Сцена перша Зоя Шендрик одна в кімнаті. Слухає радіо. Паралельно — смакує квашеними яблуками, РАДІО: “Сорокалітній чоловік, самотній, При повному достатку, симпатичний, Ні разу не судимий, непитущий, Бажає одружитися…” ЗОЯ: Зі мною! То не біда, що я за нього старша, Подумаєш, п’ять років, — це ж пусте, Он Пугачова матір’ю Філіппу Доводиться, а шлюб із ним взяла, — І щастя має та ж по самі вінця! А я чим гірша? Звідки він і хто, Сорокалітній чоловік, самотній? Я теж самотня. В школі ж бо вивчали: На мінус мінус — в результаті плюс?.. Сьогодні ж напишу йому листа, Прикличу без вагання: приїжджай! Заживемо, як голубки, у парі: Я так-бо знудьгувалась по мужчині. Чого ви усміхаєтесь? Природа, Скажу одверто, вимага свого. Приїде — пригорнусь, не посоромлюсь, — Бери мене, жаданий! Я — твоя. (Входить дочка). ВАЛЕНТИНА: Привіт! У тебе є щось пожувати? Голодна — страх! Павлусь усе пропив — Останні грами рису з хати виніс, На самогон, безмозкий, обміняв. Фініта ля комедія! Прогнала Під три чорти! ЗОЯ: Сказилась, Валентино, А як же — діти, як же ти сама? ВАЛЕНТИНА: А що їм, дітям, від п’яндики-тата, Тим паче: я від нього маю що? Забула вже, коли він спав зі мною. А я ж в цвіту, в мені усе буйнує, Мені ж бо треба чоловіка, мамо!.. ЗОЯ: Стидалась би казати отак-о. ВАЛЕНТИНА: Чи ж ти сама не скнієш у безмужжі? ЗОЯ: Я зовсім інше. Мій дружина вмер. А твій живий. І, як-не-як, він батьком Твоїм близнятам чужорідним став. ВАЛЕНТИНА: А я його про це хіба прохала? Сам ублагав: виходь за мене заміж, Синами назову твоїх близнят. ЗОЯ: А де ж бо справжній їхній батько, доню? ВАЛЕНТИНА: Хіба я знаю. Певне, базарює, Либонь, торгує клюквою і досі, Якщо в розбірках диких не загинув… Чи випити не знайдеться у тебе, — Геть нерви розхиталися. ЗОЯ: …То що ж: Ні звістки, ані призвістки від нього? Це ж хлопчикам уже по шість рочків. ВАЛЕНТИНА: Мені ті звістки, мамо, ні до чого. Ростуть хлоп’ята й виростуть без батька, Вони, либонь, не перші й не останні. Та і Павло за рідних їх вважає, Ото лише як часом переп’є, Мене гріхом давнішнім урікає. Але тепер уже не дорікне. (П’є джугу) Твойого виробництва? ЗОЯ: А чийого ж?! Хіба горілки купиш чи вина?! Ні пенсій, ні зарплат уже півроку Не видають у нашім Бериславі. ВАЛЕНТИНА: Гадаєш, у Козацькому інакше? Не знаю, як би тільки і жили, Якби не торгувала пиріжками. (Пауза) Питаєш, хто татусь моїх двійнят? Невже це так важливо? Чоловік, Не дух святий. Зустрілись — розминулись, І то не в подніпровському краю. За щастям, грішна, їздила далеко, І там його, як бачиться, знайшла. Адресою порочного зачаття Була студенна Вологда, куди Я овочі возила продавати. Отам і познайомились ми з ним, — Три ночі ж бо жили в однім готелі. ЗОЯ: Вродливий був? ВАЛЕНТИНА: А я не придивлялась. Він полонив мене потоком слів І піснею Газманова, тією, Котрою нас Киркоров полонить. (Співає) Навіть в дзеркалі розбитім Дивне видиво змайне – У забутому відбитку Знов побачиш ти мене… РАЗОМ: Єдина-одна моя! Світлом ти озорена, З вітром ти заручена, світла ти моя. А навіщо мені зоря? Зорі падають в моря, Й, непіддатна якорям, геть летить душа моя. ВАЛЕНТИНА: Давай-но, мамко, ще по півчарчини За наше спрагле щастя, що повабить — І зникне, так, неначе й не було. ЗОЯ: У нас із батьком із твоїм — було. Не все життя, не кожний божий день, Але ж були хвилиночки блаженні. ВАЛЕНТИНА: Хвилиночки такі і я знавала. (Мрійливо). Були у нього чорні вусенята, Як ті зміючки. Певне, саме ними Він вчарував мою наївну душу… А чим це закінчилося — відомо… (Наспівує журливо) В нашім дзеркалі розбитім Запримітиш ти сама: Два життя, ще не прожиті, Розлітаються кружма. ЗОЯ (п’яніючи): Ану тебе! Сумної завела. ВАЛЕНТИНА: Але ж без смутку радості немає. (Доспівує) Не народяться в нас діти, Не почуєм їхніх слів. Заспіва холодний вітер Над уламками чуттів. Одначе, діти, мамко, народились, І я нітрохи не шкодую, ні, Хоч ранньої сім’ї й не планувала, — Хіба тоді гадала, що зачну… ЗОЯ: Невстидниця! ВАЛЕНТИНА: Чого стидатись маю? Сама ж казала: внука народи, Отож я й народила: зразу двійко… ЗОЯ: Не проганяй Павлушу, поверни. Усе-таки, хоч і не рідний, — батько. ВАЛЕНТИНА: За дітьми, справді, він душі не чує. Яким би п’яним не прийшов додому, А їм таки гостинця принесе, Як не цукерки, то… акцизні марки З пляшок, що їх з братками спорожнив. Поїду я додому. Будь здорова. Та ти, будь ласка, не бери до серця Мого гріха. Можливо, він святий. Ти ж бо не з тих, кого бездітність тішить. Тобі й самій ще варто б народити. ЗОЯ: Ти що верзеш. Мені вже сорок п’ять. Та й пари онде стільки літ не маю. (Плаче) ВАЛЕНТИНА (цілує): А ти… Знайди в житті собі ту пару, А знайдеш, то візьми і народи. ЗОЯ (крізь сльози): А що? Чим гірше я за Пугачову? Їй можна все, вона — зоря естради, Мені ж, її прихильниці палкій, Намарне сподіватися Філіппа? Візьму, назло усім чортам знайду — Красивого, стрункого, молодого, — То не біда, що маю сорок п’ять, Пробач мені великодушно, Алло Борисівно… Та ж хочеться любити… І не якогось діда-інваліда Із тих радійних шлюбних оголошень… На клуб “Кому за тридцять” теж надії Не покладаю. Певний шлях знайду — Піду я до бабусі до Варвари, — Колись вона знайшла для мене пару, То, може, підшукає і тепер… Бери мене, жаданий, я твоя!.. Сцена друга Жінка років під 75 — бабуся Варвара, яка, однак, вважає, що вона ще восьмого десятку не розміняла, — “висить” на телефоні у своїй двокімнатній розкішній квартирі. БАБА ВАРВАРА: Алло, алло!.. Це клуб “Кому за тридцять”? Уже — “за сорок”? А — “за п’ятдесят”? Це я жартую. Я до вас по ділу. Будь ласка, можна пані Ізабеллу? Як? Вже давно на пенсії вона? А хто ж у вас начальник? Ви? Пробачте. Як вас зовуть? Фаїна? Пані Фаня? А я — Варвара Гнатівна. Мені Либонь, до клубу вашого запізно, Але я ще, нівроку, при здоров’ї. У мене є ідея: Ви могли б Знайти з-поміж членкинь свойого клубу Десь молодичку років так за сорок, Аби вона могла узяти в прийми Мужчину двадцяти восьми років. Вдівця. Дружина в морі потонула. Купалася при штормі. Ні, бездітний. Зате із телефоном, з цим, що носять В кишенях, так, із сотовим, авжеж… Для вас цей кадр занадто молодий? Шкода. Бувайте…Ех, яка потеря. Було б мені не сімдесят із гаком, — Бодай без гаку сімдесят… А що? Недавно не читали в “Комсомолці” — Їй шістдесят, йому лиш двадцять п’ять, — У Сочах познайомились, зійшлися І шлюб взяли. Поїхали на північ, Звідкіль вона приїхала на лови Курортного омріяного щастя… Дзвінок у дверях. Входить Зоя. ЗОЯ: Добридень. Ви мене пізнаєте? Пробачте, що турбую вас, Варваро… По-батькові — забула. БАБА ВАРВАРА: Я, одначе, Ім’я свойого тата пам’ятаю, Його одвіку Гнатом прозивали, А ось тебе, хороша молодице, Їй-бо, не пам’ятаю. Хто ж ти? ЗОЯ: Зоя. По чоловіку Шендрик. А в дівоцтві — Вітасик. БАБА ВАРВАРА: Ну, то як же — пригадала. Це ж я тобі нараяла Івана, Що в льотному училищі навчався. А ти мені віддячила — купила Ті туфлі на високім каблуку, Що я у них на танці ще ходила, Хоч і було мені під п’ятдесят… Як живете? Зростили діток скільки? ЗОЯ: Дитя одне. Дочка. А чоловік Сім років тому відійшов у вічність. БАБА ВАРВАРА: Земля йому пером…То ти одна? Дочка ж напевне, замужем? ЗОЯ: Та ж так. БАБА ВАРВАРА: Прийшла, щоб я нараяла когось?.. ЗОЯ: Втомилась я від самоти, бабусю… БАБА ВАРВАРА: Для тебе я, голубко, не бабуся, А скорше — мати, родичка принаймні, І вже напевне — факт посвідчить — сваха, Хоч на весіллі вашім не гуляла І мед-горілки з вами не пила. ЗОЯ (виставляє пляшку самогону): Скуштуйте ось, будь ласка, на меду. БАБА ВАРВАРА: Либонь, удосталь спито вдовування, Шукаєш чоловіка-удівця. Такого, щоби пенсія була, Як нині у чиновників, нівроку. ЗОЯ: Шукаю… Тільки пенсії не хочу. БАБА ВАРВАРА: Це ж як? Чому? ЗОЯ: Старих мені не треба. Я хочу молоденького. Як Алла. БАБА ВАРВАРА: Яка ще Алла? ЗОЯ: Пугачова, зірка Російської естради. “Міліон Червоних роз” … Либонь, цю пісню чули? БАБА ВАРВАРА: Шукаєш — “Зорі падають в моря”, “Одна-єдина”, — як співа Киркоров. Але ж пляшчини джуги тут не досить. ЗОЯ: Я принесу іще. БАБА ВАРВАРА (владно): Зелених. ЗОЯ (з острахом): Скільки? БАБА ВАРВАРА: А скільки маєш? ЗОЯ: Жодного не маю. БАБА ВАРВАРА: То обміняй вертихвістку цю — гривню На світову валюту із валют. ЗОЯ: І гривень теж немає. БАБА ВАРВАРА: То позич. Заради молодого чоловіка Віддай і Бухару, і Самарканд, — Читала ти, напевне ж бо, Хафіза? ЗОЯ: Якого? БАБА ВАРВАРА: Він один. Це ж не Кулик, В якого однойменців не злічити. Принось зелені — будуть і для тебе, Немов для зірки руської естради, Співучі зорі — падати в моря. ЗОЯ: А є такий і справді на приміті? Ще, може, і співає. БАБА ВАРВАРА: А то як же! Ось щойно заливався солов’єм. Приїхав, каже, з півночі. Дружина В Лазурному, у морі потонула. Так він оце привіз мільйон троянд, Щоб кинути в морські буремні хвилі, Які забрали смисл його життя. (Випила джуги) А самагонець вигнала на славу. Де ж брала цукор, як немає грошей? ЗОЯ: Запаси маю ще з давнішніх літ. БАБА ВАРВАРА: Візьми, продай — і матимеш доляри. ЗОЯ: А з чого ж джугу гнатиму тоді? (Прохально) Бабусенько!.. А можна з ним зустрітись? Він де замешкав? БАБА ВАРВАРА: Знову ти: “бабуся”. ЗОЯ: Простіть, Варваро Гнатівно, — хвилююсь. То де ж він є? БАБА ВАРВАРА: Та, звісно ж, на базарі. Привіз на торг насіння яблуневе. У нас торік була зима жорстока – І яблуні померзли. Отже він Привіз на південь з півночі насіння – Тим яблуням, що виростуть із нього, Ніякі вже морози не страшні. ЗОЯ: Який же він на зріст, на вроду? БАБА ВАРВАРА : Спершу Неси зелені, а тоді розпитуй. Уранці — гроші, ввечері — стільці. ЗОЯ: Сьогодні ж роздобуду, скільки зможу. А потім, якщо мало, донесу. БАБА ВАРВАРА: Голубонька! Та ж грошей завжди мало, Тож діставай півтисячі відразу, Щоб ноги марно вдруге не трудити, Дістанеш — зразу ж він до тебе прийде. Я певна: ти вподобаєш його. ЗОЯ: А скільки ж йому років? БАБА ВАРВАРА: Двадцять вісім. ЗОЯ (зраділо): Різниця — як у Алли і Філіппа! БАБА ВАРВАРА: Ти, бачу, загорілась, мов солома. Гаразд, я ще в кабицю підкладу, — Поглянь-но: фотографія його. ЗОЯ: Ставний, високий… Вусики-зміючки — Стривай-но, щось мені у нім знайоме. БАБА ВАРВАРА: У Бериславі зроду він не був — Насінням яблуневим у Скадовську Торгує, а до мене подзвонив, — Узнав адресу від людей надійних, — З єдиною метою — одружитись. Тобі, голубко, бачу, повезло — Йому дружину треба під літами, У тому віці, коли жінка знову, Мов ягідка, сокує вся любов’ю. ЗОЯ: Так це ж, бабусю Гнатівно, це — я!.. Продам весь цукор, меблі всі (крім ліжка), Зберу таки півтисячі зелених, — Бери мене, жаданий, я твоя!.. БАБА ВАРВАРА (набирає номер телефону): Алло, Вілен. Кандидатура є. Сцена третя Обставини першої сцени. Значно поменшало меблів, — стіл, два стільці, ліжко… ЗОЯ: Ну, ж і бабуся Гнатівна. Обдерла До цурки бідну жінку-удову, І самогону ні з чого зігнати. А чим же я стрічатиму його — Хіба що, може, піснею зустріти. “Єдиний… Зорі падають в моря”. От-от постука в двері той, за кого Півтисячі зелених віддала Та біс із ними, з доларами тими, Страшніш за безгрошів’я — самота. Входить Валентина (без стуку). ВАЛЕНТИНА: Привіт! У тебе є щось пожувати? А що це, поясни, за переміни, — Де крісла, де диван і де трюмо? В ремонт здала? Були ж, здається, в нормі. ЗОЯ: Ох, доню… Не питай і не розпитуй, Твоя матуся вирядилась заміж. ВАЛЕНТИНА: Так це ж чудово! А при чім тут меблі? Невже він алкоголік, як і зять, — То ж мій пропив уже й дитячий горщик! ЗОЯ: Він бізнесмен. Торгує в нашім краї Насінням яблуневим, із якого Зростуть сади морозовитривалі, — Бо ж те насіння з півночі привіз. ВАЛЕНТИНА: Чи ж здибалась ти з ним не на базарі? ЗОЯ: Я в очі ще не бачила його. ВАЛЕНТИНА: Виходить, що ви женитесь заочно. ЗОЯ: Але ж його я бачила на знімку. Стрункий, високий. Вусики-зміючки. ВАЛЕНТИНА: А родимки нема на переніссі? ЗОЯ: Причім, однак, тут родимка? ВАЛЕНТИНА: Коли ж Весілля? Чи й заручини ще будуть? Дочку свою запросиш ачи ж як? ЗОЯ: Смієшся. А матусі не до сміху. Та ж я за нього стільки заплатила! ВАЛЕНТИНА: Кому? Куди? В міліцію, нівроку? Чи податківцям ревним і невситним? ЗОЯ: Бабусі тій, що з ним мене звела. ВАЛЕНТИНА: Ти з глузду, мамцю, з’їхала! Це ж треба — До звідниці звертатися! Добра Такого вдосталь знайдеться безплатно — Хоч греблю загати! Він розвідняк? ЗОЯ: Та ні. Вдівець. Дружина потонула В Лазурному. Він квіти в море кида… Мені його чомусь так стало жаль… Сама ж казала, в школі научали: На мінус — мінус, в результаті — плюс. ВАЛЕНТИНА (жує хліб): Буває й нуль. Життя — премудра штука. Хоч кажуть, яйця курку і не вчать, Але ж яка ти відчайдушна, мамко! Купила, значить, мужа. І за скільки ж? ЗОЯ: Яка різниця! Гроші — це вода, А чоловік… До того ж він молодший. ВАЛЕНТИНА: На скільки? ЗОЯ: Не скажу. ВАЛЕНТИНА: Ну, Пугачова Заразливий докинула взірець! Та будь-що-будь, одружуйсь, не перечу, Ось грошей жаль, бодай і гривні — жаль, Чоловіки тепер цього не варті. ЗОЯ (мрійливо): А може, все ж — “Єдина ти моя…” А може — “Зорі падають в моря”… ВАЛЕНТИНА: Я теж люблю цю співанку Філіппа, Де пристрасть непідроблена, здається, Але ж зоря естради може все… То ти на принца, бачу я, чекаєш? Для нього цей букетик на столі? Чому, однак, немає скатертини Тієї, дорогої? ЗОЯ: Продала. ВАЛЕНТИНА: Чого не зробить жінка задля щастя!.. Бувай щаслива, мамцю! На весілля Прийду сама і внуків приведу. (Виходить) ЗОЯ: А, справді, як же бути із весіллям? Вже продавати нічого. Хіба Кредит узяти в банку? Онде вчора По радіо начальник обласний Казав, що кожен може так, як він, Одержать в банку позичку — сто тисяч. Але ж то він — керманич немалий, А я й такі, як я, — полова, мерва, Для банку ми — ніщо. (Кроки за дверима) Здається йде. Бентежусь, ніби дівчинка. Ой. Боже, Уся горю! (Стукіт у двері) Так, можна, заходжайте. ВІЛЕН (входячи): Прівєтствую уютний уголок, Хозяйку дома! ЗОЯ: Здрастуйте! ВІЛЕН: Вілен. А ви і єсть волнітєльная Зоя — Ігнатьєвна о вас мнє говоріла Почтітєльно і оченно тєпло. Такой я вас і прєдставлял. ЗОЯ: Спасібо. БлаГодарю. ВІЛЕН: Прєкрасно говорітє По-русскі, даже получилось “ґе”. Кончайтє ви комєдію ломать І насаждать свою, пробачтє, мову. ЗОЯ: А чим вам наша мова не до шмиги? Сідайте, прошу. ВІЛЕН: “Шмиги” — ето что? Нєт, українська мова — музикальна, І даже єсть чудєсниє слова! Кохана… Люба… Ясочка моя… І даже то, о чом пойот Кіркоров, — По украінскі оченно неплохо Звучит ведь — “Зорі падають в моря”. ЗОЯ: Ви, певне, зголодніли із дороги, То я обід на стіл подам як стій, ВІЛЕН: Что значит “стій” — здесь шевєліться надо. Давай-ка я тобі допоможу, — Ну, як? Я трошки знаю вашу мову? Навчусь від тебе — з мене учень здібний… Я жив колись в Башкирії — повір, За тиждень-другий шпарив по-башкирськи… Як пахне борщ! Куди там нашим щам! ЗОЯ: Сьогодні він, на жаль, з кролячим м’ясом. Кролятину вживаєте, чи ні? ВІЛЕН: Звертайсь на “ти” до мене. Я й жабів Недавно їв у друга на фазенді, На Карантиннім острові, в Херсоні. ЗОЯ: Жартуєш, не повірю. ВІЛЕН: Їй же богу. Какраз у рєчці не ловилась риба, А випити у друга — хоч залийся, То ми взяли й підсмажили ропух. ЗОЯ: Не говори мені таке!.. ВІЛЕН: Ти — чудо. Наївна, як дитя. ЗОЯ: Мені — за сорок. ВІЛЕН: Кака різниця! ЗОЯ: Не кака — яка… ВІЛЕН: Як не поглянь — кругом ти хороша! ЗОЯ: Таке і скажеш… ВІЛЕН: Я кажу лиш те, Що на душі у мене, пожадана! Здається, є таке вкраїнське слово. То вип’ємо за зустріч і закусим. Ну й борщ! А це, що в чарці, як зоветься? ЗОЯ: У нас зазвичай називають джуга. Ну, а якщо простіше, самогон. Сподобалось? ВІЛЕН: Усе мені до шмиги – Я правильно це слово уживаю? Так, значить, ти, сказати б, удова? ЗОЯ: А ти — вдівець? ВІЛЕН: О, правильно, на “ти”, — Давно б отак. Так, я один, самотній, Дружина в шторм купалась і… не стало… А твій — помер? ЗОЯ: Служив на космодромі. Занадто радіації вхопив. ВІЛЕН: Таке життя! Дітей осиротив Багато? ЗОЯ: Маєм доньку усього. ВІЛЕН: Це добре! ЗОЯ: Що? ВІЛЕН: Що донька є у мами, Усе-таки розрада й немала. ЗОЯ: Ще є у мене й двоє онучат. ВІЛЕН: Прекрасно! Внуків люблять, навіть, дужче, Аніж дітей. (Задзвонив сотовий телефон у кишені Вілена). ЗОЯ: Це що таке — в кишені? ВІЛЕН: Пусте. Мобільник. Ачи вперше бачиш? Зв’язок мобільний нині скрізь у моді, Алло, алло, Ігнатьєвна? Всьо в нормє. Обєдаєм. Прєкрасний борщ і… ета… По-украінскі “джуга”… Я вам вдячний. Вік буду пам’ятати. Да, учу Язик, чи, то єсть, мову українську. Вже Зоєчку прекрасно розумію. Спасибі за таку кандидатуру. (До Зої) Цікавиться, як я облаштувався, Яка уважна, звідниця стара! ЗОЯ: Навіщо ж так, Вілене? Це жорстоко — Підкреслювать отак жіночий вік. Я, може, теж для тебе під літами? ВІЛЕН: Ні в якім разі! Ти — якраз в соку, Мов яблучко оце, що зараз їм. ЗОЯ: В соку, авжеж, бо квашене воно. ВІЛЕН: А я хіба не квашений, хоч паспорт Посвідчує: мені лиш двадцять вісім. За сина ти могла б мене вважати, Якби не — “Зорі падають в моря”. За тебе! ЗОЯ: І за тебе! ВІЛЕН: Тож за нас! Якби не ти, котився б я по світу, Мов той курай, мов перекотиполе. (Наспівує “Перекотиполе, перекотиполе…”) Присядь до мене ближче. Ачи я Присунуся до тебе, пожадана — О, дай торкнутись чистих перс твоїх… Дай поцілую… ЗОЯ: Постривай, не треба, Не звикла я при світлі… ВІЛЕН: Це ж чому? Я, навпаки, при тьмі не так шалію, Як в сяйві сонця, в поблиску свічок… ЗОЯ (пручаючись): Стривай, кажу… (Помітила плямку на переніссі) А що це в тебе? ВІЛЕН Де? ЗОЯ: На переніссі? ВІЛЕН: Родимка була. ЗОЯ: Куди ж вона поділась? ВІЛЕН: Випік. ЗОЯ: Нащо? ВІЛЕН: Вона псувала зовнішність мою. Про внутрішню красу я не кажу — Її ніщо не зможе зіпсувати! ЗОЯ: А ти звідкіль приїхав? ВІЛЕН: Із Москви. У чому справа? ЗОЯ: А родився де? ВІЛЕН: На Сахаліні. В Ногликах. Чувала? ЗОЯ: Ніколи не була у тих краях. Я в Казахстані кращі свої роки В пустелі непривітній провела. Спочатку — цілина, а потім — космос. Мій чоловік служив на Байконурі. ВІЛЕН: Я в Армії вирощував картоплю. ЗОЯ: Хіба у війську огороди є? ВІЛЕН: Та ж був город в мойого командира. Але при чім тут космос і картопля?! Є ти і я, а решту, як у пісні Співають, парасолька заладнає — Ну, й дивну ж назву зонтику дали Твої, — либонь, образишся? — хохли. ЗОЯ: Одержуй здачу — від кацапа чую. Приємно наслухати отаке? ВІЛЕН: Зові горшком, а только в пєчь нє ставь. Кацап — конечно, ето нєпрілічно. А “русскій” — гордо на вєсь мір звучит! Чечню — заразу ету — прідавілі! ЗОЯ: Ти — шовініст? ВІЛЕН: С ума сошла. Я дружбу Народов почитал і почитаю, Но террорізм — будь проклят! ЗОЯ: Краще пий. І їж, закушуй, сам ти терорист. ВІЛЕН: А ето почему же? ЗОЯ: А тому, Що ти мою тероризуєш душу. Щось у тобі таке знайоме й рідне, Хоч ми зустрілись вперше на віку. ВІЛЕН: А я тебе вже десь, здається, бачив. Тернові очка і чаїні брівки. Лиш ти тоді молодшою була. ЗОЯ: А зараз я для тебе застара? ВІЛЕН: Ні в якім разі! Ти молодша нині, Аніж тоді. ЗОЯ Коли? ВІЛЕН: Раніш, давніше. Ти в снах моїх, у вимрійках жила! Якраз таку хотілося зустріти, Любити чи, по-вашому, кохати, — Хороше слово! Музика сама! Не муч мене — ходи в мої обійми! На щастя ж бо зійшлися ми з тобою, Для нас бо — зорі падають в моря! ЗОЯ: Але ж надворі день… Закриймо вікна. ВІЛЕН: Іду до тебе. ЗОЯ: Штори опусти. Невстидник!.. Пожаданий, я твоя! Сцена четверта Осідок Валентини і її родини. Тіснувата кімнатина сільської хати. Розгардіяш зі слідами дитячих ігор. Відчиняються двері — заходить Зоя, за нею — Вілен. ЗОЯ: Заходь і почувайся, наче вдома. Куди це заподілась господиня — Напевне, десь розшукує Павла. А діти ж де? Ганяють у футбола? ВІЛЕН: Нє оченно, скажу я вам, живут Колхознікі соборной Украіни. ЗОЯ: По-перше, не колгоспниця вона, — Торгує пиріжками при дорозі. По-друге, Валентина б і жила По-людському, якби не чоловік, Пропащий геть — щодня не викисає. Вона б його давно, либонь, прогнала, Але ж він взяв із приданим її, З оцими ось бешкетниками. (Вказує на фото) ВІЛЕН: Діти — Цвіти життя. Я правильно сказав? ЗОЯ: В газетах знай, друкують лише “квіти” А я люблю усе-таки й “цвіти”. ВІЛЕН: Веселі лобурятка і, до того ж, Навдивовижу схожі на моїх… Племінників, сказати б, небожат. ЗОЯ І не такі бувають дивовижі. Коли у Казахстані я жила, Мені зустрілась жінка — як дві краплі Води, — похожа на мою матусю, — Котра вже на той час пішла до Бога. Я аж стенулась: може, звідтіля Прийшла до мене найрідніша в світі… ВІЛЕН: І діти найрідніші. ЗОЯ: І онуки. Якби ти знав, які вони для мене – Дочку я не любила так, як їх, Сиріток неоперених, ВІЛЕН: Сиріток? Але ж у них єсть батько, хоч і п’є… ЗОЯ: Так діти ж то, зізнаюсь, не від нього. ВІЛЕН: А той же батько, справжній, де і хто? ЗОЯ: Десь у Росії. В Вологді, здається. ВІЛЕН: Не може бути! ЗОЯ: Це чому ж? Звичайний, Вважай, типовий випадок. Дочка Туди на продаж яблука возила. А змій якийсь її і спокусив. ВІЛЕН: Ну, якщо змій… Сама ж і винувата: Навіщо рвала яблуко неспіле? ЗОЯ: Чому ж неспіле? Двійню привела. ВІЛЕН: Тут є місцина та, де руки миють? ЗОЯ: Так он же умивальник, у кутку. ВІЛЕН: Я не про це. Припудрить носа треба. Не зрозуміла? Є тут десь “еМ-Же”? Пробач, я нині пива перебрав. ЗОЯ: Та ж зручності надворі, за городом. Дивись, щоб там собака не вкусив. (Вілен виходить) Чого це він про яблуко неспіле Завів? Спеціаліст по цьому ділу — Немарно ж бо насіння яблуневим Торгує. Ну а сам він що за фрукт? (Взяла мобільник, залишений на столі, набирає номер) Алло! Це пошта? Я прошу: покличте До телефону Зіну Різниченко. Зінулю, ти? Привіт. Ну, як живеш? Дзвоню тобі з Козацького, від доньки. Хороша річ — мобільник… Та ж Віленів… То ти мені переписала пісню, Яку Філіпп співа своїй єдиній… Переписала? Тільки зовсім інше? Що саме? Телеграму від Вілена? Куди? Кому? У Вологду? Дружині?! Отак і написав: “Цілую, люба”, І “Обіймаю діток”. Це ж кошмар! Та ж “люба” та у морі потонула, Дітей же в нього зроду не було, Ні, я не вірю, це омана, сон! (Заходить Вілен) ВІЛЕН: Ну ж і собака злющий, ледь здружились, Не хоче замирятися — і край… ЗОЯ: Він відчуває, певне, хто з добром, А хто з обманом… Що, припудрив носа? ВІЛЕН: Припудрив. Та одначе, що за тон? Чому схмарніли очка синьонебі? (Хоче обняти) ЗОЯ: Не зачіпай, геть відступись від мене! ВІЛЕН: У чому справа, Зойцю, поясни. ЗОЯ: Це ти мені повинен пояснити. Ти був на пошті? Телеграму слав? ВІЛЕН: То й що із цього факту випливає? ЗОЯ: А те, що вірна подруга моя, Котра на пошті звіддавна працює, Передала мені по телефону Твоє послання дітям і жоні: “Цілую, люба. Обнімаю діток”. ВІЛЕН: Ха-ха-ха-ха!.. Цілую, обнімаю — Але ж кого? ЗОЯ: Дружину і дітей. ВІЛЕН: Сестру свою і милих небожат! Вони ж і схожі на твоїх онуків, Тепер я достеменно це збагнув. ЗОЯ: Чим доведеш? ВІЛЕН: А що ж бо тут доводить: Вони, їй право, схожі дивовижно! ЗОЯ: Чим доведеш ти, що — сестра, не жінка?.. ВІЛЕН: Так жінка ж у Лазурному... ЗОЯ: Брехня! В Лазурному жінки не потопали, В газеті б про таке розповіли, Один п’яндика, справді, потонув. ВІЛЕН: Та заспокойся, люба, не зважай На витребеньки подруги своєї. То, може, телеграма не моя — Звідкіль їй моє прізвище відомо? ЗОЯ: Я похвалилась, що Вілен Довгуля — Віднині пожаданий мій дружина. ВІЛЕН: Дружина? Це ж бо означає “жінка”. ЗОЯ: І чоловік, якщо він друг незрадний. ВІЛЕН: Та я для тебе більше, аніж друг… Давай-но цю полеміку припиним. Коли ж вони появляться — дочка І онучата… Боже, я вже дід, Вони тепер — онуки і мої. Давай-но пляшку джуги розкорковуй. За онучат! ЗОЯ: Діждемось Валентини. І, може ж, таки з’явиться й Павло: Він, хоч і п’є, але душею добрий, Не кожен би пішов на двох дітей. Не раз про це казала Валентині. Вона, либонь, сама давно збагнула Павлів неординарний рішенець. Бо якби ні — давно б уже прогнала. А так лише погрожує: позбудусь Ярма, — видать, солодке все ж ярмо ВІЛЕН: А мій, як ти сказала, рішенець Хіба не варто гідно оцінити, — На двох онуків згодився… чужих. ЗОЯ: Хороша згода, як вони — чужі. ВІЛЕН: Ну, не чіпляйсь до слова. Я люблю Малят, у мене, дякувати Богу, Їх — ціла рать. ЗОЯ: А ти ж казав: бездітний?! ВІЛЕН: Так у сестри ж, в сестер… І також в брата. А ось тепер і онучата в тебе — Вони ж таки й для мене не чужі. (Сигналить телефон. Зоя слухає) ГОЛОС по телефону: Алло, Вілен, кандидатура є. ЗОЯ: Знайомий голос. Хто така і звідки? Недавно ж бо я чула ці слова. Та це ж Варвара-звідниця, вона. (до Вілена) Яка тобі кандидатура треба? ВІЛЕН: Насіння закуплять, яка ж іще. ЗОЯ: Я теж в цій темній грі кандидатура Була недавно. Скільки ж їх потрібно? ВІЛЕН: Ніскільки, заспокойся. Ти єдина. (Наспівує) Єдина-одна моя. Світлом ти озорена, З вітром ти заручена, світла ти моя. А навіщо мені зоря? Зорі падають в моря, Й, непіддатна якорям, геть летить душа моя. ЗОЯ: Співай і далі, чом як стій замовк? (Продовжує пісню) Вже надія в нас не дише, В душу холод злий проник. Та ж такими, як раніше, Ми не будемо повік. ВІЛЕН: Зарано крила ти складаєш, Зойцю, Чи нам же над уламками кохання Журитися, коли буя весна, І не лише в природі, а і в нас. (Знову сигналить телефон) ВІЛЕН: Віддай мобільник! Що вона сказала, Карга стара? ЗОЯ: Це не карга, це — юна, “Віддай мобільник, падло”, — проказала Якась крута, по голосу вчуваю. У кого ти позичив телефон Чи, може, вкрав, — такі ж крадіжки в моді. ВІЛЕН: Сама дала мобільник на дорогу Сестра моя. Двоюрідна. ЗОЯ: Не вірю. ВІЛЕН: Мені — не віриш? Як це розуміти? Вночі — “хороший”, “любий”, “золотий”, А як у світлі дня, то й ошуканець, Здається, кажуть так на брехуна? ЗОЯ (крізь сльози): Ти добре вивчив українську мову. ВІЛЕН: Ще краще вивчу. Та ж вона чудова, Як твій Зібров улюблений співає, — І мова є в нас, і життя, й краса. Краса і мова — є. Життя — немає. ЗОЯ: А що — хіба в Росії є життя? ВІЛЕН: В Росії є енергоносії, У вас же... ЗОЯ: Справді, ми чужі з тобою, — “У вас, у нас”, родина ми чи ні? ВІЛЕН: Сім’я, аякже. Хоч цю мить — до загсу! Готовий всиновити — онучат! ЗОЯ: Тіпун тобі, як кажуть, на язик, Усиновляти — при живому батьку. При матері такого не скажи, Вона вже онде хвіртку відчиняє. ВІЛЕН (глянув у вікно): Знайома постать. Гарну доньку маєш! ЗОЯ: Не здумай лиш до неї залицятись, Ревнивий — страх! — у неї чоловік. ВІЛЕН: Не бійся, я не стану снохачем. (Наспівує) Навіть в дзеркалі розбитім, Дивне видиво змайне, У забутому відбитку Знов побачиш ти мене. (Заходить Валентина) ВАЛЕНТИНА: Привіт, матусю. О, ти не одна? Добридень Вам, не знаю, як зовуть. ВІЛЕН: Вілен Петрович. Здрастуйте… ВАЛЕНТИНА (спогадуючи): Вілен? А як раніше звався, тобто звались? ВІЛЕН: Віленом від народження зовуся. ВАЛЕНТИНА: Ну, а Русланом часом не були? ВІЛЕН: Не був. Я міг би паспорт показати, Якби його не вкрали у вагоні. ВАЛЕНТИНА: А з чим же нині підете до загсу? Я зрозуміла, мамко, це — жених?.. ЗОЯ: Кінчаймо, Валентино, баляндраси, Та накривай стола, ми привезли, Що треба для заручин. ВАЛЕНТИНА: Навіть так? Хто ж і кого засватати повинен? ЗОЯ: Так не жартують, Валю. ВАЛЕНТИНА: Це не жарти. Гаразд. Я стіл для учти застелю, Ба навіть я і випити не проти, Якщо вже вам так хочеться, — за щастя Подружжя на безпаспортній основі. ЗОЯ: Хіба в цім ділі паспорт — головне? ВАЛЕНТИНА: Не головне, але й не зайве, мамцю. Та біс із ним, із паспортом! Вілен Петрович, певне, клюкву привезли Із Вологди? ВІЛЕН: Насіння яблуневе. З Архангельська привіз у ці краї. Там яблуні морозовитривалі, Таких не зайве мати і на півдні, На випадок жорстокої зими… Отож і тут зростуть такі сади, Яким ніякий скипень не страшний. ВАЛЕНТИНА: Яка ідея! Наші садівничі До цього б не додумалися зроду, ЗОЯ: А де ж Павло, де діти? ВАЛЕНТИНА: Базарюють. В самої в мене зовсім торг не йде. А ці горобенята зацвіркочуть: “Купуйте пиріжки. Свіженькі, з сиром! З картоплею, з повидличком!” — Дивись, І торг пішов. І є на прожиття, На той же сир для тих же пиріжків. ВІЛЕН: Нє оченно, скажу я вам, живут Колхознікі в соборной Украінє. ВАЛЕНТИНА: “Нє оченно” — слиняве це словечко Колись-то я у Вологді чувала Від одного зальотника Руслана, На переніссі родимка у нього. Була. А нині випік, не інакше. ЗОЯ: Валюшко, припини… ВАЛЕНТИНА: Не припиню. Я ж хочу тост проголосити, мамцю: За нас із вами і за… щось із ними! ЗОЯ: Ти неможлива! ВАЛЕНТИНА: Я така, як є. А ось Вілен Петрович — в іншій шкурі. В овечій, хоч носив одвіку вовчу. ВІЛЕН: Прошу не ображати! ВАЛЕНТИНА: Ну, гаразд. Давайте, справді вип’єм, поки діти З торговиці не повернули з татом. ЗОЯ: Ми ж хочемо на внуків подивитись, Цукерками вгостити їх — “кис-кис”… ВАЛЕНТИНА: Для кого — внуки, а для кого — діти. Вілен Петрович недоріс до внуків, А ось дітей — по світу розгубив. ВІЛЕН: Неправда! Наговір! ВАЛЕНТИНА: Є певний доказ. ВІЛЕН: Який? ВАЛЕНТИНА (показує фото): Оці ось копії твої. ЗОЯ (прийшла нарешті до тями): Це правда: внуки — діти?… ВІЛЕН: Не мої! Сама ж казала, що буває схожість Між геть чужими, от як і тепер. Ну, схожі, схожі хлопчики на мене, Чи значить це, що я їх породив?! ВАЛЕНТИНА: Вези його, звідкіль взяла, матусю, — Подякуй бабці-звідниці при цьому, — Знайшла, нівроку, принца-ошуканця! ВІЛЕН: Даремно так рубаєш ти з плеча. Хіба ж я дам в обиду цих двійняток? Яка різниця — діти чи онуки, Вони мені відтак за рідних будуть. ЗОЯ: А та сім’я? ВІЛЕН: Котра? ВАЛЕНТИНА: Та ж вологодська. ВІЛЕН: Візьму притьмом розлучення, я з нею Давно вже не живу. Я Україну Люблю всім серцем. Буду, не зрікаюсь, Опікуватись внуками-дітьми. ВАЛЕНТИНА: Ще довго цій комедії тривати? (До Вілена) Котись мерщій, як перекотиполе! Щоб тут і духу не було твого!.. А ти, матусю, чом замовкла, знишкла? ЗОЯ (отямившись, лепече по телефону): Алло, Варваро Гнатівно, це Зоя. Негайно поверніть мені зелені. А я — кандидатуру поверну. (Звучить пісня Газманова “Навіть в дзеркалі розбитім…”) |