Просвіта "Херсонщини"

Микола Братан

 

Микола Братан. Від сонця до сонця: Поезії

АВТОБІОГРАФІЧНЕ

Новий 1935 рік моя мама Наталя Іванівна й тато Іван Гаврилович зустрічали в колі молодої родини, де наймолодшим, сином-первістком був я. Паспортна дата мого народження дещо змінена, хрестили мене раніше Нового року, поблизько дня ангела, тому й назвали Миколою.

Мама працювала дояркою в колгоспі, тато – механі¬затором в МТС (машинно-тракторній станції), тож через все життя несу повагу і любов до людей праці, радів, коли доля їм усміхалася, журюсь, що сьогодні

... Доконали село,
Доконаємо й місто ми.

У рідному селі Семенівці Каховського району пішов до школи-семирічки восени 1943 року після визволення краю від фашистських загарбників. Далі були незабутні роки навчання в Бериславському педагогічному училищі, служба в Армії, праця в бериславській районній газеті, на обласному телебаченні, аж поки в 1971 році мене, молодого члена Спілки письменників, обрали керівником обласної письменницької організації, і пробув я на цій посаді 35 літ - рекордний термін для України. Закін¬чив філологічний факультет (заочне відділення) Одеського університету. Залюбки слухав лекції прекрасних викладачів В. Фащенка, А. Недзвідського, І. Дузя, Наталі Кузякіної, М.Левченка, І. Тараненка. Якщо зважити на те, що й служив я в Одесі, то вважаюсь до певної міри причетним до цього колоритного міста. У великому томі поетичних творів «Одеське віче» є солідна добірка моїх поезій.

Першу збірку віршів «Смаглява Таврія» видав 1961 року, звідтоді побачили світ десятки книжок віршів, прози, публіцистики, драматичних поем. Десь виходить по книжці, і то й дві на кожний прожитий рік. З-поміж віршованих збірок назву - «Луни», «Правда хліба», «Веселка - людям», «Поступ», «Свято на Перекопі», «У дорозі до вас», «Степові люди», «Портрет з дороги», «Небо над долиной», «Зупинка лебедина», «Царина», «Дожинок» тощо.

З прози – повість «Діждались весілля», романи «Бережина», «Перепелина ніч», «Танго над лиманом», «Далі буде», «Голодна кров», нариси про Олеся Гончара «Сила любові», «І краса і держава». З-поміж драматичних поем (а їх понад два десятка): «Туга», «Сліпий дощ», «Їде батько Махно», «Ляп на першій полосі» (комедія), «Ковила тече за обрій», «Шоста заповідь», чотири драматичні оповіді про Тараса Шевченка: «Сердитий Бог», «Колюча нива», «Лукавий сон», «Побите серце».

Для юних читачів написані книжки віршів «Слон на стадіоні», «Равлик на пляжі», «Парасолька йде по місту», «Каченя шукає маму», «Зелена черепаха», «Росту!» та ін..

Багато перекладав – переважно поетичних творів. У збірці «Гостина» видрукуване, вважаю, краще з того, що я зробив на цьому терені. Опублікував чимало критичних статей, нарисів (працював же газетярем), передмов до книжок побратимів, а ще – експромтів (віршованих), на сьогодні 8 збірників. «Ні, я зовсім іще не заповнив золотої анкети життя», як писав В. Сосюра.

Брав участь у всіх з’їздах українських письменників, починаючи з 1971 р., у трьох всесоюзних з’їздах, був обраний членом ревізійної комісії Спілки письменників СРСР. Нагороджений орденом «Знак пошани».

Лауреат літературної премії імені Андрія Малишка, Заслужений діяч мистецтв України.

І просто – український письменник. На щастя – діючий. Література – моє життя. Моя довічна любов — мій талановитий і врівні безталанний народ. Задля просвітління його долі писав, пишу, писатиму.

Над Дніпром

Моріжком до Дніпра спускаюся.
Ходить гуска із гусенятами.
Молодиця пере білизну,
вудлять коропа хлопчаки.
Хвиля хлюпає, озивається
то сонетами, то сонатами,
Вітер лагідний доторкається,
притуляється до щоки.

Разом з вербами предковічними
дим вітчизни солодкий всотую.
Тут і віти мої і корені,
і не тільки між рідних скель.
Це ж моє таки розпросторення:
реактивні снують висотами.
Я так само, крута доба нова,
твій розкрилений менестрель.

Поміж спогадами і мріями
заблукати душі не велено,
Де блакить із землею сестриться,
сонце – соколом на плече.
Відчуваєшся крапелиною
в безбережжі народу-велета,
Над Дніпром, що, глибин не мірявши,
в океани віків тече.
1965, 2009


Споминок дітей війни

Відбивались, відходили наші,
І під гуркіт тірких канонад
Смакотою гречаної каші
Пригощав нас кирпатий солдат.

Був руденький, мав очі-блавати,
А в очах тих – привіття само.
– Ми повернемось, вірте, хлоп’ята,
Ми ще гречки ось так поїмо.

По-дитячи ту віру сприймали,
Наших душ не діткнулась журба.
Чим солдату віддячити мали?
Казаночок помити хіба.

І пішов він од нашої хати
У походи – в життя чи в загин.
Нам лишилось в надії чекати,
Доки справді повернеться він.

Таж настав-таки день повороту,
Справжнім святом було для душі:
Зустрічали ми нашу піхоту
Й засмаглілих крутих гармашів.

Наче повінь, що нечисть змиває,
Рідне військо омило село.
Присмутилися ми, пам’ятаю,
Що солдата того не було.

Може, інші путі йому слались
З-поміж тих, що вели на Берлін.
На визвольників ми любувались,
На привітних і добрих, як він.

І один з них у кухоньці нашій
Прикликав дітлахів до стола,
Тільки замість гречаної каші
Закордонна тушонка була.
01.01.2008

Від сонця до сонця

Від сонця до сонця і прадід, і дід,
І тато в степу гарували,
І нас научали, щоб так, як і рід,
В житті свою нивку орали.

Нехай не судилось за плугом іти,
Хай інші підняв перелоги,
Від сонця до сонця, мій брате, і ти
Не раз гарував до знемоги.

Докинув колись легендарний жнивар, –
Славетного Брагу згадаєм, –
Що маєм, нівроку, однаковий дар,
Що ділим тривоги навзаєм.

Ночами не спиш, як чогось не стача,
Коли виколошує нива.
А слово – це теж і відрада й печаль
В чеканні завітного жнива.

Від сонця до сонця – і праця й любов,
І то не твоя лиш потреба.
Ти в божий цей світ не на грища прийшов,
Не повним він буде без тебе.

Додбай на віку сокровенне в роду,
Не втрать ні зеренця, ні гронця.
Лиш так, не інак – причащатись труду,
Як ратай – від сонця до сонця.
2009


Метелик над вогнем

І ніщо не спиняє його,
І не треба за нього тремтіти,
Як метелик летить на вогонь,
Не страхаючись крил опалити.

Понад самим пломінням змайне,
І спурхне, і повернеться знову.
Розтривожить знічев’я мене,
Воскресить нашу давню розмову.

Так, як він, я спадав на вогонь,
Той, котрим ти мені пломеніла.
Крила серця сліпого мого
Найкоротшим зі слів опалила.

Я згорів у святому вогні,
Мав навіки забути про тебе.
Слово те називалося «ні»,
Та вмирати від нього не треба.

Надаремне летіти вдогонь
За літами, що звіялись димом.
Дивака, що спада на вогонь,
Залюбки назову побратимом.


Подяка Потьомкіна

Які роки, які віки минули!
Херсонцям шлю із засвітів привіт.
Спасибі, що мене ви не забули
І нині, через 230 літ.

Стою у бронзі тлустий, як Микула, –
Завдячувати скульпторові слід.
А головне, що дух мій незнебулий
Між вас таки живе із роду в рід.

Простецький люд мої основи множить,
Його наразі щонайбільш тривожить
Політика, страшніша, ніж чума.
Тож і мені в цей час мовчать негоже:
Як вдячливо душа моя сприйма,
Що України й досі ще нема.
15.09.2008

Біля мосту

Знов зимові світанки встають, як тоді,
З туманцем, з морозцем біля мосту камінного,
Що крізь клекіт життя із обновами й змінами
Пам’ята, як ішли ми удвох, молоді.

Як – рука у руці, як – зоря на лиці,
І сама ти цвіла в тій речистій безмовності.
Крізь примерхлість сивин – переіскрює молодість:
Через балку – місток... і рука у руці...

Хай зимові світанки стрічаєм не ми
На каміннім отім, віковім, з допотопності,
Але вірю, що наше безмов’я – повториться
На каміннім містку в сповиточку зими.

Південний Хрест

Від українських рушників і страв –
І від проблем, які і в нас і з нами,
Коли Народний дім відклекотав,
Ми вийшли в ніч подихати зірками.

Південний хрест водій нам показав,
Сіяв - бринів над головою прямо.
І хтось про Віз Чумацький спогадав –
Там, за морями, за материками.

Кого з нас не приваблює підтекст,
Я теж ним хворий, ніде правди діти.
Одначе тут не будемо темнити:
Не одному в уяві ж бо воскрес
Далекий край, кому вони є діти,
Хто в чужині несе Південний Хрест.
Сідней, 1989


В заплаві

В заплаві, не навчившися літати.
Від спеки очманівши опівдня,
На листі всуціль злеглого латаття
Дрібоче по-хлоп’ячи каченя.

Настане час – і затріпоче в леті, –
Голодний коршак, спробуй, дожени!..
Гніздо осиротіле в очереті
Заснуло до майбутньої весни.

Папугопес

В зеніті сонце зомліває. Парко.
Найлегший подих вітру – благодать.
А на ослонах в сінгапурськім парку
З усіх усюд мандрівники сидять.

Ось какаду по телефону шпарко
Взявсь не на жарт когось там пробирать.
Зі скриньки дзьобом витягає картку,
При цім зумівши – колір угадать.

Він – музикант, на це осібна ставка,
І в баскетбола грати він мастак.
– Ну, молодчина! – усміхнеться всяк.
Але найбільша для людей забавка,
Що какаду ще й по-собачи гавка...
Та я при цьому не сміюсь однак.
Сінгапур, 1989

Дорожній ескіз

Угледиш, бува, край доріг степових,
Ще, може, відтак і насниться:
Корови пасуться — і тіні від них
Скубуть підосінню травицю.
2001

Ворон

Довгожитель розвінчаний:
Ворон смертний, як всі.
Розлучається з вічністю
В росянистім вівсі.

Триста років роковано –
Тридцяти не досяг.
Чорне тіло поховано
У шумких колосках.

Чорне тіло з чорноземом
Поріднилось навік.
Хмари з тінню і грозами
День над ним поволік.

Відлетіла душа його –
Таж і в ньому була.
І не чує він жайвора,
Не спиває тепла.

Вкритий тьмою, запомином
В сонці скупаний світ.
Триста років роковано –
Обірвався політ.

А йому ж таки вірилось,
Та якби ж то знаття...
Не легенда розвіялась –
Відшуміло життя.

Поле вижате й зоране,
І засіяне знов.
Ах, ти, вороне, вороне,
Час тебе оборов.

Все природно – до звичності,
Так – справіку було...
Ачи, може, у вічності –
Надломилось крило?

Кизил


Де ви, мої сорок вісім?
Скільки це літ уже й зим
Збігло, як ми на узліссі
Рвали у горах кизил.

Дихали дружби озоном
В тиші осіннього дня.
Вкотре – пліч-о-пліч з Херсоном
Тепло світилась Чечня.

Слово бриніло до слова,
Ще ж ні громів, ні пожеж.
Ще ми не знали Грачова,
Врівні і Путіна теж.

Сила, що дух ваш борола,
В згадці сьогодні спливла –
Вчув я тоді, що «Єрмола»
Кличка в собаки була.

Де ви, брати мої добрі?
Злий бо чечен – клевета.
Встали абреки хоробрі
У новочасні літа.

Де ви, хоч хтось відгукніться
З-над незліченних могил.
Кроплене кров’ю узлісся
Там, де ми рвали кизил.
2004


* * *

Нехотя зранюю душу
Тим, що спізнали дітьми:
Мати співає «Катюшу»,
Плаче гіркими слізьми.
Тулить малечу до лона —
«Як же нам, діточки, буть?» —
Вирвавсь сусід із полону,
Батька нізвідки не чуть.
1995

Їхали три вершники

Східна притча


Їхали три вершники в горах зимнім днем.
Холодно, завійливо, ковзько під конем.

Їдуть, лають непогідь, і забаглось двом
Швидше в саклю скочити – зникли за горбом.

На долину вибрались, – вітер геть пройма.
Розпалити б вогнище – сірників нема.

Про запас в дорозі їх завжди берегли,
Запропали, бачиться, щойно ж десь були.

Злізли з сідел, топчуться, хукають в рукав,
Тут їх, закоцюблених, третій наздогнав.

– Що ж ви, – каже, – вирвались наперед, братки.
Ви кого полишили, в мене ж сірники.

Так могли б задубнути, коб не наздогнав!
І, на друзів дивлячись, хукає в рукав.


Не сон

Бувало сни, як мальви, квітли
І перевантажували яв.
Однак пригасли непомітно,
Чи й зовсім снити я не став?

Звідкіль, чому він появився,
Від сонних видив тих заслон?
І знову ти — мов сон приснився...
Хвалити Бога, це не сон.
2005


9 Травня

В той день також співали солов’ї,
Бійці – живі! – заслухалися ними.
Таж то були. Німеччино, твої, –
Непереборні – наших побратими.

Грім канонади їх не заглушив,
Серед війни – не звугліли, вціліли.
І в їхнім співі білий світ ожив,
Солдатські рани й болі заніміли.

Боєць забув недавню вогневерть,
Відчув, що в нім живе таки людина.
Знов солов’ями, що презріли смерть,
Заквітла в світі вікопомна днина.



Забутий сад

Я сад білив. Світлішало в саду
В. Ж-кий.

Дерева в саду знемагають від суші,
Безмовно благають, щоб дощик хлюпнув.
Вітання тобі від старенької груші,
Яку ти чомусь безнадійно забув.

Над нею ж і досі витає споминок,
Як ти гостював тут весняного дня,
Як потім хвалився, було, неодмінно,
Що груша тобі дорога, як рідня.

Посвідчу: ти ревно білив її крону,
Від того світлішало, справді, в саду,
Ну, як тебе нині в далеку ту пору, –
Хіба що на прив’язі – я приведу.

Ніяким велінням тебе не примушу,
Щоб ти завітав до краси і трудів.
Забув ти не тільки стареньку ту грушу,
Але і того, хто її посадив.
25.08.2008



Речитатив скіфа

Я не казка, не міф,
Не холодна личина —
Я предтеча, я скіф,
Бородатий мужчина.
При мечі я спочив,
Ачи меч мій при мені.
У моєму плечі
Дві стрілиці огненні.

Між гірких полинів
Я курганами свідчу:
Правлять тризну мені
П’яні кров’ю сторіччя.
Я лежу при мечі —
Одружився з пітьмою.
Ти постань. Помовчи.
Посумуй наді мною.

Через тисячі літ
Крізь епохи-кургани
Ти приходиш у світ,
Молода і кохана.
Оживає твій сміх,
Запечалля-крушина...
Я не попіл. Я скіф.
Бородатий мужчина.



По згонах

С. Бурлакову

Згадаймо день народження Залати,
Як нам, відсвяткувавши ювілей,
Проспектом довелось чимчикувати
По згонах з безтурботністю дітей.

Взуття модерне мали познімати,
Чим стрічних подивовано людей.
Мене, либонь, могли б і не пізнати,
А ти ж бо доморощений Орфей.

Удома я у схожій був би ролі,
Якби мене читач якийсь уздрів,
Докинувши знічев’я кілька слів
Таких, як я підслухав мимоволі:
– Та ж то Сергій Романович побрів,
Учора виступав у нашій школі.
2010

Буде впомку

Гляну в очі твої – аж лячно,
Темна одзелень – омут! вир!
Прощавай-бувай, сибірячко,
В небайдужість мою повір.
Я надій не плекаю, звісно,
І немає у цім біди.
Поміж нами – космічна відстань
І такі ж, либонь, холоди.
Та кого ж бо у тім винити,
Що в житті чогось не стає.
На південних моїх орбітах
Буде впомку, що десь ти є.
І примариться, і присниться
Нерозгадана юнь твоя,
У тайгових п’янких зіницях
Хай на хвильку відлуню я.
Відлітаю. Пірнаю в хмару,
В невідомість прийдешніх літ,
І журитись при цім намарно –
Він рокований, мій відліт.
А на серці таки тривожно,
Віє смутком і холодком.
Сибірячку любити можна,
Якщо станеш сибіряком.
1974, 2010

Перший кросворд

Сонце яре сяло не для нього,
Хмари йшли за сонцем, як ескорт.
Він сидів, утупившись в підлогу,
Звідавши: в’язниця – не курорт.

Сам-один, у карти ні з ким грати.
Лише тінь загратного вікна
На долівці означа квадрати,
А зачим – сама того не зна.

Тупотів, доводячи до сказу,
За вікном солдат худий, як хорт.
І раптово стрепенувся в’язень –
З тих квадратів витворив кросворд!

Тож на відпочинку й на роботі,
Як над цим заняттям сидите,
Спогадайте нині при нагоді,
Хто його вам вигадав і де.
08.05.2008

З Омара Хайяма

Відійдемо. Для світу – все одно.
Зітреться слід. Для світу – все одно.
Нас не було, а він сіяв і буде!
Ми зникнемо. Для світу – все одно.

До жайворонка

І знову ти, як в інші літа,
Над смутком каменю й хрестів,
Щоб нам життя не розлюбити,
Затріпотів, зажебонів.

Непроминально і воскресно
Бринить мелодія жива.
Твоє джерельне небесне
Не завмира, не вибува.

Ба навіть змовкнеш ненароком,
Напевне знаю – не біда.
Це ж з володінь своїх високих
Ти припадаєш до гнізда.
с. Семенівка 25.05.2009


Елегійне

У засвіти відходять тут і там
Рідня, знайомі, друзі з ворогами.
Дозвольте щиро порадіти вам,
З ким топчем ряст ще певними ногами.

Всього було на ниві життьовій.
Чого там, упивався й самотою.
Та навіть в далечизні світовій
Я відчував, хто при мені, зі мною.

Протупотіли долею роки,
Аж страх бере, по правді вам сказавши.
У ріднім полі журяться стежки,
Краянцями полишені назавше.

Нівроку, відробили, віджили.
Душа затерпне, палена відчаєм.
Бракує друзів тих, що відійшли,
І навіть ворогів не вистачає.
30.03.2007

Стусова криниця

Травневий день. На царині травиця
Залита теплим сонечком була.
І зустрічала нас його криниця,
Жива, студенна, на краю села.

Ледь не з усього світу менестрелі,
Ми припадали до її води.
Його краянці зникшлі, невеселі
Неквапливо приходили туди.

Могли б, нівроку, порадіти гостям, –
І їм судьба поета не чужа, –
Таж і донині голова колгоспу
Його антирадянщиком вважа.

До того ще ж на диво незникомі
В райкомі ревні вислужні були,
Воліли, їй же право, щоб ніколи
Крамольної води ми не пили.

А час уже до інших віянь чалив,
Пріч відступала кривда навісна.
І нам вода з криниці смакувала,
Тепліла людям Стусова весна.
23.02.2009


У плавбі

І залишилось в пам’яті
З-поміж подій-оман:
Двоє на верхній палубі
Слухали океан.

Як те назвать любов’ю
Серед нічної мли.
Чом же ту мить обоє
В пам’ятку зберегли?

На баштані

Пам’яті В. Шаповалова


Баштан. Курінь. Володя Шаповалов
Рушницею розгонить вороння.
А тут і я – ні сіло ані впало –
Пригнавсь велосипедом опівдня.
Зустрів мене удавано злобливо,
Безхитрого суперника свого.
Була одна вродливка чорнобрива,
Що вчарувала в тій порі його.
Гай-гай, на двох те диво не ділилось,
Адже обох із розуму звела
Краса, що з агротехніки прибилась
На практику до нашого села.
Ми ворогами, Господа хвалити,
Не стали ні потому, ні тоді.
Єднало нас те незабутнє літо
Крізь роки молоді й немолоді.
Не гріх, що я сьогодні спогадаю
Баштан, курінь – та ж то було життя.
Прийшла печальна звістка з ріднокраю:
Іще один ровесник – в небуття…
Ну, як воно у засвітах, Володю?
Нікого ж бо ця доля не мина.
Але скорботі поклонятись годі,
Днедавня зустріч в пам’яті зрина:
Притлумив ревність в серці десь на споді.
Прилаштував рушницю на колоді.
Ножем озброївсь: – Дині? Кавуна?
09.04.2009

Побачення у Феофанії

З’явилась гостею незваною
До найкрутішого з крутих.
Рідню зі степу в Феофанію
Завбачно викликати встиг.

Старенька мати висхла, згорблена,
Сльозини змахувала з віч
І наслухала ревну, згорену
Синівську ледве чутну річ.

– Життя, мов поле неперейдене,
Надалі більше не верстать.
Привіти, з рідних місць передані,
Не в змозі вже мене піднять.

Змириться з тим, щоб так у засвіти
Відходити у цвіті літ…
Та ви живіть, лишайтесь, здрастуйте,
Продовжте славу нашу й рід.

Одне бажання маю нині я,
До краю шлях пройшовши свій:
Востаннє злитись з батьківщиною,
В землі спочити родовій.

Я повернутись не загаюся,
Здолавши далі немалі.
Похороніть мене, благаю вас,
В моєму рідному селі.

Матуся те прохання слухала,
Зітхнула гірко – де ж гіркіш.
– Ой, сину, сину, дика скруха в нас,
Про це і думати облиш.

Життя вража сумними змінами
Там, де тебе я сповила.
Не втішу, сину мій, новинами:
Нема вже нашого села.

– Це ж як? – в розгубі хворий вихрипів. –
А де ж тоді святий поріг?
– З життя багато що ти вихопив,
Та найдорожче не зберіг.


– При чім тут я? Над мене вищі є,
Хто в троннім залі возсіда.
І застогнав у ревнім відчаї:
– Везіть до рідного гнізда…

– Повеземо, – сказала матінка, –
Якщо вже клониш на своє.
Села родинного нема таки,
Та цвинтар, слава Богу, є…
17.06.2008

Дарма, що не збулось

Була любов, була зневіра,
Ба навіть розпач в юні дні.
Можливо, я страждав без міри,
Як докоряла ти мені.

Та що я вдіять міг з собою
У вісімнадцять мрійних літ,
Я почувався сиротою
І то на всенький білий світ.

Такою збуреної муки
Затим не відатиму вік,
Хоча стрічанням і розлукам
В подальшій долі втратив лік.

Донині все те не забулось,
В душі назавжди запеклось,
Нехай би знову повернулось,
Дарма що мрілось, не збулось.
19.11.2009

З Юлії Друніної

Як тільки бій згадаю рукопашний,
Ізнов до ранку – вкотре – не засну.
Хто стверджує, що на війні не страшно,
Нічого той не знає про війну.

Не забуть тих уроків

Доброзичлива, світлосяйна,
Врівні мати нам і сестра,
Наша вчителька незвичайна,
Однокурсниця Гончара.

Не забуть тих уроків зроду,
Всі як є ми завдячні їм.
Недарма присвятив їй оду
Мій колега і побратим.

Всім ділились відтак по-свійськи,
Путь верстаючи життьову.
Я писав їй листи із війська,
Сповідаючись, як живу.

А жилось таки, як жадалось,
Людям слово поніс я в дар.
Диво дивне небавом сталось,
Як мене привітав Гончар.

За народ, за святу ідею
І талан віддамо й жагу.
Перед вчителькою своєю
Не залишились ми в боргу.


Політ до Орська

За Урал і трохи далі
В сніговій летів на ТУ.
Ночував у Краснодарі
В мерзлім аеропорту.
Мимоволі кляв Сибір я,
Сон не ластився в очу.
Та коли ж скінчиться шквиря
Й до Орі я долечу?
Долетів таки, прибився,
Не згубився ув імлі.
Після бурі причастився
До болючої землі.
На аматорській світлині
Збереглося про запас:
На плацу стою каміннім,
Там, де мучився Тарас.
Чую: прапорщик горланить:
«Ліва! Права! На плече!»
Зла неволя душу ранить,
Холодить мене й пече.
Наче стерплу від кайданів
Власну долю волочу.
На Урал і трохи далі
В заметільницю лечу.
01.01.2010

Перебродом

Що нам ріки – йдемо перебродом…
П. Тичина


Перебродом таки, перебродом.
По життю. Не лише по воді.
Розминулися, бачу, з народом
Новочасні речисті вожді.

Як їм прагнеться бути високо,
Кожен бачить на троні себе.
На відміну від курки, нівроку,
Всяк під себе щозмоги гребе.

На біллбордах, на зичних майданах
Ну такі, хоч до рани клади.
Лиш збагнути, їй-право, не дано,
А куди ж вони кличуть, куди.

В барикадних боріннях неспинних
Про людей дуже просто забуть.
Побували б в окрадених стінах,
Де і скрута і скруха живуть!..

Не вгаває гризня в Україні,
М’яко стелють, та постіль жорстка.
В перебрід не перейдена й нині
Української долі ріка.
2010

З Сергія Єсеніна

Зжато лан, діброви голі,
Від води туман і сирість.
Тихо вдаль за сині гори
Сонце колесом скотилось.

Шлях дрімає кострубатий,
Тож йому тепер намрілось:
Зовсім, зовсім небагато
Сиву зиму ждать лишилось.

Ах, і сам я вчора, люди,
В хащі вгледів крізь тумани:
Жереб’ятком місяць-рудик
Запрягався в наші сани.



Незримі ниті

Вот мы с тобой и развенчаны.
В. Соколов


Ось і фінал. Обірвалися ниті незримі,
Все, що між нами давніше було й не було.
Лиш в спогаданнях з туманної юності зрине
Птаха, що в леті спаде на підбите крило.

Болем щемливим озвалося в серці незбутнє,
Як то юнацька сльоза необорна пекла,
Мрілося: разом іти у безхмарне майбутнє,
Тільки ж розлука сильніша за мрії була.

Пережилось, перемучилось, переболіло,
Доля врізнобіч стежини-шляхи розвела.
Ось і фінал. І у птахи зліковано крила.
Мабуть, то інша, не ця бистролетна була.

Ниті незримі пов’язано ревно журбою.
Не накажу розболілій душі: не боли,
Як не мудруй, не розрадить її, що з тобою
Звінчані ми у розтоках життя не були.


З Павла Васильєва

I

Ми знов удвох. Невже це правда:
Чужих речей вином хмільна,
Ти любиш зриті простирадла,
Монгольська ти моя княжна!

Усяко може статись, ладо…
Мені одначе цим не жить.
Я цілий вік з тобою ладен
Хисткими східцями ходить

І слухать, як ти спрагло дишеш,
Забувши ліжко, що скрипить,
І руки, плечі в мертвій тиші
Зацілувати, залюбить!..

II

Яка ти стала позабута й строга,
Мене при цім забувши теж навік.
Я збайдужів до доторку твойого,
Не осміхайся хтиво з-під повік.
Не шли вістей! Я не хотів би знати,
Як все єство крізь біль тебе кляне.
Далека моя, рідна і проклята,
Люби, хоча б не люблячи, мене.


Повсюдний

Такого, кажуть, де не сій,
А він, як той бур’ян, уродить,
Неперевершений носій
Некращих рис твоїх, народе.
1980

Висновок

Я помудрів, поїздивши по світу.
Мені відкрилась істина проста:
Життя коротке – як північне літо,
Як субтропічне літо – суєта.
1990


Криві Коліна*

Усмішка

Їхав дядько із Тального
У Криві Коліна
А назустріч – струнконога
Молода дівчина.
Леле, зроду ще не бачив
Він такої дівки!
Аж затерпло в горлі, наче
Після «шпагатівки».
Дядько «Ладу» зупиняє
Задля цього чуда.
Із кабіни виповзає.
– Ти, – пита, – откуда?
Чи, бува, не скажеш, дівко, –
Став серед дороги, –
Де село оте, що звіку
Зветься – Криві ноги?..
І до сліз дівчині стало
За село обидно.
– Що вам, дядьку, – відказала, –
Ніг моїх не видно?!

*) Село на Черкащині.

З праісторичним привітом

В Києві у парку ботанічнім
Диво дивне можете уздріть —
З привітанням прапраісторичним
Зеленаву м’якотілу віть.
Це ж яка у ній живлюща сила –
Крізь тисячоліття долина:
З австралійських далей долетіла
Юрського періоду сосна.
Нині лиш в таємних скелях знана
У розкошах з ливнів і тепла,
Ще як там просторилась Гондвана,
Вже тоді красуня ця росла.
Що й казати: з матінки-природи
Навіть час руйнацій подивля,
Так-от із глибин людського роду
Донесе подібне щось Земля.
Тож невже новітніх днів нікчема
Трепету від того не зазна?
Будить нас, друковані та вчені,
Юрського періоду сосна.


Спокута

Було – не заперечиш, не спростуєш:
З ГУЛАГУ – по етапу на війну.
Отам, злочинцю, сповна спокутуєш
Свою перед країною вину.

Я їх стрічав. Дивився їм у вічі.
Читав душі невиболений звіт.
Для них бо грати гримкотіли двічі –
І до війни, і повоєнних літ.

Блаженні будьмо. Не судімо строго,
Але ж віддаймо, що належить їм,
Хто штрафником ішов до Перемоги,
Щоб подвиг цей спокутувать затим.

Ми кажемо: навіки пам’ятаєм,
У поколіннях слава не умре.
А їх у книзі пам’яті немає,
Хто вічним сном – на Волзі чи на Шпре.

Було таке, не викреслити, брате,
Не скажеш: «Хай травою поросте» …
Спитати, де взялись вони, штрафбати, –
Сьогодні спроста й не відповісте.



Пісня

Д.Павличку


Карпати повечірньої пори.
Степовики, їх музику спиваєм.
«Два кольори мої, два кольори»,
Як птаха, десь витає понад плаєм.

Ось так достоту і тоді було
Отам, де в горах спить село Стопчатів.
По стежці двоє в сутінках ішло,
І син почув бентежний голос татів:

– Ген пісня десь вилунює нова,
Спинімося, помовчмо, наслухай-но,
Якийсь-бо гуцул написав слова,
Беруть за серце, так же гріють файно.

У тишині промовчав ревно син,
Згадав літа і добрі, й лиховісні.
До того дива був причетний він, –
Зронив сльозу – відлунок власній пісні.



Ода зеленій траві

Раділи їй не тільки гусенята,
Що мама-гуска пасла на лужку,
А й ми також, малеча голоп’ята,
Гасали залюбки по моріжку.

Стій, не лети, хлопчисько, наче вихор,
У тебе – радість, у пташка – біда.
З-під самих ніг спурхнула жайвориха,
Щоб відвести поталу від гнізда.

Трава сокує – світ немов святиться,
І сам ти в полі, як дитя весни,
Ще не збагнув: у ньому, крім пашниці,
Впиваються теплінню бур’яни.

Пізніше дано буде зрозуміти,
Що в травах теж посутнє постає.
Таж онде вже й волошка серед жита,
Як той мовляв, шкідливою не є.

З билини на обніжку подивляє
І пташеня, й душа твоя жива.
І поле колоскове зла не має –
До сонця усміхається трава.


Прощальний сонет

Пам’яті Юрія Голобородька

Чию лише не славили роботу,
Зазвичай проклинаючи свою,
Що вимагала, справді, нервів з дроту,
Стожилля, як од воїна в бою.

Але ж було те все – задля народу,
З яким в одному плинули строю,
Либонь, таки не панського ми роду
І не рідня людському кураю.

Не на віки зодягнені ми в тіло,
Як сонечко, до пругу йде життя.
Роковане відрядження наспіло,
З якого не чекати вороття.

Та полишаєм жити слово й діло,
Благословім священне їх злиття!
04.05.2009

Вічна, поки й світ

І. Немченку

«Шукаю України в Україні» –
Сказав поет у «неповторний час».
Вона ж у нім жила й тоді, як нині,
Любив, як нам заповідав Тарас.

Ці початки розбростались в родині,
Гранились в ріднім слові, мов алмаз.
Розмаювались в творчім устремлінні,
Де зроду-віку задніх він не пас.

Сьогодні є ж бо з чим іти на звіт:
Шукав, дерзав, писав талановито.
Творімо й далі в простороні літ,
Бджолино припадаючи до цвіту,
Що не померх, розсіяний по світу,
Бо Україна вічна, поки й світ.

Фінал

О. М. Петренку

Музичний клас напівпідвальний, –
Чи він зберігся дотепер?
Зайшов учитель, страх печальний:
– Наш любий батько Сталін вмер.

Запанувала мертва тиша,
А він оглянув пильно зал,
І що могло ще буть сумніше:
В очах заблиснула сльоза.

Було відмінено уроки,
І хто із нас не сумував.
Хор «Із-за гір та з-за високих»
Потому більше не співав…

І півстоліття пролетіло,
Та час із пам’яті не стер,
Як всі нараз посиротіли:
«Наш любий батько Сталін вмер».

Прялка

В. Другальову

Стоїш в музеї, наче сирота.
Давно ніким не торкана, забута.
Не в змозі в давнопам’ятні літа
Нікого, окрім мене, повернути.

А як же вуркотіла ти тоді
У молодих руках моєї мами.
І струмували ниті золоті
Зимовими м’якими вечорами.

А ще ж було і пісенька вилась,
Легка і, наче пряжа, нескінченна.
Напевне знав я: пряля завзялась
Нову сорочку справити для мене.

Із нитей тих, що випряла вона
У не єдину ніченьку безсонну,
Була мені обновка з полотна,
Не рівня новочасному нейлону.

Не відав я відтак за всі літа
Тепліш тії одежі з бумазеї.
Ах, я і сам сьогодні сирота,
Рідня тобі, забутій у музеї.
29.07.09

Ургал

Далекий Схід!.. Ти знову позови мене,
Мені близькою стала далина,
Що продзижчала взимку бензопилами,
А нині новосіллями луна.

Вона бринить, радіє, мов людина.
Відлютували скинень і пурга.
Сміється свіжа зелень на модринах,
Дзвенить дитячим щебетом Ургал.

Дзвенить біля вагончиків, що скраю,
Дзвенить біля котеджів гуртових,
Дзвенить під небом збудженого краю,
Що трепетно очікує доріг.

Є вулиця. А онде – тільки вуличка,
Тут все жадає зводитись, рости!.
Чи не про це у дитсадку «Гуцулочка»,
Осонцена, замріялася ти?

Отак би змалювати: вколо тебе —
Тайга і труд, малеча голосна...
І сяєш ти, залюблена в цей щебет,
Без неї і весна ж бо — не весна.
Хабаровський край, БАМ

* * *

З ума не йдуть знедолені народи…
П. Грабовський


Падуть сніги… Струмкочуть талі води,
Виспівують, сказати б, ручаї.
Про це писати можна й треба, згоден,
Так само, як про зорі й солов’їв.
Та не забудь: «Знедолені народи»!
Згадай і не приспи, не потаї,
Друкуючи поезії свої
Під рубрикою «Календар природи».
1973

Святе бажання

Мне хочется на этом свете
Ещё немножко погрустить.
Фёдор Сухов

З-поміж бажань, яких зазнали
(Були вони і добрі й злі),
Цього ми зроду не назвали
В непогамованій жазі.

Багато праглось чоловіку,
Та, спивши Божу благодать,
Забагнем теж на схилку віку
Хоч трошки ще посумувать.
25.06.2009


Дощик

Майже ідилія


Не збагнуть, з якого боку,
Припустився навмання,
Перемірює толоку
Дрібен дощик опівдня.

Може, втіха невеличка
Для теляток в цій мокві.
Та вона вмиває личка
Припорошеній траві.

А сьогодні, справді, брате,
Повторилось крізь роки:
За селом пасуть телята
Русочубі хлопчаки.

Хмар низьких сиваві пасма,
Неквапливий краплепад.
Там, де й ми з тобою пасли
І теляток, і гусят.
27.08.2009


Над селом засніженим

Над селом засніженим смуток мій вита.
Бачу зиму іншу я за літами, там…

А було ж тоді мені небагато літ.
Пробиваю вдосвіта стежку до воріт.

З хати вийшла матінка з міркою зерна.
– Ціпу-ціпу-ціпоньки, – лебедить вона.

Вгамувалась віхола, чути хвіртки скрип.
Не замерзли, житимем! – Ціпу-ціпу-ціп…

…Над селом засніженим сіється туман.
Біля хати знишклої похиливсь паркан.

А які жоржини там веснами цвіли –
Попід тими вікнами, що колись були.

Дві зими схрестилися – давня і нова.
Хто ж ті вікна дошками нині забива?

Що ж воно в добу нову діється з селом?
Верховоди, брешучи, б’ють йому чолом.
16.12.2009


А. К.

Пробач, говорять, недругам своїм,
Адже злостивці теж, нівроку, люди.
Мені від того, справді, гірш не буде –
Послухаюсь, візьму й пробачу їм.

Та як то стане кривдникам лихим,
Для них мій спокій – ніби ніж у груди.
Помруть від злості! Винуватим буду…
Не пробачаю недругам своїм.
4-5.04.1975


* * *

Від несуттєвих суперечок
Втечу в поля, у їхню суть,
Де в борозенках – сніг-сніжечок –
Немов пташиних плин вервечок
В передсвітанну каламуть.

В рахманних далях залізниця
Летить, забувши поклик «стій».
Уже світліє. Вже ясниться.
Над полем вранішня зірниця
Ряхтить, мов жайвір золотий.
27.02.1974

Sing!*

Пам’яті В.Кузьменка

Гнали строєм по Фрідріхштрассе,
Конвоїр карбував «Ein, zwei”.
І забаглося “вищій расі”
Пісні — Lied, тож-бо “sing” – співай.

Гримкотіло взуття по бруку.
Розпромінювалась весна,
В’язням ятрила спомин-муку:
Це ж і вдома уже вона.

“Sing”! – горланив арієць люто.
Врешті змусив співати їх:
Про весну Москви незабуту
Затягли усі, хто як міг.

І не грюкали більше кроки,
І не чулося вже “Ein, zwei”.
Навіть німець рудий, нівроку,
Їм підспівував “Моsкаu”, “Maj”.
12.02.2010

*) Співай (нім.)


Пам’яті Євгена Матвєєва


Всезнаний світоч творчості погас,
Херсонщина була для нього — мати.
Сьогодні від Москви і до Чолбас
Лягає тінь великої утрати.

На «Мельпомену Таврії» до нас
Жаданий гість не зможе завітати,
Аби краянцям, як було не раз,
Вітання щиросерде передати.

Вбачаю постать, як завжди, ставну,
Вчуваю слово, як завжди, натхненне.
Нові митці постануть на кону,

Але стежу матвєєвську, одну,
Не продублюють ні кіно, ні сцена, —
Потвердить нині в тузі Мельпомена.



Штрих до балади


Занесло за сто доріг від дому,
Від сьогодні – за десятки літ.
В небі голубому-голубому
Над тайгою висне вертоліт.

Серед будівничого огрому,
Збунтувавши сон соснових віт,
В небі голубому-голубому
Над тайгою висне вертоліт.

Трасу круто кладено відому
Через твань морозяних боліт.
В небі голубому-голубому.
Над тайгою висне вертоліт.

Дівчина у кожуху важкому
За плічми несе теодоліт.
В небі голубому-голубому
Над тайгою висне вертоліт.
Віднайду в блокноті записному
Непомеркну поміж інших міт:
В небі голубому-голубому
Над тайгою висне вертоліт.

Скільки див забудеться потому,
Та з душі не вивітриться слід:
В небі голубому-голубому
Над тайгою висне вертоліт.
22.09.2008



Пам’яті бабусі Ганни

Родинно, болісно постало
Село з крутих десятиріч…
Було життя — і ось не стало,
Спливло туманисто, розтало,
Сльозою вибриніло з віч.

Земля обвітрена, полинна,
Про що він – в полі чорний птах?...
Що наша путь – мала і тлінна?..
Та не кінчається людина,
Коли її – на рушниках...

Якщо жила, якщо пізнала
Цей світ на дотик і на смак,
Якщо раділа і страждала,
Якщо по ній сльоза упала,
То це уже безсмертя знак.
5.03.1977


Розмир

На спаді літ з утрат своїх нічого,
Хоч як віддаленіло, не забув.
Вертаю знов до розмиру отого,
Як я пішов, назад не повернув.

Отак, нівроку, сивий присок з горна,
І відпашівши, зберіга тепло.
Адже було, було щось неповторне,
Щемке і чисте на душі було.

Ні слів палких, ні дорікань, ні плачу,
Лиш нарізно обом стелився шлях.
Але чому я, чом тоді не вбачив
Себе в твоїх зажурених очах.
03.10.2010

Подарунок на іменини

В. Телюкові

Ти прийшла із весною
В несходимий цей світ,
І у парі з тобою
Я іду стільки літ.

Ділим радощі й болі,
Дні веселі й смутні,
Як же вдячний я долі,
Що судилась мені.

Чую голос твій милий,
Пісня серця луна.
Хтось на двох її ділить,
В нас же пісня одна.

На землі ані неба
В сяйві сонця і зір
Уявити без тебе
Я не можу, повір.
04.04.2008

Мамині квітники


У снах і у мріях вертаю до рідної хати,
Хай нишкнуть палаци, що гордо встають в небеса,
Таж там, де росли ми, чаклує над квітами мати,
І нас там чарує земна веселкова краса.

Життя нас водило, було, що й шляхами курними, Журба оступала й надалі оступить не раз,
А мамині квіти – оті, що святкуємо ними, –
Крізь бурі і горе вертали до радості нас.

До рідної хати веди нас, знайома дорого, І серце прониже печального болю стріла... Ми квіти в безмов’ї несем до горбочка святого, Де спокій довічний квіткарочка люба знайшла.


Літо на осінь

Літо на осінь поверне поволі,
Тихі долини укриє туман,
Вийду стрічати у чистому полі
Птиць перелітних журний караван.

Що в тому леті — уже не питаю,
Буде весна і повернення зграй,
Все, що одквітло, не раз пригадаю,
Як не забула, – і ти пригадай.

Літо на осінь, осінь на зиму,
Крик журавлиний прониже імлу,
Дай мені вічність — у серці нестиму
Нашого щастя хвилину малу.
1985

Калина-гордовина

До обрію хилився день весінній
Під жайворовим трепетним крилом.
Зустрілася, мов дівчина з весілля,
Калина-гордовина за селом.

Ішла вповита мрією-фатою,
Цвіла, сліпило очі від краси.
І, може, сумувала за водою,
За гаєм тим, де посестри росли.

В долині тепло пахло полинами.
І вечір тишу килимом стелив,
І диво стало піснею між нами,
Калино-гордовино серед нив.

Тривога юних і журба вдовина,
Пелюсточку надії принеси.
Любов’ю квітне слово «гордовина»,
Щоб ми в житті хмеліли від краси.


Воскресни, мамо

Крізь терни йшов на волі і в неволі,
До України-матері й до нас,
Згасавши над студеною Невою,
Вчував Дніпрові клекоти Тарас.

Понад журбу останньої дороги
Крізь віщі сльози ятрили слова,
«Воскресни, мамо!» – чулося, як стогін,
Як мрія, що не вигасла, жива.

Той віщий клич лунає і донині,
По всій землі, ви чуєте, по всій,
У світі бути, бути Україні,
Якщо Шевченко народився в ній.

Доволі, браття, нам ходить навзгинці,
Не відлунав священний «Заповіт»,
Ідімо до Шевченка, українці,
І Україну привітає світ.

Наталя

Не задавнена, не віддалена,
Ця журба в мені повсякчас.
Звали матір мою Наталею,
Як зову я сьогодні Вас.

І на неї ж бо, мов на диво, я
Надивитись в житті не міг.
І ласкавою, і вродливою
Для пташаток була своїх.

Та ж не тільки нам груші в пелені,
Цілий світ ув очах несла.
А пташата ж ті – всі оперені,
А вона в небеса пішла.

Що жило в душі, гріло змалечку,
Погасити не властен час.
Тож пробачте мені, Наталочко,
Якщо я задивлюсь на Вас.


Груша в полях

В степу широкім в спеку й холоди
Одним-одна стоїть старенька груша,
Як я іду у парки і сади,
Її самотню пам’ятати мушу.

Обвітрена, задивлена на шлях,
Вона мені нагадує матусю,
Що виглядала, ждала у полях,
Коли ж то я додому повернуся.
Нехай пробачать парки і сади,
Тінисті заворожені алеї,
Прослалися життя мого сліди,
Навік довколо груші отієї.

Стоїть вона у споминах моїх,
Овіяна блакиттю і вітрами,
І перейшовши в світі сто доріг,
Я прихилюсь до груші, як до мами.




Пастуший виспів

Приснилося небо, глибоке-глибоке,
А в ньому тополя струмує в блакить.
І листя тріпоче рясне й повносоке,
Таж так, що і небо воно зеленить.

Моя череда розбрелася в отави,
Заснув, як непотріб, ляский малахай.
Лежу, підмостивши під голову трави,
І в думці пливу за тремкий небокрай.

Куди ж то, куди мене винесе доля,
Як хмарку оту, що тополя гойда.
Невже назавжди відлучуся від поля,
Де виспіла мрія моя молода.

Приснилось… А може, в тім краї і досі
Снується, не рветься життя мого нить.
Прислухаюсь: дзвонить пшеничне колосся,
Вчуваю: і небо над полем дзвенить.

І була вона небом Олеся

В щоденникових записах Олесь Гончар сповідається, що в останні хвилини життя хотів би знати: Україна є, Україна буде.

Як злюбили орли піднебесся,
Так і Він Україну любив.
І була вона небом Олеся
Між трудів і священних боїв.

Хто не відає нині, не знає, –
Тільки той, хто сліпить себе сам, –
Як у пеклі війни з-за Дунаю
Він листи Україні писав.

А коли повернувся з походу, –
Все те в книги забаг перелить,
Бо ж судилося болем народу
До останнього часу боліть.

Поставали супроти Солдата
І донині, їдкі, постають
Байстрюки – Лобода й лободята,
Хоч зазвичай інакше їх звуть.

Мріють: прийде жадана година.
Возсіяє продажна мета,
Щоб імення само Україна
Не гірчило їх тлусті вуста.

Все жило, клекотіло у Ньому,
Все доходило в слові основ.
Непохитний – ні зламу, ні злому! —
Стягоносець, а стяг той – Любов!

Не схилити його, не зганьбити –
Над роздоли, дороги й мости
Майорітиме, поки і світу,
Поки є кому прапор нести!

…І як виб’є меженна година,
Хвилюватиме дума одна:
Тільки знати б, що є Україна,
Тільки знати б, що буде вона!


Хатина

Ігореві Болгарину


Благословенна добра та хатина,
Що Кравчуковій зовсім не зрідні.
У неї ж бо посутня є відміна:
Не в закордонні – в рідній стороні.

Не гріх таки сьогодні спогадати
Крізь всі поточні спогади й діла:
Як нас твоя, мій друже, красна дата
Докупи в Голій Пристані звела.

У вікна задивлялися троянди,
На дроті щебетали ластівки.
До столу гостелюбної веранди
Схилялись виноград і… огірки.

Було ж то свято і душі і слова
На честь твоїх високих іменин.
Непозабутня гронилась розмова,
І визрів тост хороший не один.

І нині знов зібратись є нагода
Під стиглою вагою виногрон,
Хоч у хатини вже новий господар,
Та нам її зрікатись не резон.

Адже росте, як і давніше, гінко
Той сад, що ти, як слово, пантрував,
Довкола знакомитої хатинки,
В якій і я не зайвим теж бував.
2009

Вакації

П.Підлипняку


Пролетіли зимові вакації,
Наче змиг – і було й не було.
До побачення, рідні акації,
До побачення, рідне село.

Щось ми знову, ровесники, втратили,
Щось додасться нам знов на віку.
У райцентр пробиваємось трактором –
У соломі на автовізку…

Холодінь, холодень, як сказав би мій
Друг-товариш, відомий поет.
І стосильний ДТ загрузатиме,
Серед поля долавши замет.

Вітер стрічний шмагатиме крилами,
Що крізь роки долине, мов спів,
Як хупавії плечики гріли нам
Дужі плечі селян-земляків.



* * *

Як життя армійське не згадати
І оту смішну з його прикмет:
Ті, що йдуть у ногу, – це солдати,
Той, хто йде не в ногу, – це поет.
Старшина! Ви не судіте строго,
Спроста так усе не об’ясниш.
Я од вас навчивсь ходити в ногу,
А писати вірші – це пізніш.



* * *

Вклоняйтесь флоксу, гладіолусу,
Чи іншій трепетній красі.
Я ж поклоняюся в полі колосу,
Як повелося на Русі.

Його судьба – не заздріть дуже їй, –
Вітри і спека, пил і град.
А він в долині тій заюженій
Стоїть несхитно, як солдат.

Росте, квітує, наливається
В степу, в душі степовика.
Усе на світі обертається,
Вважай, круг нього, колоска.

І тії ж флокси й гладіолуси,
Якщо пішло уже на те,
Цвітуть барвистіш, як над колосом
Завія чорна не мете.
1986


* * *

Кленок біля воріт, калина над водою.
Нехай жорстокий світ – ти, ніжносте, зі мною.
Над мальвою – бджола… А десь – ракетодроми.
І знов мені зійшла зоря над отчим домом.
З доріг а чи з орбіт чекає мати сина…
Кленок біля воріт, над річкою – калина…
15.09.1984


Тужба


А так за дорогами тужить душа.
О. Гончар


І знову недуга, що в серці гніздиться,
На мандри завітні надій не лиша.
Отож-бо не спиться вночі, не лежиться…
А так за дорогами тужить душа.

І спомин зрина, як підстрелена птиця, –
Згадалися чари оті в комишах.
Незмога до них, як було, – причаститься…
А так за дорогами тужить душа.

Розвіються хмари, блакить заясниться,
Відроду її глибочизна вража.
Не дано — на небо в степах надивиться…
А так за дорогами тужить душа.

Брунькується сад і сокує травиця,
Про щось там стежина співа споришам…
І поблиск, і стума в глибоких зіницях...
А так за дорогами тужить душа.
2005

Перед Новим роком

Перепрошую за спізнення.
Щойно мав я дивну приключку:
Стрілась юна, осамітнена, –
Поміж юрбами святковими
Невідомо йшла куди.
Шлях непевний – ожеледиця.
Поспішив притьмом на виручку.
Пропоную їй під рученьку.
А вона… Ні слова, чуєте?
Лише крочок рвійно вбік.
Ми проходили під кручею
Не було куди їй збочувать.
Посковзнулась. Я на поміч їй.
Не дозволила. Сама!
Встала горда і осніжена…
І мені здалося: плакала.
Я прохати став пробачення.
Та ні слова – ув одвіт…
Хто така? Чому журилася,
Німувала самозречено?..
Не сприймає, може, гумору –
Я ж не зовсім жартома…
Хтозна, чим би це скінчилося,
Коб одне хоч слово мовила.
Ви не смійтесь: може, доля це…
Я ж бо теж – один, як перст…
Роз’єднала нас міліція –
«Захотів до витверезника?..»
Але ж я не пив ні грамочка!..
Тож тепер — за неї п’ю !..
1978

 

Просвіта "Херсонщини"