просто — Вадим.

Поки грівся борщ, полізла в погріб, дістала тушонку і компот. Помила огірків і помідорів. Покликала Вадима. Він щось ніс із машини.

— Їжу не вожу, а ось, — він показав на пляшку, — хороший коньяк є.

— Ого, хороша випивка. Та коли хочете випити, у мене є своя і горілка, і вино.

— Ні, ні, я пригощаю.

— Не буду я пити коньяк, у мене тиск підніметься.

— Нічого страшного, трішечки можна.

— Ну коли трішечки, наливайте. «Гулять, так гулять». Ви пробачте, у мене вечеря проста, я ж нікого не чекала.

— По-перше: я не голодний. А втім, чого треба кращого?

Сіли. Вадим налив у чарки:

— То за що вип’ємо?

— Не знаю. За знайомство, напевно.

— Давайте — за знайомство!

Він себе не впізнавав. Ще ніколи так швидко не сходився з жінкою: умовності, етикет. А тут, просто собі говорили, немов знали одне одного вже давно. Жінка вела себе невимушено, бачив, що не грала.

— Ви що, одна живете?

— Одна, — якась тінь пробігла по її обличчю, тому більше не запитував.

А жінка, немов змахнула тінь і спокійно сказала:

— Чоловік помер, а діти — кожен має свою сім’ю.

— Хворів, чи нещасний випадок?

— Хворів, — вона подивилася на пляшку.

Вадим налив собі повну, а вона на серединці чарки зупинила:

— Не треба більше. Я, дійсно, не можу. Ви їжте, — потім, опам’ятавшись: — Ой, а подзвонити? Ідіть подзвоніть, а потім довечеряємо.

— Заспокойтесь, встигну. Геннадій спить. Для чого його будити? Він сьогодні жінку забрав з пологового будинку.

— А вдома у вас хвилюються, мабуть.

— І вдома все в порядку.

— А я не могла заснути, коли мій чоловік бувало куди поїде. Я все більше з ним їздила.

— У мене немає кому хвилюватись, — і чомусь йому захотілося розповісти ось цій жінці все.

Що це — коньяк, чи її неприродна простота, уміння спілкуватися?

— Я вже двадцять років, як розвівся з дружиною. Маю вже дорослого сина, двох онуків.

Вона не здивувалась, а все ж запитала:

— І що, за двадцять років не знайшли собі жінки?

— Чому? Жінки були і є. Та одружуватися не хочу.

— Значить, ви кохаєте ще свою першу.

— І зовсім ні. Я її й не кохав. Спочатку думав, що кохаю. А потім, щоб не стати ворогами, розійшлися. Вона вийшла заміж і живе щасливо. А я так один і живу. Вірніше, один я ніколи не був. Завжди мав жінку, розумієте як.

— І вони погоджуються на таке життя?

— Погоджуються. Звичайно, кожна хотіла б вийти заміж, та я не хочу.

— Ви пробачте, але хіба вам не хочеться, щоб вас хтось чекав, домашнього затишку кінець кінцем?..

— Знаєте, мабуть, не знайшов я тієї жінки, з якою мені затишно. Мені не хочеться залишатися довго з ними. Це були гарні жінки, і взагалі, всім мене влаштовували. Та ці зустрічі, як належне. Потім хочеться, щоб її не було, залишитись одному.

— Цікаво. Хоча, то ви, мабуть, не зустріли ту єдину. Я оце передивлялася старі журнали «Радянська жінка» і прочитала там вірша. Ось почекайте хвилиночку, я вам прочитаю, не пожалієте, — побігла до хати і за мить повернулася з журналом. Одягла окуляри.

— Слухайте. Вірша написав Микола Луків і чомусь він називається: «Східний мотив».

Як пишно квітка лотоса цвіте,

Яка жагуча врода у тюльпана,

Яке в ромашки серце золоте,

Яка троянда пишна і духмяна.

Отак жінки: ця ласка й доброта,

А та ясна і гожа, мов зірниця

І кличе погляд, і зовуть уста

І кожна вабить, наче таємниця.

Од кожної хмілієш без вина,

Але не кожну назовеш судьбою.

Усе таки на світі є одна,

Яка заступить цілий світ собою.

Щоправда, можна все життя прожити,

А так оту, єдину, й не зустріти.

Підійняла очі і пильно дивилась на Вадима, чекаючи його думку. Та він мовчав.

— Чому мовчите? Як вам вірш?

Він не відповідав і дивився на неї вивчаючим поглядом. Раптом запитав:

— А вас, мабуть, чоловік дуже кохав?

— Як це «дуже»? Можна або кохати, або не кохати. Тут ні дуже, ні мало не буває. Кохав, мій чоловік мене кохав. Та головне не тільки це. Мій чоловік, як ніхто, розумів мене. У мене, знаєте, дуже складний характер.

Вадим здивувався.

— Чому ви дивуєтесь? Так, у мене складний характер. Я — жінка непередбачена, пряма. Багато хто мене не розуміє. А він розумів і доповнював мене, ніколи не принизив, не зрадив.

— Ви так в цьому впевнені?

— Так, я впевнена, бо я побачила б. Я не вірю тим жінкам, у яких чоловіки зраджують, а вони говорять, що дізналися останніми. Лукавлять, жінка першою побачить це. Просто, мабуть, важко з цим змиритися. Зручніше робити вигляд, що не бачиш. Так, я в нього була «та єдина».

— А він? Ви його кохали?

— Давайте вже доп’ємо цей коньяк. Ой, буду я бідна! — вона посміхнулася.

— Чому?

— Є анекдот: до лікаря-окуліста прийшов пацієнт. Лікар оглянув його і запитує: «Ви п’єте?». «Так», — відповідає пацієнт. «Так от, або не будете пити, або розпрощаєтеся з оком». «Ой, пропало моє око», — відповів пацієнт. Отож, пропав мій тиск.

Вадим розлив останній коньяк, ще по півчарки.

— Чи кохала я його, питаєте. А що, по-вашому — кохання? Коли жила з ним, думала, не кохаю. Цінила його, бачила всі хороші риси в ньому та погані. Багато що дратувало, хотілося, щоб змінився, був таким, як я хотіла. Та коли втратила, зрозуміла, як мені його не достає, як важко без нього. Мабуть, це і є оте кохання, коли без коханої людини тобі нудно, тоскно жити і не достає саме його. Розумієте, не чоловічої статі, а його.

Коньяк брав своє. По тілу розливалося приємне тепло. Щоки пашіли. Та вона намагалася не показати це Вадимові. Жінка бачила, як він на неї дивився. Це вже було не тільки захоплення, що зростало з кожною хвилиною. Вона бачила бажання.

Валентині стало страшно. Боялася за себе, що не устоїть перед цим гарним, розумним, привабливим чоловіком. Не устоїть? Та вона вже майже була годна. А що він потім подумає про неї? Скільки вони знайомі? Три години, чотири? Ні, цього не буде.

— Заговорила я вас і наговорила сім мішків вовни. Пішли краще спати. Вам завтра зранку треба буде біля машини працювати. А мені — на городі.

— Нічого не заговорили. Я б вас слухав і слухав.

— Завтра ще поговоримо. Пішли спати.

Вадимові постелила на дивані.

— Ви як любите — велику подушку, чи малу? — запитала, аби щось сказати.

— Малу.

Збила подушку і поклала. В очі одне одному не дивилися. Валентина старалася не повертати до нього обличчя. Вадим поклав їй руку на плече:

— Спасибі вам велике.

«Ось зараз вона поверне до нього очі, в яких все буде сказано, і тоді він пригорне її до себе». Вадимові так хотілося цього. «Ну, повернися до мене. Скажи, що ти хочеш цього. Я боюся тебе образити».

Жінка стояла, ніби паралізована. Його рука випромінювала струм, що пронизував усе її тіло. «Ось зараз він силою поверне її й пригорне до себе». Знала, що не зможе чинити опір, бо знесилена бажанням. Та рука лежала нерухомо. Повернутися самій — показати свою слабкість. І жінка наказала своєму серцю і волі: «Тихо, тихо, рідненькі, заспокойтеся». Потім зовсім спокійно сказала:

— Добраніч, — і тільки тоді повернулася до нього. — Хороших вам снів на новому місці.

Вуста її посміхалися. Та в очах Вадим побачив тугу. Жінка різко повернулася і вийшла з кімнати.

Виключив світло і ліг. Дивився у темряву. На душі було гидко. Як він міг? Адже бачив стан жінки! «Дурень, який же я дурень!». Бажання знову почало його переповнювати. А тільки це вже було якесь нове почуття — не плоті, ні! Йому хотілося цілувати, відчути губами її тіло. Так, саме цього йому хотілося: обдаровувати неземними ласками, ніжністю, адже бачив, як їй цього не достає.

Завтра він поїде і, можливо, більше ніколи вони не зустрінуться. І де ти взявся на її голову? Приїхав, обтяжив жінку своїми проблемами. Жінку, яка дивилася на тебе спокійними, веселими очима. А ти породив у них тугу і смуток. А що, коли встати і піти в її кімнату?... Ні, ну це вже — дійсно, дурень.

Валентина роздяглась і лягла в ліжко. Стан у неї був гнітючий. Що з нею? Чого вона хотіла? Щоб він з першої години знайомства так захопився нею, що переступив усі рамки порядності? Ні. То чого ж ти хотіла? Хотіла його і все. То чому ж сама не підштовхнула, не допомогла? Що, і чоловіка хотіла мати і порядною бути, а так не буває. Чому не буває? Він завтра поїде, і вони більше ніколи не зустрінуться. А ця ніч була б її.

О, він не пошкодував би! Вона подарувала б йому всю ту ласку і ніжність, які накопичувалися всі ці роки. Їй треба було їх вилити, віддати комусь те тепло, яке було в ній у такій мірі, що пекло, спалювало душу. Нічого більше — тільки віддавати, дарувати.

Як це важко — жити і не віддавати комусь свою ніжність, ласку, тепло. Та вона вже змирилася з цим, якось заспокоїлась. І ось тепер, зустрівши Вадима, знову відчула потребу в цьому. Та що зробиш — не доля.

А, можливо, це й на краще. Уявила, як би їй було важко. Він поїхав би, а вона... Дійсно, що було б з нею? Як вона зразу про це не подумала? Вона страждала б. Одне діло, коли ти страждаєш і знаєш, що людини вже немає на землі, він не прийде, — ти вбиваєш в собі надію. Мрія не розвивається. Це ж зовсім інше: ти знаєш, що він є, існує, живе, десь там ходить, їсть, спить, когось кохає і ніколи до тебе не прийде. О, Господи, спасибі тобі, що відвів її від невиправного, від нових страждань. Чи мало вона їх зазнала? І тобі, Доле, спасибі.

Як добре, що розібралася зі своїми думками, розклала все по полицях. Я — молодець! Я — сильна жінка! Я горджуся собою! Хороший чоловік, глибоко зітхнула, та не твій. Чуже — не чіпай!

Спати зовсім не хотілося. В хаті було душно. Вийшла і стала на цементовий поріг босими ногами, підійняла руки, потягуючись, подивилася на вже сіріюче небо, відчула самозадоволення. Заплющила очі і посміхнулася комусь — можливо, долі. Зайшла в кімнату і подивилася на годинника — ще можна годинку поспати. Лягла і вмить заснула.

Вранці Василь прийшов ще з двома хлопцями — «Майстрами свого діла», як він охарактеризував їх. Та майстри були безсилі. Двигун треба було знімати і везти на станцію техобслуговування. Вадим передбачав це. Займатися двигуном не входило в його плани. І так було витрачено багато дорогоцінного часу, який тепер треба буде доганяти. Хлопці попросили адресу, на всяк випадок. Почав писати, та ручка не писала.

— Що це у вас за місцевість? Все виходить з ладу: автомобіль, мобільник, тепер ось ручка. Зачекайте, піду до господині попрошу ручку.

Один із хлопців засміявся:

— Автомобіль чудом доїхав до нашого села. Мобільник через двадцять кілометрів запрацює — у нас немає покриття. А ручка, — вийняв ампулу і подивився на сонце, — якщо вставите нову пасту, теж писатиме. Ось і вся магія.

Вадим пішов по ручку до господині.

— Підіть, Вадиме Сергійовичу, в хату. Там на письмовому столі лежить, бо в мене руки жирні, — вона різала м’ясо.

Вадим підійшов до письмового столу. Під склом побачив фото дітей, здогадався, що онуки. Два маленькі аркушики паперу, на яких було переписано два вірші. Першого вгадав, про «оту єдину». Почав читати другого:

Приїжджайте частіше додому,

Щоб не мучила совість потому.

Не привозьте грошей, а ні слави.

Будьте з рідними ніжні, ласкаві.

Пригадайте дитинства стежинки,

Поцілуйте батьківські сивинки.

Начерпайте водиці з джерельця,

Прихиляйтеся серцем до серця.

Бо не вічні ні батько, ні мати,

Завтра можете їх не застати.

Щоб не мучила совість потому,

Приїжджайте частіше додому.

«Треба до мами поїхати», — подумав Вадим. «Обов’язково… Та що ж це за жінка?! Кожним своїм дотиком робить тебе кращим. Скільки вже не згадував про маму: проблеми, турботи... де той Львів?! А ось тепер знає, що поїде. А все вона. Миє там свою курку, а добре діло зробила», — Вадим посміхався сам до себе.

Хлопці розійшлися, а Вадим чекав Гену. По телефону пояснив йому ситуацію. Час підганяв. Знав, що Гена їде ще з одним водієм. Розумів, що впораються без нього. Вирішив їхати автобусом. Набрав Гениного номера:

— Гено, ти тепер де? — водій відповів, де він знаходиться. — Зрозуміло. Ти знаєш, я вирішив вас не чекати. Буду їхати автобусом. Гроші ти взяв? Ну от і добре. Буду їхати, я і так багато часу втратив. Бувай.

Валентина стояла за дверима і слухала. «Ну от і все». Вийшла до Вадима.

— Буду я їхати, Валентино Михайлівна. Не знаю, чим вам і віддячити.

— Нічого. Будете в наших краях — заїжджайте, — сказала чергову фразу. — Поїжте на дорогу.

— Та я ж тільки поснідав. Ще ось гроші, я дзвонив.

— Заберіть гроші.

— Подумайте, в яке становище ви мене ставите. Я дзвонив і не раз. У мене знаєте, скільки грошей. А ось ці — це дрібниця порівняно з тим, що ви для мене зробили. Я ваш боржник. Буду їхати, робота не чекає… Приїде мій водій і забере машину.

Вийшов з хати, складав у папку якісь папери. Підійшов і подав руку, щоб попрощатися, коли Валентина подала свою. Він раптом нахилився і поцілував їй руку. Це сталося так несподівано, що у неї перехопило подих. Їй ніхто ніколи не цілував руку. Було соромно за свої сільські, натруджені руки. Уявляла з якими жінками він знається. Обличчя запалало.

— Спасибі вам ще раз. У мене є до вас ще одне прохання. Вночі ви читали мені вірша. Там у вас на столі лежить переписаний, подаруйте його мені. А собі ще перепишете.

— З радістю, — пішла до хати і винесла аркуша з віршем. — Ви в гараж зайдіть. Там Василь часто буває, може, вивезе на трасу.

— Щось придумаю, до побачення.

Жінка ще довго стояла на порозі, не наважуючись зайти в хату.

Приїхавши в місто, Вадим поспішив на фірму і з головою пірнув у роботу. Та втома давала про себе знати. Не затримуючись, поїхав додому. Чекаючи ліфт, зловив себе на думці, що поспішає не в пусту квартиру, що там його чекають. Ось і двері. Навіть очі заплющив, уявив, як відкриє двері, а там вона, така проста і чарівна. Розумів, що цього не може бути, та йому так хотілося, щоб саме так було. Відімкнув, розплющив очі... «Старий телепень. Захотів чуда». Задзвонив телефон:

— Вадиме, ти вдома? Чому не дзвониш?

— Запрацювався, Тамаро.

— Я їду... — і гудки.

Роздягнувся, одягнув халата, капці. Сів на канапу, згадав про вірша. Дістав блокнота, знайшов папірець, перечитав і поклав на журнального столика. Ліг на спинку канапи, розкинувши руки. Заплющив очі.

Почув, як відкрилися двері.

Чого йому не хотілося — так це зустрічатися з Тамарою саме ось тепер.

Тамара сіла поряд, поцілувала:

— Заморився? — лагідно дивилася.

Він мовчав.

— Повечеряємо?

— Піду в душ. Ти почекай.

— Добре, я почекаю.

Раптом погляд жінки впав на папірець. Взяла, почала читати. Вадим вже взявся за ручку дверей. Його зупинив її голос:

— А ти — зустрів?

Він повернувся до неї і, їй здалося, якось дивно посміхнувся:

— Здається, що так.

Стояв під душем, насолоджувався. Дощик приємно бив у підійняте догори обличчя. Двері відчинилися. Тамара стояла і дивилася на оголеного чоловіка. Він повернув до неї голову, потім, не звертаючи на неї уваги, почав знову митися.

— Ти мені зрадив?

Не розплющуючи очі, він відповів:

— Так.

— Це так серйозно?

Вадим подивився їй в очі:

— Серйозніше не буває.

Тамара зачинила двері.

Коли Вадим зайшов у кімнату, Тамари там не було. На біленькому аркуші паперу лежали запасні ключі від його квартири, які були у Тамари. Вадим взяв ключі, підійшов до вікна і подивився на площадку, що перед будинком. Тамара сідала в машину.

— Я знав, Тамаро, що ти розумна жінка.

Земна жінка

Правду кажуть, що найважче чекати й наздоганяти. І треба ж було запізнитися всього на п’ять хвилин. Тепер сиди й чекай дві години, поки йтиме наступний автобус. Дочекатися ще півбіди. Гірше те, що їхати доведеться в саму спеку в переповненому автобусі, де змішалися аромати заморської косметики з випитою вчора горілкою і сьогоднішнім, для похмілля, пивом. А спека обіцяє бути несамовитою, якщо о десятій ранку вже пече так, що довелося сховатися в тінь.

На лавках вільних місць не було, а дві години простояти на ногах не хотілося. Отож я почала роздивлятися, куди б примоститися. Побачила двох жінок, на лавці біля одної стояла валіза. Я попросила, аби та поставила її біля лавки. З неприхованою неприязню жінка поставила валізу на асфальт і продовжувала щось розповідати своїй сусідці.

Стан мій був пригнічений. Думки снували якісь невизначені. Думала ні про що. Мимоволі я прислухалася до розмови жінок. Якщо це можна було назвати розмовою, бо говорила лише одна, а друга тільки ствердно кивала головою.

Я почала придивлятися до жінки, що говорила. Зовні вона була людиною, про яких говорять «випещена». Тіло зовсім не засмагле і таке, як у малої дитини — рожеве. Зачіска коротка, акуратна. Руки білі. Гарні нігті, яскраво пофарбовані. Одягнена вона в легке плаття, на ногах босоніжки з натуральної шкіри. І все це знаходилося на тілі, якого було дуже багато. Отже — біля мене сидів центнер з гаком. А друга — навпаки, худа, як викоренена таранька і засмагла, як пастух із Кавказьких гір. Жінка ховала свої потріскані руки. Видно було, що вона їх соромиться.

Центнер все вихвалялася, яка вона гарна господиня, як консервує, як кожної весни стирає пір’я з подушок, «щоб не пахло потом», а щодо дітей, то куди тому Сухомлинському чи Макаренку.

Таранька з неприхованим захопленням слухала.

Із віддаленого району приїхав автобус. Виходили люди. Хто з валізою, хто з пакетом біг на тролейбусну зупинку. Дві жінки несли важку валізу, зупинилися і стали розглядати платформу, шукаючи, напевне, вільного місця. Потім попрямували до нас. Поставили валізу і одна почала прощатися:

— Щасливо тобі доїхати, познайомитися з зятем. Оленці від нас передавай привіт. Біжу я, бо не встигну.

— Спасибі тобі.

— Немає за що. Ну бувай, — і вона пішла на зупинку. А жінка, що залишилася, попросила нас, аби ми приглянули за валізою, і пішла по квиток. Центнер, обмінявшись зі мною і з Таранькою поглядами, усміхнулася:

— Видно, що до зятя на розглядини їде: як нова копійка. А тільки на сільську жінку, що не надінь, все рівно видно, що вона з села. Що ж поробиш? Риються бідні весь вік у селі. Куди їм до моди? А про культуру то я же й не говорю. Щоб мати гарний вигляд, треба розумітися на прекрасному.

Вона ще щось говорила, та я її вже не чула. В мені кипіло таке обурення, що я боялася розтулити рота, аби не наговорити чого образливого. Жінка, що їхала до зятя, була гарною — і стан, і обличчя. Скромно, але зі смаком одягнена. І так чомусь мені стало гірко на душі.

Згадалася одна історія із мого минулого.

Було це років тридцять тому. Працювала я на фермі обліковцем. Влітку корів виводять у літній табір, що знаходився десь за два кілометри від села. Перше доїння о п’ятій ранку. Доярок та скотарів возили на вантажній машині. Від’їжджали о пів на п’яту. А якщо брати до уваги те, що декому ще треба було йти до ферми три кілометри, звідки від’їжджали, то вставали о пів на четверту. Досипали дорогою. А дорога була такою, що то в тім, то в другім кінці кузова хтось згадував або матір того тракториста, який мав грейдером порівняти дорогу, або матір шофера, котрий віз, або матір тієї ж дороги. Зупинилася машина, почали повільно розходитися по своїх місцях, позіхаючи. Звучали окремі фрази, бо люди ще не зовсім проснулися.

І раптом:

— Ой, гляньте яка краса!

Всі повернули голови на голос.

Те, що я побачила, було дійсно... Ні, слово «краса» звучатиме якось буденно.

Мабуть, людство ще не ввело до свого лексикону слово, яке б відповідало ось цьому: туман, а чи, можливо, пар, що віддала річка прохолодній ночі, котився по балці, так, саме котився, обгортаючи дерева і кущі, залишаючи зеленими тільки верхівки. З протилежного бугра бігли, немов узявшись за руки, молоденькі сосни, та на їхньому шляху встали кущі шипшини, які обгорнув туман, утворивши затіювате мереживо. Перші промені сонця вітали затоку. Грайливий зайчик, відбившись від дзеркальної води, розсипався маленькими промінчиками, що полетіли до шипшинового мережива. Листя шипшини вже вмивалося вранішньою росою, і промінчики, пронизавши їх, утворили мільярди смарагдових кришталиків. Ось так туман кинув у ноги молодим соснам смарагдове мереживо. А верхівки старих верб, тополь та ще молодого клена стали цьому свідками.

І на фоні ось цього дивовижного дійства стояла — Вона, така гарна, як грецька богиня, і разом з тим — проста земна жінка. Жінка повернула голову, і я побачила в її очах стільки туги, смутку, що мені зробилося моторошно.

— Як не хочеться помирати! — сказала вона.

Одна вже літня жінка підійшла ближче і з тривогою в голосі запитала:

— Ти чому це про смерть заговорила?

Земна жінка посміхнулася:

— Чого ви перелякалися? Я ще не збираюся помирати, — потім важко зітхнула, — та колись все рівно прийдеться. А як не хочеться залишати ось цю красу!

Всі полегшено зітхнули і почали розходитись. Земна жінка пішла теж до своєї групи. І тепер вона була зовсім звичайною. Я не могла зрозуміти, що ж в ній змінилося.

Подивилася на мальовничу картину, аби уявити там жінку знову. Та в природі теж щось змінилося. Чогось там не вистачало, не було того шарму. І раптом я зрозуміла — не хватало її. Вони з природою доповнювали одна одну, утворюючи гармонію.

Цілий ранок мої думки були зайняті «героїнею». Я добре знала цю жінку: працює дояркою. Вдома троє дітей. Город двадцять п’ять соток. Чоловік, про «хобі» якого, як сказав сатирик, знають майже всі доярки молочно-товарної ферми. І не так, щоб був алкоголіком, та чарку полюбляє, і дуже «веселої» вдачі стає після випитої горілки. А вона ось така — не забита, не замучена, не потонула у сірих буднях; вона вміє бачити земну красу, бо все життя жила поряд.

Згадавши цю історію, я вже не ображалася на Центнера, бо розуміла, що міській жінці не так просто зрозуміти сільську, яка не просто «риється» в землі, вона ще й кохається в земній красі і від того стає такою ж красивою, земною.

Почуття мене переповнювали, хотілося закричати на весь світ:

«Я люблю тебе, сільська жінко!»

Просвіта "Херсонщини"