Анатолій Суганяк

 

Прагнення цілісності

Нині про політику, чи на політичні теми не пишуть хіба що творці "чистої лірики", як говорили давніше. Анатолій Суганяк до останніх не належить. Це його небайдужі рядки:

Знову панство ненаситне
Нас бере на абордаж.
Помаранчеві й блакитні
Ділять навпіл прапор наш.

Про що свідчать такі рядки? Автор, безперечно, патріот свого народу і, що теж важливо, має певний поетичний хист. На його рахунку не одна збірка віршів, причому художній рівень їхній іде по висхідній. Автор - степовик, явно кохається в слові, полюбляє класичні розміри, форми (сонет, тріолет), а головне - йому є про що повідати читачам. Чималий життєвий досвід, уміння відкривати світ по-своєму, прагнути в ньому цілісності, гармонії. І тут йому добре прислужилися біблійні істини, до яких прилучився зневіднині, переконливо пише на такі теми. Це не заважає глибоко передавати чисто житейські проблеми, інтимні переживання - "все те, що на серце лягло".

Словом "Любов" щедро засіяна його поетична нива навіть там, де воно звучить інакше, гаразд, що на синоніми наша мова була і нині багата.

Вийшла в сад, поверта на стежинку.
Як їй хороше саме тут...
Тепла, тиха, сонячна жінка
Випромінює в світ доброту.

Це ж також любов, та ще яка, задля неї варто жити і творити.

"Атом любові"? Напрошується сумнів: а чи не замало для слова, яке - Бог. Втім, якщо подумати: як багато в цьому атомі добром нагрітого серця, що, за словами генія, "вік не охолоне".

Микола Братан

АТОМ ЛЮБОВІ

Ми всі брати, ми всі одної крові,
То нащо ж її марно проливать?
Кожен із нас є атомом Любові -
Частинкою Господнього єства!

Так, ми брати, і спільна в нас проблема
Стара, як світ, від прадідів-дідів.
Не по Любов в Господній світ ідемо,
Тому й клубок турбот не порідів.

Будем як завше - сперечатись, битись,
Впиватись боротьбою, як вином,
Та без Любові вижить в цьому світі
Тепер уже нікому не дано.

Спиніть свій біг, припніть свою нестримність,
Подалі принциповість відтісніть,
Зважаючи на часу швидкоплинність,
Усім усе до крапельки простіть.

Ми можемо, хоч не завжди готові,
Почуть в отвіт примирення слова,
Бо кожен з нас є атомом Любові,
Частинкою Господнього єства!

2004

ПРО СВОБОДУ

(З Св. апостола Павла)

Боротьба ні на мить не стиха
В світі наживи і каверзності…
"Коли ти був ще рабом гріха,
Ти був вільним від праведності".

Та на свободу не зазіхай,
Ніщо не змінеться в направленості,
Бо "звільнившись від рабства гріха,
Ти стаєш рабом праведності".

* * *

Любов - це Правда!
Любов - це Бог!
У цілім світі
Ти з нею вдвох.

Між найдорожчих
Людських основ
На перше місце
Постав Любов.

Усе не вічне,
Усе мине,
Хоч ненадовго
Облиш земне.

Забудь Надію,
Віру онов.
Одне не зраджуй -
Святу Любов.

Любов - це Правда!
Любов - це Бог!
У цілім світі
Ти з нею вдвох.

2001

* * *

І ти, і я - ми є народом,
Хай що б там хто не говорив.
В нас все від дикої природи,
Яку ніхто не покорив.

Тому ми так близькі до Бога,
Що лиш межу переступи.
Не віджени від себе змогу
Світ безкорисливо любить.

Бо нам, щоб вижить в цьому світі,
Треба, щоб всяк свій гріх зборов
І, щоб зумів у лихолітті
Уберегти Святу Любов!

2004

* * *

Усі ми ненавидіти умієм,
А ось любити можем не завжди.
І будем мірять степ повзучим змієм
Навпомацки, без їжі і води.

І, що цікаво - думаєм, що зряче.
І, що цікаво - впевнені, що так!
Дарма, що ворон сміючися кряче.
Дарма, що серце з правдою не в такт.

Бо скільки нас, стільки й лжеправд на світі,
А Істина у Господа одна.
Та кожен з нас своє щось упримітив
І хтить дістать з самісінького дна.

Коли ж до Правди, котра гола й боса,
Нас підведуть й обличчям натовчуть,
Хоч капа кров з роз'юшеного носа,
Нам, як завжди, не видно і не чуть.

Але ідемо - сваримось, б'ємося,
Усяк із нас тримав Її в руках,
Рапортував: "Знайшов, мені вдалося!"
А втримати, а втримать - ну ніяк.

Коли дійде, коли ми навчимося,
Хоч би хто з мудрих справі підсобив,
Коли ж ми люд любить спроможемося
Так, як Господь усіх нас полюбив.

2005

СОНЕТ

"Воздвигне Вкраїна свого Мойсея"
П.Тичина

Всесильний Господе, скоріш
Пошли ти мучениці славній
Достойного в поводирі,
Не з недоумків, не з тиранів.

Наш край ожиною поріс…
Хай буде лісорубом вправним,
Бо не воздвигла ще Украйна
Свого Мойсея… Дай згори!

Щоб він любив не на словах,
Щоб будував не на папері
І не утискував в правах

Ні безробітніх, ні прем'єрів.
Щоб нам в людську спільноту двері
Не прочинив, а прорубав!

1998

* * *

Ми живемо в такому світі -
Вийшов з дому й не повернувсь.
Стрів біду на своїй орбіті
І в безпам'ятство зодягнувсь.

Позабувши свій рід і плем'я -
Щастя справжнього не здобуть.
Всі потуги твої даремні
І важка і терниста путь.

По чужбині поневірятись -
Не найкраще з земних ремесл.
Як човном берегів дістатись,
Коли тріски лишилися з весл?

Ти шукаєш назад дорогу,
Щоб вклонитись рідні до ніг?
Без невдачі здобуть перемогу
Ще ніколи ніхто не зміг.

Засудомлені випрям плечі,
Став Надійного до керма
І, повір мені, - ще не вечір,
Навіть сутінок ще нема.

Тож не смій забувать радіти,
Якщо навіть навпіл зігнувсь…
Ми живемо в такому світі -
Вийшов з дому і не вернувсь!

2006

ОБРІЙ

Спокійна ніч і ранок добрий.
Я вже й надії не плекав,
Що наближатиметься обрій,
Який усе життя втікав.

Я біг до нього без утоми.
Не раз, здавалось, здоганяв.
Та на житейському розломі
Його хтось вміло відганяв.

Я біг… Час теж не зупинявся,
Палив мій вік, немов свічу.
Коли ж я над земним піднявся,
То щось нове в собі відчув.

Де й дівся сум за домом отчим,
Що головним було - зника.
Те, що здавалось найдорожчим,
Спокійно серце відпуска.

Дивлюся вслід дівчині гордій.
В прощальнім помасі рука.
І мчить мені назустріч обрій,
Який усе життя втікав!

2006

ОСІННІЙ СОНЕТ

На золотім коні проскаче,
Нікого не мине із нас
Час роздумів і час пробачень
Усіх не прощених образ.

У нас ще й усмішка юнача,
І вогник ув очах не згас.
Ми на ходу іще, одначе
Відплинув, відминув наш час.

Ми не шукали переправи,
Кидалися у хвилі слави -
Пливли, втішались далебі,

Та вкрилась інеєм отава,
Ріка в чеканні льодостава
І ні листочка на вербі!

2005

ТРІОЛЕТ

Ти нічого в цей світ не приніс,
То нічого і взяти не зможеш.
Хоч багатством, як мохом, обріс,
Ти нічого в цей світ не приніс.
І тепер тобі гірко до сліз:
На застелене саваном ложе,
Як нічого в цей світ не приніс,
То нічого і взяти не зможеш.

2007

* * *

Усе тут, Боже, на цій землі -
І радість й сльози, горіння й тлінь.

За чим жаліти? Поглянь! Агов!
Нічого в світі нема твого.

Єсть біль від вжала бджоли й оси…
Про що ж в молитві Бога просить?

Нащо просити - він знає сам
Все, що потрібно в цю пору нам.

Але якщо вже просить посмів -
Проси прощення своїх гріхів.

Про це Святого щодня моли,
Щоб ти з ним в згоді й ближні були.

Усе, що треба, Господь вам дасть,
Зітре на порох лиху напасть.

Та головного не смій забуть -
Все, що дарують, все й заберуть.

А жалкувати за ним не смій,
Усе без жалю віддать зумій.

Бо все тут, Боже, на цій землі -
І радість й сльози, горіння й тлінь!

2006

ЖІНЦІ ОСІННЬОГО ВІКУ

Сонет

Перегорнута долі сторінка.
Час поставить нову мету.
Відцвіло… з абрикос пелюстинки
Завірюхами в коси метуть.

Вийшла в сад, поверта на стежинку.
Як їй хороше саме тут…
Тепла, тиха, сонячна жінка
Випромінює в світ доброту.

Буде погляд її шугати
По сліду журавлиного крику,
Хоч роки - ніби хрест на плечах.

Хто із вас має щастя кохати
Срібну жінку осіннього віку
З чистим небом весни у очах?

2006

МАТИ

2005

* * *

Доле моя, доле -
Чайка білокрила.
Чом щедра, як поле?
Ще не заговіла?

Відкладемо справи.
З непідробним лоском
Заговини справим
Перед довгим постом.

Перед довгим постом.
Перед розлучанням
Прибуло у гості
Втрачене кохання.

Прибуло нівроку,
Коли вже й не кликав.
Я ж за довгі роки
До самоти звиклий.

Зашкарублу кригу
Наче вітром здуло.
В мить догори дрига
Все перевернулось.

Не здійма у гору
Смерть косу залізну.
Як кохання поруч, -
Помирати пізно!

2005

* * *

Милі друзі - давні і новітні,
Ні про кого з вас я не забув -
З вами юнаком радів у квітні,
З вами ось й до вересня добув.

І тепер до болю закортіло
Сісти з вами за одним столом,
Бо моє вже не юначе тіло
Від жури судомами звело.

Розумію, що не всі зберуться
За мій стіл із келихом вина,
Від когорти Богом заберуться
Кращі з кращих… тож давай до дна.

Вип'ємо, не чокаючись, мовчки.
Геть промови, сльози і жалі.
Побуту буденні заморочки -
Марний сум з-за втрачених валіз.

Що упало, не шкодуймо, браття,
То не наше, наше не впаде.
Ми в труді умілі й завзятті,
А це те, що злодій не вкраде.

Хай ця змога передасться дітям,
Щоби чтив всяк з них гніздо своє…
Ну, а нам чого ж не порадіти,
Що в цім світі Божім ми ще є!

2006

РУДАНА-ОСІНЬ

А я читав тобі вірші
В осінні ночі.
Ще й досі рани на душі
І кровоточать.
Лукаво зазира в вікно
Рудана-осінь.
Я пив хмільне її вино,
Мов сонце роси.

Приспів:
Як гумка, образ твій я стер,
Хай інші пробують тепер,
А з мене досить.
Чому ж тривожно все одно,
Коли загляне у вікно
Рудана-осінь.

Тобі ще радість принесуть
Весняні зливи.
Не я кохання твого суть,
Та будь щаслива.
Знов грає молоде вино -
Чужі надії.
Я відпустив тебе давно,
Я вже й не мрію.

Приспів.

Хто нам дорогу перебіг, -
Ніхто не знає.
Хоч за межею далебі
Весна буяє.
Перед очима знов і знов
Рудана-осінь.
Хай інші п'ють її вино,
А з мене досить.

Приспів.

2006

ГРУДНЕВИЙ СОНЕТ

Земля промерзла до кісток!
Ще б пак - на голе тіло,
Яке де-інде між грудок
Лиш листячко прикрило, -

Морозів чуть тріскучий крок…
А ми, скажи, хіба хотіли,
Щоб нас так доля не злюбила
Й новозбудований місток,

Який ми довго будували,
За долю миті зруйнували
Своїм непрощенням ущент.

Ми виявились не готові,
Що може бути і в Любові
Такий серйозний опонент!

2006

* * *

Ще день напружившись пручавсь,
Та потемніло.
В інтимнім присмерку свіча
Тремтіла.
Ти знову постіль лиш собі
Стелила.
Свіча тремтіла далебі
І ти тремтіла.
В мені нестримне почуття
Ти не збудила,
Бо не ввійшла в моє життя,
Як в день світило.
От якби доля поєднать
Нас захотіла -
Свіча і ти, і я б
Тремтіли…

2006

* * *

На запитання - куди ведуть український народ?
Уже 90 років є відповідь у Павла Тичини:
"Де не піду - півкруг
Де не стану овал".

Знову панство ненаситне
Нас бере на абордаж.
Помаранчеві й блакитні
Ділять навпіл прапор наш.

Ділять неньку-Україну,
Мову віддають на злам,
Ту безцінну, солов'їну,
Що Господь нам в дар послав.

Не держава - регіони…
Двуязиччя на загал,
А народ в недолі стогне,
Знов тупик - півкруг, овал.

Зовні наче й ворогує
З олігархом комуніст,
А на ділі - лиш блефує,
Захлинаючись в брехні.

Як нам гречно обіцяли:
Дайте владу - ми одраз
Вам і пенсії підняли б,
Й ціни знизили б на газ.

Хто казав? Невже забули?
- Симоненко й іже з ним.
А підносять з маком дулі
Нам довірливо-дурним.

Ті, хто нами управляють,
Хто в майбутнє стелить путь,
Лиш себе не забувають,
Лиш собі усе гребуть.

І таких у нас чимало.
Он Азаров, - сміх і гріх, -
Стільки років ївши сало,
Мови вивчити не зміг.

І Мороз тепер при владі
В керівних і при казні.
Як Іуда Христа зрадив,
Так цей нас, а ми дурні

Все від них добра чекаєм,
Все надіємось на злам…
Чим закінчиться, не знаєм,
Нескінченний цей бедлам…

Станьмо в стрій не воювати,
Багатій і голотьба,
Будьмо чесно працювати,
Щоб закон переступать

Не наважився ніколи
Ні бідняк, ні олігарх.
І тоді весь світ крамоли
Перетвориться на прах.

Лиш одна в нас є дорога,
Лиш одна в нас вірна путь:
Мій народе! Йди до Бога
І Любов взять не забудь.

Ту Любов, що довго терпить,
Ту Любов, що все проща.
Що не дасть надії вмерти,
Що навчає й просвіща.

І розквітне світ Любові,
Світ добра не на словах.
Світ, де в шані рідна мова
І людина трудова.

Відтепер хай в Україні
Лиш Любов справляє бал.
З Богом будемо єдині -
Зникнуть і півкруг й овал.

2006

* * *

"Ми збудуємо рай на землі,
Бо нестямно, безмірно кохаєм…"
Проказав і розтанув в імлі.
Ну, а ти, бачу, не поспішаєш?

Побудь, ще трохи, побудь.
Ти можливо без нього звикнеш.
Спробуй його забуть,
Біль затупиться, стихне.

І, безумовно, прости,
Стань беззахисна - гола й боса.
І з душі відпусти
Не відпущене досі.

Той, хто долі людські вершить,
Лиш для нього усим пожертвуй.
В його силі оживить
Те, що здається мертвим.

Він один відбира й дає,
Він один і проща, і карає.
Рай земний Божим раєм не є…
Ти який обираєш?

2006

ЧОРНОБРИВЦІ

Мій здобуток - школа за плечима,
Шлях проліг, де обрії в огні.
Чорнобривці карими очима
Довго вслід дивилися мені.

Все гадали: Що то воно вийде
В юнака з іскринками в очах -
Чи зігнеться навпіл, як хто скривде?
Чи зуміє кривдників прощать?

Я зумів! Хоч дуже довго вчився.
То була наука не проста.
Лиш тоді чогось у ній добився,
Коли взяв порадником Христа!

Біди не ходили стороною,
Але з Богом біди не страшні.
Думаю, пишатимуться мною
Чорнобривці в рідній стороні.

Порівну і хвалений і битий,
Босоніж ходивший по стерні…
Душу мені пестять оксамитом
Чорнобривці з юних моїх днів!

2006

* * *

Заспівали вже треті півники,
За вікном новий день займається.
Як багато "іксів" і "ігриків"
Нам в житті зустрічається.

І тому до зорі червоної
Не зімкнути очей мені…
Бродять мрії з денною втомою,
Мрії різні - земні й неземні!

1968

ОЧІ ПРОМЕНИСТІ

Я прийшов з степів, де роси чисті,
Щоб зустріти очі променисті.

Закохався, встрівши, залюбився
І до ніг барвінком простелився.

Я до губ цілунками прилинув,
А відчувши гіркоту полину,

За лаштунки із гіркого трунку
Перейшли відтак наші стосунки.

Я ж бо сам до тебе прикувався,
На твою немилість наражався.

Не бува й серед ясної днини,
Без Любові щастя у людини.

То чому ж із вечора до рання
Не Любов шукаєм, а кохання?

І тому у пристрасті хлоп'ячій
Головного так і не побачим.

Незагойні, а зашерхлі рани,
Чи колись боліти перестануть?

Та ж душа, яка до болю звична, -
Чиста, як молитва канонічна!

2006

БІЛИЙ ВАЛЬС

Це в мені не погасне - одинадцятий клас,
Диск-жокей однокласник об'явив білий вальс.
Білий вальс, ніби вельон, білий вальс, мов фата,
То землею простелен, то до неба зліта.
Раптом ти підійшла і на руку мені
Свою трепетну ручку поклала
І на круг повела, і неначе у сні
Біла музика нас закружляла.

Приспів:
Білий вальс!
Ми кружляємо в замкнутім крузі.
Білий вальс!
Ми тепер уже більше, ніж друзі.
Білий вальс!
Лиш для нас в цілім світі луна.
Білий вальс!
В одне ціле нас двох поєднав.

Я тремтку твою ручку, мов в обіймах тримав.
Кожний пальчик й каблучку крадькома цілував…
Зачинилася брама, відбриніли ті дні,
Незакінчена драма мчить на білім коні.
Все минуло давно, та з душевних глибин
Біла музика знов виринає…
Де кохання було - лише попіл один,
А Любов наша смерті не знає!

Приспів:
Білий вальс!
Ми кружляємо в замкнутім крузі.
Білий вальс!
Ми тепер уже більше, ніж друзі.
Білий вальс!
Лиш для нас в цілім світі луна.
Білий вальс!
В одне ціле нас двох поєднав.

2006

* * *

Схлипи старої хвіртки
Тут, у новій квартирі,
Ніби єдині свідки
Втраченої довіри.

Не перевівши стрілки
Важко у це повірить,
Але хмільніш горілки
Запах твоєї шкіри.

Ти здивувалась - звідки
Ніжний мотив у ліри?
Схлипи старої хвіртки
Тут у чужій квартирі!

2005

* * *

Сміялася - спитавши у розмові,
Той сміх, немов між ребер ніж -
"Поети всі апостоли Любові,
Раби її…?" - Раби, а є вільніш?

В очах і сміх, і щире здивування:
"У мене ж чоловік, я не сама".
- Я вас люблю! До чого тут кохання?
В любові цій гріховного нема.

Моя Любов свята, бо незалежна.
У ній ні мсти, ні ревнощів нема.
Вона усім й нікому не належна,
Її не купиш - візьмеш задарма.

Ми любимо, та нам не до освідчень,
Хоча йдемо по лезові ножа.
Така Любов обох нас возвеличить,
Така Любов до Бога наближа.

Нічого більш від долі нам не треба.
Ми стрілися, як зхрестя двох доріг,
І поєднались, як земля і небо
На обрії, де зарево зорі!

2006

ДВА ВЕСЛА

Розвиднялося, прояснялося
Всупріч затяжній зливі
І збувалося, що гадалося,
Ми тепер удвох щасливі.

Ми з тобою вдвох, ніби два весла,
Срібного човна з ім'ям Доля.
Вербам розповім, з ким всю ніч була,
Хай вони за нас Бога молять.

Розпліталися, в травах слалися
Золоті мої коси.
Як прощалися, позливалися
В ранішню росу сльози.

Ми з тобою вдвох, ніби два весла,
Срібного човна з ім'ям Доля.
Вербам розповім, з ким всю ніч була,
Хай вони за нас Бога молять.

Я кохатиму, я прощатиму
І не можу не радіти -
В нас крилатими пташенятами
Щебенять в дворі діти.

Ми з тобою вдвох, ніби два весла
Срібного човна з ім'ям Доля.
Вербам розповім, з ким вік прожила,
Хай вони за нас Бога молять.

2005

* * *

Мовчали солов'ї… Мовчала ніч.
Я знову сам з собою віч-на-віч.
Якась струна (можливо, головна)
Не витримала часу - обірвалась.
Що ж від того кохання нам зосталось?
У відповідь на запити мої -
Чорніли потривожені гаї…
Мовчала ніч… Мовчали солов'ї…

1973

* * *

А може я, як істинний поет,
Вірші пишу на кленовім листочку,
Які тобі в водночас - щит й багнет,
Й перило на старім, хиткім місточку.

Щоби спинить падіння, ухопись
За цю цупку, невичурну жердину.
Віршем моїм, як з джерела, напийсь
І знов відкриєш у собі людину,

У котрої є ціль і є мета,
Є тактика і хист до виживання.
Оцей цілющий трунок поверта
Нестримне до діяльності бажання.

Всілякі негаразди "тет-а-тет"
По черзі вишиковуєш в рядочки,
Долаєш… Я ж, як істинний поет,
Вірші пишу на кленовім листочку.

2006

МАТІОЛА

Т.В.

* * *

Може, й правду говорять в народі -
Врода й розум у парі не ходять.
Тільки бачу в тобі, моя мила,
Їх природа не розділила.

Ти - як квітка таврійського краю!
Ти - як ліра, що душу крає!
Ти - як спів, що розлунює дзвінко,
Кароока моя українка!

1993

* * *

Той місяць був, як срібний цвях,
Що вбитий в голубинне небо.
Спішив, затамувавши страх,
Я на побачення до тебе.

Аж забоявся - не прийдеш.
Майже годину лляла злива.
Такої сльоти наробила,
Що не проїдеш, не пройдеш…

А ти прийшла… Я твої руки
Беру в свої… Мовчи, мовчи,
Ще так далеко до розлуки,
Ще ціла ніч… А дощ мрячить.

Крапелі падають не з неба -
З горіха і з твоїх повік…
- Отак спливе й розлуки рік,
Як ніч сплива оця серпнева…

Так думав я - наївна юність.
Все перейначило життя…
Згадав й під серцем ворухнулось
П'янке, бентежне почуття.

1995

* * *

Ще не час, не скликай вороння
Над коханням моїм осіннім.
Одягнуся в нове вбрання
І не в траурне, й не в весільне.

Я боюся щасливих хвилин.
Знаю, прийде за них відплата
І піду я по стежці один,
І залишишся знов одна ти.

Ой, ця мудрість, така проста,
До вінця нею чару сповним.
Лиш до Бога любов свята,
А до жінки - завжди гріховна.

1995

ТЕТЯНИН ДЕНЬ

У січні двадцять п'ятого числа -
Тетянин день! Я з ним тебе вітаю!
Прийми сувій душевного тепла
Й таку любов, що без кінця і краю.

Вона безгрішна, тому не ховай
Її свобідну, що завжди в покорі.
Скажи, лишень, їй лагідно: Літай!
І полетить до Господа крізь зорі.

І полетить й налагодить зв'язок
З Творцем правдивим, істинно великим.
І станеш ти ще ближчою на крок
Де Істини течуть бездонні ріки.

Хоч ми вросли коріньми у земне,
Нам ближче не духовне, а тілесне -
Усе не вічне, Таню, все мине,
Й від Господа залежить чи воскресне.

Захочеться весняного тепла,
Хоч крижані сніжинки пролітають…
У січні, двадцять п'ятого числа -
Тетянин день! Я з ним тебе вітаю!

2007

ТРІОЛЕТ

В ті дні немає вороття,
Та я і не жалкую.
Ти викреслена із життя.
В ті дні немає вороття.
Нове нуртує почуття,
Я душу ним лікую…
В ті дні немає вороття,
Та я і не жалкую!

2007

СОН

Чи сон, чи марево-видіння -
Таких я ще не бачив снів -
Коли ридала ніч осіння,
Дива привиділись мені.

Земне скінчилося назавжди.
Вже не їмо і не п'ємо.
Усі роздягнені до Правди
Перед Ісусом стоїмо.

І давні справи, наче свідки,
Обліплюють наші боки -
Білі, як білизна, лебідки
Й чорніші чорноти круки.

Лебідки білі - добрі справи,
Та не рахують тут, на жаль,
Всі символи земної слави,
Ні жоден орден, ні медаль.

Ні купи золота і срібла,
Що за життя свого надбав.
Рида душа твоя оскіпла,
Гріхом розп'ята на стовпах.

Бо добрих справ не так й багато -
Наче й хотів, та не зумів.
Комусь не дав, коли міг дати.
Комусь, хоч міг, не допоміг.

Не відмовлявся від наїдків,
Від супермодного вбрання…
Тепер, де плавали б лебідки,
Чорнить увсебіч вороння.

Ти думав, маєш чисту совість?
Переконався далебі:
Ніщо земне, навіть духовність,
Не зарахується тобі.

Лише Любов - свята, безгрішна,
Що й після смерті не мина.
Любов, що в рівень із Всевишнім,
Любов, що Господом дана.

Лише вона береться в залік:
Вмів безкорисливо давать?
Вже маєш дивіденд, а далі…
А далі - дзень! Пора вставать!

Пора вставать. Година рання,
Але мені вже не до сну.
Щоб мати час для покаяння
Свій день з Молитви розпочну:

"Всевишній Отче наш небесний!
Стань головним в моїм житті.
Хай славиться Твій Син воскреслий,
За нас розп'ятий на хресті.

Твій Дух Святий, що світом править,
Нас шляхом праведним веде,
Щоб не загарбав рід лукавий
В Любов повіривших людей.

Мій Святий Боже! Дай навчитись,
Щоб ми змогли, Твої раби,
Прощати, каятись, молитись,
Терпіти, вірить і любить!

2007

ЧУРАЇВНА

(майже народна пісня)

2007

ЗАГРАВА

На березі Чорного моря,
В сільському курорті Хорли,
Де в хвилях купаються зорі
Ми разом щасливі були.
Ти та, що з дитинства наснилась,
Ти та, що з небес знезійшла…
Заграва, що море палила,
Палала, пала-ла-ла-ла.

Так радісно серденько билось
І думалось - це назавжди.
В нас очі, як зорі, світились
Далекі від горя-біди.
Ти сукню підбгавши бродила
Й така загадкова була…
Заграва, що море палила,
Палала, пала-ла-ла-ла.

Засмучує миле обличчя
Розлуки холодне лице.
Курортне кохання не вічне,
А наше хай буде взірцем.
Нам доля минуле розбила,
В Хорлах нас до пари звела…
Заграва, що море палила,
Палала, пала-ла-ла-ла.

Роки то бринять колосками,
То рясно дощами ідуть.
Ми разом і діточки з нами
Малі мілководдям бредуть.
Збулось те, що в Бога просила -
На Чорному морі в Хорлах…
Заграва, що море палила,
Палала, пала-ла-ла-ла.

2007

ПРО "КАРАОКЕ НА МАЙДАНІ"
І РЕВНИВОГО СПОНСОРА

(Жарт)

Київський ранок і трунком повітря
Сповнює груди і сон відганя.
Модні мелодії, вхоплені вітром,
Рвуться, тріпочуть, нуртують, бринять.

То "Караоке" гуля на майдані.
Радує слух, як завжди, живий звук,
Всім подає мікрофон без вагання
Мудрий ведучий Ігор Кондратюк.

Я, безумовно, не буду співати -
Слуху нема, хоча голос міцний.
Я буду гривні в кашкета кидати
Дівчині тій, що заповнила сни.

Ось моя мила дійшла до фіналу,
Виграла приз і отримала "Шанс".
Рада вона, а для мене настали
Дні, коли спротивник візьме реванш.

Ти ж була дівчина славна й хороша,
Та на біду закохалась в Кузьму.
Можеш робити тепер, що захочеш.
Я тебе, мила, назад не прийму.

Скрябін - це зірка! З цим можна не спорить -
Кучері в'ються і очі, мов жар.
Ти в нього просто одна із повторень,
В лузу летиш, як більярдовий шар.

Завтра скінчиться святкова неділя,
Завтра бухгалтерка видасть аванс…
Я поведу тебе в оперу, мила,
Нащо, скажи, тобі здався той "Шанс"?

Що ж, бачу, марні мої намагання.
Ти на своєму уперто стоїш.
В "Шанс" не пустити співуче кохання
Шансів у мене - на ломаний гріш.

Це так здавалось, та справи не кепські,
Може ще доля порадує нас,
Як не Кузьма, а сама Могилевська
Видасть тобі супер-майстерський клас.

І підфарбує тебе і зодягне,
Може й роздягне - у міру не гріх,
Вірю, Наталка людина порядна,
Ти будеш зіркою сяять для всіх.

Станемо разом топтать твої стежки -
Тільки скінчиться по телику "Шанс" -
Буду на номер твій слать "есемески",
Поки не вграю получку й аванс.

А "Караоке" вже знов на майдані!
Радує слух, як завжди, живий звук.
Знов подає мікрофон без вагання
Мудрий ведучий Ігор Кондратюк.

Він заспокоїть і сльозики витре…
Є в ньому щось, і цього не віднять…
Знані мелодії, вхоплені вітром,
Рвуться, тріпочуть, нуртують, бринять!

2007

* * *

Дружині

Теплий вітер, крапель… ну нарешті весна.
Відбуденились дні в фарбах сірих…
Уже стільки років ти з'являлась у снах,
А зустрів наяву - не повірив.

Думав - вигадка, казка, красиві слова.
Справжніх див у наш час не буває.
Але інколи мрія з уяв ожива,
Коли диво Господь дозволяє.

То чому ж я боюсь? Що лякає мене?
Те, що очі не сині, а карі?
…Ой, як швидко життя час за обрій жене,
Ось вже й двадцять п'ять літ, як ми в парі.

Я на тебе дивлюсь… Вже й зима на поріг,
А дивлюсь й надивитись не можу…
За вогонь таїни, що в мені уберіг,
Як я вдячний Тобі, Святий Боже!

2007

* * *

Господи, сколько же нынче воды!
Э. Асадов

Який був дощ! - Завіса із води,
А в нас, ані плаща, ні парасолі.
Ти пам'ятаєш, як листочки голі
Здригались кволі від його ходи…
Листочки, дощ і ми у замкнутому колі.
В замкнутім колі, так бува завжди,
З'єдналися у спільнім біополі
Дві наші досі одинокі долі…
А все той дощ - завіса із води,
На щастя в нас, ані плаща, ні парасолі!
Який був дощ!

2007

БАЛАДА ПРО ПАДАЮЧІ ДЗВОНИ

Був наказ не Понтія Пілата,
Ленін, за підтримкою ЦК,
За "бажанням" пролетаріата,
Видав розпорядження ЧК:

"Щоб чинить не сміли перепони,
Щоб не темнили нове життя,
Перш за все скидайте з Храмів дзвони,
В бездну їх, в ніщо, у забуття!".

В сяянні червоної заграви,
В гробовім мовчанні бідноти
Опадали дзвони золотаві,
Розсипались дзвоном золотим.

А вони кричали: "Все зруйнуєм!
Й на обломках, згарищах, кістках
Комунізм для людства побудуєм
Під зорею партії - ЦК!

Перед нами світ - стирай кордони,
Нас до раю партія веде…"
Та дзвеніли падаючі дзвони
У вухах заціплених людей.

І летіла музика крилата,
Стаючи народу за щита,
Щоб не смів він душу відірвати
Від свого Спасителя Христа.

І не відірвав… І вже мільйони
Піднімають Віру із руїн,
Бо дзвенять ті падаючі дзвони
В душах у прийдешніх поколінь!

1998

ТРИПТИХ

Газель

1998

ПІСНЯ ПРО УКРАЇНУ

Мама своїх діток
З ранніх літ учила:
- Не хлібом єдиним людина живе.
У любові щастя,
У єднанні сила,
А дорога з Богом долю виправе.

Діти підростали,
Все їм було мало:
І хліба й до хліба, свободи і втіх.
- Ой, чого ж ви, мамо,
Хлібним полем стали?
- Щоб нагодувати діточок своїх.

Дні, як сни, минали.
Ми повиростали,
Рано залишили батьківський поріг.
- Ой, чого ж ви, мамо,
Ручаєчком стали?
- Щоби напоїти діточок своїх.

Браттям на майданах
Ми сорочки рвали,
За грудки хапали ворогам на сміх.
- Ой, чого ж ви, мамо,
Вервечкою стали?
- Щоби об'єднати діточок своїх.

Хіба ж, мої дітки,
Я вам не казала:
"Брату йти на брата -
Непрощений гріх".
- Ой, чого ж ви, мамо,
В небесах розтали?
- Щоб із Богом зблизить діточок своїх.

КРАЇНА РУДАНИ

(Бувальщина)

Давно це було. На місці, де злилися дві річки Інгулець і Саксагань, де зараз розкинулось індустріальне Криворіжжя, жила собі царівна, звали її Рудана, а країну називали відповідно, країною Рудани.

Царівна була незрівнянно гарною. Руде, кучеряве волосся спадало на білі плечі, а веснянки, звабливо розсипані по щічках, свідчили, що вона рідня і весні, і сонцю. Мабуть, так воно і було!

Країна Рудани була незвичайною. Тут все було рудого кольору - і люди, і дерева, і горобці, що весело цвірінькали, купаючись у рудій пилюці.

Можливо, на всій землі це була єдина країна, де люди нічого не виробляли. Вони торгували буквально тим, що знаходилось у них під ногами. Збирали руде камін-ня, складали його на воза і продавали заїжджім купцям. Вірніше не продавали, а обмінювали на їжу та інші товари.

Давно це було. Так давно, що на світі ще й війн не було, бо не було зброї. Тому ті купці, отримавши руде каміння, яке вони називали коротко - рудою, везли його в інші країни. Де з руди місцеві умільці виплавляли залізо. А вже з заліза виробляли різні господарчі товари.

Треба сказати, що в країні Рудани з покоління в покоління передавалась - не міф, не легенда, а, як стверджували самі жителі країни Рудани, - бувальщина.

Той, хто створив цю землю, Творець і Володар Всесвіту, подарував цю руду землю цим рудим людям з лагідною вдачею, які в душі не мали нічого, окрім любові. І навіть купцям вони ніколи не називали ціни на руду, а казали: "Та скільки дасте!" І що дивно, ні один купець не міг занизити ціну, навіть якщо хотів, і це їх дуже дивувало.

Так було! Руда земля країни Рудани годувала рудий народ, який в свою чергу, збираючи руду, давав лад цьому дивному куточку Божої землі!

Ви можете запитати - нащо купцям було купувати руду, якщо можна було й так набрати, бо насправді вона була тут скрізь. Але справа в тім, що з руди можна було виплавити залізо тільки тоді, коли житель країни Рудани своїми руками і з частинкою свого серця, в якому нічого не було, окрім Любові, грузив на воза це руде так потрібне людям каміння.

Це тривало досить довго, та враз все змінилося. Почалося з малого - якийсь "розумник" по імені Зброя знечів'я змайстрував такий собі непотріб. Так, саме непотріб, бо в господарстві цю річ примінити, ну просто неможливо. Але ніби якась недобра сила вселилась в цього майстра. Він все виготовляв і виготовляв непотрібні речі і, коли ними вже заповнилася майстерня, то майстер нарешті замислився - кожна ж річ повинна мати своє призначення, а його вироби не мали. Так розмірковуючи, він пішов до своєї садиби, залишивши двері в майстерні відчиненими. Бо кому потрібен непотріб?

А тут якраз проходила мимо юрба хлопчаків, яким дуже хотілося розважитися. Заглянувши в майстерню і не побачивши господаря, вони, не довго думаючи, розібрали майстровий непотріб і побігли до річки, зрубуючи по дорозі голівки будякам, потім соняхам, потім… І ось тоді цей непотріб назвали зброєю. Світ перевернувся!

Не так й багато часу пройшло, як на землю цариці Рудани вперше завітали незвані гості. Вони йшли, брязкаючи зброєю, лякаючи і розганяючи все живе на своєму шляху. Їм потрібна була дармова руда, багато руди, щоб зробити багато зброї…

Прийшла нова доба, і в ній не було місця рудим людям із серцями, в яких не було нічого, окрім Любові.

Рудоволоса царівна Рудана, як ніхто інший, це розуміла, і тому, вдосвіта, коли вранішній туман, як завжди, огортав її країну, вийшовши на високу гору, що своїм скелястим урвищем повисла над мальовничою Саксаганню, попросила благословення у Всевишнього, роз-правила руки, ніби птаха крила, і перевтілившись полеті-ла рудувато-рожевим туманом, вкриваючи всю свою руду країну від кордону до кордону.

І як же лютували загарбники, а ще більше були здивовані, коли вранці перед їхніми очима там, де повинна бути країна Рудани з дорогоцінною рудою, з мальовничою Саксаганню і веселим Інгульцем, - скільки сягало око, простелявся випалений сонцем степ.

Багато часу пройшло відтоді, багато поту і крові пролилося на цю землю. Ноги святих Апостолів ходили по ній, освячуючи і благословляючи її. Та ще довго ніхто не міг побачити країну Рудани.

А десь в XVII столітті нової ери, якраз там, де злилися Інгулець і Саксагань, поселився козак по імені Ріг, кривий на одне око. Місце було благодатне, і за короткий час тут виросло містечко, яке так і назвали Кривий Ріг. (Зверніть увагу на початкові букви, нічого не нагадує? - Так, Країна Рудани).

А вже в ХХ столітті Творець дозволив людям побачити Країну Рудани і дав змогу добувати дорогоцінну руду для своїх потреб.

І як диво-дивне, кожен рік восени Рудана з'являється юнакам - і звичайна дівчина стає неповторною, найпрекраснішою принцесою; поетам - і омертвіле, жовте листя на мокрій землі стає золотим килимом на дорозі до прекрасного; композиторам - і народжується прекрасна музика, яка розкриває людські серця до Добра і Любові.

Щодо рудих людей - якщо уважно придивитеся, то можливо побачите серед криворіжців милих людей з серцями, в яких немає нічого, окрім любові. Це люди з Країни Рудани. І ви їх обов'язково побачите, якщо уважно придивитеся!

2008