ОСІННІЙ ДИСОНАНС
Книга поезій
2007
Громадянська і філософська лірика, поезії про трагічне минуле нашого народу, про наше складне сьогодення - в основі нової книжки поета і журналіста Анатолія Анастасьєва, який живе і творить у Великій Олександрівці Херсонської області.
ISBN:
978-966-2133-02-8
СИВИЙ ХЛОПЧИК НА ВРАНІШНІЙ СТЕЖЦІ
Поетична топографія Анатолія
Анастасьєва
Таке буває тільки в поезії. Несподівано виявляється, що стежка, якою ти йшов усе життя, починає йти до тебе, а ти вже тільки стоїш. І ріки починають у зворотний бік текти, і світить у вічі сільському хлоп'яті свічадо невмирущої ріки - ріки на ймення Ностальгія. Щось у серці оселяється надовго, співає соловейком, живим і механічним соловейком часовідліку, ширяє дюралевими крилами загиблих у часопросторі літаків, а ріка тече навспак, і стежка біжить назустріч тобі з розвиднілого і зниклого овиду…
Я з трепетною сльозою гортаю сторінки поетичної книги Анатолія Анастасьєва, котрій автор іще дошуковує ім'я, проте з його строф уже прочитую і мову ріки, і письмена тієї ж стежки, котра бігла паралельно разом з поетом, але - ще на його вранішній зорі. Тепер, о часі поліття, у сивому часопросторі полинової журби, все прочитується заново:
Знайоме все:
Попід ліском - дорога,
Курган прадавній мріє вдалині…
Заплющу очі - хлопчик босоногий
Біжить серпневим ранком по стерні.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Вітрець надув сорочечку з сатину,
Перебирає чубчика шовки…
Веселий по стерні біжить хлопчина,
Шкода, що не до мене -
Навпаки …
Архаїкою, анахронізмом іще недавно назвали б подібні поетичні рядки, надто загальникове "босоноге дитинство". А що й казати про скіфські кургани. Але час у нашому правічному степу має здатність обертатися навколо себе, і в комп'ютерному віці бачимо злиденних дітей не з повоєнної, нинішньої доби, а кургани "розпайовують" і розорюють опалі "нащадки скіфів". Хто і справді, пригадує однойменний роман улюбленого письменника піонерії Володимира Владка? Сучасний поет Анатолій Анастасьєв не впадає в дієтетичний транс, малюючи автопортрет із пам'яті - себе, свого ліричного героя. Печалить і радує образ дітвака, хлопчика, хлоні, довершений у класичному каноні неокласичного дискурсу. Акварельна прозорість і чіткість ліній у "поетичній топографії" А.Анастасьєва справді бентежить і хвилює, налаштовує на елегійний тон, - зовсім у стилі раннього Максима Рильського чи пізнього Леоніда Талалая. Не вдаючись до дерев'яного пафосу натужної громадянської лірики, не прагнучи сподобатись молодому читачеві з наслідувань постмодерному верлібру, Анатолій Анастасьєв воліє співати власним голосом. Хай і не гучний, і хрестоматійний віршолад окремих поезій, але ця природна простота зовсім не означає простакуватість або імітацію наїву. Малюючи поетичними штрихами картини рідної землі, він і витворює неповторну галерею пейзажів і образів. І це зворушує, хоча за поетом - і школа "шістдесятників" із її нещадною експлуатацією образів дідів, бабів, дядьків і тіток, і пізніші екзерсиси, позначені пошуком інших витоків інших річок:
Я згадую убогу нашу хату
В Селі, у повоєнному Садку:
В однім кутку ікона - Божа Мати,
Портрет Шевченка - в іншому кутку.
("Святині")
Уміння двома-трьома поетичними тропами змалювати цілісну картину - знак майстерності, мистецьке клеймо якості, образно кажучи. Образ українського повоєнного села, бідного, але на ймення Садок, із образами Божої Матері та Шевченка (і за обидва можна поплатитися свободою) - трагічний образ матері, і хлопчик у сатиновій сорочечці біжить під чорною скорботною хмарою неволі не один рік. Але яка вірність навіть реальній топоніміці рідного краю! Борозенське, Кучерське, Садок - непрості наймення в серці поета. Описи цих сіл він починає з поетичної увертюри ("Згадувати юність починаю"), далі вибудовує триптих, і це схоже на класичний триптих "Собор" М.Бажана…
Я маю на увазі не якусь наслідувальність, - ні, цього немає зовсім, і в іншому версифікаційному ключі працює А.Анастасьєв, - а маю на увазі його схильність до словесного портретування ("Батько"), глосарію ("Святині"), вміння малювати епічні полотна з непроминущою мінорною колоратурою, як-от у міні-поемі "Вечеря". Мене особливо вразив і пронизливий вірш "Пісня римського легіонера", - попри неспівмірність ідейного задуму, це плач і по наших козацьких ідеалах і часах, і в тому класичному дискурсі, що й шедевр Євгена Маланюка "Варязька балада". За вітражем старовинних часів - часи наші й часи скорботні воєдино. Вслухайтесь у це сонорне соло "легіонера":
Ми все дали їм: хліб і сіль,
І трапезну ділили чашу.
Ми свій повідали їм біль,
Відкривши навстіж душі наші.
Літа минули, наче сни, -
Як з нами вчинено лукаво!
Уже не ми - уже вони
Господарюють у державі…
Звісно, тут римський легіонер - настільки римський, як Іван Сірко - двоюрідний брат Енея, троянського царевича: історичні аналогії вражають…
Але поезія тому й поезія, а не римована політика, що в історичній поразці народу бачить мистецьку, гуманітарну його перемогу. Хтозна, чи не це рятує світ: здатність до жертви і самопожертви? Пасіонарний пафос поезії Анатолія Анастасьєва переконує: і птаха Фенікс не воскресне без самоспалення, і ріка пам'яті не потече вгору, доки в неї, в її очі, очі ріки, не загляне сивий хлоня в сатиновій сорочечці далеких повоєнних літ. А поет і нині на чатах, оскільки владарюють у державі все ті, що й у наших зруйнованих душах. А поетичний вогонь у силі воскресити не тільки скіфських богів…
Уся тональність книги "Осінній дисонанс" - у тому, що гармонія душі починається з гармонійного слова. Проте слово зі світом у протистоянні…
Дмитро
Кремінь ,
лауреат Державної премії України ім. Т.Г.Шевченка,
почесний професор
Південнослов'янського інституту Київського славістичного
університету
* * *
Знайоме все: попід ліском - дорога,
Курган прадавній мріє вдалині…
Заплющу очі - хлопчик босоногий
Біжить серпневим ранком по стерні.
Далеко він і я погано бачу,
Що так в степу малого звеселя:
Маха рукою, щось гука неначе,
Але мені не видно звідсіля.
Вітрець надув сорочечку з сатину,
Перебирає чубчика шовки…
Веселий по стерні біжить хлопчина,
Шкода, що не до мене - навпаки.
ОКРАДЕНЕ ДИТИНСТВО
Село повоєнне. Солом'яні стріхи.
З-під сонця шугають гарячі вітри.
Ставок у долині - одна тільки втіха,
Одна тільки радість для нас, дітвори.
Воли круторогі, скрипуча підвода,
Погонич в коротких штанцях з полотна…
Мужніти б йому в піонерських походах,
А він: "Цоб-цабе" - від темна до темна.
Зима наступає, гудуть сніговійниці.
А в нього куфайка стара і чужа.
І тіло у нього під лахами світиться,
І ледве тримається в тілі душа.
І тільки у снах йому затишно й сонячно,
І стелиться шлях у широкі світи…
…Пригріту постіль залишає він поночі -
За сім кілометрів до школи іти.
Вузенька стежина. Розгрузлими гонами
У чунях бреде крізь колючу пітьму…
…В холодному класі навчання у голову
На шлунок голодний не лізе йому.
Сидить на уроці. Від вчителя крадучись,
Гризе з рукава кремінець сухаря.
Дитинство своє нерозквітле, окрадене
Чомусь пізнає у рядках "Кобзаря".
ПАСЛІН
Співано давно вже й переспівано
Про бузки, троянди, спориші…
А до мене ягодами спілими
Просяться пасльонові кущі.
Що у тому, скажете, пасльонові?
Нагло забур'янує грядки.
Та у мене з року сорок сьомого
Зовсім інші склалися думки.
Я блукав осінніми городами
В пошуках їстивного чогось…
Ви ніколи не були голодними?
Дай же Бог, аби не довелось.
Як же я радів, коли знаходити
Все-таки вдавалося мені
Першими морозами прихоплені
Ягідки в сухому бур'яні.
Згадую про них сьогодні з вдячністю,
Не шкодую слова для хвали.
Та ж для мене ті нехитрі ласощі
Скарбами безцінними були.
БАТЬКО
В рушниках портрети на стіні
І травою встелена долівка…
Спогади дитинства у мені,
Як архівні кадри кіноплівки.
Ось біжу я пастися в паслін
І бреду в калюжі після зливи,
І до тітки Дарки через тин
Добираюсь по угорки-сливи.
З паші чередник пригнав корів…
Досі не забулося з роками,
Як у синій гущі вечорів
Пахло молоком і галушками.
Скрип кибиток. Музика. Пісні…
Зупинились табором цигани.
Цілу ніч горять вогні рясні
Навкруги прадавнього кургану.
На світанку півень наш Тиміш
Не співає звичне "Ку-ку-рі-ку".
Уночі циганський гострий ніж
Вкоротив йому, напевне, віку.
Мати з печі вийняла пиріг
З борошна домашнього помолу,
Батько у гарбу волів запріг -
По солому їдемо у поле.
Ранок розпростер ясну блакить,
А в очах у батька - сизий смуток.
Щось йому невимовно болить.
Та мені, малому, не збагнути.
* * *
Він повертався з роботи додому,
Руки важко клав на коліна.
Руки, що аж гули від утоми,
Руки, що степом пахли й бензином.
Вечерю тоді подавала мати,
Краяла хліб на тарілку чисту.
Затишніш ставало у нашій хаті
І навіть врочисто.
А батько мовчав, у крутій задумі,
Своїх пташенят пригорнувши.
І світлі надії лилися струмом
У наші дитячі душі.
СВЯТИНІ
Я згадую убогу нашу хату
В селі, у повоєнному Садку:
В однім кутку ікона - Божа Мати,
Портрет Шевченка в іншому кутку.
Біля лежанки замість столу - скриня
(Це ж треба! Пощадив війни пожар).
Скарби в ній найдорожчі і святині:
Святе Писання й бунтівний "Кобзар".
Я ще малий… Я ще збагну нескоро
Цей дивовижно незбагненний світ…
Святе писання кличе до покори,
Кайдани рвати кличе "Заповіт".
Своєму батьку вдячний я понині -
Мені малому розтлумачив він:
Перед іконою стаємо на коліна,
Щоб з Кобзарем піднятися з колін.
ВЧИТЕЛЬКО МОЯ
Вже давно дитинство віддзвеніло,
Зрілості перейдено межу.
Вчителько моя, ваш образ милий
Я у серці ніжно бережу.
Збігли весни синіми струмками,
Відбуяли колосом жита.
Тільки не забулася з роками
Ваша незвичайна доброта.
Пройдено доріг уже немало,
Та ніколи не забуду, ні …
Ви ж, бувало, часто заміняли
Маму безпорадному мені.
А тоді, на випускному балі,
Як ми всі горнулися до вас!
І ви тепло й щиро обіймали
Неслухняний свій десятий клас.
Вже давно дитинство відзвеніло,
Не одну перейдено межу.
Вчителько моя, ваш образ милий
Я навіки в серці збережу.
МАМИНЕ УМІННЯ
За яке лише не бралась діло
На роботі чорній день при дні…
Бути необхідною уміла
Моїм сестрам старшим і мені.
Як би нам було без того вміння
Вибратись з вселенської біди?
Не забуду я ніколи ціну
Вариву з щириці й лободи.
Все минуло, все переболіло,
Перегіркло соком полину…
Одного ти, мамо, не зуміла -
Відвернути ранню сивину.
НЕПОГАСНІ СЕЛА МОГО КРАЮ
Згадувати юність починаю,
У ліричний просяться рядок
Непогасні села мого краю
Борозенське, Кучерське, Садок…
Не звертав уваги я раніше,
Що такі ці назви осяйні.
Дух землі дівочих кіс і вишень
Крізь літа несуть вони мені.
Борозенське
Борозенське…
Це від борозни.
Від тієї, що проклав сохою
Скіф прадавній ранньої весни,
Щоб в степах довік озиминою
Врунилися з осені лани.
Борозенське…
Це з-під лемеша
Блиска зірка імені твойого,
У якім на цілий світ розлога
Хлібороба вільного душа.
Борозенське…
Це ж бо ми несем
Хліборобства древнього початок.
І хіба тут можна щось додати?
Борозенське - сказано усе.
Кучерське
В Кучерському вишні кучеряві
Весело і рясно зацвіли.
Між квіток кудлатий джміль октавить
Про кохання ніжне до бджоли.
Розлилась із берегів медовість.
Обертом і вишні й голова.
В ніч цвітіння, в ніч ясну любові
Соловейко душу вилива.
В Кучерському вишні кучеряві
Зацвіли, ввижаються мені.
Запахущі кучері біляві,
Очі неповторно осяйні.
Що ж ви наробили, вишні, вишні?!
Необачно перейшли межу.
Зацвіла й весна моя колишня.
А для кого? Мабуть не скажу…
В Кучерському - вишні кучеряві,
У сузір'ях білих Кучерське.
Як не закохатися, їй-право,
В те, що через відстані близьке?!
Садок
Садок, Садок…
Село моє вишневе.
В бузковому серпанку отчий дім.
Переплелися люди і дерева
В такім короткім імені твоїм.
Садок, Садок…
І прикрощі й кохання
І таїна - усе колись, колись...
І почуття, що й досі полум'яні
В твоєму зелен-імені злились.
Садок, Садок…
Вже зрубано доволі
В твоїх садках дерев,
Згоріли вже…
Та вічний садівник
В далекім полі
Від вигасання крони береже.
ВЕЧЕРЯ
Зима. Мороз.
Надворі звечоріло.
У хаті лампа гасова чадить.
Хтось в шибку стука.
Та це ж дід Кирило! -
Такому гостю раді ми завжди.
Зайшов у сіни. Хукає в долоні
І хлюпа теплі промені з-під брів:
- Здорові будьте! Я оце сьогодні
Погомоніти про життя забрів…
Озвався батько:
- Що ж підперли двері?
Проходьте в хату. Не були давно…
Сідайте разом з нами до вечері,
Та й щось скажіть цікаве заодно.
Діда Кирила довго умовляти
Не довелося - дід не ловить гав!
Борщу пісного миску ставить мати:
- Вгощайтесь, - каже, - чим Господь послав.
Вухату шапку і кожуха скинув.
До столу сів. У борщ вмочає хліб
І нелукаво хвалить господиню:
- Готуєш, - каже, - як ніхто в селі.
Сінешні двері скрипнули. Й до хати
Заходить гість - з сусіднього села.
З морозу в нього брови волохаті,
І чуб з-під шапки - сива ковила.
Неначе Дід Мороз зійшов з малюнка
От тільки, прикро, бороди нема.
Вітається. Вийма гостинці з клунка
Друзяка батьків, удівець Кузьма.
…За словом слово в'яжеться розмова:
Про недорід і що зима важка,
Що скоро в нас отелиться корова,
І дітям буде склянка молока.
- А сіна обмаль, - бідкається мати.
- Попереду два місяці зими.
Вже дехто починає розбирати
Солом'яні покрівлі на корми…
Аж тут у шибку стукає сусідка:
Вдова Марія - біль всього села…
- Проходьте. В тісноті, та не в обиді.
Посеред хати ставимо стола.
Розмова поверта в знайоме русло,
Не вперше почина її Кузьма:
- Чи довго ти отак іще, Марусе,
Подружнє ложе грітимеш сама?
Війна уже скінчилася відколи,
Чого ти ждеш, намарне губиш дні?
Видать, нема в живих твого Миколи,
То, може, серце оддаси мені?
Зволожився Маріїн погляд карий:
- Ти ж, Кузьмо, знаєш відповідь мою?
І починає тихо популярну
На той час пісню в нашому краю:
Співа про те, як сонце закотилось
Відпочивати за густі ліси,
Про те, як тужно дрібен-пташки піли
В густих лісах на різні голоси.
Прості слова були у пісні тої -
Самі серця підказували їх:
Про двох фронтовиків, про двох героїв,
Що до вдови просились на нічліг.
…І вже в селі засніженому линуть,
Вже гріють душу кожному слова:
Про те, як свого мужа й свого сина
Впізнала у фронтовиках вдова!
Мороз і ніч. Вже холод лютий виткав
Тропічні пальми на віконнім склі.
А за столом зажурена сусідка
Вдовині виповідує жалі.
І гості не розходяться допізна,
Чим Бог послав частуються гуртом.
Пісна вечеря, щире слово й пісня
Розділені по-братськи за столом.
ЗАРІЧЧЯ
Кружля хуртовина… То зверху, то знизу
Завіса густа снігової імли.
Дорогу розгледіти важко поблизу,
А далі - хоч голкою в око коли.
Десь тут Інгулець під високим обривом
Одвічну свою вигинає дугу…
В уяві - Заріччя квітуче, красиве.
Сьогодні ж воно у суцільнім снігу.
На той бік ріки по-під зорі високі
В дитинстві ми коней водили в нічне,
Сьогодні шаліє хуртеча жорстока.
Сніги табунами по той бік жене.
Згадалось колишнє… І ніби зігрілась
Душа біля давніх рибацьких багать…
Промчали дитинство, і юність, і зрілість…
Усе під снігами… Хіба що згадать.
РАННІЙ СНІГ
Сніг іде... На ліс, на крутосхили
Білі нитки без кінця течуть.
Вже зима такий веселий килим
Виткала і простелила тут.
Сніг іде... Можливо трохи ранній
В нашому південному краю -
Весь в снігу, увесь в зачаруванні
Таємничим шепотом стою.
Згадую дитинство мимоволі,
Ковзанку у нашому дворі,
Лід дзвінкий. В снігу далеке поле,
На гілках - червоні снігурі...
Хочеться співати, але краще
Помовчу у білій тишині,
Бо сама ця тишина така, що
Чарівній мелодії зрідні.
Сніг іде... Можливо трохи ранній
В нашому південному краю,
Все рясніше срібним гаптуванням
Покриває голову мою.
ОСІННІЙ ДИСОНАНС
В сірих вилинялих пасмах
Побрели похмурі дні,
Силуети невиразні
Бовваніють вдалині.
На шибках - сльоза навкісна
Неутішного плачу,
Чавкотить земля розкисла
Під ногами у дощу.
Тягне осінь мляве соло
На розладнаній струні.
Мокре перекотиполе
Закоцюбло в борозні…
ЖОРСТОКА ПРАВДА
На вулиці людній, скрутившись за рогом
Нікому уже не потрібна й за гріш
Скавчить жалюгідна собака безнога.
Ледь глянеш на неї - і мимо скоріш.
За день перехожих майнуло без ліку,
Ніхто і замислитись не захотів,
Як важко на світі живеться калікам,
А їй бідолазі - іще й поготів.
Розчулившись, хтось може й кине подачку,
Дитина, яка ще не звідала зла,
Заплаче, жаліючи бідну собачку,
Копне хтось ногою: "Геть, псино, пішла…"
Покірно волочить вона своє тіло
В холодні кущі час лихий переждать…
Є правда жорстока на світі цім білім -
Життя не завжди і не всім - благодать.
* * *
За вікном сумовито завила
Гілка клена на лютих вітрах…
На негоду кряжі накрутило -
Стогне зранку бабуся стара.
Встала. Охає. Мовчки умилась,
Од порогу відкидала сніг,
На ікону в кутку помолилась.
За дітей і за внуків своїх.
Спромоглася в плиті розпалити,
Павутину з кутків обмела…
Щось іще намагалась зробити,
Відпочить прилягла… й відійшла.
ПІСНЯ РИМСЬКОГО ЛЕГІОНЕРА
Багато германських
воєначальників займали
в IV-V ст. високі посади в Римській
імперії.
Але вже на початку V століття вони почали виступати не як воїни на службі у Рима, а як завойовники і повноправні володарі зайнятих ними земель.
Пам'ятники
середньовічної латинської
літератури ІV-ІХ ст.
Ми все дали їм: хліб і сіль,
І трапезну ділили чашу.
Свою повідали їм біль,
Відкрили навстіж душі наші.
Літа минули, наче сни.
Як з нами вчинено лукаво!
Уже не ми - уже вони
Господарюють у державі.
Занедбано могутній Рим,
Його розтоптано святині.
Покірно ми боготворим
Своїх гнобителів понині.
Пригнічені наш дух і прах,
Вироджуються наші гени.
Заброди ходять у чинах,
У лямках - ми, аборигени.
Нам очі потом залива,
Зігнуті в дуги наші спини…
Лише ночами нам, бува,
Колишня сниться батьківщина.
ХІБА Я ВИНЕН?
(монолог ветерана)
Хіба я винен, що коли в атаку
На ворога ішов у повний зріст,
Свистіли кулі мимо - з переляку
Поцілити не міг мене фашист.
Хіба я винен, що роки суворі
Вдалося пережити по війні,
Хоча отим страшним голодомором
Пройшовся сорок сьомий по мені?
Хіба я винен, що в лиху годину
Чорнобиль не утяв мій довгий вік -
Радіаційне чорне хмаровиння
Вітри понесли трохи в інший бік?
Хіба я винен, що живу ще й досі,
Що жевріє мого життя свіча,
І тих пенсійних, що поштарка носить,
На ліки ледве-ледве вистача?
Хіба я винен?..
18.07.1996 р.
РІКА СКОРБОТИ
Знову ячать жалоби похоронні.
Ще хтось відмучивсь. Господи, прости
Йому гріхи. Верни його у лоно
Від злиднів, від наруг, від суєти.
Тече похмура траурна колона
Повільно повз облуплені хати
Туди, де свіжостругані хрести
Рясніють на бугристому осонні.
Несе отак із року в рік, щоднини
Ріка скорботи наші домовини
Від злиднів, від наруг, від суєти…
Щороку, щогодини і щомиті
Нас, українців, меншає у світі…
…Ще хтось відмучивсь. Господи, прости!..
КОЗАЦЬКА ДОЛЯ
(балада)
Сонце в траурну китайку
Сідало і гасло.
Гей да їхали козаки
З Низу в Переяслав.
Молоді співали пісню
Про дівочі брови,
Що запали дуже міцно
В серце козакові.
Сивочубі отамани
Згадали походи,
Битви славні, рани давні,
Цікаві пригоди.
На них втома насідала -
Дорога ж не близька…
Поміж хмарами гойдалась
Місяця колиска.
Налетіли бусурмани
На козаків сплячих…
Серед степу на кургані
Чорний ворон кряче.
Вийшла з хати стара мати,
Бачить, біля тину
Кінь сердито б'є копитом,
Весь в крові і піні.
Старший син мерщій до стайні,
З ним - два менших брата,
Заходилися негайно
Вороних сідлати.
Осідлали та й помчали,
Зникли за курганом -
Стережіться, воріженьки -
Кляті бусурмани.
Козакові - степ без краю,
Далека дорога,
Вдома мати сну не знає
Та все просить Бога.
Просить Бога, щоб синочків
Беріг від загину,
Щоб забули бусурмани
Шлях на Україну.
МИНАЄ НІЧ
Згасає дня вузенька смужечка.
Ти, брате, стогнеш уві сні,
А я не сплю. Грозова музика
Всю ніч звучатиме в мені.
В кімнаті світло не погашене,
Вмикаю пам'яті ефір.
Минулих днів думки і враження
Рядками ляжуть на папір.
Рядками гніву та обурення
На монстрів владної руки,
Якими вже були обдурені
Мої діди, мої батьки.
На тих вершителів історії,
Які в завихреннях доби
І ранги всі і категорії
Самі привласнили собі.
Які погрозами й облудою
Вели до "світлої мети"
І так ідею опаскудили,
Що далі нікуди іти.
Минає ніч. Крайнеба смужечка
Щомиті ширшою стає.
Нового дня заклична музика
У серце стукає моє.
Подуло свіжим вітром з вулиці,
Думки навіяло нові...
І на папері вже шикуються
Рядки в колони бойові.
ЧАС НЕ ЖДЕ
Годі нам довготерпіння.
Прокидатися пора.
Українець в Україні
Сам по собі не вмира.
То були голодомори,
То репресії були.
Скільки горя! Скільки горя
На віку пережили!
Чи забув уже про це ти,
Чи тобі вже всеодно,
Що народження проценти
Смерть поглинула давно?
Що покірно до могили
Віддаєш себе живцем?
Що козацька кров у жилах
Захолола холодцем?
Що ні совісті, ні стиду,
Ані честі поготів
В тих, хто все це геноцидом
Визнавати не схотів?
Хто тобою верховодить
І куди тебе веде?
Прокидайся, мій народе,
Прокидайся, час не жде!
ХАМЕЛЕОН
Іхтіозаври вимерли,
Сховалось гаддя в глуш.
Сміття багато вимели
Із закапелків душ.
Але буває чудо:
Немов примарний сон,
Десь виповзе на люди
Верткий хамелеон.
Чи день стоїть похмурий,
Чи небо - голубе,
А він тебе обдурить
І зрадить він тебе.
То він назветься "лівим",
То серед "правих" він -
Однаково брехливий,
Бридкий з усіх сторін.
І колір він, і погляд
Міняє на ходу...
...а що, коли з ним поряд
У розвідку піду?
СЛОВО І ДІЛО
Слово правдиве
І праведне діло
Дух піднімають
І радують тіло.
Праведне діло
І праведне слово -
Пісні живої
Душа і основа.
Віру й надію
Беріть на поруки
Душі безгрішні,
Натруджені руки.
Щоб і душа
І земля молоділи,
Треба нам чесного
Слова і діла.
ВІДЛИГА
Весна - одне, Відлига - зовсім інше:
Клубочиться туману сивий дим,
І монотонна мжичка кригу крише,
І жебонять струмки на всі лади.
Проте відлиги влада тимчасова:
В теплі скупому холод задрімав
І пролісок пробився помилково,
І помилкова неба синява.
А серце і хмеліє, і радіє
Не поміча засліплене загроз,
Воно не зна, що квіточку надії
Вночі спіткає лютого мороз.
* * *
Степи я бачив і ліси,
І скелі крем'яні.
Просторів рідних голоси
Завжди живуть в мені.
З півслова так, як брата брат,
Я розуміти звик
І мову мешканця Карпат,
І східняка язик.
Ділити нам нема чого:
Йому, тобі, мені ...
І громадянства одного
Нам вистача вповні.
У всіх у нас одна мета,
До неї спільний шлях -
Вкраїно - матінко свята,
Пребудеш у віках!
СОБІ
В душі вогонь не остуди,
Святої істини заради -
Передусім себе суди
І будь гранично безпощадним.
Заговорив, так не мовчи,
Відстоюй правду без забрала
Ту, що не раз тобі вночі
Спокійно спати не давала.
Сповна довірся сам собі,
Осмисли "за" усі і "проти"...
Лише у чесній боротьбі
Можливо кривду побороти.
РОЗДУМИ БІЛЯ ПАМ'ЯТНИКА Т.Г.ШЕВЧЕНКУ
У ВЕЛИКІЙ ОЛЕКСАНДРІВЦІ
До Інгульця крізь відстані і час,
На береги його срібноковилі
З думками полум'яними Тарас
Прийшов і став ось тут, на крутосхилі.
Задивився в неосяжні далі,
Ген за небокраї голубі,
Ось зійде, здається, з п'єдесталу,
Серед нас загубиться в юрбі.
І його даремно будуть звати
На бенкет улесливі панки -
Піде він від хати і до хати,
- Як ви там, - спитає, - мужики?
Чи хиренну волю розбудили,
Насталивши обуха, як слід?
Чи й по сей день прадідів могили
Знахабнілий розрива сусід?
Чи й тепер убога Україна
До недолі власної німа?
Чи й по сей день латану свитину
Хтось з каліки жадібно зніма?
Чи й по сей день?.. Боже, скільки болю
Зачаїв у погляді Тарас
За оті лани широкополі,
Що лежать занедбані у нас.
За безпечність нашу твердолобу
Біль Тарасу душу розпіка,
Ой болить, болить йому Чорнобиль,
Ой болить замулена ріка.
За байдужість нашу безтолкову
Гнівних не приховує сльозин -
Це чому ж від батьківської мови
Відцурався перевертень син?
Скільки ще таких запитань буде,
Ми про це почуємо не раз,
Як із п'єдесталу піде в люди
З поглядом проникливим Тарас.
МИ ХОТІЛИ ПЕРЕМІН
Відзначаючи другу річницю
помаранчевої революції, окремі політики
намагаються
нав'язати народові думку,
що її основним досягненням є свобода.
Про яку свободу мова?
Де ви бачили її?
Не блюзнірствуйте, панове,
Політичні шахраї.
І дарма не тратьте сили,
(лихо вас нехай поб'є).
Ми давно вже розкусили,
Хто і ким насправді є.
На Майдані ми стояли,
Бо хотіли перемін.
Зрадив наші ідеали
Політичний пустодзвін.
Залишаються в нарузі
Наша правда і права.
Президент і "любі друзі"
Здатні тільки на слова.
Знахабніле кучмовиння
За людей не має нас.
Ейфорія біло-синя
В Україні розповзлась.
У верхах постійні чвари,
Перебито всі горшки,
Затріщали в кулуарах
Депутатські петельки.
Як дурити нас надалі
Домовляються тепер.
У своїм "Універсалі"
"Любі друзі" і Прем'єр.
Але час сказати "годі"
Політичним брехунам.
Прокидайся, мій народе!
Влодарюй в державі сам!
ТАК І ЖИВЕМ
На старість ми з дружиною купили
Дім невеличкий і город при нім,
І ось тепер літа свої похилі
Щодня трудом скрашаємо своїм.
Як тільки встане сонечко на сході,
Розсипе ранок роси у траві,
Ми вже на грядці, в себе на городі
Доточуємо стажі трудові.
Обоє ми походження простого,
З яких би не поглянути боків.
Біля землі ходити, слава Богу,
Навчились змалку від своїх батьків.
Ніхто не підганя, не верховодить
І гарно так працюється удвох.
Городина потроху всяка родить:
Картопля, буряки, цибуля чи горох...
Було подвір'я голе, як белебень,
Де не копни лопатою - жорства.
Садок заклали й потяглися в небо
До сонця молоденькі дерева.
Обрізали в позаминулу осінь
Сухі гілки на яблунях старих -
Нове пагіння щедро плодоносить,
Чудово розгалузившись на них.
Лиса Гора - у білій завірюсі,
Тріщить мороз такий, що будь здоров,
А в нас у хаті тепло, як у вусі,
На зиму з лісу навозили дров.
Так і живем в роботі і турботі,
А дні летять, неначе ластівки.
Спочинок відкладаємо на потім.
Хоча в суглобах аж риплять роки.
Не про курорти тут, звичайно - мова,
Ми Богові завдячили б, аби
У повсякденнім побуті умови
Були достойні нашої доби.
Вже ж ми - у двадцять першому столітті,
Давно цивілізації плоди
Доступні людям у цілому світі,
А в нас нема то світла, то води.
Не кажемо про сауни сучасні,
Хоча також їх знає білий світ,
А нам би у сільській звичайній лазні
Відпарити в кряжах радикуліт.
Та що це я завів про дефіцити...?
Налагодиться все - настане час.
Можливо нам до того й не дожити,
Але онуки підростають в нас.
Нехай щаслива випаде їм доля,
А ми своє, здається, віджили...
Тільки згадки... вони не охололи,
І душі наші ще не відцвіли.
Ми з вами не в міфічному Едемі.
Периферія - що тут говорить...
Та якось вже без раю проживемо,
А без людей не можемо прожить.
У "Надвечір'ї" зберемось, буває,
Погомоніти в чесному гурті,
А там, дивись, хтось пісню починає...
Слова святі і звуки золоті.
Пройме до сліз, розбудить серце пісня,
Розвіє запечалені думки.
І відчуваєш - не такі вже й пізні
Твої, життям посріблені роки,
І ніби повертаєшся в минуле,
Де ще весна, де у цвітінні сад,
Де під вербою ніжно пригорнулись
До серця серцем двоє молодят.
І знову почуття такі гарячі
Зігріють душу посеред зими,
Так серце засміється, так заплаче,
Що поділитись хочеться з людьми.
І ділимо то посмішки, то сльози,
Як мовиться, в житті всього в нас є ...
За обрії відкочуються грози -
З-під темних туч ясне проміння б'є.
ГВАРДІЇ ДІДИ
У клубі "Надвечір'я" знову гості.
Зібралися запрошені сюди
Бійці колишні, а сьогодні просто
Сивоголові гвардії діди.
Вони пройшли через вогонь і воду
І вижили усім смертям на зло...
Скриплять протези, сяють нагороди.
В очах живе тепло не відцвіло.
Діди, діди, вам є що пригадати.
Аби онуки знали і сини…
Осколками в серцях суворі дати,
Принесені з Великої війни.
Війна спалила юні ваші весни,
В чуби снігів насипала зима,
Але дозвольте, я збрешу вам чесно:
На вас і сліду старості нема.
Не загрубіли з часом ваші душі.
В серцях у вас не меншає тепла,
І на крутому березі Катюша
Любов для вас навіки зберегла.
МИ - НЕ ДІТИ ВІЙНИ
Ми не діти війни, і війна нам ніяка не мати,
В нас в очах сивина, за плечима - літа і літа.
Як же трудно до них нам було доживати!
Пам'ять нам перегіркла з минулого дні поверта.
Не судилося нам у всесвітній пожежі згоріти,
Нам колиски гойдав здетонований ворогом час.
Не для нас навесні у садах розпускалися квіти
І веселі дитячі забави були не для нас.
Чи осіння сльота, чи холодні зимові хуртечі,
Ми, неначе дрібна мурашня, від зорі до зорі
Підставляли свої ще не зовсім сформовані плечі
Під тягар, що несли на худеньких плечах матері.
Як з вербових кілків відростає пагіння зелене,
Так і ми відродили народу підрубану віть.
Відзовуться в нащадках вогнем загартовані гени
Через сиві тумани і грози майбутніх століть.
Ми не діти війни, і війна нам ніяка не мати.
Наші мами святі. Не зречуться їх дочки й сини.
Нас по праву сьогодні можна й треба назвати
Ветеранами тої страшної війни.
ЗИМА 2007 РОКУ
Ну скажіть, хіба ж оце зима?
Серед січня снігу - ані грама.
Брость в саду бубнявіє бруньками.
На мороз і натяку нема.
Вже давно подібних викрутасів
В наших регіонах не було:
Пори року зміщуються в часі?
Чи Хотабич роздає тепло?
А можливо хтось із небесів
Запримітив наше з вами лихо -
Непомірно згвинчені тарифи
На тепло й компослуги усі?
Щось таке в природі негаразд.
Та хіба вона у цьому винна?
Це тобі, розбещена Людино,
Схаменитися давно уже пора.
Вибачте мені за прямоту,
За рядки далеко не ліричні.
Дуже боляче, коли стоїть в цвіту
Дерево, ошукане у січні.
ОДА РУКАМ І КАМІННЮ
Коли мій пращур вперше каменюку
Передніми кінцівками підняв,
Відтоді не кінцівки вже, а руки
До різних призвичаїлися справ.
Часи минали, і зростало вміння:
У ворога чи в звіра звідусіль
Летіло з рук пожбурене каміння,
Влучаючи на відстані у ціль.
Спалахували й гасли зорі в небі,
Збігали часом ери і віки.
Далекий пращур завжди мав потребу
Міцної дружби Каменя й Руки.
Одне об одне вдарилось каміння,
Сипнули іскри в жмуток бур'яну,
І вже вогню ясне палахкотіння
Осяяло пещеру кам'яну.
Звичайне житло і розкішні храми,
І бруком міцно вимощений шлях...
Усюди він - його величність Камінь.
На нім - відбитки Рук у мозолях.
Нехай мороз потріскує щосили,
Нехай лютує хвища навісна -
З умілих рук Бажового Данила
Цвістиме завжди квітка кам'яна.
Але не слід нікому забувати,
Що в Каменя властивість грізна є.
Він у долонях пролетаріату,
Бува страшною зброєю стає.
ЛИСТ МАТЕРІ
Ніч надворі. Бродить за шибками
Темрява холодна і густа.
Не засну цієї ночі, мамо,
Напишу тобі свого листа.
Як ти там? Не бачились давненно -
Все часу у мене не було,
Щоб до тебе, рідна моя Нене,
Хоч на день навідатись в село.
Знаю, мамо, - у такому віці
Важко там тобі в самотині -
Пусткою повіяло в домівці,
Тільки й світу того, що в вікні.
Дивишся з надією щоднини
Крізь сльоту в порожню далечінь…
Утомилась виглядати сина,
Але довго щось не їде син.
Я приїду влітку неодмінно,
Невідкладні справи кину всі.
Буду в ліс ходить косити сіно
По ранковій голубій росі.
Підрихтую тин, стареньку хату,
Прополю городину в степу…
Не забув як у руках тримати
Молоток, сокиру чи сапу.
Як тоді, в дитинстві, вечорами,
Я тепер, у літа на краю
Буду у долоні тобі, мамо.
Класти сиву голову свою.
У листах до мене все частіше
Ти про те нагадуєш мені,
Що пишу останнім часом вірші
Сумовиті, як осінні дні.
Що тобі на те відповідати?
Ти права, матусе, як завжди -
Я не можу весело співати,
Коли стільки навкруги біди.
Кривди ще у світі так багато,
Але ти надміру не журись -
Час настане, мамо, буде свято
І на нашій вулиці колись.
Тож нехай у небо вечорове
Над принишклим гомоном сплива
Твоя диво-пісня колискова,
Що у мене в пам'яті жива.
Хай вона полине між ланами,
Ніжно заколисує гаї…
Не було б твоєї пісні, мамо,
Звідки брав би я пісні свої?
Звідки в серце взяв би я любові,
Звідки в душу взяв би я тепла,
Аби щире материнське слово
Ти мені в дорогу не дала.
У боргу перед тобою, мамо,
Я за те, що через всі роки
Пахнуть степовими чебрецями
Вишиті тобою рушники.
ВИШНЯ
Мама приїхала в гості
З гостинцем, як і годиться.
- Онукові… покуштувати…
Пам'ятаєш? З тієї вишні…
- Навіщо? -
Стенула плечем невістка, -
Вишень у нас і своїх багато…
Мама поклала голову
У пелюстки долонь
І гірко-гірко мовчала.
А мені до горла
Підкотився спогад -
Теплий терпкий клубочок.
Нас було троє -
Три дороги з маминого серця.
Я, найменший,
Поспішав на автобус…
Я так поспішав,
Що забув поклонитись
Мамі і стінам у фотографіях,
Я так поспішав…
Коли я минав уже хвіртку,
То вишня
(Спасибі тобі, моя вишенько)
Зірвала з голови мого капелюха
І жбурнула на землю.
Я нагнувся за капелюхом
І… поклонився
Мамі
І стінам у фотографіях.
А потім зірвав кілька вишень
І побіг до автобуса
Я так поспішав…
Мама частувала сина мого
Вишнями.
- Кісточки не викидай, -
Сказав я йому, -
Посадимо біля нашої хвіртки.
ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ДОЩУ!
Жде спрагла земля плодотворної зливи…
Іван Франко
Волає голос наш до Неба.
Почути вже його пора:
Нам не дощів сьогодні треба
А справжніх злив, немов з відра.
Нехай води стрімка лавина,
Немов Гераклова ріка,
Очистить стайні України
Від нашаровань кізяка.
Віддаючись стихії радо,
І я себе ополощу
Під плодотворним водопадом
Всеукраїнського дощу.
* * *
Дмитрові Кременю
Лауреату Державної премії імені Т.Г.Шевченка
з нагоди виходу у світ його поетичної збірки
"Елегія
троянського вина"
Не треба слів. Їм гріш ціна
І марнувати час не треба.
Налий троянського вина,
Я хочу випити за тебе.
Я хочу випити до дна
За серце щире і нехитре
Налий троянського вина…
За тебе… Будьмо, друже Дмитре!
Авжеж не кожному дано
Навзнак - на грішну землю з неба…
Троянське в келиху вино -
За тебе, Кременю… За тебе!
Запріг себе - ори щодня,
Гукай зорю, бий у литаври…
Налий, поете, на коня…
За українського Кентавра.
ОЛЕКСАНДРУ ІВАНОВУ
Композитору, поету,
барду
Пам'ятаю над Синюхою,
У вільшанському краю,
Зачаровано ми слухали
Щиру музику твою.
То вона вривалась бурею
В молоді серця до нас,
То розчулено зажурою
Невимовною лилась.
Навівала твоя музика
Почуття нові мені.
Поміж нами дружби вузлики
Зав'язалися міцні.
Маю дякувати долі я,
Що здружила нас колись
І життєві наші колії
Врізнобіч не розійшлись.
І ніщо для друзів відстані,
Непроглядні тумани,
Якщо в молодості піснею
Заручилися вони.
Бо сьогодні ми палаємо
Творчим пошуком добра -
Ти над Бугом в Миколаєві,
Я в степах біля Дніпра.
* * *
Є така ріка Південний Буг.
Там, де він зливається з Інгулом,
Мешкає мій давній добрий друг.
Ви про нього вже напевне чули.
Не політик славнозвісний, ні,
І нічим авжеж не легендарний.
Просто він співа свої пісні,
Виливає душу під гітару.
Музикою будить почуття,
Марно не кидається словами.
Просто він закоханний в життя
І в безмежний світ цей до нестями.
МИХАЙЛУ ПОПЛАВСЬКОМУ
Слова звичайні і простий мотив.
Співа Поплавський… Як же він співа!
Ласкавить слух, м'який речитатив
І розм'яка пекуча "Кропива".
Співочий ректор. Золота душа.
Не терпить в шоу-бізнесі халтури,
Йому і не байдужа й не чужа
Майбутня доля нашої культури.
Таланту ледь прокинеться росток,
І вже з його щасливої долоні
Торують перші кроки до зірок
Майбутні українські примадонни.
АКВАРЕЛІ
ВОЛОДИМИРА ЧУПРИНИ,
НАРОДНОГО ХУДОЖНИКА УКРАЇНИ
Цвіте "Бузок" живими кольорами,
І гомонять "Тополі" при шляху,
І пахне "Вечір в Моршині" снігами
І "Лісова галявина" в снігу.
"Осінні квіти", "Яблунева гілка",
"Похмурий день", "Покинуте село"…
Дивуюсь зачаровано: це ж скільки
Його душі на полотно лягло!
Щасливий дар йому дала природа.
Під пензлем оживає кожна мить:
І сонце гріє, й листя шелестить…
І відчуваєш справжню насолоду,
Коли життя з полотен постає
Ще в більшій розмаїтості, ніж є.
ЧИТАЮЧИ БІБЛІЮ
"Князі твої вперті
і друзі злодіям вони,
Хабара вони люблять усі…"
Книга пророка Ісайї
Напророчив лукавий Ісайя
О біблійській далекій порі,
Що суворо Господь покарає
Тих князів, що беруть хабарі.
А князям те пророцтво до фені -
Під надійним крилом Сатани
За свої міліарди шалені
Суд Всевишній закуплять вони.
ЩЕ НЕ ВМЕРЛА
Московський ворон карка на Говерлі.
Здригається знечещена гора.
Біля підніжжя Мати помира
А діточки співають: "Ще не вмерла…"
Московський ворон карка: "Вже пора".
* * *
Над селом витає тихе надвечір'я,
У садах духм'яні розлива меди.
Потонуло в квітах батьківське подвір'я,
На стежині - теплі мамині сліди.
Під стару черешню сядемо до столу.
Піснею озвуться молоді роки.
В палісаді ніжно пахне матіола,
І сльозина світла падає з щоки.
Білою стіною сяє наша хата.
Тепле надвечір'я огорта село.
З-під старого даху вранці ластів'ята
З щебетом веселим стануть на крило.
Сяйте, тихі зорі, плиньте, чисті води.
Понад берегами вічного Дніпра
Дерево розлоге мого родоводу
Молодим розвоєм сили набира.
* * *
Чого замовкла, пташко сіра,
Мене злякалася? Повір -
Я теж у ліс і в сонце вірю,
Хоча не птаха і не звір.
В мені живуть чуття первісні:
Печалі й радощі земні.
Не обривай дзвінкої пісні, -
Вона належить і мені.
* * *
Дитинства нашого давно вже сміх затих,
Давно у бійках не хапаєм гулі.
Ми споважніли… тільки не для тих,
Хто пам'ятає нас в часи минулі.
Ти удостоївсь навіть нагород,
В житті зумів немало досягнути,
А для сусідки, що через город,
Лишаєшся все тим же баламутом.
Тебе запам'ятали земляки
І довго буде згадувати школа,
Де ти, було, не раз трощив шибки,
Ганяючи під вікнами футбола.
Ну, а тепер - куди не поверни,
Якщо в дитинстві був таким шкідливим,
То мусиш знати - вже до сивини
На тебе будуть поглядати криво.
Не ображайся. Цей тобі урок
Хай нагадає істину відому:
Ніхто в своїй Вітчизні не пророк,
Тим паче, друже, у селі свойому.
ПАМ'ЯТІ ВОЛОДІ ПУЗИРЕНКА
Сивіє в долині туману печаль
За тим журавлем, що полинув у даль.
Зів'яла трава і не чути пісень,
На ніч обертається сонячний день.
Хмарини холодної біла імла
На скроні курганів далеких лягла.
І сонце, мов чаша з червоним вином,
Але з догори перевернутим дном…
Напевне зі збігом усіх цих прикмет
У вічність полинув Таврійський Поет.
У ЛІКАРНІ
Ще одна весна у цьому світі.
Що й казати, Божа благодать:
За вікном такий веселий квітень,
Ну кому захочеться вмирать?
У цвітінні вишні і черешні,
Свято Воскресіння на порі.
І такі, здається, недоречні
Приписи суворих лікарів.
Солов'їні у садах оркестри
Гідні щонайвищої хвали.
Вранці накрохмалені медсестри
Посмішки, мов квіти, принесли.
* * *
Там, де живуть лелеки,
Гніздечко собі зів'ю.
Біля Дніпра недалеко
Поставлю хатину свою.
Ліскою огорожуся,
Яблунями обросту.
Над дахом у мене бусол
Стоятиме на посту…
…Про щастя я лише мрію,
Та швидко збігає час.
Боюсь, до такої ідилії
Простому смертному - зась.
КОЗАЦЬКИЙ ГОПАК
Гуляють нові українці
У нас на західний манер.
Втопили совість у горілці,
Їм все дозволено тепер.
Танцюють сексуальні кралі,
Тече шампанського ріка…
…В моєму ж світі віртуальнім
Мамай ушкварив гопака.
В його руці шаблюка блиска,
Грозові спалахи - з-під брів,
На бритій голові чубисько
Наводить жах на ворогів.
Їх виклика козак до герцю.
Увесь - нестримана снага.
Він знає - знову в небезпеці
Його Вітчизна дорога.
На посвист коник вірний скаче…
В сідлі Мамай не гає час.
Спіши, спіши, спіши, козаче!
Із віртуальності - до нас.
УКРАЇНІ
Забуваю про тіло безсиле,
Про свої ревматичні кряжі.
Свіжий вітер шумить у вітрилах
Бунтівної душі.
Розступаються хмари зловісні.
Я сьогодні, братове, чомусь
З-під крила жайвориної пісні
У прийдешнє дивлюсь.
З висоти розповитої днини
Придивляюсь крізь ветхе рам'я
До твоєї судьби, Україно,
Сіромахо моя.
Час твій зоряний - не за горами.
Він гряде, і нема вороття.
Тільки власної гідності, Мамо!
Не втрачай почуття.
Буде в нас незатьмарене свято,
Вдосталь матимем щастя свого.
Не дозволь лише "старшому брату"
Осквернити його.
СОНЕТ НА ЗЛОБУ ДНЯ
Яке воно солодке - слово "Влада"!
Лоскоче слух і голову п'янить.
Як часто за оту солодку мить
Гаряча голова додолу пада!
О Боже, скільки пристрастей кипить,
Піар клекоче і вершиться зрада?!
Один одному стали на заваді,
Один одного прагнуть розчавить.
До чого тут слов'янське древнє слово,
Якщо до влади рвуться безтолкові,
Посади не поділять керівні?
Скільки часу гризуться безупину,
Ганьблять у цілім світі Україну.
Й від того дуже боляче мені.
* * *
Зима село застукала зненацька,
Видмухує із прихистків тепло,
А Дід Мороз узори чудернацькі
Вночі наносить на віконне скло.
Реве корова у холодній стайні,
Газету їй читає дід Іван…
Чиновники всіх рівнів одностайно
Забули про село і про селян.
* * *
Я не гадатиму зарання -
На щастя то, чи на біду
Дозріли яблука пізнання
І лунко падають в саду.
Тепер нікому не на подив,
Бо вже таке було колись,
Дозріли яблука незгоди,
Фатальним соком налились.
За нашу легковірність плата -
Сьогодні наслідки сумні -
В садах народних депутатів
Дозріли яблука брехні.
* * *
Завмер, здалося, світ увесь,
Шокований підземним гулом.
Хрестились люди: "Знову десь
У шахті вугільній рвонуло…"
Громи гуділи в глибині,
У небо пил отруйний вився…
Портрет, що висів на стіні,
Упав додолу і розбився.
"Прикмета вірна. Це - біда…
Він не повернеться з забою", -
Ридала жінка молода,
Яка лишилася вдовою.
Ажіотаж іде на спад.
Чого життя шахтарське варте?
І підраховує Рінат
Зелених папірців мільярди.
ГРА В ДУРНЯ
У перегонах виборчих на старті
Протистоянь зашкалював азарт.
У кожного гравця - козирна карта:
На опонента - вбивчий компромат.
До фінішу прийшли. Порахували в урні.
Не обійшлось без рейтингових втрат.
Але пошився, як і завжди, в дурні
Ошуканий всіма електорат.
БЕЗРОБІТНИЙ
Він був колись серед людей в пошані,
Мав нагороди за нелегкий труд.
Скільки його "горбом" і "мозолями"
У нашім краї зведено споруд!?
Уміло клав цеглину до цеглини,
Підгонив крокви, вирізав шибки.
В руках тримав кермо автомашини…
Як кажуть, все було йому з руки.
Тепер не зна, куди йому податься,
Пропонувати надбання своє.
Взяла його на облік біржа праці,
Мізерну допомогу подає.
Подачки ті печуть йому долоні,
Роботу безнадійно він шука.
Руки хова, від сорому червоні,
У рукавах старого піджака.
ЛЕЛІТКИ ДУМОК
Струмок
Його нема на жодній карті,
Нема й ніколи не було.
Йому оце лише початок
Дало маленьке джерело.
Вузесеньку сріблясту стрічку
Хова у тінь свою трава…
Та це струмок, і він до річки
Собі дорогу пробива.
Стежка
Стежка та через поле
Пригадалась мені,
Що водила до школи
Нас, малих, по війні.
По вузенькій стежині
Крізь облогу сльоти
Йшло моє покоління
У широкі світи.
До світового океану
Я поклонюся вічному Дніпру
Поміж твоїми берегами, Україно.
Він поспіша до Світового Океану
І залишається водночас вдома.
У генах кореня
Сокирою бува нерідко
Стебло під корінь і - нема.
Але яка чудова квітка
У генах кореня дріма!
Квітка
Зірвав я квітку, і вона померхла.
Спіймав метелика, і він помер
У мене на долоні.
Тоді я зрозумів, що до краси
Дозволено торкатись лише серцем.
Дружба
Із цього глека в юності далекій
Ми випили по келиху вина,
А решту закопали.
Багато літ минуло.
Було розбито глечиків немало,
А цей вцілів.
Сьогодні випили ми знову -
Вино міцнішим стало.
Мелодія дерев
Стою на дні глибокого байраку.
Звідси вгору побігли стовбури акацій.
Та не принижує мене,
А кличе за собою
Мелодія дерев оптимістична.
Краще попереду
В малій краплиночці, буває,
В сіро-буденному житті
Ми раптом простір відкриваєм
Для роздумів і почуттів.
І даль пронизуючи зором,
Ми бачимо, як не суди,
Що краще все не тут, не поруч,
А десь попереду завжди.
Щоб ніяка біда не зборола
А дорога життя, як відомо, не поле,
Яке можна ось так перейти навпрошки.
Щоб ніяка біда нас на ній не зборола,
Один одного міцно тримаймось руки.
Лишай сліди
Шляхами чесними ходи
Сміливо, впевнено і прямо.
В людських серцях лишай сліди,
Але хай будуть то - не шрами.
Мусимо знати
В житті важлива кожна мить,
Та знати мусимо усі ми:
Весняний сад лише п'янить,
Плодами радує осінній.
Неспроста
Сівши час на весла,
Дарує неспроста
Молодості весна,
Старості - літа.
Коли втрачаєш голову
Ти стримувать себе не звик,
Отож затям:
Коли втрачає голову сірник -
Стає сміттям.
Якщо продався…
Чи хочеться тобі, чи ні,
Мій по перу нещасний брате,
Якщо продався сатані,
То мусиш пекло вихваляти.
Шабля
Запеклась іржею криця яра…
Скільки ж бо пролежала в землі
Шабля, що рубала яничарів!..
Та її у сяйві знову бачу
І сьогодні відчуваю я:
Від козацьких мозолів гарячих
Ще не прохололо руків'я.
За колючим дротом
Ну хіба не ідіоти!
Від сільських хлоп'ят
Обнесли колючим дротом
Яблуневий сад.
Я ніколи не забуду
Той колючий дріт.
А за ним - такий безглуздий
Яблуневий цвіт.
Благодійна вечеря
Тут лунають різні тости,
Як у нас заведено.
Влучним жартом, словом гострим
Розбавляється вино.
Ані п'яних, ні тверезих -
На підпитку трохи всі
Підопічні соцзабезу
Бабусі і дідусі.
Висока доля
У хлібороба праця не легка,
Висока в хлібороба доля…
Дивіться: над його пшеничним полем
Здійнявся в небо слід від літака.
Думайте і про себе
Як у вас незахмарена мить,
Не радійте чужому лихові -
Завтра можуть і вас закрутить
Несподівані його віхоли.
Вилами по воді
"Як здобудемо свободу,
Владу візьмемо й тоді…"
… Знов обіцянки народу
Пишуть вила по воді.
Рік півня
З під чорної квочки-ночі
Вистромив голову ранок
І заходився клювати
Жовте пшоно зірок.
Скочив на обрій далекий
Жовтогарячий півень
І заспівав щосили,
Цілий збудивши світ.
|