* * *

Не піднімуся вище себе,
До плінтусів не опущусь.
Немає просто в тім потреби -
Годити віршами комусь.

Таким, як є, виходжу в люди
У світлі дні, в похмурий час.
Не похвали і не огуди
Чекаю, критики, од вас.

Якщо ж комусь не до вподоби
Це світобачення моє,
Нехай наморщить добре лоба
І зрозуміти спро-бу-є,

Що я не прагну вище неба,
До плінтусів не опущусь.
І що немає в тім потреби -
Годити віршами комусь.

Я криводушити не смію,
Хоча "великим" не рівня,
Чудово люди зрозуміють -
Де щира правда, де брехня.

Нащадкам

Поки ще все не всеодно,
До всього маю діло.
Душа втомилася, однак
Вона не спорожніла.

Я ще живу, я ще лечу
Вітрам назустріч знову.
Здогадуюсь, але мовчу
Про що немає мови.

Поки ще все не всеодно,
І свято наше з нами,
До вас постукав у вікно
Пісенними рядками.

Я - подорожник

Я звичайнісінька рослина.
Я - подорожник. Я росту
В життя на вічному посту,
Твого життя також, людино!

Крупини досвіду вбираю,
Йдучи крізь міліони літ;
Твій всеспустошуючий слід
Собою вперто позначаю.

Гриміли битви, ржали коні,
В серця впивалася стріла…
Твоя гаряча кров текла
В зелені у мої долоні.

Мене самого в шал атаки
Разом з землею на шмаття
Колеса рвали, м'яли траки,
Але я знову до життя

Підводивсь.
І крізь подих смерті
Ліз до твоїх доріг завжди…

Я - подорожник. Моя впертість
Тебе рятує від біди.

* * *

Я мушу вірить мудрості зерна,
Його загибель світ годує сущий.
Хоча тут неузгодженість кричуща,
Але я вірю мудрості зерна.

Моя душа його душі сповна
Довірилась, йдучи у день грядущий,
Я мушу вірить мудрості зерна,
Яке вмира, годуючи живущих.

* * *

Мудрістю лукавого
Все урівноважено:
Розминувся з славою,
Друзями розважений.

Безперечна істина:
Нічого печалиться,
Всеодно до пристані
Корабель причалиться.

Та допоки в гавані
Серце не скорилося,
Треба, аби плавання
Все-таки здійснилося.

Криниця

Я душу освятив цілющою водою
З криниці тої, що біля Дніпра.
І стати хочеться душі моїй такою
Відкритою криницею добра,

Як та, що при дорозі під вербою
Копав колись мій прадід молодий.
Більше ніде такої дзвонкової
Я у світах не куштував води.

Немає прадіда, а скільки ж бо народу
По сей день п'є з його криниці воду.
Вона завжди була і є для всіх.

Уже й мене мої онуки тішать,
А ця вода - один із найсвіжіших
Дитячих добрих спогадів моїх.

* * *

Моя душа -
в тяжкому сні,
Нема моїй печалі краю,
А день скупався у весні
І з-під руки щось виглядає.

Ветерани всіх перебудов

Нам усім давно вже не по тридцять,
Нам уже давно за шістдесят.
Можеш скільки хочеш бадьориться,
Всеодно виказує "фасад".

Як би не старався, але нині
Що й казати - виправка не та.
Аж риплять у кожній волосині
Сніжнобілим інеєм літа.

Я скажу, бо правди ніде діти,
Що не раз наламували дров.
Родом із двадцятого століття
Ветерани всіх перебудов.

Але хочу, щоб не забували,
Як би не було, а все-таки
Ми ніде й нічим не гендлювали,
Чесна праця нам була з руки.

Завжди нас до спільної роботи
Закликала совісті сурма.
Як бур'ян полоти, так полоти.
Як врожай збирати - гуртома.

Як кохати, - то вже так кохати,
Щоб в садах хмеліли солов'ї.
І довіку в серці зберігати
Незрадливі почуття свої.

А сьогодні в щирому привіті
Внукам віддаєм свою любов.
Родом із двадцятого століття
Ветерани всіх перебудов.

Хлібороб

"У поті свого лиця ти їстимеш хліб…"
Книга Буття (2, 3 стих 19)

Без нього нема села,
І степу нема без нього.
Він тут у поті чола
Виконує присуд Бога.

Ніколи його не мина
Ні спека, ні хуртовина.
Це він достеменно зна
Насущному хлібові ціну.

Хай влада твоя без меж,
Купаєшся в славі і шані -
Він чує, як ти жуєш
Хліби його в ресторані.

Він зовсім не жадний, ні,
Бажає тобі смачного…
Від величі ти сп'янів
І погляд не кинеш на нього.

Ти вернеш від нього ніс,
Задерши його до неба…
І гірко йому до сліз
За степ, за село, за тебе.

А там...

(диптих)

1.

Ще ніч оцю переночую,
А там полуда опаде.
Я прислухаюся… я чую -
Дзвенить проміння молоде.

А там омию очі сонні,
Суглоби з хрустом розімну
І на зігрітому осонні
Наріжу свіжу борозну.

2.

Мої думки біжать за пруг.
А там за пругом… там за пругом
На полі власному онук
Іде усміхнений за плугом.

За пруг біжать думки мої.
А там така чудова днина:
Цвітуть сади, шумлять гаї
Під синім небом України!

2 квітня 1991 року

Цього дня згідно з Указом
прем'єр-міністра уряду СРСР Павлова
внаслідок обвального підвищення цін
на продукти харчування і
товари широкого вжитку
почалося різке зниження
життєвого рівня народу.

Як і належить, сонячно у світі.
Росте трава, нуртує сік в лозі.
На те й весна, либонь, на те і квітень,
Аби життя постало у красі.

Але сьогодні вулицями міста
Неначе в сні примарному бреду.
І навіть найстійкіші оптимісти
Помітно спохмурніли на виду.

Запам'ятайте, люди: чорну дату
Московський уряд видав нам згори.
Від неї ріки сліз візьмуть початок.
І жебраки підуть попід двори.

2.04.1999

Ми - українці

Дніпровсько-інгулецьке межиріччя
У безміри свій обшир простеля.
Які тут нашаровані сторіччя!
Під ними аж горбатиться земля.

Подій минулих тут не стихли звуки.
Пронизливо, неначе наяву,
Дзвенить стріла, що випустив із лука
Відважний скіф в годину бойову.

Мечів брязчанням, кінським диким храпом
Тисячолітня котиться луна.
Ось берегів в'юнкою Понтікапу
Дісталися сарматів племена…

Ось печеніги сунуться без ліку,
І половецькі чути крики злі.
Різноплемінні орди напівдикі
Причорноморські топчуть ковилі.

………………
В мені щось є від скіфа і сармата,
Від печеніга і половця є.
Але слов'янський світ мені за брата
В сім'ї своїй великій визнає.

Авжеж, ми - споконвіку автохтони,
Прадавні орачі і сівачі.
Наш родовід в глибинах часу тоне,
Початок від Трояна беручи.

Що українці - ми ще не забули,
Свого імення ми ще не зреклись…
Під нами нашароване минуле,
Над нами - сонце і блакитна вись.

* * *

За Чичебабіним

Поки ще ми здорові,
І совість ще не спить,
Товариші-панове,
Давайте щось робить.

А час такий крилатий
Летить, неначе птах.
Пора б нам розібратись
У душах і в думках.

Ставаймо всі до діла,
Виходьмо із пітьми,
Щоб челядь не глумилась
Всевладна над людьми.

Ніхто із нас не лицар,
Не праведник чолом,
Та як же нам миритись
З неправдою і злом?

Не маємо чомусь ми
Єдиної мети,
Та щось робити мусимо,
Щоб з глузду не зійти!

В архіві колишнього КДБ

Не міни тут і не снаряди,
На безкінечних стелажах
Паперів стоси ряд за рядом
Прономеровані лежать.

І тихий шерех паперовий,
І протокольний куций стиль
Ховають силу вибухову,
Як динаміт або тротил.

Спробуй, візьми з якогось стосу,
Присядь до світлого вікна,
І заворушиться волосся,
І вибух раптом пролуна.

Вже не одне десятиліття
Той вибух тишу розтина.
Це до нащадків з того світу
Батьків волають імена.

Ох, імена ці, імена ці…
Як їх багато - просто жах!
Посмертних реабілітацій
Чекають тут, на стелажах.

Збуваються слова пророчі

Скажу Тобі, скажу, як зможу:
Вже скоро, може, й за межу,
Але я ще, Всевишній Боже,
Буває, віршами грішу.

Буває, ще глаголом сущим
Вдається грішному мені
В рабів Твоїх смиренні душі
Думки вселяти бунтівні.

Прости мені, Небесний Отче,
Що не гамую в серці гнів,
Що возлюбити я не хочу
Своїх заклятих ворогів.

Прощаєш ти усі провини,
Але чи зможеш те простить,
Що наша Мати-Україна
В сльозах заплакана стоїть?

Стоїть вона, гарячі сльози
З гірким ковтає полином.
Її синів великороси
Вже помамлючили давно.

Твої сини, нещасна Мати,
Давно жорстоко, без жалю
Тебе навчились розпинати,
Щоб догодити москалю.

Не плач, Матусе, витри очі,
Минає ніч, зійшла зоря.
Збуваються слова пророчі
І заповіти Кобзаря.

Хай будуть прокляті навіки
Усі, що зрадили тебе,
Бо не затьмарити шулікам
Над нами небо голубе.

Вже волю нашу не приспати,
Не заарканити в петлі…
…і буде син, і буде мати,
І будуть люди не землі.

Таврійські октави

Святий Ілля прогуркотів діжу,
І знову синій ситець над степами.
Легенький вітер розмива межу
Між мевом степовим і небесами,
І між Дніпром, який несе баржу
З херсонськими рябими кавунами.
І враження таке, немов стою
У справжньому небесному раю.

Пора осіння. Вже перебродило
В діжі дубовій молоде вино.
І нуртуванням сонячної сили
Дзвенить ігристо в келихах воно,
Кров захмелілу розганяє в жилах.
Пісням веселим розправляє крила,
Завзятим танцем обрії хита
В степах Таврійських осінь золота.

Прощання з квітами

Пора сінокосу. Прощаюся з квітами в лузі.
Вже завтра краса їх до ніг косарям упаде.
Густим різнотрав'ям бреду у невимовній тузі,
Неначе востаннє цей луг так ошатно цвіте.

Навзнак упаду в запашні степові медоноси,
Притиснуся міцно до теплого лона землі.
У квітах кружлятимуть бджоли, дзвенітимуть оси,
Гудітимуть десь у кущах контрабаси-джмелі.

Охоплене все полуденною спекою й лінню,
Ніщо не віщує нікому якоїсь біди,
Та цьому буянню і цьому хмільному цвітінню
Лишилося жити дванадцять коротких годин.

Вже завтра під коси голівки схилятимуть квіти,
І висушить сонце на сіно зелену траву.
Тож, бджілки, спішіте! Упоратись з медом спішіте.
Мені - не до меду… Я з сіллю свій вік доживу.

* * *

Стежина польова,
У небі - журавлі…
Переплела трава
Глибокий сон землі.

Попереду ріка,
Зелені береги.
Навколо поплавка -
Круги, круги, круги!..

Навариста юха,
І зайві тут слова.
Тобі хтось набрехав,
Що щастя не бува.

* * *

Був би голос -
знайдеться гітара.
Було б небо -
знайдуться стрижі.
І знайдеться голубка до пари,
І знайдеться тепло до душі.

Були б руки -
знайдеться робота,
Був би цвіт -
зарясніють плоди.
І знайдеться крило для польоту,
І летіти знайдеться куди.

Друзям

За степовими виднокраями,
Де котить хвилі славний Буг,
Живуть у місті Миколаєві
Друг Іванов і Кремінь-друг.

Але про кожного окремо я,
А чи точніше, зокрема:
Поета кращого за Кременя
У Миколаєві нема.

Я говорив, і говоритиму,
І присягнутися готов -
Немає в місті композиторів
Таких, як друг мій Іванов.

І я грішу потроху віршами,
На серце руку покладу,
Що на Херсонщині не з гіршими
Стою у творчому ряду.

Спасибі!

Хоча у вас на грудях, капітане,
Не сяють ще високі ордени,
Спасибі вам за службу бездоганну,
Спасибі вам за наші мирні сни.

Здається, у спецшколі тільки вчора
Для вас відгомонів прощальний бал,
А завтра вам уже зірки майора
Прикріпить до погонів генерал.

Смертельну небезпеку, капітане,
Зустріти ви готові на посту.
Спасибі вам за серце полум'яне,
Спасибі вам за людяність просту.

Ода природі

Лежить земля під сніговими дюнами,
В землі дрімає солодко зерно…
Усе в природі зважено й продумано.
Настане час - проклюнеться воно.

Проб'ється крізь грунтів прогріту товщу
Пагіненя зелене молоде.
Його веселий привітає дощик,
У літепло за руку поведе.

А там, дивись, у дощовому травні,
Коли настане сіножаті мить,
Моя коса в густому різнотрав'ї
Тобі, Природо, оду продзвенить.

Осіння музика

Ой, баяне, мій баяне,
Чорно-білі гудзики,
Листя падає багряне
І ляга на музику.

Листопаде, листопаде,
В тебе у полоні я.
Перелунюється садом
Золота симфонія.

Ходить парком день осінній
І від сонця мружиться,
В листопаді по коліна
І по серце - в музиці.

Глибока осінь

Усе довкруг зів'яло і померхло,
Туманні ранки, прохолодні дні.
Вночі вода у горщику зашерхла -
Глибока осінь в нашій стороні.

В лісах прозорих стало наскрізь пусто.
Останнє листя з клена опада.
Лише на грядці головки капусти
Відважно зустрічають холода.

Вже за селом останні дні осінні
Північний вітер прудко перейма.
Напевне, завтра вранці вийду в сіни,
А за порогом - ось вона, Зима.

Зима

Вона підкралась тихо на санчатах,
Аби вночі не турбувати нас.
Сріблястими заметами під хати
З дороги відпочити уляглась.

А вранці всім вона рум'янить лиця,
Під ноги стелить білий поролон.
Я одягнув кожуха й рукавиці,
Іду зимі здаватися в полон.

З гілок звисає білосніжна пряжа,
Виблискує, неначе канитель.
Ідуть селом казкові персонажі,
Несуть зимову свіжість до осель.

Щедрувальники

Сяють в небі зорі пелехаті,
Виплива півмісяця ріжок.
На снігу від хати і до хати
Виткалось мереживо стежок.

Ходять щедрувальники веселі
Вулицями рідного села
І несуть до кожної оселі
Часточки душевного тепла.

Зимова казка

Згідно з планом головної
Чародійниці Зими
Простелилися під ноги
Білосніжні килими.
І вже згідно з тим же планом
Біла казка ожива.
Порядкує на майдані
Біла Баба Снігова.

- Чародійники, будь ласка, -
Попросили дружно ми, -
Хай триває біла казка
Білосніжної зими.
Хай усупереч прогнозам
Біла віхола співа
І стріча Діда Мороза
Біла Баба снігова.

Я загадую бажання,
Хочу, щоб вони збулись.
На засніженім майдані
Ми зустрінемось колись.
Неодмінно день настане
Вже не в казці - наяву,
Закружляю в білім танго
Королеву Снігову.

Зимі кінець

Втіка мороз, задерши поли,
За ним степами навздогін
Побіг за сині виднокола
Струмків веселий передзвін.

Під вітерцем березнекрилим
Від криги Інгулець скреса.
Зимі - кінець. Заходить з тилу
Блакитних пролісків десант.

Трава проклюнулась з-під насту,
І пар сотається з ріллі.
А на грядках пішли у наступ
Лопати, сапи і граблі.

* * *

Ходімо в сад. Зимовий сад.
Там на деревах срібні віти
І зорі гронами висять,
Медами Всесвіту налиті.

Ходімо в сад. Зимовий сад.
Нехай мороз рум'янить лиця,
Ми зорі будемо збирать, -
Твій погляд ними заіскриться.

Ходімо в сад. Зимовий сад.
В кімнаті всидіти несила.
У скронях - січня снігопад,
А в серці - травня заметілі.

Весна

Миколі Братанові

…А сонце, наче викупане в лазні,
рум'яне над степами піднялось.
В ліску на верболозах своєчасно
Ніжно-зелена вибухнула брость.

Прийшла весна! Яке ж бо справді щастя!..
Стою в садку, дивлюся з-під руки,
Як на гілках синички метушаться,
І за шпаківню сваряться шпаки.

Несе весна на ластівчиних крилах
Невідвороотність світла і т епла.
Підсніжка у ліску рожево-біла
Цвітіння карнавал розпочала.

А за селом парують чорноріллі,
Спішить сусід мій з посівним зерном.
Усі в турботах, навіть грак - при ділі,
Поважно ходить, наче агроном.

Верба щасливі не ховає сльози,
Вночі на трави випала роса.
І вже цілющі життєдайні грози
За обрієм муштрують небеса.

Сьогодні в селянина справжнє свято -
Весна-красна надію принесла.
Як мовиться, сподіваний початок,
А це уже - півсправи для села.

Гармошка

Бувальщина ця, може,
Підкаже щось комусь.
Приніс з війни гармошку
Микита Чорноус.

Якщо не задавався,
Чи просто не брехав,
Її сам Тьоркін Вася
Йому подарував.

Була там та гармошка
На все село одна,
Як до обіду ложка,
Як келих до вина.

Яке у кого свято,
Чи в армію комусь,
Наярював завзято
Микита Чорноус.

Там, де людська толока
Збиралась в гожий час,
Весела і широка
Мелодія лилась.

Про неї забували
Любителі попси,
Але не затихали
Гармошки голоси.

Вона проста й негорда,
Нікому не чужа.
Для неї нагорода -
Нарозпашки душа.

В руках у музиканта,
Весела чи сумна,
Сестрицею таланту
Завжди була вона.

До танцю і до пісні
Гармошка кличе нас.
Будь ласка, гармоністе,
Згадай фокстрот і вальс…

І вже під звуки ярі
Вгинається земля.
Чарівний вихор пари
У танцях кружеля.

Вицокують підківки
Чечітку під гармонь,
Частівка об частівку
Викрешують вогонь…

В малім селі чи в місті,
По нотах, чи без нот
Будь ласка, гармоністе,
Розвесели народ.

Яблуневе Поділля

(пісня)

Догорить на заході зірниця,
Тихо сон підкрадеться в імлі,
Яблуневий сад мені присниться,
Що цвіте в подільському селі.

Цвіт рожево-білий,
Яблуневий цвіт,
Та й на все Поділля,
Та й на цілий світ.
Цвіт рожево-білий
З гілки обліта.
Яблука доспіли,
Як мої літа.

Осінь у відчинену кватирку
Сіє хуртовину золоту,
А мені Велика Яромирка
Сниться в яблуневому цвіту.

За вікном зимові заметілі,
І вітри шугають навісні.
А мені явилося Поділля
Яблуневим цвітом уві сні.

Розгортає ранок сині далі -
Все таке знайоме навкруги:
Над Збручем - калинові коралі,
Смотрича - квітучі береги.

Поклик у вічність

Весна в палітру кримську нині
Впліта веселі кольори,
Полоще день в ультрамарині
Золотосині прапори.

Стрімке шосе біжить до Керчі…
Квітучим краєм цим колись
Вогню й металу грізні смерчі
На крилах смерті пронеслись.

Чолом тобі, чудове місто!
Чолом славетному тобі!
Героя Зірка промениста
Горить у тебе на гербі.

А з підземель Аджимушкаю
Ефір бентежить знов і знов:
"Не здаємося… ми вмираєм…" -
Гука у вічність Ягунов.

І непідвладні часоплину
До нас долунюють слова…
Скорботи нашої хвилину
У тиші серце відбива.

Берег любові

(пісня про Керч)

На світанку прокинеться місто,
А поки ще воно в тишині,
Я пройдуся по вулицях чистих,
Із дитинства знайомих мені.

Приспів:
Доле моя!
Скільки збулося мрій!..
Керченські зорі,
Пісня над морем…
Берег любові мій.
Берег любові -
На щастя підкова,
Хвилі морської прибій.

Біля церкви Івана Предтечі
Мимоволі згадається мить,
Як узяв тебе ніжно за плечі,
Присягаючись вірно любить.

Приспів.

І повік не забудеться дата,
Ті хвилини щасливі, коли
На вершину гори Мітрідата
Нас весільні східці привели.

Приспів.

Соколенки

(Поема-реквієм)

В невеликому приінгулецькому селі Новогреднєве на Херсонщині стоїть обеліск односельчанам,
які загинули в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років.
На вічну пам'ять викарбовані в граніті
імена братів Леоніда, Григорія, Івана,
Василя і Миколи Соколенків.

1

Телеграма батькам була з міста Дрогобича
через декілька днів, як війна Вітчизняна
загриміла над нами червневого ранку.
Телеграма коротка й жахлива,
як удар у самісіньке серце:
"Соколенки - Іван, Леонід і Григорій
впали смертю хоробрих..."

2

Леонід був найстаршим з дітей
у великій селянській родині.
Над дитинством його
просвистіла шаблями війна громадянська...
На два роки молодший Григорій
ще гойдався в колисці,
як ділили в селі годувальницю-землю,
відвойовану в битвах дорогою ціною...
Був Іван немовлям,
коли в батька його за ту землю
лиходії з-за рогу стріляли з обріза...

Виростали брати одностайні в усьому:
Разом вудили рибу, ходили до школи,
разом мрії юначі плекали.
Їх манило життя в світанкові дороги.
Тридцять восьмого року погожої днини
трьох братів Соколенків зустрів Миколаїв.
Тепло їх прийняли в робітничій сім'ї корабелів.

А тим часом у світі було неспокійно.
Лютувала в Європі коричнева погань,
і котила усепоглинаючі хвилі
до кордонів Вітчизни,
яку щиро любили брати Соколенки.

І тому, як робочі кінчалися зміни,
у гурток записавшись, брати Соколенки вивчали
наполегливо справу військову.
Потім разом листа написали наркому,
попросили, щоб їх, нерозлучних з дитинства,
І на службі армійській не розлучали.

В сороковому році на їхнє прохання
відгукнувся нарком оборони, й до війська
провели корабели братів Соколенків.

Не минуло і року - війна почалася.
А за декілька днів
під Дрогобичем-містом
три танкіста, три брата -
екіпаж бойової машини -
спалахнули,
щоб вічним вогнем пломеніти.

І немає могили братів Соколенків,
бо не вмерли вони,
а пішли у безсмертя.

Телеграма коротка й жахлива,
у самісіньке серце влучила,
прикувала до ліжка
молоду ще літами,
але з горя посивілу матір -
Соколенко Галину.
Вже відтоді нещастя
не минали її, аж допоки
не звели в домовину дочасно.

До села Новогреднєво чорної днини
докотилася люта орда зловорожа.
Хтось з недолюдків, тих, що стріляли з-за рогу
в Соколенка Антона -
активіста сільської бідноти,
прислужився фашистам, показавши на нього,
що, мовляв, небезпечний для порядку нового.
До концтабора хутко забрали Антона.
Залишилась Галина з чотирма діточками.

...Семилітній Василько
якось грався на дворі.
Там його і схопили вампіри
у білих халатах.
Кров невинну дитячу
до краплини зцідили,
аби влити у вени убивць
біснуватих.
Не вмістилося горе
в материнському серці,
і воно розкололось
від нелюдського болю.
Разом сина і матір
поховали сільчани.
І тоді добрі люди
прихистили у себе
трьох іще Соколенків -
Толю, Колю і Ліду -
сиріт малолітніх.

Вже Миколці шістнадцять
в сорок третьому році минуло,
То й на нього небавом
око хижого звіра упало.
Попрощатися навіть не встигли
З ним молодші сестричка і братик
Силоміць юнака Соколенка
запроторили до фатерлянду.
Двічі він утікав із неволі,
але кожного разу скажені
натрапляли на слід людолови...

...Навесні сорок п'ятого року
визволителі з рідного краю
до ворожого лігва дістались.
Час настав Соколенку Миколі,
як звільнився з ворожого рабства,
показати недолюдам лютим,
Що Вітчизна йому не намарне
грізну зброю вручила й тепер він
має змогу, розправивши плечі,
поквитатись в боях з ворогами
за свою погвалтовану юність
і за кров малолітнього брата,
і за матір, яку передчасно
люте горе звело в домовину,
за братів -
трьох відважних танкістів,
які вічним вогнем спалахнули,
і за батька, якого загнали
до концтабору виродки кляті,
і за всю Батьківщину кохану,
на яку зазіхнули фашисти.

Мужнім воїном був Соколенко -
славний сокіл з таврійського краю.
У Берліні при штурмі рейхстагу
його куля ворожа спіткала
того дня, коли в небі травневім
зацвіли прапори перемоги.

Хоча не всім я догоджав...

Я памятник себе воздвиг нерукотворный.
А.С.Пушкин

Ну хто не прагне по собі
Лишити добру пам'ять людям?
Я серед смертних, далебі,
Звичайно, винятком не буду.

Хоча не всім я догоджав,
Не говорив на чорне - біле,
Але завжди моя душа
Не за статки свої боліла.

Я не приховую той біль,
Хоч сорочки не рву на тілі,
Але нерідко б'ють у ціль
Мої болючі віршостріли.

Я так люблю свої степи,
Дніпра правічні крутосхили.
Тут скрізь сліди, де не ступи,
Мої прапращури лишили.

У трави лігши горілиць,
Люблю дивитись в небо синє…
Водою з дідівських криниць
Запричастив онука й сина.

Коли в цвіту стоять садки
І голоси дзвенять веселі,
Дарую людям залюбки
Нехитрі віршоакварелі.

Вже спорохнявіє мій прах,
Але вони не кануть в Лету,
І хтось, можливо, у світах
Згадає скромного поета.

Інгулець-ріка

(баркарола)

Між хлібів рясних, між густих дібров
В'ється й гомонить Інгулець-ріка.
Крізь мої літа, крізь мою любов
В далечінь біжить течія стрімка.

В далечінь біжить течія стрімка.
Хлюпа в берега хвиля голуба.
Низько до води коси розпуска
Дивної краси молода верба.

Низько до води коси розпуска
Молода верба дивної краси.
Понад Інгульцем пісня не змовка,
В синю далечінь линуть голоси.

Линуть голоси в синю далечінь,
І дзвенить роса у розвої трав.
З вирію летять журавлів ключі
До своїх осель, до моїх заплав.

Застереження

Ми давно вже звикли до пасажів,
До "підвищень" пенсій і зарплат.
Що нового нам сьогодні скаже
В президентське крісло кандидат?

Що він обіцяти буде знову,
Кожен також заздалегідь зна:
Зокрема - державну другу мову,
Без якої нам усім - хана.

Ми ж уже навчались мови тої
Триста з гаком довжелезних літ.
Гнали нас в кайданах під конвоєм
По снігах сибірських на той світ.

Ще не вщухли в нас душевні болі
Від отих уярмлених віків,
За яких наслухались доволі
На тій мові грязних матюків.

Більше вже не стерпимо наруги
Ні від пана, ні від холуя.
Не потрібна нам ніяка друга -
Є у нас єдина і своя.

Депутатам

А чи не годі вам ворогувати,
Ділитись на своїх і на чужих?
Вгамуйтеся, "народні" депутати,
Не переходьте крайньої межі.

У багатьох з вас пір'ячко на писках.
Ви майже всі - балакуни круті.
За що, цікаво, у партійні списки
Вас ваші позаносили вожді?

Ніякі ви сьогодні не народні.
Не обирав нікуди вас ніхто!
Ви тільки холуї чистопородні -
Ад'ю!.. Партбосу - шляпу і пальто!

Бал-маскарад

Вже зашморгований народ
В тенетах щільної блокади
І розважається бомонд
На українськім маскараді.

Нап'ялив бос-регіонал
На себе маску козеняти,
В ролях зайців прийшли на бал
Олігархічні депутати.

Під гримом доброчинних фей
Сховались біло-сині кралі
І арлекіно-дуралей
Сховав зачіпника скандалів.

Тече вино, гудуть пісні
На українськім маскараді
Гуля бомонд. А чом би й ні? -
Народ у зашморзі блокади.

Україна в блокаді

Куди не глянь, куди не кинь - на блоки
Наразишся хоча би й не хотів.
Державу дерибанять на всі боки
Зблоковані зажерливі круті.

Заблокували у Верховній Раді
Трибуну, крісло спікера, ЕСе*.
В петлі всеукраїнської блокади -
Заручником суспільство наше все.

У блоках ми, неначе у кайданах.
Під блоками ламаються хребти…
А може, нам потрібно ще Майдану,
Аби розблокуватись назавжди?!

[* ЕСе - електронна система для голосування]

Потоки

Українським політикам

Течуть вони у простори широкі,
З глибин землі узявши початки,
Струмки, струмочки, річечки, потоки,
Грайливі, швидкоплинні бурчаки.

Вони малі, але їх так багато,
Нема їм достеменного числа.
Аби в однім руслі їх об'єднати, -
Яка б могутня сила ожила!

Задумайтесь, високі верховоди, -
Не випадково ці пишу рядки.
Марнуються потенції народу,
Зусиль його потоки і струмки.

Хто кого

День догорів. Розстанув, мов крижина,
І вічність опустилась на поля.
Я перед нею - тільки порошина,
Яку до лона поверта Земля.

В нічній пітьмі про смерть, буває, часто
Думки у скроні стукають мені.
Я чую грімкотливий голос часу
У Всесвіту бездонній глибині.

І страх мене проймає серед ночі:
Життя - лише така коротка мить.
Я часові в обличчя крикнуть хочу:
"Не поспішай!", - та голос мій тремтить…

А на світанку у зеленім лузі,
Де поміж трав живий струмок тече,
Усміхнені ідуть до мене друзі,
Сіда мені метелик на плече.

І знову шлях крутий долаю вперто,
В душі нуртує сила - ого-го!
А може, й справді, люди, ми - безсмертні,
Ще часові покажем, хто - кого?!

Роздуми про вічне

(Оптимістичне)

Я не помру.
Я в землю лише
Приляжу трохи відпочить,
Але Закону підкорившись,
Життя свого продовжу нить.

Зійду на пагорб зелен-дубом…
Вітри спиняючи між віт,
Вже не півсотні жити буду,
А двісті, або й триста літ.

ЖІНОЧІ СЛАВНІ ІМЕНА

(цикл)

* * *

Жінок ми не томили в генікеях*,
Немов пташок у клітках золотих.
І не ходили в нас вони в лакеях,
З нами жінки завжди були на "ти".

Свою слав'янську вроду не ховали,
В роботі, поруч з нами за столом.
Від них в господі щастя прибувало.
І їм за це ми схилимось чолом.

За них піднімем келихи святкові
І, як годиться, вип'ємо до дна.
Аби звучали з гордістю й любов'ю
Жінок слов'янських горді імена.

[* У східних народів - території, за які не мали права виходити жінки].

Віра

Ти увійшла в мою буденність сіру,
Немов з небес омріяна яса.
Мені з тобою добре, моя Віро.
В тобі життєва істина й краса.

Де б я не був,
у радощах чи в горі,
В снігах без ватри,
в спеку без води,
Зі мною Віра
Незрадлива поряд.
І я, повірте,
Вірний їй завжди.

Надія

Коли чекаєш -
відступа розпука.
Тепло жадання душу зігріва.
Це хто там каже,
що чекання - мука?
Це - радість,
що Надією жива!

І я тією радістю радію,
П'ючи солодких
спогадів вино.
В моєму серці
не вмира Надія,
Що сподіванням
збутися дано.

Любов

Гей, буяла в слов'янських жилах
Молода захмеліла кров.
Із розпечених вуст злетіло
Ніжно-трепетне слово Любов.

Значить, треба йому такому
Скластись в давні часи було,
Аби сплавилися у ньому
Світло сонячне і тепло.

Стали словом цим величати
Найвродливіших із жінок.
З ним виходимо жито жати
І тяжіємо до зірок.

І народжуємось з любові,
І згораємо в ній дотла…
О, слов'янське бентежне слово,
Тебе доля мені дала.

Дарина

Дарино,
Мила Дашо!
Твоїх жіночих чар
На карнавалі нашім -
Щасливий Божий дар.

І розум цей, і вроду,
І мрії голубі
Від Матінки-Природи
Даровано тобі.

Ніколи не убуде
Добра в твоїм саду.
Даруй,
Дарино,
людям,
Даруй і не шкодуй.

Владислава

Милий образ малює уява:
Сині очі і руса коса.
Богом дана тобі, Владиславо,
Неповторна жіноча краса.

Диво-квітка слов'янського саду,
Твоя врода з роси і води.
Маєш ти необмежену владу
Над закоханим серцем завжди.

Світлана

Світлана!..
Світанок над степом пала,
У травах спалахують роси,
У світлих проміннях розтала імла,
Прокинувся день стоголосий.

Світлана!..
Відразу світліша душа
І сонячним зайчиком щастя
Похмурої днини до нас поспіша,
Даруючи сонячний настрій.

Світлана!..
Зажди, постривай, не спіши,
Не гасни у небі нічному.
Розкованість юного серця лиши
І світлої радості спомин.

Ольга

Грізне ймення княгині
Знане з давніх давен.
Не забуте понині
Серед славних імен.

В нім і степу роздолля,
І польоту полон,
І нескорена воля,
І доземний поклон.

І доріженька довга,
І гарячі вуста
В теплім імені Ольга
Половіють жита.

Голубі виднокола
І поля золоті…
Оля!
Чується - доля
У моєму житті.

Дружині Клавдії

Ти поруч - і все прекрасно:
І дощ, і холодний вітер…
Спасибі, зіронько ясна,
За те, що ти є на світі.

Спасибі за ніжні губи,
За ці незів'ялі квіти.
Спасибі тобі, моя люба,
За те, що ти є на світі.

Подумай, адже могли б ми
Ніколи в житті не зустрітись.
Єдина моя, спасибі
За те, що ти є на світі.

Онука Настя

В очах лелітки щастя,
Крилатих мрій політ…
Виповнюється Насті
Сімнадцять юних літ.

Чуттям у грудях тісно:
Який прекрасний світ!
І просяться у пісню
Сімнадцять юних літ.

У спогад недалекий
Пішов дитячий слід…
Схилились над конспектом
Сімнадцять юних літ.

У серце ніжно стука
Любові первоцвіт.
Стріча моя онука
Сімнадцять юних літ.

* * *

Як я втомився!
Як же я втомився!!
Немов тяжінням неземним налився.
На сон важкий,
На сон примарний схоже,
Що навіть рук підняти вже не можу.
Рук
Ніяк
Не можу підняти,
Щоб тебе обійняти…

До тебе, мила

Сьогодні вранці по телефону
Почув твій голос.
В мені відразу птах стрепенувся.
І стало тісно птахові в грудях.
Розпростав крила, аби до тебе
Скоріш летіти.
Йому назустріч війнув заклично
Блакитний вітер.

До тебе, мила, мій птах прилине,
Спочити сяде тобі на руку
І заворкує про те, як тісно
Йому живеться у мене в грудях.

* * *

Пригадую море Чорне.
Забути не маю сил
Хвилини оті неповторні,
Той лагідний плескіт хвиль.
Вуста полум'яно-солоні,
Якими мене обпекла…
…Я був у твоєму полоні,
А ти у моєму була.

Золоте весілля

На подвір'ї - яблуку не впасти.
Гомонить весілля золоте.
Зарясніло посмішками. Щастя
На обличчі кожного цвіте.

Золоте весілля - щедре хлібосілля.
Все село святкує, вся рідня.
Теплим надвечір'ям батьківське подвір'я
Потонуло в квітах і піснях.

Заспівали хлопці і дівчата,
Теплий спогад пісня виклика.
Тут колись зустрілись молодята,
Де блищить під вербами ріка.

Відцвілися яблуні і груші,
І плоди дозріли вже, як слід.
А любов, що поєднала душі,
Не зронила досі ніжний цвіт.

На рушник ступили батько й мати,
Наче пара сизих голубів.
Зграйкою веселі правнучата
Горнуться до них навперебій.

Музика весільна загриміла,
Полетіла пісня над селом.
Вихором фата майнула біла
І сердець торкнулася крилом.

І все довкола аж завирувало,
Зірки гойднулись в пісні на крилі.
Весіллю золотому стало місця мало,
Замало стало неба і землі.

Тільки-но запанувала тиша,
Батько всіх увагу приверта.
Хвацько сиві вуса підкрутивши,
Він, немов скида свої літа.

"Яблучко" вистукують підбори.
І дарма, що кучері в диму.
Навіть в попочілім небі зорі
Весело підморгують йому.

Ой, яблучко, соковитеє,
Наливайте повні чари оковитої.
Ой, яблучко, та ще й квашене,
Пригощайтесь, не вагайтесь, ми не важимо.
Ой, яблучко, наче сонечко,
Хай вам буде, люди добрі, на здоров'ячко.

Молодиці мліють до знемоги,
З вусаня не зводять хтивих віч.
"Ой, дівчата, це б мені такого
На одну хоча б коротку ніч!"

Жарти з перцем сиплять гострослови,
І розмов снується тепла нить.
Вже зійшла зірниця світанкова,
А весілля все ще гомонить.

Робін Гуд - пташка лісова

Було це в сиву давнину
В Шотландії лісах
Свойого віку доживав
Старий похмурий граф.

Крутої вдачі удівець -
Словечка не скажи.
Ніхто до нього не хотів
Найматися в пажі.

Але знайшовся молодець
Служити став йому.
І рівно через три рядка
Я вам скажу чому.

Не ради доброї платні
Чи ситого стола, -
Дочка була у старика...
Яка дочка була!

Вони кохалися удвох,
Як ніжні голубки.
Старому графові було
Про все це невтямки.

Зима минула і весна,
Вже й літечко збіга,
Голубить панночка пажа
І тяжко все зітха:

Вітець запитував не раз
Чому я у кравчих
Нові замовила вбрання,
А не ношу старих.

Пора подумати вже нам,
Як відвернуть біду,
Поки ще він не здогадавсь,
Що я дитину жду.

Тоді мені й тобі кінець:
Я під замком помру,
Тебе повісять на суку
У темному бору.

Сьогодні, як погасне день,
Діждемося темна,
Тоді до тебе, любий мій
Я вистрибну з вікна.

Настала ніч - поснули всі,
Двом тільки не до сну.
Тепер ніяк не можна їм
Сполохать тишину.

Майнула тінь - ніхто ніде
Тривогу не здійма.
І юний паж уже внизу
Кохану обійма.

Світало - у гущавині
Сховалися сичі,
Та вже були за десять миль
Від замку втікачі.

Коли прокинулась між віт
Пташина трель дзвінка,
Вони спинилися, аби
Спочить біля струмка.

І наступив щасливий день:
В гаю біля струмка
Родила графові внуча
Ослушниця дочка.

Що став сьогодні дідусем,
Ще граф того не зна...
Прокинувся, дочку гука,
А тільки де вона?

Лютує граф: - Нехай мене
Ніхто не зупиня.
Знайду її, де б не була...
Мерщій мені коня!

Де паж? Чому його нема?..
І здогад, наче грім -
Покинув замок голубок,
Авжеж - голубка з ним.

Часу немало утекло
У пошуках. Та ось
Близ Бернисделя втікачів
Настигнути вдалось.

Була для юного пажа
Намилена петля.
Та граф побачив на плащі
Прекрасне немовля.

З коня зіскочив, підійшов,
На руки взяв дитя,
І стала м'якшою за віск
Душа його крута.

…………………

"Якщо у лісі народивсь -
Хай буде Робін Гуд.
Так у Шотландії здавен
Лісного птаха звуть".

ЛЕЛІТКИ ДУМОК

Оціниш по-справжньому

Коли відчуєш,
Як течуть крізь пальці
Краплини днів,
Тоді по-справжньому
Оціниш
В пригорщі на дні.

Сам себе врятував

Я захлинавсь уві сні
(А може, було то не сном?)
Про мене кричали мені:
- Людина - за бортом!
Та ні ж бо! Я вижив,
Я зумів
Дістатися берега вплав
І від рятівних кругів
Сам себе врятував.

Прощальні скрики

Щоосені я проводжаю птахів,
Дивлюся довго, як летять вони
Трикутником,
На вістря списа схожим.
Щоосені отой пернатий спис
Впивається вістрям мені у груди.
Прощальні скрики
Скрапують на землю.

Люблять виняткові

Усі без винятку
Клянуться у любові,
Але по-справжньому
Любити вміють
виняткові.

Добро в душі

Добро і зло - дві рівні половини.
Сіль солодить, а мед бува гірким.
Коли ідеш по ягоди шипшини,
Не забувай про гострі шипаки.

Я довго жив. Доріг пройшов немало,
І можете повірити мені -
Зло, мов іржа, що зверху на металі,
Добро - в душі, на самій глибині.

Боголюди

На повні груди вдихаю
(аж обертом голова)
Добропахощі ріднокраю -
Жнива…
І співаю на повні груди,
І щирі пишу рядки:
Дорогі мої боголюди -
Степовики.

Базарна новина

Почута на базарі новина
Випереджа прудкого скакуна,
Та грім її не може заглушити,
Хоч пошепки промовлена вона.

Прокиньтесь, люди!

Аби мені було дано,
Гукнув би так,
щоб чули в світі:
- Прокиньтесь, люди!
Ми давно
У двадцять першому столітті.

Не дай, Господи

Страшніш нема такої влади,
Яка не бачить власні вади.
Вона державі і народу
Завдати здатна тільки шкоду.

Філософія хробака

Вперед повзу я поступово.
Трохи відміряю - і знову…
Живу смиренно тут внизу,
Не знаю сам, куди повзу.
І може, виповзу у люди,
Якщо розчавлений не буду.

Допоки не воскресне

Стомилось море битись об каміння,
Померхло сонце, жарота вляглась.
Віків минулих пробудились тіні,
Блукають поруч в опівнічний час.

Не вірю, що минувшина не явна,
Що між віками перетята в'язь…
Не перестане плакать Ярославна,
Допоки з мертвих не воскресне Князь.

Не гнись перед всіма

Що гаманець порожній - то дарма,
Не гнися через це перед всіма.
Є істина, яку ти мусиш знати:
Багатий той, в кого боргів нема.

Слідкуй за терезами

Упало листя - осені пора
Сухий бур'ян в багатті догора.
Тепер пильніш слідкуй за терезами,
Щоб Зло не переважило Добра.

Добрі підручні

Був кишеньковим злодієм Денис,
Відсидів строк за це колись.
Тепер краде з бюджету і - нічого…
Суддя і прокурор підручними у нього.

Піарщик

Тарас до трибуни високої звик,
Підвішений добре у нього язиик.
Піари такі він бува утина -
Чорніє за мить найбіліша стіна.

Маємо тепер

Де були бригадні стани й ферми,
Де дзвеніли колосом лани -
Руйновища маємо тепер ми
І непроходимі бур'яни.

Підступна гра

Лихвар не зичить ближньому добра,
Його щедроти - це підступна гра:
Спочатку він дає тобі сорочку,
А потім разом з шкірою здира.

Епітафія

- Проходьте мимо…
Ходять тут усякі…
Як ви мені набридли при житті!
Хіба не бачите табличку на хресті:
"У домовині - злий собака".

Записка на могилі ловеласа

Не плач, кохана, витри очі -
Мене немає - викликали в рай…
Можливо, повернуся опівночі.
Бувай!

ПЕРЕКЛАДИ
З ФОЛЬКЛОРУ НАРОДІВ
ПІВНІЧНОГО КАВКАЗУ

Пісня про Рамазана Кужева

(з абазинської)

У ті дні, коли суворий час
Нас покликав вдатися до зброї,
Рамазан-батир, ти був для нас
Зіркою в дорозі провідною.
За собою в гори вів селян
Славний абазинець Рамазан.
Ой, Рамазан-батир!

Тілом і душею молодий,
Рвався у шалене пекло бою
І сміливо всі ми, як один,
Кидалися слідом за тобою.
До звитяги вів однополчан
Славний абазинець Рамазан.
Ой, Рамазан-батир!

Де кипить в ущелині ріка,
На гірськім високім перевалі,
Ворога підступного рука
Твоє серце кулею дістала.
Ти упав, вмираючи від ран,
Славний абазинець Рамазан.
Ой, Рамазан-батир.

Ти упав з гарячого коня…
Як нам передати люте горе!
Одяглися в траурне вбрання
І долини, і ліси, і гори.
В очі нам війнув густий туман
Славний абазинець Рамазан.
Ой, Рамазан-батир!
Вся трава в долинах полягла
І ріка свій шал угомонила.
На землі, що знала стільки зла,
Ми тобі насипали могилу.
Квіти з крутосхилів і полян
Ми тобі принесли, Рамазан.
Ой, Рамазан-батир!

Сирота

(з балкаро-карачаєвської)

В білих саклях там і тут
Тісто місять, хліб печуть,
Та від хліба, що печеться,
Мені запах дістається.
Сирота я, сирота…

За парканами дворів
Доять тут і там корів,
Молоко дзвенить в дійниці,
Дзвін мені ночами сниться.
Сирота я, сирота…

Джальамбі

(з абазинської)

Ні, не табуни твої, не слава,
Не багатство заступили світ.
До душі мені твоя відвага брава,
Джальамбі, мій дорогий джигіт.

Сонце ледь сховається за гору,
Розіллється вечір навкруги,
Хочу я з тобою бути поруч,
Джальамбі, джигіт мій дорогий.

Приручити скакуна умієш
Того, що й стріла не здожене.
То невже ж ти потайки не мрієш
Приручити, дорогий, мене?

Засвітила лампу серед ночі,
Щоб з шляху не збитися тобі…
Може статись - все-таки заскочиш,
Ти до мене, друг мін Джальамбі.

Нас з тобою розлучають люди.
Що робити, коли світ такий.
Ми разом щасливими не будем,
Джальамбі, джигіт мій дорогий.

Доля мені випала проклята,
Не уникну ні образ, ні бід.
Бідна я, а ти такий багатий,
Джальамбі, мій дорогий джигіт.

Іншому не буду за дружину,
З іншою життя нема й тобі…
Серце розірветься на частини,
Дорогий джигіт мій Джальамбі.

Пісня Хаджи-Мурата

(з чеченської)

Я неначе в капкані, в облозі ворожій.
Хто нащадкам далеким розкаже про це?
Долі присуд уже не здійснитись не може,
Смерті жду, у потрійне узятий кільце.

Наче загнаний вовк, вже нічого не значу.
Пригадалось прислів'я, що чув я не раз:
"Ти - джигіт, та коли відвернулась удача,
Недалеко твоєї загибелі час".

Порятунку нема, не чекаю підмоги.
Смерть усіх, крім Аллаха, колись забира.
Моє серце відважне не знає тривоги.
Справжній воїн-джигіт лише раз помира.

Що ви, руки мої, безнадійно упали,
Чи тому, що відчули - надходить кінець?
Таж у пору удач ви хіба не чекали,
Що роздробить колись вас гарячий свинець?

Не печалься, моя голова, надаремно.
Що намічено долею, нас не мине.
Тож і в світлі години удач був я певен,
Що колись тебе шашка ворожа зітне.

Рідна земле моя, ти джигіту пробачиш,
Що топтав він тебе на баскому коні.
Відвернулась від мене сьогодні удача.
Ти, о матінко-земле, станеш пухом мені.

А поки що ми, друзі, помрем, як герої.
Перед рідними горами в нас немає боргів.
Заряджайте кремнівки, готуйтесь до бою
І без промаху бийте своїх ворогів.

Застільна пісня

(з аварської)

Чашу нашого вина
Треба випити до дна.
А якщо пуста вона,
Хай розколеться навпіл.

Хай нас лихо не терза,
Не туманить зір сльоза,
А найкраща хай буза
Затуманить очі нам.

Аж під стелю на крюки
Ми підвісим курдюки,
А з бузою бурдюки
Довго нас не будуть ждать.

Хай хінкал нам раз у раз
В рота пада повсякчас,
Хай кружля навколо нас
Гомінливий рій красунь.

Хай пощезне злий дебір,
Хай між нами буде мир,
Ворогам наперекір
Ми співаємо пісень.

Всім, хто честь свою зберіг,
Всім, хто з нами їсть пиріг,
Всім, хто піднімає ріг,
Хай Аллах здоров'я дасть.

Не забудь

(З аварської)

Така доля випала жорстока,
Цвіт любові догора в огні.
Я тобі - не пара, гордий сокіл.
Бідній не судився ти мені.

Не забудь мене, мій гордий сокіл,
Там, де в небо тягнуться ліси,
Де, як сльози, у траві високій
Краплі кришталевої роси.

І згадай про мене в тій долині,
Де гірчить вітри полин-трава,
Де на кволій сироті-стеблині
Помирає квітка польова.

Сокіл, сокіл - підневільна птице,
Безсердечних слухайся батьків.
Ти хотів зі мною одружиться,
Хоч любив, а взяти не посмів.

Полонянка

Він.
- Ти полонянка в чужому саду,
Але я по тебе прийду.
Без тебе на світі не жити мені.
Крізь варту проб'юсь на баскому коні.
Тебе всеодно я знайду.

Вона .
- Ні, в цьому проклятому пеклі-саду
Я краще одна пропаду.
Мене ти не визволиш звідси уже.
Один ти - їх сотня мене стереже.
Загинеш мені на біду.

Він .
- А я не боюся, кохана Адих,
Тюремників лютих твоїх.
Якщо в моїм серці погасла любов,
Якщо в мене в жилах вода, а не кров,
Який я для тебе жених.

Вона .
- Забудь назавжди ти мене, Тукане,
Минає усе, і кохання мине.
Я стала не та - посивіла коса,
В неволі зів'яла колишня краса.
Побачиш - розлюбиш мене.

Він .
- Адих, я кохаю тебе лиш одну
І хутко зруйную тюремну стіну.
З очей у коханої витру сльозу,
У гори високі її повезу
І нову душу вдихну.

* * *

(З аварської)

Мамо, вийди рідненька,
Бачиш гори зелені?
Ніжна травка шовкова
Із-під снігу пробилась.

Мамо, вийди скоріше,
Подивися в долину.
Бачиш - маки червоні
На снігу голубому?

- Хіба травам зеленим
Із-під снігу пробитись?
Молодій тобі, доню,
Все це тільки здалося.

Хіба маки бувають
На засніжених схилах?
Твій закоханий погляд
Бачить гори квітучі.

* * *

(З даргинської)

Якщо іншому комусь
Погляд ніжний віддаси,
Поміж брів твоїх густих
Хай сова гніздо зів'є.

Якщо іншому комусь
Слово ніжне мовиш ти,
Хай зів'є своє гніздо
В горлі у твоїм змія.

* * *

(З даргинської)

В рота цукру ти набрав,
Підсолоджуєш слова,
Хочеш звабити мене,
Заманити у сильце.

Твої очі, мов зірки,
У нічній пітьмі горять:
Хочеш звабити мене,
В хитру пастку заманить.

Та поки заманиш ти
Мене в пастку чи сильце,
Стережися, аби сам
Не спіймався на гачок.

* * *

Вдови, вдови, аби вас
Посадити в лантухи
І відвезти до млина,
Через жорна пропустить.

Нащо ваші язики
Молодим життя псують?
Хіба ви такі святі,
Щоб судить чужі гріхи?

* * *

Я гірку свою журу
В лузі викинуть хотів,
Та її він не прийняв,
Бо, мовляв, його трава
Від жури зів'яне вся.

Я гірку свою печаль
В море викинуть хотів,
Та воно не прийняло,
Бо, мовляв, моя печаль
Воду висушить до дна.